Пілот на позивний Hulk: "Я дуже близько пролетів біля гвинтокрила. Тоді "загорівся": треба ще й "вертушку" знищити"

Автор: Ольга Москалюк

Роман потрапив на війну у двадцять п’ять років. До того займався вантажоперевезеннями, працював на свого друга. Але на початку повномасштабного вторгнення пішов воювати. Нині є пілотом підрозділу BULAVA 3-го механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. За свою роботу вже отримав два ордени "За мужність". Має позивний Hulk.

- Це один із моїх найулюбленіших героїв Marvel, - розказує мені в інтерв’ю. – Захоплююсь ним з дитинства – років з дванадцяти. Носив одяг із його зображенням. Просто фанатів.

- Почнімо з початку. Де вас застало повномасштабне вторгнення?

- Вдома. Я прокинувся вранці від дзвінка свого знайомого, який сказав, що зараз усі аеродроми під ударом балістичних ракет. Я зв’язався з рідними, попередив їх, хоча усі і так вже були в курсі.

Знаєте, що цікаво? Коли я спав тієї ночі, мені снилося, що я на війні. Прокидаюся, а вона відбувається в реальності. Виходить, такий-от віщий сон. Тому, коли зателефонував знайомий, я одразу до кінця й не зрозумів, сплю я чи вже ні.

- Були шоковані тим, що відбувалося?

- Звичайно, був шок. Хоча до того батько мене попереджав, що буде така війна. Тому у жовтні 2021 року я планував підписати контракт та підготуватися. Але тоді не вийшло.

- Що ви зробили після того, як зрозуміли, що почалася повномасштабна війна?

- Зібрав сім’ю та повіз подалі від Києва, адже розумів, що тут будуть бої. Спочатку - до Хмельницької області. Там пішов до військкомату, але мене не прийняли. Сказали чекати. Ми переїхали до Рівненської області, де я вже пройшов медичний огляд. Тоді ще заступник керівника військкомату довго зі мною говорив, запитував: "Навіщо воно тобі треба? Ти ж такий молодий! Посидь ще вдома"…

- А скільки вам тоді було років?

- 25. Так от він мене відмовляв, але я сказав, що все одно піду. До військкомату ми ходили із батьком моєї подруги. Увечері йому зателефонували й сказали, що ми залишаємося в резерві і зранку нікуди не їдемо. Він сприйняв ту інформацію як щодо себе. Я подумав, що все ж їду. Зранку пішов до військкомату з речами. Коли сідали у автобус, нам зачитували список, в якому мене не виявилося. Я трохи підняв кіпіш. Зрештою, комісар сказав, щоб я їхав. Для мене в автобусі поставили стільчик (посміхається. – О.М.). Коли ми прибули до військової частини, половина людей відпала…

- Чому?

- Напевно, в крайній момент так для себе вирішили. Я не особливо на тому акцентувався. Решта, хто лишився, потрапили на Яворівський полігон. У перший день нас розподілили. На другий ми намагалися отримати військову форму, але не змогли. На третій підняли по тривозі й сказали, що на нас летять ракети. Ми спустилися до підвалу, де вже було дуже багато народу. Я настільки був втомлений, що заснув на трубі. Проспав годину. Прокинувся від роботи ППО. Зловив маленький шок. І тут почалися перші прильоти. Одна ракета влучила у сусідню будівлю. Друга прилетіла на плац перед нашою казармою, в яку вже попала третя ракета. У нас зникло світло. Але мені на той час було все одно, що відбувається, бо я дуже хотів до туалету (сміється. – О.М.). Тож треба було швидше вибратися з підвалу, щоб полегшити собі життя. Це зі смішного. Однак смішки відпали, коли почали заносити "200-х" і "300-х" наших патрульних, які стояли зверху. На жаль, багатьох не вдалося врятувати… За годину ми вибралися з підвалу. Побачили наслідки прильотів. Я був в шоці, що повезло вижити.

А потім що? Накинули на мене бронік, дали кулемет і сказали: "Біжи нагору". Я й побіг (всміхається. – О.М.). Там нам пояснили, щоб ми далі аніж за 500 метрів нікуди не йшли, бо все заміновано. Ми так зрозуміли, щоб ніхто не звалив, адже боялися, що багато хто повтікає. Але з нашого взводу ніхто не втік. Весь день там промерзли, бо були вдягнені у те, в чому вибігли з казарми – хтось у підштаниках, хтось у шкарпетках без капців. Ми ж лишилися голі й босі. Грітися не було чим. А ввечері нас вже відправили до Києва. Я виходжу з потягу й думаю: це ж туди, куди мені треба! Тоді на околицях міста ще йшли бої, а я ж на війну йшов із думками, що захищатиму своє місто. То вже розмірковував, що зараз щось почнеться. Однак нас певний час не відправляли у бій. Ми проходили навчання. Потім кацапи відійшли від Києва. Ми продовжили навчатися на протитанкістів. Я був дуже вмотивованим, то весь час думав, коли вже потраплю на фронт. До речі, досі залишаюся таким. Хоча сьогодні це вже дуже важко дається…

- Через втому?

- Звісно, й через втому. Скоро вже буде три роки, як я на війні. Важкувато. Коли їдеш у відпустку, щоразу все тяжче сюди повертатися. Тому що порівнюєш цивільне життя і те, що проходиш тут, а це, скажемо так, дуже спартанські умови. Не кожен їх витримає. Буває, що емоційний стан гойдає, але намагаєшся контролювати себе. На жаль, не завжди виходить. Іноді це відображається на рідних та друзів. Якось таке засмучує.

- Як ви потрапили на фронт?

- Спочатку ми виїхали в район Чорнобиля, адже очікувався повторний наступ на Київську область. Готувалися там. Згодом мені запропонували попасти у першу партію людей, які відправляться на навчання до Британії. Нам повезло, адже отримали інструкторів-військових, які були найбільш кваліфікованими спеціалістами НАТО. Вони мені дуже допомогли у розумінні того, що може бути на фронті. Звісно, не у всьому, але дізнався чимало важливих речей. Після повернення звідти ми отримали бойове розпорядження висунутися у Донецьку область для участі у бойових діях. Пам’ятаю той мандраж. Їхав і думав: завжди знав, що я колись сюди потраплю (посміхається. – О.М.), адже жодного разу тут не був. Приїхали, вийшли з машин. Нам сказали не розбігатися. Але один боєць з дев’ятої роти пішов до туалету і, на жаль, підірвався на міні. Не знаю, чи він вижив, бо не розпитував. Тоді ми зрозуміли, що знаходимося в реальних бойових умовах. Тож повністю зосередилися на цьому. Спочатку жили в лісі. Викопали окопи, в яких і спали. Повезло, що з Британії привезли намети, то накривалися ними від дощу, щоб нормально спати у спальниках. На четвертий день мені сказали, що потрібно повчитися працювати із "Джавеліном", то я поїхав до Краматорська. За добу повернувся і ввечері вже вирушив на нуль. Це був мій перший виїзд. Їхав у кузові. Мав слідкувати за небом, щоб не було ворожих БПЛА, а у разі їхньої появи треба попередити водія. Ці півтори години я дивився й думав, куди я їду?! Але страху ще не було. Приїхавши, одразу запитав, де, що і як, звідки стріляють. Мені сказали, що я зрозумію. Ми зайняли позицію. Почали окопуватися. Десь за годину почався обстріл. Артилерія била у 400-х метрах від нас, а у мене було таке відчуття, ніби лупить по мені. Тобто я ще не розумів, як воно все працює, як правильно слухати, як розрізняти. І тут мені сказали, що у нас вже є "200-й" та "300-й". Ще не так злякався. Але коли дізнався, що загиблий – людина, з якою я розмовляв перед виїздом біля машини, то десь добу не міг отямитися. Руки опустилися. Було важко. Але потім усвідомив, що від цього нікуди не подінешся. Тому я відкинув думки, що може статися, і почав робити свою роботу.

- Із чим, окрім "Джавелінів", ви працювали?

- У нас було чимало озброєння: "Джавелін", "Стугна", "Корсар", "Фагот". Ми спочатку працювали з піхотою. Були такі моменти, що ми ставали з "Птурами" у 150 метрах перед кацапами. Оце було пекельно! Бувало й таке, що займали край села з "Джавеліном", РПГ та автоматами. Тобто були й піхотою, й протитанкістами одночасно. Ще й проводили розвідку "Мавіком".

- Це тому ви зацікавилися БПЛА?

- Справді, тоді мене зацікавили ці польоти. Зрозумів, що це моє, бо я бачив найменші деталі. Кацапів знаходив у таких місцях, де їх взагалі важко помітити. Було таке, що одночасно працював із дроном та гранатометом СПГ-9. Далі уже почав скидати з "Мавіка" гранати. Ця історія мене ще більше зачепила. А потім наш попередній командир показав FPV. Сказав усім спробувати, щоб зрозуміти, чи виходить. Я із побратимом Васкесом одразу загорілися цією темою, побачивши, на що здатні ці дрони. Виїжджали на шість-сім днів на позиції воювати, а коли на три дні поверталися на відпочинок, то по чотири-п’ять годин займалися на симуляторі. Коли ми налітали понад 60 годин, нам чи волонтери надіслали, чи ми самі купили (вже не пам’ятаю) маленькі FPV. То ми почали трохи практикуватися.

- Яким був перший політ?

- Дурненьким (посміхається. – О.М.). Мене, як завжди, накрила моя цікавість, і я подумав: піднімуся вище, подивлюся. Злетів метрів на 50, а був сильний вітер, то дрон здуло. Він на той час у нас був один. Ми його шукали півтори години. Знайшли на даху амбара. Хто втратив, той і мав за ним лізти. Я на той час важив кілограмів десь 108. А шифер же досить крихкий. Я піднімаюся, ноги трусяться (всміхається. – О.М.), але розумію, що дрон треба дістати. Мені це вдалося! Так почалися наші практичні заняття. У нас з Васкесом була така конкуренція: він повернеться з виїзду, покаже на відео, як літає, бачу, що вже краще виходить, то я ще більше займаюся польотами. Отак ми вдосконалювалися. І тут нам волонтери передали два п’ятидюймові дрони, які вже могли нести якусь вагу, хоч і невелику. Десь тиждень на них літали. Далі прийшли семидюймові. У нас було мало дронів, то ми почали робити скиди з FPV. На той час ще ніхто так не робив. Вчилися скидати 60-ті міни, кумулятивні снаряди, щоб пробивати бліндажі. Потім вже виїхали на свою першу позицію FPV. Це був якраз літній наступ. Ми самостійно попрацювали три дні. Першою нашою ціллю була МТ-ЛБ. Десь на п’ятий день почала даватися взнаки психологічна напруга. Був такий важкий день, що нас "спалили" усі, кому не лінь – кацапські танки, артилерія, авіація. Луплять одночасно, а мені треба дрон повернути. Комбат каже: "Та кидай його й в укриття!". Я: "Ні, треба повернути, бо у нас їх мало". Тобто мозок думав не про себе, а про те, що треба робити. Ми зібралися з силами й почали нормально працювати. Врятувало те, що я добре орієнтуюся на місцевості й запам’ятовую її. От я подивився в стрімі, де їде танк, злетів і вже знаю, як його знайти. Цілі знищував скидами, а не заходив, як камікадзе, тому що, як я сказав, не було ж багато дронів. Потім від "Диких Шершнів" почало приходити більше, адже побачили, що ми робимо, тож надія на нас є (посміхається. – О.М.). Пішла вже перша моя знищена артилерія – САУ "Акація" чи "Гвоздика". Це був перший політ на відстань 12 кілометрів. Раніше ми й на сім не літали. А тут вирішили ризикнути. Все вийшло. Я почав розуміти, на якій відстані можу працювати. Усе ж приходить з досвідом. Весь час вивчав щось нове, пробував. Це допомагало нищити ворога.

- Ви згадали, що у вас добре виходило нищити техніку. Мені військові говорять, що ворог постійно змінює тактику. Буває таке, що просто йдуть невеликими групами. На вашому напрямку як діють?

- На різних напрямках по-різному. Десь використовують піхоту, а десь – техніку. Дивляться на результат. Коли, наприклад, колони повністю горять, то пускають в хід піхотинців – або на мотоциклах, або на гольфкарах. А коли на напрямку є складність з FPV, то заходять технікою. Десь наші дрони можуть не досягати цілей, коли їхні РЕБи працюють ефективніше, а десь не розташовані "ПТУРи". На нашому напрямку зараз техніки, в основному, немає. Але через пару сіл вже є. Ми б теж хотіли її попалити. Поки ж просто виловлюємо кацапів, які ходять пішки.

- Ваш побратим Скіф розказував мені в інтерв’ю , що у вашого підрозділу були випадки таких потужних накатів ворога, що за день розходилося по 40 дронів. Розкажіть якусь подібну історію.

- Минулого року був момент, коли вони планували наступ на наші позиції. Нам тоді вдалося знищити два ангари з технікою і складом БК. Як це було. Прокидаюся я зранку, а мені кажуть, що працює "Град" із села, яке знаходилося перед нами. Я ж розумію, що це за ціль. Такої ще не було. Кричу напарнику: "Полетіли! Знищимо його". Виявилося, що це був С-60. Він робить по чотири-п’ять вистрілів, тому здалося, що працює "Град". Ми його знищили. Думаю: добре, хоч щось (посміхається. – О.М.). Тут заїжджає ще один С-60. Я підлітаю, бачу, що його поставили в ангарі. За ним ще щось. Луплю - він запалюється. Детонував. Я злітаю третім дроном. Не хотів його витрачати на техніку, яка стояла за тим С-60, адже вона мала загорітися від нього. Там ще по сусідству був здоровий ангар, де теж стояла якась техніка. Залітаю, а там БМП і два танка. Мені командування дало дозвіл на знищення. Залітаю в танк і бачу, що є ще цілі – близько десятка. Розумію, що ми втрапили на золоту жилу. Командування каже: "Зачекай, нащо витрачати стільки дронів? Ми туди "Хаймарси" наведемо". Я зціпив зуби й погодився. Десь годину чекав. Нічого. Телефоную командиру: "Дозвольте я злечу! Потихеньку розбиратиму ті ангари". Він дав добро. Адже за півтори години уже б ставало темно, то ворог забрав би техніку. А у нас за цей час вийшло її знищити. Туди приїхали їхні командири, подивилися й зрозуміли: вигрібатимуть вони по повній програмі за те, що стільки одиниць знищено. Поки роздивлялися, ми їм і машину спалили (посміхається. – О.М.).

Наступного дня ворог пішов у наступ трьома танками, один з яких застряг у траншеї. Ми його знищили. Ті два до нас майже доїхали, але ми їх розвернули FPV-шками. В обід нашу позицію "спалили", почали крити "Градами" й дронами. Ми з напарником думали, що вже не виберемося. Але повезло – змогли. Правда, контузило, то довелося трохи відлежатися, й почали працювати далі. Приблизно за два тижні пішли дуже великі накати – по п’ять-шість одиниць день через день. Десь 70-80 з них нам вдалося знищити. Тобто наш FPV-підрозділ робив так, що вся та техніка майже не доходила до нашої піхоти. Але, на жаль, потім ворог підтягнув протидію – РЕБи. Ми вирішили цю проблему й продовжили трощити техніку. Потім пішло певне затишшя. Тож ми відпрацьовували дальні тилові позиції. Знаходили САУ, "Гради". Намагалися знищити "Сонцепьок". Це у нас зараз пріоритетна ласа ціль, яку хоче спалити кожен пілот. Одного разу у мене майже вийшло, але він не загорівся. У мого напарника так само: зловив, вдарив, але не було займання, й "Сонцепьок" поїхав. Був ще момент, коли дуже близько пролетів біля гвинтокрила. Я тоді "загорівся": треба ще й "вертушку" знищити. Поки не вдалося, але теж у пріоритеті (посміхається. – О.М.).

- Як би ви взагалі назвали нинішню фазу війни?

- Критичною. Як би сумно не звучало, ми програємо позиції, щодня втрачаємо побратимів. Ворог зараз наступає дуже масово. Щоб відбиватися, має бути хороше забезпечення, зокрема дронами. А воно сьогодні не таке. Доводиться виживати у цих важких умовах. Ідейні, вмотивовані намагаються робити все, що від них залежить. На таких і тримається фронт.

- На цьому тлі як ви ставитеся до розмов про можливе замороження війни?

- Замороження війни дозволить ворогу назбирати достатньо сил, щоб потім повністю прорвати лінію фронту й зайти дуже далеко – Дніпро, Запоріжжя, Херсон, Одеса, Суми, Харків, Київ. Нам зараз треба діяти, а не заморожувати війну.

- Наші західні партнери говорять про можливе завершення війни шляхом переговорів. Зокрема новообраний президент Америки Дональд Трамп спочатку заявляв, що завершить її за 24 години, але потім його терміни змістилися мінімум на пів року. Ми бачимо, що росіяни не збираються відходити і активно наступають. Ви що думаєте про всю цю ситуацію?

- Ми не звертаємо уваги на заяви, що війна закінчиться за 24 години чи післязавтра. Ми бачимо факт, що ворог наступає і не зупиняється. Якби хотіли завершити війну, це б давно сталося. Скільки вже було розмов на цю тему. Тому ми не акцентуємося на таких речах. Уявіть: військовослужбовці, які тут перебувають, починають думати, що завтра війна закінчиться. Тоді весь фронт розслабиться і посиплеться. Сьогодні ми відбиваємо наступи ворога, наскільки це можливо. Я навіть не задумуюсь, коли що може статися. Знаєте, я - не політик. Що там у них відбувається – не знаю. Хотілося б, щоб кожен з них пройшов хоч якийсь етап, які у нас тут відбуваються. Тоді б війна завершилася у дуже короткі терміни – припускаю, що протягом годин.

- Ще питання у намірах росіян. Судячи з усього, вони нам спокою не дадуть.

- Звісно! Війна продовжується десять років. Розмови про те, що вона завершиться, були ще під час АТО. Але ж ні! Те саме із повномасштабним вторгненням. Я навіть не хочу робити ніяких прогнозів. Я взагалі по життю не люблю думати наперед. Тому що завжди щось іде навперекіс. Наприклад, планував відпустку на день народження, а її скасували через наступи. Тому планувати – це не для мене. Я живу тут і зараз.

P.S.: Друзі, підрозділ BULAVA потребує нашої допомоги у придбанні дронів, щоб продовжувати успішно виконувати завдання зі знищення ворога. Якщо маєте можливість і бажання, ось реквізити:

🔗Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/49vsUToDYh

💳Номер картки банки

5375 4112 1924 8866

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм