Позивний Хорт: Ми як військо повинні забезпечувати вигідну переговорну позицію. Маємо зробити якомога більше роботи, щоб Україна могла диктувати свої умови

Автор: Ольга Москалюк

Під час АТО Максим на позивний Хорт був розвідником у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Нині є заступником командира батальйону у 411-му окремому полку безпілотних систем "Яструби". Він досвідчений та навчений. У спілкуванні - щирий та прямолінійний.

 Для запису цього інтерв’ю ми зустрілися у культурному центрі "Squat17B" у центрі Києва, де часто збираються військові, 22 січня, коли в Україні відзначався День Соборності. З цього й почали нашу розмову.

- Що для вас означає це свято?

- Згадайте, у нас весь час звучали наративи: Захід України та Донбас. Таке розділення. На кшталт розділяй і володарюй. А В’ячеслав Чорновіл, який виступав за повноцінну й незалежну Україну, говорив про те, що Схід і Захід разом. Тож День Соборності означає, що її не потрібно ділити. Вона є самодостатньою та цілісною. Ось про що це свято для мене.

- Справді, це свято про об’єднання. Віктор Ющенко також намагався поєднати Схід і Захід України, але потім ми отримали владу Віктора Януковича і, зрештою, у 2014 році війну з росією...

- Нам просто у 1991 році треба було не втрачати нашу міць, бути єдиними, не віддавати все та не вестися на обіцянки…

- росії?

- Та всіх! Так само США, Великобританії тощо. Що вони нам наобіцяли, і що зробили? Зараз вони допомагають. Але як? На яких умовах? Роблять подачки: оcь вам кредит чи "Джавеліни", яким вже по 20 років. Це не зовсім та допомога, яка потрібна. Тож ми можемо розраховувати лише на себе.

- Але ми все ж залежні від допомоги партнерів. Зараз у США до влади прийшов Дональд Трамп. Поки важко до кінця зрозуміти, якими будуть подальші дії щодо нас. Війна триває. Воювати без нормальної зброї та необхідного забезпечення, м’яко кажучи, дуже складно…

- М’яко кажучи, дуже складно. Як і без людей. У нас проблема не лише у забезпеченні, але й, насамперед, у людях. Якщо говорити про піхоту, то у її наявності. Другий момент, на третій рік війни я бачу ті речі, які на даному етапі вже просто не можуть бути. Це невміння, небажання брати на себе відповідальність. Щоб ви розуміли, я зі своїм розрахунком БПЛА тиждень були як піхотинці.

- Був такий наказ?

- Ні. Нас на@бали – не сказали, що попереду немає піхоти. Ми – люди з досвідом, тож зрозуміли це. Але не покинули позиції. Виходили останніми.

- Із втратами?

- Без людських втрат. Лише БПЛА. Їх теж можна було спробувати уникнути, але у тих реаліях я і такому результату був радий.

- Розкажіть, як все відбувалося. От ви з’ясували, що попереду немає піхоти. Що далі?

- Історія набагато глибша. Це було на деокупованій території. Батальйон мав визначений район оборони, за який відповідав. Між нами і ворогом – природній рельєф, який захищає - річка. Нам треба було дивитися, щоб все було о’кей. Тут в одну "прекрасну" ніч росіяни на поодиноких гумових човнах тихесенько почали перекидатися. Розбіглися невеликими групами по підвальчиках. Так зазвичай накопичуються, а потім щось роблять. Їм допомагають артилерія, дрони, і вони поступово рухаються далі. Батальйон до такого не був готовий. Зв'язок з піхотою одразу пропав. Один розрахунок "Мавіків" не міг перекрити всю лінію і побачити все, що несеться. У результаті передній край просто стерся. А ми були в цьому всьому.

- Чи була у вас можливість відійти одразу?

- Ми не відходили, щоб дати можливість зробити це тим, хто залишився. Тому що останній час ми за допомогою FPV забезпечували логістику піхоті, яка була майже в оточенні. Тобто замість боєприпасів вішали на них сухпаї, воду, медикаменти, радіостанції й так їм допомагали. Також підтримували вогнем.

- А евакуювати, я так розумію, можливості не було?

- Ні, не було. Тому ми виходили останніми, сподіваючись, що ще зможемо їх вивести. Деяких змогли, декого ні. Ми знялися, коли біля нас в лісі точилися стрілецькі бої. Завдяки суміжному батальону, змогли вийти.

Але загалом проблеми є від солдата до комбата. Це все має будуватися зверху донизу. Командир батальйону повинен прийти і розібратися, що не так, спочатку з управлінням штабу, командирами рот, а тоді вже дійти до солдатів і побудувати вже цю правильну робочу вертикаль, яка працюватиме, створювати нормальні робочі відносини, де ти можеш понадіятися на когось, дати завдання, знаючи, що його виконають.

- Це ж одне з найголовніших завдань, правильно?

- Це основа! От я і був тут здивований. У нашому світі 411-го окремого полку такого, як в цьому батальйоні, не існує. Я точно знаю: якщо мене щось не влаштовує, я про це кажу, і є реакція. Тобто до мене дослухаються.

- Я бачила інтервʼю вашого командира Андрія Сухіна, де він розказував, що спілкується із бійцями, які можуть звернутися до нього напряму…

- Так. І я взагалі до кожного можу підійти. Це не означає, що все вирішиться помахом "чарівної палички". Але усі керівники будуть в контексті. Знаєте, мені у війську завжди було не дуже просто, адже я такий трохи правдоруб. Але я знаю, що коли ти у нас озвучуєш проблематику, то шукається рішення. До речі, я тут такий не один. Тому що 2022 рік, як свого часу й 2014-й, приніс у військо дуже багато толкових свідомих людей, не отесаних радянською армією.

- Ви були в АТО, три роки берете участь у повномасштабній війні. У порівнянні - це небо і земля…

- Справді, не можна порівнювати. Тоді багато чого було незрозумілим. Веселі були часи. Ми ж навіть працювали з паперовими картами. Дивіться, які бували цікаві ситуації. У Луганській області я був розвідником розвідроти. Мені дають завдання зайняти й зачистити населений пункт Золоте, щоб туди можна було заводити піхоту. Наш 66-й "газон" (вантажний автомобіль ГАЗ-66. – О.М.) забитий взводом розвідки. Озброєні ножами та пістолетами. І всі - "світлофори": у нас тоді не було форми, то вдягнені, хто як. На кшталт: низ - "британка", верх - "мультикамка", шапка - "дубок". Бандити ще ті! От ми за картою приїжджаємо на місце, і від місцевих дізнаюся, що Золотих є чотири (сміється. – О.М.). Певне, не вистачало фантазії, то не вигадували інші назви. Ми об’їздили усі. Знайшли, яке треба (посміхається. – О.М.), зачистили. Дурдом такий! Але ж у противника, насправді, було так само. Вони ж теж їздили й блукали. Військова машина на той час лише запускалася. Такий старий дизель на мінус 20 – пхне-пхне, щось там робить і все.

У нас взагалі у війську були змагання наввипередки: хто перший заїде в Мар'їнку. Взаємодії – нуль, зв’язку немає, всі між собою херачаться.

- Так хто перший заїхав?

- Так і не зрозумієш. Пам’ятаю, що там був батальйон "Донбас", тому що мене в полон вперше і востаннє в житті взяла його розвідка. Вони розуміли, що наша групка – це не ворог, а щось своє. Але принципово так вирішили, бо це ж їхнє місто, а ми тут без дозволу щось робимо. Вони: "Здавайте зброю!". Ми: "Нє-а!". "Грузіться в машину!" О, це можна, бо за@балися йти (посміхається. – О.М.).

- Підвезли!

- Підвезли на КСП. Викликали нашого начальника розвідки. Там уже полковники розібралися між собою, і ми поїхали далі.

- Як ви з розвідника стали пілотом?

- Можу розказати свою історію спочатку. Мені завжди подобалася військова справа. Майже усі чоловіки в моїй родині, окрім мого діда, воювали. Навіть батько у 1989 році пішов на строкову службу й потрапив до спецназу, тож побував і в Карабасі, й на "розстрілі білого дому" в москві, куди кидали строковиків. Я десь у 17 років сказав про свої наміри бути у війську. Батько спитав: "То що, двірником підеш?" Бо тоді ж такою була армія. То я пішов вчитися до Національного аграрного університету за спеціальністю менеджмент. Правда, цікавився історією. Любов до неї мені прищепило те, що я в дитинстві дуже багато часу провів у селах. Катався на комбайнах та тракторах, бігав за конями. Постійно спілкувався зі старожилами, які розказували історії про дідуся, предків. Мій прадід з Першої світової повернувся без руки й до кінця життя був ковалем. Від його ковальні залишилася лише піч, бо її важко було зрівняти із землею. Також люди розповідали, як у селі перебували німці. Мої обидві прабабусі були знаними кухарками. Вони годували то німців, то партизанів, то червону армію. Їх розстріляли. Дідусь взагалі весь час розказував, що стріляли німці. А після Революції Гідності на Пасху вирішив сказати правду, що їх розстріляли солдати червоної армії, коли звільнили село, за те, що готували німцям. Але ж суть в тому, що вони були просто кухарками – годували усіх людей. Але німці за це дали чобітки, а ці розстріляли. Просто потім усі виховувалися на наративах: не дай Бог сказати щось погане про радянську владу та армію! Тож я вдячний діду, що, зрештою, зізнався. До речі, прабабця його малого сховала у печі. Потім сусіди забрали до себе. У них пробув до повернення прадіда з війни. Він був артилеристом. Дійшов до Берліна. От чому я так зацікавився історією. Але я ніколи не бігав з прапорами, не підтримував жодну політичну партію. Політика для мене – болото. Ненавиджу її. Але чудово пам’ятаю кадри 2014 року з Криму, коли БТРом проламують паркан військової частини, а строковики із палицями в руках намагаються себе захистити, виконують свій обов’язок. У мене було відчуття тотальної несправедливості – чому так?! Я тоді вийшов на вулицю. Мені потрібно було зрізати яблуню. А я жив на околиці міста, де поруч – військовий аеродром. Так от заліз я на верхівку дерева, щоб обрізати верхні гілки, а наді мною дуже низько почали проходити наші "СУшки". Я вже потім дізнався, що то була евакуація техніки з Бельбека. Мене тоді так добре похитало. Я прямо перейнявся цією атмосферою. Зрозумів: все – п#здєц, треба йти до військкомату (посміхається. – О.М.). В університеті написав заяву на академвідпустку. Мені порадили перевестися на заочну форму навчання, щоб не втрачати час. Я так і зробив. Потім пішов до військкомату й усе. ВЛК – за пів години. Мобілізувати не могли, адже не служив строкову службу. То підписав контракт на три роки. Думав тоді: добре, десь півтора року повоюю, ще стільки ж десь дослужу – нормально. Отак потрапив до Повітряних Сил. У нас у Вінниці з бойових майже нічого не було. Повітряні Сили і зв'язок. Я попросив щось бойове, то став водієм-номером обслуги зенітно-артилерійського взводу. Вчився, воював, а потім сталося те, що трапляється і зараз – через нестачу людей у Сухопутних військах прийшло розпорядження: з метою доукомплектації частин перевести військовослужбовців з Повітряних Сил. Тоді ще за власним бажанням. Я ж для чогось прийшов! Навчився шити бірочки й стріляти із зенітки. А воювати коли?! Так я і потрапив до Сухопутних військ водієм-номером обслуги реактивної батареї – водій "Граду" 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Думаю: прямо по жесті піду! Війна-війна! Приїхав. Заходжу до палатки, де стройова, здаю документи. А там бригада була сформована із тих, хто зміг вийти з котлів. Очолював її тоді Василь Зубанич. Він виходив з пораненнями із Дебальцевого й виводив людей. Ротним мені поставили військового, який відзначився під час деблокування Луганського аеропорту. Тобто кістяк був дуже хороший. Для штурмової бригади прямо ідеальний. От мене побачили – у формі, побритий, тверезий. Кажуть: "У нас такий відбір - раз тверезий, значить, у розвідку". Я: "Ні-ні! Я ж – водій "Граду!"". Але все ж потрапив у бригадну штурмову розвідку. Нами, дійсно, займалися, навчили. Я й втягнувся.

- Сподобалося?

- Дуже сильно! Я навіть досі сумую за тим колективом, нашими рейдами й виходами. Коли проходив лінію піхоти, думав: ніколи б не хотів отак стояти і тільки "отримувати". Мені маневрувати в цьому хаосі простіше, аніж ловити снаряди в бліндажі. Плюс, у мене були цікаві задачі на подумати. Завжди таке подобалося. Тут ти можеш себе проявити. Бо війна – це що?! Мистецтво, хто кого переграє.

- БПЛА – це теж і розвідка…

- Але тоді не було БПЛА. Ми ходили ніжками. Писали у блокнотики. Не стріляли. На відході все мінували. Поверталися і доповідали обстановку.

Знаєте, наші кадрові офіцери – це були хлопці, навіть молодші за нас. Але командир взводу очолював групу й виводив її. Коли в дорозі траплялася якась х@йня, всі одразу дивилися на нього. Якщо він показує, що все о’кей, тобі стає спокійніше. Це було круто! Коли я був розвідником, ми працювали без втрат. Були тільки поранені. Постановка завдань - дуже чітка. Завжди перед виходом нас інструктували, ми все обговорювали. На той час, думаю, такого майже ніде не було. Та й зараз не усюди є.

Потім після третьої ротації хтось десь напросив літачок – щось таке нам невідоме, але захоплююче. Зібралася купка людей, яких це зацікавило...

- Це був "Мавік"?

- Тоді "Мавіків" ще й не було. Той літачок зібрав дитячий гурток авіамоделювання міста Києва. Волонтери напакували його електронікою і вставили "гоупрошку", яку прикріпили ізоляційною стрічкою. От ти ставиш, щоб раз на три секунди фотографував, і запускаєш. Він літає та повертається. Ти дивишся ті фотографії і карту, де він був…

- Це який рік?

- Літо 2017 року. Отак ми літали. Але з мене ж на той час ніхто не знімав обов’язки пішого розвідника. Ми після виконання завдань мали пару днів на відпочинок, які використовували на польоти. Зрозуміли, яка це класна штука, скільки даних ми приносимо. Але у нас з цього питання відбулася невелика суперечка між ротним розвідки і начальником розвідки бригади. Перший мислить переднім краєм, другий – більш далі. Ми ж не встигали усе охоплювати. То мене тоді перевели у артрозвідку, бо ми приносили для них багато інформації. Я отримав посаду головного сержанта взводу збору та обробки розвідінформації батареї управління та артилерійської розвідки. То там я вже займався суто літаками. Вони були різними. Потім нам прийшли американські, які корегують у real time. Мене мали відправити на навчання до Америки. Комбриг спитав, скільки часу у мене залишилося до закінчення контракту? Сім місяців. Уточнив, чи планую продовжувати? Не впевнений. Тоді ж у 2017 році вже був такий спад цієї усієї історії. Тому відправили офіцера. Той виявився класним хлопцем: з’їздив в Штати й після повернення поклав нам літачок, інструкцію й сказав вивчати, а сам пішов працювати до військкомату. Я після того ходив і казав: "А я б ще сім місяців після навчань прослужив" (сміється. – О.М.). Далі я встиг відучитися у Житомирському військовому інституті імені Корольова на фахівця з використання БПЛА оперативно-тактичного рівня. Зробив собі гарну базу. Навіть отримав книгу оператора БПЛА. Мій курс був першим, хто їх взагалі одержав. Мій контракт закінчився, я звільнився і все. А коли почалася повномасштабка, о п’ятій ранку мені зателефонував друг з СБУ й сказав: "Не спи! Все проспиш!" (посміхається. – О.М.). Але мені ж все було відомо напередодні. Я ще 22 лютого прийшов до військкомату. Повертався на таксі з дня народження друга й заїхав по дорозі додому. На зміні було багато чергових офіцерів. Один вийшов й каже: "Не знаємо, що з тобою робити. Якщо що – просто приходь". Я ж був у оперативному резерві першої черги й мав припис на руках, який був виданий наприкінці служби у 2017 році. Там написано, що у разі оголошення воєнного стану протягом доби прибути до військової частини моєї 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. ППД в Коломиї. Ви ж розумієте, що таке у перший день повномасштабки потрапити на Захід країни (всміхається. – О.М.). Нереально! Тим більше, протягом доби. Тому я прийшов до військкомату й спитав, що робити? Не знають. Там взагалі черги, кіпіш, паніка. Згадав, що маю форму. Пішов додому, перевдягнувся і ще раз зайшов до військкомату, але вже у правильні кабінети, де пояснив свою проблему. Відправили мене до 15-ї школи. Там на сходах зустрічаю хлопця, з яким служив раніше. Взяв мене головним сержантом у мінометну батарею. Я спитав, чи дають зброю? Так, вже привезли. Мені підходить! Погнали! Так я і потрапив до ТрО. Хоч і не знав, що це таке. Таким чином я почав свій шлях у вінницькому батальйоні Тероборони на посаді головного сержанта мінометної батареї. Ми там не воювали. Це був приблатньонний батальйон міста Вінниця, який нікуди не виїжджав.

- То ви слідкували за порядком у місті чи як?

- Стояли на блокпосту, охороняли ГЕС. Мої були зайняті, постійно навчалися. Я пояснював, що вони - піхотинці, а нам треба уміти працювати з мінометом, тому потрібно вчитися. Щоб не займалися х@рнею, весь час знаходив їм заняття. Виїздів немає й немає. А війна йде. Мені соромно. Навіщо я прийшов?! Почав шукати можливості перевестися до своєї розвідувальної роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Поки намагався, усі мої знайомі, які повернулися туди на службу на початку повномасштабки, загинули або були важко поранені, тому що брали участь у боях під Києвом. Я посидів, подумав, а до кого тепер туди переводитися?!

Далі шукав варіанти. Знову якісь механізовані бригади, але нічого не виходило. Знайшов свого начальника розвідки, який вже керував розвідниками у 65-й механізованій бригаді. Він сказав: "Мені потрібні такі тіпи, як ви – на броні залетіли й погнали!". Надіслав нам відношення, але їх не підписали. Ми ж були маленьким колективчиком, який не бухав, намагався працювати. Я на той час був тимчасово виконуючим обов’язки командира мінометної батареї, бо той сильно забухав, то його відправили кудись у безстрокове відрядження. Як нас віддати?! Але я просився, щоб мене відпустили. Не підписували. Я й подзвонив на гарячу лінію Головнокомандувача ЗСУ. Без претензій. Сказав, що хочу воювати за своєю військовою спеціальністю. Я – розвідник, пілот БПЛА. А ця безпілотна історія вже так стартонула, то треба фахівці. Мені у відповідь: "З тобою зв’яжуться". Телефонує наш теперішній командир полку: "Треба поспілкуватися. Приїжджай". Мене у Вінниці прикрили, я в машину і до Києва. Поговорили. Розказали про намір створити батальйон безпілотних систем. Можна сказати, ми все це писали на колінці. Спочатку нас забрали у відрядження до столиці. Ми формували своє бачення, збирали людей через знайомих, готували навчальну програму. Керівництво до нас дослухалося. Так був створений перший взвод. Почалися пробні виїзди малими групами...

- Куди?

- Перші п’ять бійців - на Кремінну. Другий екіпаж, який вже я очолював, до Бахмута.

- Це вже 2023 рік?

- Весна 2023-го. Якраз період боїв за єдину дорогу до міста, коли вона вже була "на удачу". Ми навчилися спочатку воювати маленькими екіпажами – десь у підпорядкуванні в допомогу. Потім почали працювати взводами.

- На чому літали?

- "Мавіки". Далі додали до них скиди. З’явилася ударна робота – зовсім інша специфіка. Набралися досвіду. Повернулися з ним до Києва і займалися навчанням. Групи продовжували виїжджати, але уже по всій лінії фронту. Привозили свій досвід й ділилися ним, бо на кожному напрямку він різний. Наш взвод розрісся на дві ударні роти. Масштабувалися до того, що допомагали багатьом бригадам. Я вам так скажу: справді, на війні все розвивається, але сфера БПЛА – швидше та ширше.

- Абсолютно! Знаю, що ви вже використовуєте штучний інтелект.

- Так. Як і оптоволокно. Зараз на нього знайдеться протидія – з’явиться ще щось нове.

- Чи є у нас зараз паритет в небі?

- Не усюди, але є. Тримаємо його.

- Як на вашому напрямку?

- Місяць тому, коли я ще був командиром роти, вона воювала на трьох напрямках: курському, Куп’янському й Запорізькому. То скажу, що усюди по-своєму. По-перше, на кожному з них - різну задачу та засоби. Та й ситуації ж різняться. Наприклад, на курському лінія так стало не тримається, тож поняття "сіра зона" – дуже динамічна та відносна історія. Там екіпажі постійно маневрували, змінювали позиції інколи й по п’ять разів на день. Могли йти позаду піхоти, підтримуючи її, або з нею відступати. Це був новий досвід. На Запорізькому, зрозуміло, лінія стабільна, тож важкими дронами та FPV працюєш переважно по передньому краю, а літаки вже займаються тиловими районами...

- На якому з цих трьох напрямків найскладніше? Можна порівняти?

- Залежить від того, з ким працюєш. Це основне. А за оперативною обстановкою найскладнішим є курський напрямок. Але ми там пліч-о-пліч були з побратимами зі спецпідрозділу і десантно-штурмової бригади. Це люди, які прямо воюють-воюють. Ми з ними сходимося у мисленні й розумінні, що треба робити. Це все на вербальному рівні. Не треба стояти й по сто разів домовлятися, як діяти. Ми просто влітаємо в роботу й погнали. Нам ця історія пасує (посміхається. – О.М.).

- А де ворог більше напирає?

- Усюди пре. Відчувається, що вони набирають обертів. Я зараз не знаю більш-менш спокійного напрямку. Його немає. Усюди ворог просувається.

- На фронті не вистачає людей. Ви це теж зауважили на початку нашої розмови. Ваш полк проводить рекрутинг. Командир розказував, що у вас багаторівневе навчання: базова підготовка, потім – фахова, а далі військовий входить у бойову підготовку, тобто спочатку виїжджає на роботу із досвідченим екіпажем. Ви так працювали з новачками?

- Звісно! Нова людина без базової підготовки до нас не приходить. Її спочатку вчать, що таке армія, як поводитися зі зброєю, вставати о шостій ранку й всій цій історії. Тоді ми відправляємо її до спеціалізованої школи. Ми знаємо чимало таких. Маємо з ними контакти. Резервуємо місця. Там новачкам дають базу: розказують, що таке аеродинаміка, як працює пульт тощо. А вже потім ми проводимо бесіду, де встановлюємо, що людині більше до душі. Наприклад, відповідає, що дуже любить літаки. Йде до нашого досвідченого розрахунку й працює з ним. Навіть коли новий екіпаж готовий, натренований і може виходити самостійно, все одно знаходиться під особливою увагою. Мені ж теж не прикольно втрачати засоби, а людей взагалі неприпустимо! Ночами ніхто не спить, поки усі не повернуться із завдань. За людьми дуже слідкуємо. Цінуємо їх. Ми воюємо разом. Усі дорослі, свідомі й приглядаємо один за одним. Без цього ніяк!

Дивіться, я не хочу применшувати здобутки інших підрозділів, з якими я часто працюю, але мені нікуди не хочеться йти зі свого полку. Я тут справжній, розвиваюся, маю право голосу, можу планувати та масштабувати роботу, в чому мені допомагають. У нас не існує конфлікту штаб-підрозділ. Якісь точкові моменти є у всіх, бо присутня буденна рутина. Але нам гріх жалітися. Ми розвиваємося. Йде постійний рух. Ти не стоїш на місце. Це азарт! Шлях не легкий, але дуже цікавий.

- Як ви вчите новачків долати страх?

- Власним прикладом. Я багатьох людей так вмотивував піти у військо. У мене немає активної агітації. Питають – я відповідаю. Беруть час на роздуми. Далі уточнюють, як до нас потрапити?

- А як до вас потрапити?

- У нас є наружна реклама, сайт www.411hawks.army_ і соцмережі - Інстаграм: https://www.instagram.com/411hawks, Фейсбук: https://www.facebook.com/411hawks та Телеграм: https://t.me/hawks411. Маємо рекрутера, який отримує та обробляє інформацію. Все дізнатися можна за телефоном 095 411 0 411.

А далі вже розмовляють командири. Вони відбирають людей, знажаючи на їхні побажання та сильні сторони. Нещодавно в одному резюме було написано: уникаю рутинних завдань, але поринаю у те, що цікаво. І ти розумієш, що ця людина здатна зробити дуже багато всього, але її треба зацікавити. О’кей, у мене є для такого робота. Поспілкувалися, дав завдання, подивилися. Ми завжди зважаємо на людський фактор. Також у нас є така міграція: якщо людина дуже втомлюється на нулі, ми шукаємо можливість відправити її працювати десь в штаб, бо забезпечення теж дуже важливе. А буває й таке, що військові втомлюються від рутини й просяться перевести їх на фронт. Це нормальна практика. Інколи люди наново розкриваються і це добре.

- Президент України Володимир Зеленський нещодавно заявив, що гарячу фазу війни можна закінчити вже цього року. Багато говорить про завершення бойових дій і новообраний президент Америки Дональд Трамп. Тобто такі заяви звучать постійно й звідусіль. Своєю чергою, командир 3-ї штурмової Андрій Білецький наголошує, що розмови про перемирʼя демотивують бійців. Як ви все це сприймаєте?

- А на яких умовах перемир’я? Кожен з нас за ці три роки повномасштабної війни заплатив якусь ціну - життям, здоров’ям, кар’єрою, родиною. Зробив це свідомо. Звісно, військо не допустить капітуляції. Я багато спілкуюся із військовою спільнотою – ніхто навіть не натякнув, що готовий до такого розвитку подій. Так, важко. Так, втомлені. Але ми – українці. Ми – сильна нація. Хіба нам вперше воювати з росією?! Треба читати історію. Нам із сусідом "дуже повезло".

Звичайно, ми в ресурсах провалюємося й втрачаємо території. Будь-які перемовини – це пауза. А після може бути як ескалація, так і замороження. Ми можемо опинитися у невигідних умовах. Війна і політика – це така велика системна історія. Ми, як військо, повинні забезпечувати вигідну переговорну позицію. Маємо зробити якомога більше роботи, щоб Україні можна було диктувати свої умови. Я особисто не хотів би припиняти активні бойові дії. Хотів би далі працювати й робити все від себе залежне. Хотів би отримувати належне забезпечення, людей та масштабуватися. Розумію, що зараз працюю в дуже активній обороні, намагаюся "гасити пожежі", де вони виникають. Але я хочу рухатися вперед і звільняти наші території та наших військовополонених. А переговори я уже проходив. І що вони дали? Як казав Кучма: "Це ж було вже!". З ким там вести перемовини?! З росією можна говорити тільки з позиції сили. Вони тільки так розуміють. Тому я й не хочу зупинятися. Зі стратегічної точки зору перегрупування, якийсь відпочинок тільки розслабить військо…

- Не лише військо.

- Та усіх! Люди вже розслаблені.

- Ви зараз в Києві. Як реагуєте? Мої друзі-військові часто говорять, що одразу хочуть їхати назад на фронт через те, що тут бачать.

- Я теж хочу. Тому й їду сьогодні (посміхається. – О.М.) до своїх хлопців. Я ж із тих, кому вже казали: "Ми вас туди не посилали!"

- Вам в обличчя так говорили?

- Так. Хоча я ніколи про це першим не говорив. То ж було моє рішення. Але все рівно чув. Було таке, що їдеш у відпустку з Донецької області, вдягаєш цивільний одяг, а форму ховаєш, щоб ніхто навіть не подумав, що ти – військовий. Були й панічні атаки в потягах, де багато людей, через тотальне знецінення та неповагу. Їдеш в тамбурі, тому що у вагоні не можеш сидіти. Але я не звинувачую людей. Це ЗМІ мають пояснювати, що військові не повинні почуватися непотрібними, бо це дуже сильно демотивує. Вони хіба не втомилися від війни? Навіть більше, аніж цивільні, але ми про це не говоримо, руки не опускаємо, працюємо і пишаємося тим, що робимо і, не зважаючи на думку суспільства, продовжуємо свято вірити у свою справу. Знаєте, я не допускаю у своє коло спілкування людей, які мене не розуміють або можуть знецінити. Біля мене люди, які підтримують, цінують і допомагають. Це свідомий вибір. Я більше не робитиму помилку, як після АТО, коли спілкувався із людьми, які не розуміли, що це, а я намагався не образити їхні відчуття. Після повномасштабки відмовився від таких людей. У Вінниці ж спокійне життя.

- Пам’ятаю влітку 2022 року був сильний обстріл центру міста...

- Я вас прошу! Я там був, шукав людей, діставав з-під завалів, носив трупи та обвуглені тіла. Там загинуло багато людей. Також було чимало поранених. Але я побачив такий сюр: ми пів дня там бігали, допомагали, приїжджаю я весь в чужій крові, із трупним запахом в інший район міста, а там сидять дівчатка на нігтиках і такі: "Боже, що там бахнуло?!". А у тебе перед очима та картина після обстрілу! Я одразу в машину і в ліс, де ми стоїмо. Не хочу навіть бачити подібну реакцію. Як таке можливо?!

А взагалі, знаєте, чим я себе заспокоюю? Що таких людей, як ми, багато. Ми сильніші, розумніші, розвиненіші. І ми знаємо, чого хочемо, й до чого прагнемо. Тож працюємо.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм