"Військова хірургія - як літак, що падає. Не обов’язково посадити його цілим. Але обов’язково, щоб вціліли екіпаж і пасажири", - воєнний хірург Андрій Дроздов
37-річний Андрій Дроздов — з тієї категорії людей, які спочатку роблять, а вже потім (можливо) говорять. А оскільки справ у хірурга 66-го військового мобільного госпіталю — ой як багато, розпитувати Андрія довелося (а точніше — пощастило) "Цензор.НЕТ".
Попри те, що за плечима у Андрія Дроздова і його колег багато місяців напруженої роботи на війні, сам себе він до військових відносити не поспішає:
- Служу у військовому мобільному госпіталі військовим хірургом, але військовим себе не вважаю. І офіцером не вважаю, хоча у мене і є офіцерське звання. Чому не вважаю? Тому що, як на мене, все одно це залишається медициною...
І ми розпитали - про останню хірургічну операцію, проведену у Покровську (її робив саме Дроздов). Про місяці роботи на фронті без вихідних. Про те, як лікарі працюють під звуки вибухів і за рахунок чого зберігають свій "дах". Про те, як за величезного напливу поранених старшому медичної групи на точці доводиться обирати, хто з привезених першим потрапить на операційний стіл...
А почали від самих початків — з позивного.
- Андрію, це правда, що позивного у вас немає?
- Правда. До мене звертаються або за ім’ям, або за ім’ям по-батькові.
- А якби позивний і був, то, мабуть, Дрозд?
- Можливо. Мій двоюрідний брат, на жаль, він загинув, - от у нього був позивний Дрозд.
- Де і за яких обставин загинув ваш брат?
- Під Торецьком. Приліт БпЛА.
- Один ваш колега хірург про свій досвід 24 лютого 22 року розповідав мені так: "Прокинувся від звуків бомбардувань. Лежу собі і думаю: ну, тепер оперуватиму людей на війні...".
У вас теж була така спокійно-меланхолійна реакція на початок війни?
- Ні. 24 лютого я прокинувся від дзвінка дружини, яка у той день разом з сином була у батьків. Вона мене розбудила і сказала, що почалася війна. І на той момент я навіть не думав про військо, про армію, про те, що я буду військовим хірургом. Усі думки були про сім’ю. Мені треба було поїхати на лівий берег, забрати дружину з 7-річним сином, з її батьками, відвезти хоч кудись. Це у мене в перший день ледь вийшло, тому що були величезні затори. Я їх забрав у київську лікарню швидкої допомоги, де тоді працював.
Кадр із довоєнного робочого життя Андрія Дроздова
Ми до вечора просиділи там. Дочекалися, поки зменшаться затори, - і я все ж таки відвіз їх в село. Думав, що дружина з сином і батьками там і залишаться. Вона сказала: ні, я з тобою. І ми прожили перший місяць, поки була облога Києва, на роботі. Працювали.
- Багато хто думав, що Київ будуть бомбити, і там буде небезпечно, а от під Києвом – буде легше. На жаль, ми знаємо, як воно вийшло.
- Село у нас опинилося у доволі безпечному місці. Слава богу, що там все обійшлося. Все одно дружина була зі мною. Я організував мінімедпункт в теробороні на Оболоні і почав їздити у військкомат.Тільки з третього разу потрапив усередину. Заповнив навіть документи, анкету мобілізаційну. Але до мене вийшов капітан і сказав, що офіцери їм не потрібні. Після цього я перестав їздити до військкомату...
І так виходить, що я залишився у цивільному житті аж до 2023 року, хоча їздив на фронт добровольцем: був у Бахмуті у жовтні 2022 року, коли вже російські війська заходили на околиці. Також добровольцем трішки попрацював у різноманітних мобільних госпіталях. А у листопаді 2023 прийшла повістка — і я пішов до війська вже офіційно.
- Куди вас розподілили?
- Тут була цікава ситуація: я хотів піти до 47 бригади, де служить мій друг. Але у військкоматі сказали, що існує директива, згідно з якою всі проходять перепідготовку. Я їздив, сварився, навіть у головний ТЦК звертався, але все одно довелося мені проходити перепідготовку.
- А після перепідготовки до 47-ї не можна було?
- Можна. Я уже мав іти туди, і у мене було відношення, але річ у тому, що мене забрали раніше. Не буду розповідати, хто, але дізналися, що я мобілізуюся - і забрали в госпіталь. Тобто люди знали, який я хірург, як я оперую - і забрали мене.
- Нормальний такий скаутинг. Щось нове перепідготовка вам дала?
- Небагато. Там у великому обсязі викладалося загальної тактики – все, що ми в університеті проходили на кафедрі військової підготовки. Загалом, ці курси перепідготовки важливі для тих, хто йде на адміністративні посади у війську – начмеди, все інше. А для професійних лікарів медицини там було небагато.
- Потім ви потрапили у мобільний госпіталь у Покровську?
- Так. Я останній, хто зробив операцію у Покровську. У нас кілька точок. Раніше була у Покровську, зараз уже немає. Навколо є кілька інших точок, але не знаю, чи можна це казати, де саме...
- Читач вибачить, якщо не будемо говорити. Пам’ятаєте вашу останню операцію у Покровську?
- Так, я пам’ятаю усі доволі цікаві операції. Це було поранення підколінного сегмента, повне перебиття підколінної вени і контузія підколінної артерії. Хоча я не є судинним хірургом, але за цей рік мені довелося переоперувати все...
- І от ви робите цю операцію, а навколо?..
- Вибухи. Вони місто КАБами обстрілювали. Навіть вже дрони fpv долітали. За добу до нашого виходу з Покровська прямо у внутрішній двір прилетів fpv-дрон. Було поранено колегу.
- Як за таких обставин працювати операційній бригаді у 6-7 людей? Зрозуміло, що ви занурені у свою роботу. Менше з тим, важко ігнорувати те, що відбувається навколо. Як люди реагували на вибухи?
- Там звикаєш до цього. Коли вже критичний момент підійшов, ми розгорнули операційну в підвалі. Там непоганий підвал був. Ми там оперували. Але все одно – все було чутно, ударні хвилі відчувалися.
- От і я про це. Людей пересмикувало?
- Скажу чесно, вже не смикалися. Тому що там звикаєш. У нас були певні ротації – по 20, по 24 дні. Наприклад, я їхав у Покровськ. Потім повертався, потім - знов у Покровськ. Коли спочатку приїжджав і знову в це потрапляв, то перші дні – так. А потім ти до цього звикаєш.
- Як тоді та остання операція закінчилася?
- Успішно. Розумієте, військова хірургія - як падаючий літак. Наприклад, поранення магістральної вени. Ми не намагаємося зробити реконструктивну операцію. Перев’язуємо її, адже ймовірність того, що виживе кінцівка – дуже висока. Немає сенсу щось робити. А от при пораненні магістральної артерії – да, ми намагаємося і відновити артерію, і все інше. У тому випадку була лише перев’язка вени. З хлопцем все гаразд.
- Отже, задача медиків у евакомобілі – довезти живим, стабілізувати якось більш-менш до стабпункту, проміжного пункту. А от задача хірургів на проміжному пункті – довести бійця або бійчиню до такого стану, коли можна буде нормально перевезти до наступної ланки. Я правильно розумію?
- Частково так. Але все-таки на Покровську ми намагалися зробити максимум за максимально короткий період. Інколи навіть мене попереджали, що не варто цього робити - але я все одно намагався, наприклад, вшити шунт при пошкодженні артерії, зробити максимально все, щоб на наступних етапах лікарям залишалося робити вже мінімум. Але ви маєте рацію, що у передового хірургічного відділення задача - врятувати життя. І відповідні поранення привозять – дуже важкі.
- Коли у вас був перший досвід роботи близько до лінії фронту?
- Ще коли був добровольцем. А у складі ЗСУ – це був Покровськ. Тоді ще відносно далеко вони знаходилися. Але все одна перша моя доба роботи в Покровську - це було 5 доволі важких операцій. Фонтануючі кровотечі. Близько 5 операцій за добу. Так я провів перші пів року у Покровську.
- Ключові правила сформулювали? Що можна робити, а чого — не можна за жодних обставин?
- Абсолютно. Дуже міняє - як лікаря і як хірурга - погляд на надання медичної допомоги. Військова хірургія кардинально відрізняється від цивільної. Я дізнався багато нового. Але пощастило, що до війни я працював у лікарні швидкої медичної допомоги. Хоча там рідкість такі поранення, як на війні. Разом з тим...
- Важливий елемент екстреності?
- Я ж кажу, це ніби падає літак - і тобі не обов’язково посадити його так, щоб він залишився цілий. Але обов’язково, щоб вцілили екіпаж і пасажири. Доводиться так працювати.
- Ще й за наявного дефіциту часу маєш вибудовувати якісь пріоритети. Що робити перше, що друге...
- Так, і при масових надходженнях дуже велике значення має саме сортування. Як би це погано не звучало. І коли я був старшим точки, я мав оцінити стан поранених, яких привезли. Наприклад, середньопоранений, який може вижити і почекати пару годин, - це одне. А поранений, який, здавалося б, і сидячи приїхав, але бачиш, що він у критичному стані, і йому залишаються хвилини, десятки хвилин, - це інше. Доводилося його брати першим, а інших – у другу чергу на операційний стіл.
- Вам часто доводилося приймати такі рішення?
- Перші пів року – ні. А потім старшим точки був і у Покровську, і у Кураховому - то доводилося. Як і нині.
- Зазвичай цим займається старший групи?
- Так, і зазвичай ставлять хірурга. Можна, як на мене, і анестезіолога поставити, але чомусь не ставлять.
- Ви справляєте враження впевненої в собі людини, але робити такий вибір – особлива відповідальність. Вона сильно тисне? Мовляв, а що, якщо зроблю неправильний вибір?
- Чесно скажу, я про це ніколи не задумувався. Можливо, потім, вже коли у мене ротація пройшла, і я приїхав у більш спокійне місце або у відпустку – так, я ретроспективно оцінював. Але зазвичай я завжди думав про наслідки операції. У медичному плані – завжди після кожної операції оцінював. Коли були якісь критичні моменти, я після кожної операції думав, чи правильно зробив.
- Коли йде вибір, кого першим брати, були випадки, коли поранені казали: а чого не мене берете?
- Я служу в одному з найкращих госпіталів в Україні. Персонал, всі мої колеги – це настільки віддані люди, що це просто не передати. Якщо у нас масове надходження, ніхто ніколи не відпочиває. Збігаються всі. Навіть якщо хтось чекає операції – біля нього завжди хтось є. Йому завжди хтось надає допомогу, знеболює і так далі. Плюс на всіх точках, що у нас є, ми завжди намагаємося розгорнути два операційні столи. Щоб паралельно взяти двох на операційний стіл. Це не завжди виходить через персонал. Тому що зараз стає все більш скрутно з медиками.
- Тобто таких випадків не було?
- Щоб вони скаржилися – ні. Завжди хтось біля нього є. Можливо, по мінімуму - але все одно підходив анестезіолог, знеболював. Другий хірург займався, оглядав, наприклад, другорядні поранення кінцівок.
- Андрію, у вашій практиці були операції, які залишили у душі болючий слід?Такі, що потім сняться?
- Так. Це було дуже важке поранення попереку, проникаюче в черевну порожнину з пошкодженням спинного мозку поперекового відділу з розтрощенням тазу. Дуже важкий пацієнт був. Він вижив - але річ у тому, що це така важка зона при пораненнях, що кровотечу дуже важко зупинити. Насправді у мене після години операції вже були такі думки, що… Руки не опускалися, але дуже важко було… Йому перелито було дуже багато крові. Але все-таки вдалося зупинити кровотечу. Він поїхав на наступний етап. Чому я згадав про цю операцію – шанси вижити у нього були невеликі. При тому, що була дуже велика втрата крові, ми віддали його стабільним.
- Потім дізнавалися про нього долю?
- У нас дуже погано зі зворотним зв’язком. Я на початках пробував якось налагодити. Не вийшло. Єдине, що - перше проопероване мною серце. Там я все-таки добився, що дізнався про долю. А так – дуже важко.
- А колишні пацієнти - намагаються вийти на тих, хто їх колись оперував?
- Ні. Жодного разу.
- Це мене дивує, якщо чесно. Якби мені зберегли життя, я б хотів подякувати людині, яка це робила.
- Я насправді про це не думаю.
- Про цю війну один ваш колега каже так: "Робота хірурга від напрямку не залежить, бо війна практично однакова на кожному напрямку. Є вогнепальні уламкові поранення, кульові поранення. Хірургія одна і та сама". Згодні з цим? Чи Покровський напрямок особливий?
- Я не можу порівняти насправді. Хіба з Бахмутом у жовтні 2022. Але з лютого 2024 року, якраз, коли була Авдіївка, такого обсягу роботу я просто не пригадую. У нас люди не спали по 2 доби.
- Скільки поранених за добу ви у середньому оперували?
- Не пам’ятаю точні цифри, але в середньому за добу привезених поранених у нас було 100-150, інколи до 200 доходило. Словами не передати.
- Скільки тривала найдовша зміна?
- Не можу так сказати. Я працюю реально без вихідних. Якщо мене хтось міняє і у нього масове надходження, то я не відпочиваю. Так само іду в протишокову або операційну.
- Без вихідних?! А як тоді підтримуєте себе у формі тут і зараз?
- Зараз набагато легше стало. А тоді - кава, енергетики – нічого нового. Просто доводилося працювати.
- Втрачати пацієнтів на хірургічному столі доводилося?
- Так. Було у мене 2 випадки за цей рік. Вкрай важкі поранення. На жаль…
- Що у таких випадках відчуває бригада? І що робити з собою, бо треба ж наступного оперувати?
- Я вам скажу, що професійні медики - циніки якраз до цього моменту. Але саме ці моменти, звичайно, збивали з ладу і мене, і всю бригаду. Бо і шкода було пораненого, і по-друге, в моєму випадку починаєш себе переоцінювати як лікаря – а чи міг ти зробити щось краще? Я після цього довго думав, з колегами радився, чи можна було щось зробити. Звичайно, всі казали, що не можна, ти зробив все, що міг. І все-таки починаєш сумніватися в собі. Але це швидко минає, тому що наплив роботи – ти завжди маєш бути в тонусі.
- Я багато спілкувався з медиками стабпунктів — і намагався уявити себе на їх місці. 3 роки роботи у режимі "багатогодинна зміна — відпочинок, - багатогодинна зміна, відпочинок". І так багато-багато місяців. І розумію, що на їхньому місці — навряд би таке витримав. А як витримуєте ви?
- Невеличка ремарка. Я дуже поважаю медиків зі стабілізаційних пунктів, у мене дуже гарні стосунки з моїми знайомими. Але все-таки бригадні лікарі мають вихідні. На відміну від військових хірургів. Я не буду казати всіх. Але ось приклад конкретно мого госпіталю. У мене за рік не було жодного вихідного. Зрозуміло, що у мене був час, якщо це якась безпечна точка: наприклад, я на ротації, вийти в магазин на каву. Але я все одно постійно був на телефоні. Вихідних у мене не було.
- За весь цей час жодного вихідного дня? А як ви це витримали? Треба ж якесь перезавантаження.
- По-перше, у нас дуже непоганий колектив. Ми завжди на всіх місцях намагаємося налагодити свій побут. Звичайно, десь можемо вийти, пройтись (якщо це безпечне місце). У Покровську такої можливості не було. Уже в останні дні перед виходом ми постійно були в приміщенні. Я забороняв особовому складу виходити. Тому що у вересні минулого року, коли я був у Покровську, уже виходити було не бажано, але все-таки мені вже хотілося трошки розрядитись. Я навіть вийшов пройтися навколо по території лікарні. І біля мене осколок прилетів. Розумієте? А в більш безпечних місцях можемо інколи вийти, пройтися. Фізичні ігри - теж розряджають. Намагаємось і спортом займатись. Але вихідних у мене за рік жодного не було.
- А скільки було відпусток?
- Дві на рік по два тижні. Плюс-мінус приблизно, там ще на доїзд дають один день.
- Але ж без вихідних людина може сильно не виспатися. А на психіку навантаження серйозне.
- Так дуже часто і буває. Тому коли до мене на точку приїжджають на ротацію нові молоді хірурги, наприклад, із центрального госпіталю, я їм кажу: у мене підхід такий, щоб всі максимально відпочивали.
- А потім ви їм кажете що вихідних не буде, - яка в них реакція?
- У них немає вибору. Я перепрошую, але вони приїжджають, як я кажу, з великої землі – зі Львова, з Чернівців. І приїжджають тільки на 3 місяці. А наш особовий склад в цьому режимі служить постійно. І в більшості випадків вони це розуміють. Приїжджають готові працювати саме так. Я їм кажу, що у мене підхід максимально відпочивати. Вони сміються: а чому так? – Бо якщо у вас є вільна хвилина вдень, ви маєте відпочити, адже кожну наступну ніч може просто початися трилер - і ми не будемо спати ще добу.
- На якій відстані від нуля ви працювали минулий рік?
- Коли виходили з Покровська, це було 4-5 кілометрів до нуля. Зараз точка, на якій я більшість часу працюю, і в якій розгорнув операційну, якою дуже сильно пишаюсь, - приблизно до 15 кілометрів від нуля.
- Часто доводиться змінювати дислокацію, щоб ворог не пристрілявся?
- На жаль або на щастя, ні. Тому що розгорнути ПХВ – не дуже просто. Бо коли ми розгортаємо операційну, це за всіма правилами – саме повноцінна операційна. З усім обладнанням, з правилами антисептики, стерильністю матеріалів і інструментів. Це не так просто зробити. Планування, де розгорнеться наша наступна точка, звичайно, є, але цим вже займається командування. Тому у точці, де я зараз більшість часу працюю, операційну я розгорнув у грудні минулого року. Досі стоїть - ми навіть там облаштовуємо ремонти; намагаємося зробити, стіни, підлогу і все інше.
- Слухаючи вас, розумію, що ви міцний горішок, die hard. А чи бачили випадки, коли люди не витримували такого графіка?
- Не бачив. Але повторюю, мені у 66-му військовому мобільному госпіталі пощастило з колегами, з якими я працюю, і тими, що приїжджають до нас. Не попадались люди, що казали: я хочу відпочити або я втомився - і все.
- Зараз ми спілкуємось у Києві, наприкінці вашої відпустки. От ви приїхали додому, у вас є два тижні в сім’ї. Що вони роблять для вас, і що ви - для них?
- По-перше, ми завжди забираємо зі школи сина. Він каже, що і в школу не буде ходити. Дружина теж намагається взяти відпустку. Поки що входили в положення, надавали відпустку. І все. Чогось специфічного не робимо. Просто все робимо разом.
- А коли ви на фронті?
- Дружина любить надсилати поштою мені листівки. Я вже не знаю, куди їх ховати (сміється). Навіть жартую, що досить вже!
- І що на тих листівках?
- Усякі приємні речі: сумуємо за тобою, ще щось. Дружина або син щось дописують. Син любить надсилати мені усілякі брелоки, що він любить з мультиків.
- Один з героїв моїх інтерв’ю, ротний, вислав дружині фото, а там - серце, викладене гранатами.
- У нас такого немає. Ми зі зброєю рідко маємо справу. Все інше – спілкування телефоном, по месенджерах.
- Зараз усі ми є свідками того, як нинішній президент США Трамп та його команда проводять мирні перемовини з обома сторонами війни. Яким вам видається цей процес? Вірите у замирення?
- Ні, не вірю. Я не вірив у замирення ще коли ясно вже було, що він стане президентом Штатів.
- А чому не вірите?
- Через нашого "сусіда", з яким нам дуже "пощастило". Це підступний ворог. На мою думку, їм не вигідно зараз припиняти обстріли.
- Бо ініціатива на їхньому боці?
- Можливо, так. Яскравий доказ цього: навіть після їх пресконференції одразу був обстріл Києва, Сум.
Насправді це така філософська історія. Я вважаю, що українців історія нічого не вчить. Тому що вони наші вороги вже протягом 300-400 років. Коли розпався Радянський Союз, то в українців ярмо з шиї впало. Але все одно українці вважали їх братнім народом. Це велика помилка була.
- Ви киянин. Приїжджаючи з фронту у відпустку, які вражання про місто?
- У першу мою відпустку я звичайно, був шокований тим, що люди забули про війну. Але зараз просто не звертаю на це увагу по одній простій причині. Я вважаю, що не є в праві робити якісь висновки. Я все-таки не на нулі, в окопах — і просто права не маю когось засуджувати або виправдовувати.
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото: архів Андрія Дроздова
Slava Ukrains'kiy Nacii !🇺🇦