Дружина легендарного десантника Павла Чайки Вікторія: Завжди казала, що він може бути прикладом для хлопців, які в депресії після бойових дій та поранень

Автор: Віолетта Киртока

Кохана Павла втілює мрію чоловіка, який майже рік тому розбився на мотоциклі, про масштабний марафон за участі і цивільних, і ветеранів війни, і людей з інвалідністю. 28 вересня у Петропавлівській Борщагівці проведуть забіг на 10 кілометрів.

Саме тут сімейна пара прожила вісім років, тут Павло щороку вранці бігав свої десять кілометрів перед роботою.

Павло Чайка з 2014 року, з перших днів російсько-української війни став на захист країни, брав участь у визволенні населених пунктів на Донбасі, неодноразово заходив у Донецький аеропорт і проявив себе там як мужній та сміливий воїн… З 2015 року, після Дебальцевських подій, бійці 79-ої десантної бригади цього десантника почали називати легендарним. Він став першим з українських військових, хто під час російсько-української війни був удостоєний всіх трьох медалей "За мужність". За те, як він у розпал бою вивозив поранених і загиблих, сховавши всіх у броньовану машину, але сам лишився ззовні, хоча навколо рвалися снаряди, десантник отримав недержавну нагороду "Народний герой України". Павло двічі був поранений – в коліно, руку, голову... Переніс декілька складних операцій. Але рука повною мірою так і не відновилася. А коліно… Лікарі весь час його попереджали про обмеження навантажень, а він в якийсь момент почав бігати. І не просто – а марафонські дистанції. Надихала на це і підтримувала його в усіх прагненнях Віка – дружина.

Про цю пару любили розповідати журналісти, бо приємно писати чи знімати про красиве подружжя, відкрите, позитивно налаштоване, з планами і мріями.

Про воєнний шлях Павла все добре відомо. У 79-ій бригаді він служив до 2016 року, після чого його запросили у Міністерство оборони, звідки він звільнився у 2020 році. І майже одразу отримав пропозицію розбудовувати охоронну фірму, чим і займався до повномасштабного наступу, до якого готувався. Бо всі співробітники компанії були добре оснащені, мали хороші навички, тому одразу сформували у Києві добровольче формування, яке і очолив Павло – він став командиром батальйону ДФТГ. А після деокупації Київщини він почав будувати полігон, на якому проходили вишколи і всі бажаючі цивільні, і групи військових. Ті, хто їздить Житомирською трасою, бачать величезні рекламні щити полігону "Пітбуль". Це і є дітище Павла.

Його загибель майже рік тому вразила всіх його друзів. 29 вересня, у сонячний теплий осінній день, він вертався з Варшави, де пробіг 10-кілометровий забіг. Їхав вдень по сухій трасі на улюбленому мотоциклі. Але на повороті він несподівано виїхав на зустрічну смугу, врізався у легковик… Від удару Павло вилетів із сидіння. І, схоже, загинув миттєво. А мотоцикл згорів вщент. У машині, з якою він зіткнувся, ніхто не постраждав. Водій відбувся декількома синцями.

Павло їхав у Київ, не плануючи заїжджати в рідне село під Луцьком. Але розбився в 20 кілометрах від будинку, де виріс. Тут і залишився – на алеї Героїв. Додому, до дружини, він так і не доїхав.

З дня похорону коханого чоловіка Віка заговорила про те, що має здійснити його мрію і організувати марафон в Петропавлівській Борщагівці, де вони з Павлом кожного дня тренувалися, бігали по всіх вулицях. Від планування і обговорення цього забігу Віка перейшла безпосередньо до справи. Тренується сама і готує всіх бажаючих пробігти 10 кілометрів у кінці вересня на честь її легендарного чоловіка.

Як жінка живе, залишившись без коханого чоловіка, де знаходить сили тренуватися, чи змирилася з втратою, - про все це ми з нею і поговорили.

"ТИ Ж ЛЕГЕНДА – ТОМУ МАЄШ СЛУЖИТИ ПРИКЛАДОМ ІНШИМ ХЛОПЦЯМ, ПОКАЗУВАТИ, ЩО ПІСЛЯ АРМІЇ Є ЖИТТЯ"

- У нас був план - на мій день народження у жовтні минулого року поїхати в Португалію, - розповідає Віка. - Тому все літо служили полігону. Паша активно готував всіх охочих подружитися зі зброєю, реалізовував свої навички і знання. Це те, що він накопичив за роки служби в армії, на війні. І мав бачення, як ефективно проводити підготовку. Крім того, минулого літа ми їздили на інші полігони, дивилися, як вони працюють, щоб розуміти всі плюси та мінуси. На початку минулої осені на полігоні "Пітбуль" провели перший чемпіонат. Все ішло добре, але забирало купу часу. День Паша проводив на полігоні, а ввечері ми виходили на прогулянку – обговорювали події за день, він розповідав, що і як у нього там відбувається, планував наступні кроки. Час від часу, аналізуючи обстановку на війні, в країні, Паша відчував безсилля від того, що не може ні на що глобально вплинути. В такі моменти я говорила йому, що він не даремно вижив на війні, що і людей вивів з оточення, і сам лишився живий. Тому зараз найважливіше – передавати знання, вчити дітей у школах, спілкуватися з людьми, давати мотивацію, служити прикладом. Накопичені втома та стрес призвели до того, що ми вирішили хоча б на тиждень змінити обстановку, подивитись на своє життя ніби збоку. Потрібно було вже виключитись з цього постійного колеса хоча б на пару днів. Так ми і запланували відпустку в Португалії. Вже купили квитки, забронювали житло, зареєструвалися на 10-кілометровий забіг, але вийшли якісь зміни до нашого законодавства щодо обмежень по виїзду за кордон по інвалідності. Тоді Паша поділився зі мною своєю давньою мрією: він хотів з’їздити за кордон на мотоциклі. Уявляв колись в дитинстві, як компанією з такими ж, як він, пацанами, кудись далеко їдуть… Навесні минулого року він нарешті дозволив собі купити мотоцикл - справжній Harley-Davidson. Це була його заповітна мрія. Ми багато куди на ньому їздили разом. І на Волинь до Пашиних батьків також. Тому я одразу сказала, що можу поїхати і у Варшаву разом з ним. Але на початку вересня він визначився: їду сам. Дуже категорично це сказав. Ну, сам так сам.

- Чому Паша поїхав саме у Варшаву?

- Там в цей час щорічно проводять марафон. Два роки тому я з дівчатами, яких треную, брали участь у забігу. А Паша у нас був "водієм" - привіз нас у Варшаву, організовував наш побут. Але сам не захотів бігти. Вже після забігу він сказав: "Наступного року я тут також "десятку" пробіжу".

Перед його від’їздом у Києві на ВДНХ були змагання. Паша зі мною там бігав, готуючись до дистанції у Варшаві. 27 вересня минулого року, у п’ятницю, у нас була річниця - вісім років, як ми одружилися. Він подарував мені квіти. Сказав: "Спасибі, що ти мене терпиш". Поцьомкав і поїхав. І вже ввечері зі мною почало творитися щось незрозуміле: плакала без причини, мене трусило…

- Ви ж дуже рідко розлучалися…

- Та постійно разом! Нам легко було вдвох. Все було спільне: моє - його, його - моє. Підтримували одне одного в усьому.

В суботу зранку зустрілася з дівчатами на тренуванні. І ми почали говорити про Пашу, вони розпитували мене про його історію. За два роки жодного разу не було такої розмови, а тут всім цікаво стало. Я розповідаю, а всередині все стискається. Ще говорю і думаю: "Дивний стан. Мені не подобається".

- Він же телефонував в ті дні? Казав, де він, що робить?

- Так. Присилав відеоповідомлення. Ми весь час були на зв’язку. Він нормально доїхав до Варшави. Сказав мені, що лягає спати. Зранку був забіг – ми говорили перед ним, а фінішував Паша разом зі мною - по відеозв’язку.

"ДЛЯ МЕНЕ БУЛО ГОЛОВНИМ, ЩОБ МІЙ ЧОЛОВІК БУВ ЩАСЛИВИМ"

- Коли Паша почав бігати? Це була твоя ініціатива?

- Зовсім ні. Але я йому постійно розповідала, що при цьому відбувається з організмом, як це – бігати марафони. Просто я бігала все життя, з дитинства, і постійно тренувала людей. Він це бачив, часто був присутній на моїх тренуваннях. А я казала йому: ти служиш в армії, де потрібно осучаснювати підходи до фізичних навантажень. Ви можете бігати на полігон і звідти. І він запропонував в частині так робили. Почав ще там бігати на полігон і назад. У нього тоді ще не була оформлена інвалідність. Він не вважав, що це потрібно робити, і тому довго документально нічого не підтверджував, хоча рука у нього повною мірою не працювала. А згодом і коліно почало вимагати повторної операції. Це стало причиною того, що він в результаті перейшов служити у міністерство оборони. І ми переїхали жити в Київ.

Коліно йому прооперували напередодні мого першого марафонського забігу в Києві. Я бігла дистанцію, а він мене чекав на фініші на милицях. Я добігаю 38 кілометр - починається дощ. Паша стоїть, мене чекає, голодний, під дощем. "Треба скоріше бігти, бо шкода Пашу", - єдине, про що я тоді думала.

Після реабілітації він почав потихеньку бігати. Я йому порадила дізнатися про марафони для ветеранів. Була впевнена, що щось подібне мають проводити, що пацани збираються, разом тренуються. "Просто ти цим не цікавишся", - казала. І він таки знайшов таких бігунів. Ми почали разом з ними тренуватися на Олімпійському стадіоні. Я казала йому: "Подивись на свою антропометрію. Тебе боженька залишив живим. У тебе довгі ноги, ти високий, худенький. Мозок працює, серце качає. Все, що треба для бігу, у тебе є. І ти можеш служити прикладом для хлопців, які  в депресії після бойових дій, після поранень. Ти все це пройшов. І ти ж - легенда. Це має працювати".

Тренування і підготовка дали йому змогу поїхати в Америку на марафон. І це був для нього неймовірний досвід. Він нарешті почав погоджуватись з тим, що крім армії ще є життя.

До його виїзду в Америку ми вже їздили з ним за кордон. Після весілля побували в Польщі. Потім нам Ігор Захаренко, власник туристичної агенції "Феєрія", подарував квитки в Хорватію, наступного року поїхали на Кіпр. Намагалися кудись їздити, бачити світ.

Як ми зазвичай їздили за кордон? Перші дні гуляємо, бігаємо, а в кінці відпустки – беремо участь у місцевих змаганнях аби закріпити, зафіксувати подорож гарними враженнями та емоціями. Ми дивилися календар змагань коли проводять марафони в Португалії. Побачили, що восени якраз проводять забіги в місті Порто. І вирішили – все можна поєднати, за традицією. І місто подивитися, де своя атмосфера, яка дає хороший настрій. І взяти участь у марафоні.

- Коли Паша сказав, що йому подобається бігати? Коли почав отримувати від цього кайф?

- Спочатку Паша просто приходив на мої змагання. З ним із задоволенням всі спілкувалися, фотографувалися. " Так багато людей тебе поважає. І ти відчуваєш себе потрібним. Якщо ще й бігати – це буде приклад для наслідування. З тобою приємно спілкуватися, ти легкий на підйом", - переконувала його я. Паша довгий час себе недооцінював, але з часом це вдалося в ньому подолати.

Він без підготовки, лише завдяки своїм чудовим фізичним даним, долав десять кілометрів за 38 хвилин. Це дуже хороший результат. Він завжди цим дуже пишався: "Бачиш, як я можу!" Але ж до марафону потрібно було готуватися. Так без наслідків марафон не пробіжиш, навіть якщо маєш ідеальні дані. Він спочатку сам собі придумав, як буде тренуватися. Я йому сказала: "Без проблем, роби, як тобі зручніше, але пам’ятай: у тебе тренер під боком". Йому важливо було зробити щось самому. А мені головне було, щоб він був щасливим.

Коли Паша почав тренуватися, почали про себе давати знати і його травми. Він звертався до травматолога. Той його відмовляв він навантажень. Але Паша вже вирішив, що спробує взяти участь у марафоні. І в результати поїхав у Вашингтон. Дуже надихнувся там. Якраз на мій день народження - 25 жовтня - на ранок у нього був квиток. Подарував мені тоді о п’ятій ранку велосипед, троянди і поіхав. Через тиждень повернувся вмотивований та заряджений. Саме після цього ми зареєстрували громадську організацію. Він загорівся організувати щось подібне в Україні. Я казала: "Ти ж розумієш, скільки всього потрібно для цього? Всіх задіяти, знайти зацікавлених. Треба хоча б почати щось робити. Вивчати, як організовуються подібні пробіги". Але нам не вистачало часу цим серйозно зайнятися. Це стало довгостроковою мрією – колись подібний ветеранський марафон організувати в Україні. Час від часу ми обговорювали цю ідею, планували, як будемо це робити.

Паша часто згадував той марафон у Вашингтоні, казав: "Чому у нас не може бути, як в Америці? Щоб всі бажаючі могли бігти. Щоб люди побачили, що і з інвалідністю можна розвиватися і бути приналежними до якихось хороших справ і подружитись насправді з собою".

Після загибелі Паші я вирішила, що дороблю те, що він недоробив. Тепер кожен рік у останні вихідні вересня має відбуватися легендарна десятка, присвячена пам’яті Павла Чайки.

- 28 вересня відбудеться перший такий забіг. Він не буде виключно ветеранським?

- Звісно, масштабність події залежить від кількості учасників. Але я намагаюся повідомити всім про те, що такий забіг відбудеться. Тож, долучайтеся. Я чекаю усіх бажаючих учасників і бігових спонсорів теж.

"ЗАРАЗ БАГАТО ОБГОВОРЮЄТЬСЯ, ЯК ПЕРЕЖИТИ ВНУТРІШНЮ КРИЗУ ЧИ ТРАВМУ. Я ВСЕ ЖИТТЯ РОБЛЮ ЦЕ ЧЕРЕЗ ОСВІТУ ТА СПОРТ"

- Чому саме на Петропавлівській Борщагівці вирішено проводити забіг?

- Паша кожного ранку вставав о п’ятій ранку і біг свою "десяточку". Не принципово, які вулиці будуть задіяні під час марафону, бо ми з ним бігали по всьому селу. Хотілося б, щоб був приємний пейзаж, основні артерії населеного пункту. Щоб і люди побачили Петропавлівку, бо це красиве село, і зрозуміли, що насолоджуватись життям можна і вдома. Забіг – це завжди сімейна подія. Коли готується один член сім’ї, вся родина підключається, бо потрібно враховувати багато нюансів: раціон, сон, тайм менеджмент. В період підготовки вилазять всі слабкі зони відносин в родині. Так що, готуючись до забігу, ми тренуємо ще й вміння домовлятися, комунікацію, відкритість. Коли ти раз в рік готуєшся до змагань, відбувається внутрішній процес трансформації, відчуваєш мотивацію та стимул жити краще. Біоритми змінюються, енергетична складова, гормональний фон. Ти сам себе змінюєш. Я вважаю, що спорт – невід’ємна частина сімейного спілкування. Це спільний відпочинок. Якщо ви вмієте правильно відпочивати, ви сильні, здорові, у вас є бажання цікавитися чимось більшим, ніж поїсти, поспати і випити спиртного у вихідні. Інтереси та пріоритети, цінності змінюються. Коли ти цим живеш, починаєш шукати та оточувати себе такими само людьми.

У 2018 році у нас на Петропавлівці вже проводився напівмарафон. Стартували тоді на "Чайці". Але тепер інший час. Зараз багато обговорюється, як пережити внутрішню кризу чи травму. Я все життя через спорт та освіту це роблю.

Такі змагання дають змогу розвиватися і самому селу в тому числі. Це всім піде на користь. Впевнена в цьому.

- Я так розумію, що маршрут обов’язково пролягатиме повз ялинку, яку ви посадили разом з Павлом?

- Перед святкуванням 2023 року учні спитали мене: "Тренере, що вам подарувати на новий рік?" Я задумалася. Особливого мені нічого не треба. Мені треба, щоб люди ходили на тренування і міняли своє життя на краще. А для нас всіх потрібно щось об’єднуюче. І я подумала, що ми можемо посадити ялинку, аби збиратися біля неї, щоб це було наше місце, точка зустрічі. Так ми вирішили, що навесні посадимо ялиночку. Зробили це якраз після півмарафону у Варшаві. А я в якийсь момент сказала Паші: "Полігон ти побудував, ялинку посадив. Лишилося дітей народити"...

Біля ялинки встановлено камінну стелу з кьюар кодом, через який можна дізнатися всю інформацію про Пашу.

- Ти навчилася жити без Паші?

- Мені здається, я тут, як на роботі. Весь час потрібно щось робити.

Усвідомлення є, що він загинув. Немає відчуття, що він не прийде. Не вистачає його присутності, живості. Я вже казала, що між нами був дуже міцний зв’язок, мабуть на рівні підсвідомості. Я до хвилини відчувала, коли Паша з’явиться на порозі дому, його настрій. По кроках в парадному розуміла, що зараз буде сказано. У нас був план життя на 60 років вперед. Це була єдина надійна людина, якій я довірила своє життя та відчувала себе поряд з ним в безпеці, тобто була природною.

- Коли ти сама почала бігати?

- Десь років в десять. До нас в село приїхав тренер. Він в районі працював у ДЮСШ, у нас оголосив набір на легку атлетику. Так я почала тренуватися. Ходила на все - на дитячу легку атлетику, після якої залишалася на дорослу, а потім грала у волейбол або баскетбол. Згодом поступила у спортивну школу у Миколаєві.

- Тоді у тебе виникла постійна необхідність у фізичному навантаженні? Якщо ти не бігаєш, наприклад, тиждень…

- …відчуваю себе пустою. Мабуть, я такою народилася. Мені тоді кисню не вистачає. Мені цікаво вивчати місця, де я буваю. І я це роблю за допомогою бігу. Ти біжиш годину. Пробігаєш 12 кілометрів. І багато чого побачив, що тобі цікаво а що ні - економиш час. І потренувався і місцевість вивчив.

- Після загибелі Паші ти довго не тренувалася?

- Тиждень точно не бігала. Виключена була...

- Можеш назвати найважливіший забіг, в якому ви з Павлом брали участь?

- Він не один. Це ті, де він вигравав.

- Які нагороди для Паші були найдорожчими?

- Мої, – сміється Віка. - Він любив отримувати емоції через мене, коли я досягала чогось, коли ставила особисті рекорди.

З початком повномасштабного наступу Паша наполіг, щоб я поїхала в Литву. Перше, про що я там дізналася, чи влаштовують там марафони і коли найближчий буде. До нього лишався якраз 41 день. Вистачало часу підготуватися. Я пробігла і посіла третє місце. Невдовзі після того я повернулася в Україну, не могла вже  так довго без Паші. Та й він скучив страшенно. Так що виїхав по мене в Польщу – готовий був і в Литву їхати, щоб забрати мене…

У 2022 році восени я поїхала в Норвегію – в цій країні зараз живуть моя мама і родина меншої сестри. Там, в Осло, я хотіла бігти напівмарафон. Але вирішила не витрачати гроші і провести час з рідними. І от, уяви собі, я виходжу на вулицю і першого, кого бачу, – бігуна. Напружилася: аби не забіг! Але потім ледь не плакала, бо в тому місті, де жили мої рідні, якраз відбувався забіг, який проводять один раз на рік. А я про це нічого не знала! Інакше б обов’язково взяла участь.

- Ти шкодуєш про щось, чого не встигла зробити разом з Пашею? Може, щось важливе йому не сказала, чи щось не зробили разом, відкладаючи це на потім?

- Ні про що не шкодую. Ми все своєчасно робили, про все говорили. Ми багато чого зробили. І ніколи не соромилися говорити одне одному про всі свої думки і почуття. Ні про що не шкодую. Всі роки життя з Павлом ми були щасливими.

Детальніше про забіг, присвячений Павлу Чайці, можна дізнатися на сторінці у Фейсбуці:

https://www.facebook.com/groups/163055794215470/?ref=share_group_link&mibextid=wwXIfr&rdid=H4doMMqV53EuNW9r#

А зарєструватися для участі потрібно за посиланням

https://e.ticketme.org/events/Pavlo-Chayka

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ