Юрій Сиротюк: "Нам доводилося жити в окопах, які були заповнені трупами москалів"

Автор: Ольга Москалюк

Юрій Сиротюк - колишній народний депутат, а нині головний сержант роти вогневої підтримки 5-ї ОШБр, вже не перший рік на передовій. У 2014-му пішов на фронт добровольцем, провоював кілька місяців на Донбасі, а з початку повномасштабного вторгнення знову став до лав захисників України. Попри втому, не втрачає почуття гумору.

- Я тут жартую, що ніколи не загину, бо в мене ж недоторканність! Хлопці з цього сміються, - розказує мені в інтерв’ю, посміхаючись. - Для мене війна - це про настрій. Я хочу, щоб він був гідним. І у мене, і у тих, хто поруч. Війна ж, як погода - ми її не обирали, але все одно доводиться воювати.То чому я та мої побратими маємо робити це з поганим настроєм?!

- Із самого початку війни ви, ще як народний депутат, їздили в зону АТО. Чи розуміли тоді, що можливий повномасштабний напад?

- Я з часу відновлення незалежності розумів, що між Україною і росією буде війна. У мене дід загинув в Українській повстанській армії. Батько дитиною був вивезений до сибіру. Повернувся у дорослому віці і завжди ненавидів все радянське. У 1994 році, тільки ставши студентом, я записувався, щоб їхати до Чечні в складі УНА-УНСО. Але, на жаль, попередня група не доїхала, бо її зупинили, тож ця подія для мене не відбулася. Зі студентських років належав до націоналістичної організації "Тризуб" імені Степана Бандери, очолював її в Тернополі. Тобто я виховувався та зростав у такому середовищі, де ми розуміли: війна з росією неминуча. З нас багато хто сміявся, бо ми ходили строєм, крокували, вчилися, проти нас відкривали кримінальні справи. "Тризуб" вважався незаконним воєнізованим формуванням. Мене, як студента-відмінника, раз на тиждень завозили до управління міліції в Тернополі й добряче давали "прикурити".

Потім, через те, що я очолював "Тризуб", довго не міг знайти собі нормальної роботи. Хоча у 1998 році закінчив Тернопільський педагогічний університет з червоним дипломом, але фактично із "вовчим квитком". Хтось отримав направлення до аспірантури, когось залишили на роботі в університеті, а я, будучи кращим студентом, дуже довго шукав роботу й ледь знайшов посаду в якомусь маленькому селі. Рік там попрацював, хоча зарплату не виплачували.

У 2014-му, будучи вже депутатом, з перших днів війни, розумів, що відбувається, тому вимагав вивезти з Донбасу військові заводи - Донецький пороховий, Луганський патронний, "Зорю". Писав листи-звернення Яценюку. Він перенаправляв їх тодішньому міністру економіки Шеремету. Той відповідав: "Війни немає. Доцільності немає. Грошей немає. Це все дуже дорого". Тож ми втратили виробництво і кольчуги, і порохів. Десь на початку березня я зареєстрував проєкт постанови про необхідність закриття всіх прикордонних переходів та про мінування державного кордону з росією. Це довго обговорювали, але на певному етапі все ж реалізували.

Я тоді був новачком у сфері безпеки й оборони. Ще й депутатом на той час пробув недовго. І, потрапивши до профільного комітету Ради, де були такі серйозні люди, як Кузьмук, Литвин, Мартинюк, відчув потребу гідно представляти опозицію. Тому зібрав команду молодих студентів, і ми зайнялися сектором безпеки й оборони (зараз вона також працює разом зі мною, ми створили організацію "Українська студія стратегічних досліджень", щоби напрацьовувати пропозиції та ініціативи). Я постійно намагався кричати про війну, бігати, виступати. Пропонував з Нацгвардії зробити фактично Сили спеціальних операцій. Першим реєстрував закон про зброю. Але найголовніше, що ми зробили, і що ще досі не реалізовано: у 2014 році я зареєстрував проєкт постанови про створення обороноздатної Української держави та суспільства. Там у преамбулі записано, що росія - це вічна загроза, тому ми маємо бути готові до такого тотального протистояння з нею. Ця концепція передбачала, що всі діти в Україні повинні з дитинства входити до військово-патріотичних організацій, проходити різні дитячі навчальні табори. Далі - обов’язкова служба за швейцарським зразком: кожна людина, хлопець і дівчина (дівчата за бажанням), має пройти мінімум п’ятимісячні стрілецькі курси. Без них неможливо влаштуватися до жодної з силових структур. Потім кожен українець щороку чи двічі на рік проходить тренувальні вишколи. Ще має належати до народного резерву. Планувалося, що ми створимо таке суспільство: мирний, але "до зубів" озброєний український народ.

Тому, звичайно, я усвідомлював, що повномасштабка буде. Ви ж пам’ятаєте, що в нашому середовищі про це постійно говорили. Мій помічник став командиром другого батальйону Національної гвардії і воював під Слов’янськом, ще коли його захопив Гіркін. А я був першим депутатом, який поїхав на фронт провідати своїх, але там трошки попав у бій, бо хотілося постріляти. Я тоді був молодший, це все було цікаво (посміхається. – О.М.). У грудні, коли склав мандат, поїхав добровольцем до Олега Куцина у "Карпатську Січ" і пробув там до березня 2015-го.

- Часто чую від військових, які також готувалися до вторгнення: все одно ніяк не хотілося вірити, що таке можливо. Хоча останні пару місяців напередодні нападу ситуація була максимально напруженою. Нас про такі плани росії попереджали і західні партнери. Якими для вас були крайні кілька днів перед тими доленосними подіями лютого 2022 року?

- У критичних умовах я стаю дуже спокійним. Єдине, що мене "видає" - можу посміятися та поприкалуватися. Тому я дуже рівно зустрів то все. Зранку 24-го лютого полетіли ракети. Мене збудила перелякана дружина. Питала, що робити. Я кажу: "Якщо почалася війна, треба нормально відіспатися й потім вже діяти спокійно". У мене не було паніки, ажіотажу чи страху.

Потім дружина попросила вивезти їх, адже хвилювалася за свою маму, яка жила біля військової частини. Я сказав, що не зможу поїхати на захід від Києва. Так склалося, що їх потім вивозив наш молодший син, якому тоді було лише 14 років. Він без прав їхав по всій Україні на Волинь до моєї мами. А я, виходячи з хати, подивився в очі старшому синові (йому було 17) і зрозумів, що він мені не пробачить, якщо я не візьму його з собою. Я сказав: "Збирайся". Взяв малого, двох сусідів, похресника, на рік старшого за мого сина, і пішов до ДФТГ "Свобода". Завдяки тому, що я своїх дітей готував до війни з москалями з дитинства, мій малий, який раніше щороку проводив по два-три місяці в дитячих патріотичних таборах, у перші дні війни став одним із найкращих інструкторів: вчив дорослих дядьків, як користуватися зброєю, як її розбирати, як з нею рухатися тощо.

- Ви з ДФТГ "Свобода" спочатку були на Київщині. Розкажіть про ті часи.

- На початку була невизначеність. Ви ж пам’ятаєте, у перший день з’явилася інформація, що москалі вже їдуть проспектом Перемоги. Ми з автоматами вилізли на дах будинку офісу київської "Свободи", де базувалися, і тримали кругову оборону. На другий день прокинулися, і нам сказали, що москалі прориваються зі сторони Вишгорода та йтимуть в бік Оболоні. Ми поїхали туди рити окопи. Потім їхали міським автобусом, і якраз поруч з нами по телевежі прилетіла ракета. Коли автобус розвернувся в інший бік, долетіла друга. Добре, що там - стіна Лук’янівського цвинтаря, то вибухова хвиля просто пройшла над автобусом, позносила вікна в будинках неподалік, але ми лишилися цілими.

Десь на третій день надійшла інформація, що москалі прориваються на Бровари і треба їхати на оборону. Я пам’ятаю ці відчуття: ми їдемо в громадському автобусі в бік міста. Я знав, що наш спецназ уже сидить у лісі дорогою. А далі - невідомо, хто там є. А ми їдемо (посміхається. – О.М.). Приїжджаємо до Броварів, нам дають пляшки із запальною сумішшю, і кажуть: "Якщо їхатимуть російські танки, ваше завдання - закидати їх цими пляшками і намагатися зупинити" (всміхається. – О.М.). Я тепер сміюся з цього всього, бо розумію: ми б загинули в перші секунди. Але тоді ми з сином сиділи на тому мосту біля тих пляшок і знали: якщо під’їдуть танки, закидуватимемо їх. Потім перемістилися в Баришівський район. Нам дали великі протитанкові гранати і знов-таки сказали: "Якщо там є два взводи або російська танкова рота, ви маєте їх закидати". Це такі великі радянські гранати, як в часи Другої світової. І ми знову думали, що так і робитимемо. Зараз усвідомлюю: це просто божевілля! Але ж ми тоді дуже мало розуміли про війну.

Далі почалася наша контратака на село Лук'янівка. Так сталося, що я з сином чергував на блокпості - хлопці поїхали на штурм, а нас лишили. Я подивився на малого й думаю: ну, як таку двіжуху пропустити?! І ми, напевно, вчинили "воєнний злочин" - кинули той блокпост і поїхали наздоганяти наших, щоб штурмувати село. Зараз це теж виглядає смішно, але ми перли на повний зріст. На вечір дійшли до кінця села. Дивлюся - наш спецназ закріплюється посередині, а ми прям далі зачищаємо. В сутінках вертаємося, а ті хлопці кажуть: "Ви що, дурні чи що?! Ми б вас по темряві пристрелили - ми ж не знаємо, хто там шастає!". Ось така була суцільна романтика.

Взагалі у боях за Київ було дуже багато везіння. Психіка ще була в нормі. Плюс, середовище – добровольці, які рвалися в бій. Знаєте, мені було якось безпечніше біля сина, бо в ті перші дні я думав, що він крутіший за мене воїн. Він, мені здається, був більш підготовлений. А от за похресника хвилювався й намагався тримати десь позаду. Бо, виходить, тато з собою дитину на війну не взяв, зате хресний забрав. Отакими були перші враження.

- Що робили після того, як закінчилися бої за Київщину?

- Думали, що робити далі, куди себе подіти. "Свобода" почала формувати батальйон у складі Національної гвардії. Але спочатку взяли тільки дві роти - частину хлопців, які були в Ірпені та Бучі. А нам, хто тримав Баришівський напрямок, сказали почекати тиждень-два. Ми не хотіли чекати. А якщо за цей час закінчиться війна?! Бо особисто я сліпо вірив, що влітку ми вже будемо в Криму. Ця віра була ірраціональною, але спонукала встигнути на двіжуху. Тож ми хаотично шукали, куди ж прилаштуватися. У мене ж взагалі "білий квиток", то не так все просто. Ми їздили до одного спецпідрозділу, але там так готувалися: от москалі підуть сюди, і ви почнете діяти. Нам таке було нецікаво. Потім один із футбольних фанатів львівських "Карпат" сказав, що в Києві формується штурмовий підрозділ нового типу за натівськими стандартами і на основі козацьких традицій. Командир Павло Паліса приїхав з Америки, де навчався. Це нас дуже зацікавило. Ми поїхали, переговорили. Паліса з кожним провів співбесіду. Ми швидко "пробігли" військкомат. Я нарешті отримав військовий квиток, бо до того його навіть не мав. Сина не брали, бо йому не виповнилося 18 років. Я ще сварився з військкоматом, дзвонив усім знайомим генералам: "Допоможіть, щоб сина забрали в армію!". Мені воєнком казав: "Ви зловживаєте своїм становищем колишнього народного депутата!" (всміхається. – О.М.). Я: "Та як?! Я ж не відмазую, а навпаки!". Так і не вийшло. А наш колектив з ДФТГ "Свобода" і частина футбольних фанатів з львівських "Карпат", як і планували, потрапили до новоствореної 5-ї окремої штурмової бригади. Ми були дуже заряджені!

Поки формувалися, всі ще перебували в Києві. Ми щодня бігали, займалися фізпідготовкою, тактикою. А щовечора на березі Дніпра я для всіх охочих проводив 15-хвилинні історичні лекції. Розповідав про російсько-українські війни. Паралельно хлопцям привозили Могилевську, якихось "розі-бозі". Я ходив до політруків і пояснював: "Слухайте, люди їдуть на війну! Треба давати найвищу мотивацію – от за що людина віддасть життя. А це не зробиш цими "розі-бозі" чи "тралі-валі". Тут потрібні Тарас Компаніченко, Роман Коваль. Людей потрібно заряджати на війну, розказувати про неї". Фактично я був таким імпровізованим політруком (посміхається. – О.М.).

Перед тим, як наприкінці червня "п’ятірка" поїхала на фронт, ми три дні були на полігоні. Таке БЗВП (всміхається. – О.М.). Нас Паліса спитав: "Хлопці, ким хочете бути?". Ми: "Нам все одно. Кажіть, ким". Він: "От є нові американські гранатомети - MK‑19. В них ніхто не розбирається. А ви трохи тямущі. Давайте будете гранатометниками". Ми погодилися. Це був щасливий вибір, бо зі 30‑кілограмовим гранатометом ти заходиш на позицію не першим, а затягуєш його за кимось. Ти не йдеш одразу під приціл, і твоя живучість набагато більша, ніж у тих, хто на початку заскакує в окоп.Так от ми три дні побули на полігоні: постріляли з автомата, попрацювали з тим гранатометом, яким тоді в армії ніхто толком не вмів користуватися. Поїхали. У нас були свої машини – пікапи і повне спорядження. Під Лисичанськом треба було зупиняти російський наступ, коли москалі захопили Сєвєродонецьк. Ми перші заїхали на фронт і з того часу звідси не виїжджали. Можу сказати, зараз я дивлюся на свій досвід ДФТГ та 2014–2015 років, як на дитячі забавки.

- Яким був той період для вас?

- Ми спочатку отримали "бамбулей", як і кожна нова формація. У нас теж були випадки, коли деякі солдати записували звернення: "Мамо, забери мене додому". Хтось тікав до Києва. Люди питали: "Як то так, що наших хлопців відправили на війну без F‑16 і авіаносців?!" (всміхається. – О.М.). Але ми в першому бою не втекли. Позбирали все, що хтось залишив. Не можу сказати, що наші бої за Лисичанськ були повністю успішними, однак наш гранатометний взвод показав себе добре – останніми виїжджали, забезпечували прикриття, евакуйовували.

Звідти ми потрапили на Вугледарську ТЕС, опісля - на "Майорське". І там "п’ятірка" вже сформувалася, як бойова формація. Був епізод: ми втратили позицію, і командир дав наказ відбити її. Ми зробили. Але група закріплення не встигла заскочити, і хлопці, які там були, на жаль, загинули. Пішла друга штурмова група – відбила. Але наперли "вагнера" – знову наші загинули. Третя таки вибила москалів. Ми це все прикривали. Тоді командир сказав: "Дивіться, хлопці: якби ми ту позицію втримали, то не довелося б її відбивати. Так не буде, що ми просто їх втрачатимемо". Відтоді "п’ятірка" стала така "зубата".

Далі був "курорт" у Нью-Йорку. Ми там стояли біля Горлівки, де до москалів - десь метрів 200. Там були відкриті окопи, хороші бліндажі. Я навіть викопав баню на позиції. Адже після 2014 року там стояла лінія розмежування, тож іноді доводилося самому вигадувати, як постріляти й повоювати.

Якось так сталося, що ми потрапили до резерву Сирського. У грудні 2022‑го нас висмикнули, і ми поїхали до Соледару, коли за нього були крайні бої. Ми мали по два гранатометних і кулеметних розрахунки. Працювали. У нас є відео з-під міста, як група з 20–30 "вагнерів" бігла на нас, і ми їх просто "косили". Було дивно спостерігати, як їх гнали на забій.

Потім нас перекинули на Бахмут. Ми були біля "літачка". Я працював із бронетранспортером M‑113. Ми зверху прилаштували наш гранатомет, і я стріляв. До речі, на першій фазі війни (з початку 2022-го й до зими 2023-го) він був найгрізнішою зброєю переднього краю. Там, де стояв хороший розрахунок MK‑19, у москалів не було шансів просунутися. Так от тоді "вагнера" лізли на нас з боку Кліщіївки. Ми їх валили разом із іншими розрахунками, які стояли на верхніх поверхах в будинках неподалік.

Ми довго тримали Бахмут. Коли армія покинула місто в травні 2023-го, воювали на околицях аж до грудня. Потім були дуже тяжкі бої за Кліщіївку. Ми наступали, пересувалися, доводилося жити в окопах, які були заповнені трупами москалів. Пам’ятаю, на ділянці фронту шириною метрів п’ять і довжиною метрів п’ятдесят нарахував більше сорока їхніх трупів. В таких умовах ми були.

А коли приїжджали з позицій, повністю роздягалися, йшли до літнього душу, милися і прали одяг, бо він мав такий стійкий трупний запах. Декого з хлопців просто нудило від того усього. А я якось дуже спокійно сприймаю такі речі. Навіть супчики собі варив на тих позиціях. Раз було сиджу, роблю каву, і тут приходять двоє солдатів: один худий малий з довгою гвинтівкою, другий опецькуватий біля нього. Підійшли ближче, виявилося, що перший – дівчина-снайперка з "80-ки" (кажуть, потім загинула, була професіоналом). Я до них гукаю: "О, давайте кави, супчиком пригощу!" Вони оглядаються навколо (всміхається. – О.М.) - скрізь лежать тіла, булькають. Відмовилися і пішли.

- В одному з інтерв’ю рік тому ви порівнювали війну з фільмом "Шалений Макс". А зараз яка вона?

- Війна у стилі "Шаленого Макса" була тоді, коли почали з’являтися "сараї", а мотоциклісти їхали на смерть. Але потім вона стала страшною зарубою. Зараз навіть важко порівняти, бо ключова проблема - не воювати, а дістатися до місця бою і вибратися з нього. "Кілзона" стала дуже великою. Раніше війна була на землі: ми їздили на пікапах, стріляли, мені подобалося ходити в розвідку - щось знайти, наприклад, якийсь російський автомат, полазити посадками. А сьогодні війна вже під землею. Вона дуже дурна, страшна і важка психологічно. Нині стоїть завдання: безпечно дістатися до позиції, зайти і не видавати жодних ознак, що там хтось є. У нас навіть мінометні розрахунки знаходяться під землею. І все далі ускладнюється. Погіршилася логістика. Минулого року її вже здебільшого забезпечували дрони - доставляли їжу та боєприпаси. Тепер активно працюємо з наземними роботизованими комплексами. Так сталося, що ми масштабувалися з гранатометного взводу в роту вогневої підтримки, а потім з’явився взвод НРК, який виділили в окрему роту і забрали, бо вона стала першою в ЗСУ. Тож ми намагаємося знову з нуля зробити новий взвод НРК, адже від цього залежить вся логістика. Наприклад, міна 120-мілімітрового міномету важить близько 20 кілограм. Скільки ж цих мін візьме мінометник, якщо до позиції треба йти не менше 10 кілометрів?! Тому ми працюємо без зупинки, поки немає болота. Наш наземний дрон "Терміт" уже проїхав близько 300 кілометрів. Виробники, мабуть, дивуються цій цифрі, бо вороги такі НРК швидко відслідковують. Ми крайні три доби займалися логістикою, щоб завезти на позиції запас їжі та води на місяць, боєкомплект для ефективної роботи і бензин.

Тобто війна кардинально змінилася. Залужний пише про позиційний тупік – так і є! Ми ворога бачимо кілометрів за 20. Коли він починає рухатися, шанси дійти дуже малі. Може, таки дійде і повісить прапор, але їх все одно знайдуть дроном. Якщо ні - піхота зачистить. Однак у путіна така стратегія - думає задавити кількістю.

Війна триває вже дуже довго. Я боявся потонути в ній повністю. Не хотів, щоб поглинула цілком. А зараз це вже робота. Немає того завзяття і ентузіазму, як у 2022 році. Просто намагаєшся виконувати її якомога професійніше. Однак накопичується оця психологічна втома. Бо люди майже чотири роки безвилазно воюють. Твої діти ростуть без тебе. А коли приїжджаєш у відпустку й бачиш, що відбувається, наприклад, в Києві, то розумієш: тобі не хочеться сюди їхати і дивитися на весь цей бардак. І багато хто з хлопців каже: "Ми не хочемо їхати додому - там немає що робити, і з ким говорити".

Але мені зараз, на цьому етапі, подобається, принаймні в нас - дуже бережне ставлення до людей. У період Бахмута та Кліщіївки ми намагалися потягатися з москалями - теж активно наступали і, можливо, не завжди зважали на втрати. Я, як головний сержант роти, часом їжджу з командиром на злагодження. Дуже часто чую від офіцерів нижньої ланки, командирів батальйонів і рот: "Треба берегти солдатів. Давайте обережно заводьте людей. Не ризикуйте даремно".

Взагалі, коли маю можливість спілкуватися з офіцерами середньої ланки, завжди кажу: "Інших солдатів уже не буде". Ми розуміємо, що нас стало менше. Якщо солдат відчуватиме: зроблено все для того, щоб зберегти його життя, він сторицею відплатить. У окопі на позиції я постійно думаю: що мотивує хлопців заходити ще й ще? Грати четвертий рік поспіль в цю "рулетку", знаючи, що ти не завжди можеш вплинути на ситуацію. Певне, відбувається таке покозачення України - прокинулися козацькі гени і просто на характері пішли воювати.

- Ви сказали, що часто хлопцям не хочеться їхати додому у тилові міста через те, що тут відбувається. Чую таке і від знайомих військових. Ми обговорюємо, чому так, адже в Україні немає безпечних місць - щодня літають "Шахеди" та ракети, через які гинуть цивільні, зокрема й діти, що найстрашніше. Водночас чимало людей розслабилися й сподіваються, що от‑от буде перемога. Зрозуміло, що всі втомилися від війни. Це природно. Але не можна бути настільки наївними, щоб вірити, що ті так звані перемовини призведуть до миру. На які ми, до речі, ще й не впливаємо. Ми ж бачимо, як поводяться росіяни. Їхня поведінка, зокрема цей осінній призов, якраз свідчать про те, що вони не планують завершувати, чи не так?

- Пам’ятаєте, були теорії, що путін зустрінеться з Трампом на Алясці і війна припиниться? Але ж нічого не сталося! Так само і з його поїздкою до Китаю. "Ключ" вирішення війни лежить якраз в Україні. Ця війна не має мирного вирішення від слова взагалі. Може бути якась передишка, перемир’я, але це навряд чи припинить конфлікт раз і назавжди - потім буде наступна фаза. Уявімо, зараз москалі погоджуються на перемир’я. Що відбудеться у них всередині? "Важке похмілля" - вони побачать, скільки народу положили, скільки зазнали втрат. Ми ж знаємо, що в росії не буває революцій, але бувають бунти п’яної матросні. путін це розуміє. Як і те, що винним буде він. Якщо дивитися історію, москалі вміють терпіти поразки і давати потім здачі. Тому війна закінчиться тільки тоді, коли зникне росія, як імперія. Втілити це можемо тільки ми - українці. Чи робимо ми все для цього? Ні. Послухайте, четвертий рік повномасштабної війни. Уже всі повинні мати базові навички домедичної допомоги та вміти поводитися в критичній ситуації. Ви кажете, щодня в цивільних містах прилітають "Шахеди", тобто є хтось поранений. А ми маємо масові курси надання першої медичної допомоги? Кожна людина повинна знати, як зупинити кров, як допомогти, що має бути в аптечці. Я не хочу, щоб всі діти воювали - я не якийсь безумний фанатик. Хоча розумію, що світ рухається до дестабілізації, і цей цикл, коли сила стає основною "валютою" в міжнародних відносинах, може тривати довго. Тому що Сполучені Штати втратили роль світового гегемона, а Китай її ще не перебрав. Поки йде перерозподіл, з’являються регіональні сили. Тобто цей хаос наростатиме, доки не встановиться новий порядок.

Крім того, є нові загрози: кліматичні зміни, нестача продовольства в деяких регіонах, наприклад, в Африці, і це буде викликати масові переміщення населення, як у часи кризи Римської імперії. Я часто розглядаю цю війну з точки зору історії: нам доведеться довго жити в умовах нестабільності. Україна розташована в "серці" Євразії - в Хартленді. А за теорією геополітики: хто його контролює, той тримає Євразію, відповідно, світ. Усі світові війни не дарма відбувалися на території України. Тому якщо ми зараз вистоїмо, на нас чекає дуже "веселе" майбутнє. Тож вже сьогодні дітей у школах мають навчати, як поводитися з вибухонебезпечними предметами, як захиститися під час ракетного чи авіаудару, навчати базових навичок стрільби. Я і в 2014‑му говорив, і тепер повторюю, як вам вже сказав: "Запорука успіху - мирний, "до зубів" озброєний український народ". путін же воює не просто з українською державою. Його мета знищити не лише українську державність у будь‑якій формі, а й українську ідентичність. Проти російської імперії б’ється українська нація. Оце його прорахунок: він не врахував, що проти нього тут вийдуть всі. Коли вони 24 лютого 2022-го висунулися на Київ, математично ми мали програти за три дні, адже у нас менше військових та коштів. Але це було не просто протистояння військ. Це була протидія української нації російській імперії - українські чоловіки, жінки, діти, старі люди вийшли і пішли захищати свій дім.

Якщо подивитися нашу історію, ми не програвали москалям військовими шляхами. Вони завжди перемагали нас смутами, зрадами, "чорними радами"…

- Хитрощами і постійними обманами.

- Я дивуюся путіну. Він завжди перемагав нас політично. Якби не поперся в Україну, через "медведчуків", опзж, російську церкву, мову, музику тощо швидше б міг нас поглинути. Я вважаю, що путін психанув. Він, напавши на Україну, "бандеризував" її повністю...

- Так йому ті ж "медведчуки" якраз і розказували, що тут вас зустрічатимуть з квітами та хлібом-сіллю!

- От путін і зробив помилку. Але загалом, на мою думку, для нас мир з росією може бути гірший за війну з нею. Ви вжили таку фразу: постійними обманами. Так от, окрім всього, вони нас розділятимуть зсередини. Для росії завдання максимум - побороти нашу синергію, цей такий дивний стан української нації. Особисто я сприймаю цю війну, як священну. Ми тисячі років валимося з москалями. Мали окупації, голодомори, геноциди. І тут у нас є шанс помститися за це все. Така от найкраща нагода для чоловіка. Усім, хто бере участь в цій війні, треба дякувати за це Богові. Бо ти був простим хлопцем, а появою на війні вже доєднуєшся до героїчного. Така можливість дається раз на тисячу років. От стоїш і розумієш, що ти такий самий, як козак Богдана Хмельницького, як вояк Романа Шухевича. Ти рівний їм. Тобі потім буде не соромно подивитися їм в очі на тому світі. От вам історія на цю тему: влітку нам нарешті дали поповнення, і я поїхав до Києва підбирати цих новобранців - хлопців, яких зловили в капцях біля магазинів, та завезли на ДВРЗ. Я так розумію, цей збірний пункт є тюрмою строгого режиму (всміхається. – О.М.) - коли я їх забрав, вони всі тримали руки за спиною. Ми їм сказали: "Дивіться, ми навчимо вас всього, що вміємо самі. Ми ніколи не відправимо вас туди, куди не піде більш досвідчений воїн. Коли ми йшли воювати чотири роки тому, все було невідомим, ми нічого не знали, а сьогодні ви потрапляєте в ідеальні умови, бо живучість в нашому підрозділі дуже хороша". І от зараз ці всі хлопці вже вступили в бій. Один з них взагалі у першому бою взяв у полон російського солдата. Інші виходили з оточення. Тобто із тих переляканих хлопців, які втікали на вулиці, бачачи поліцейського чи військового, вони стають зовсім іншими.

- Як можна змінити таке початкове ставлення людей?

- Нам треба переукласти суспільний договір. 24 лютого 2022-го проявилася така дієва суспільна згода - всі, хто хотів, включилися у війну. Ці божевільний азарт і енергія українців зупинили путіна. Але з часом щось зламалося. Тому потрібні зміни. От ми говоримо: абсолютно всі воюватимуть. Але є частина суспільства, якій чи байдуже, чи ще щось. У нас проблема, що толерується дезертирство та СЗЧ. Якщо ми вже живемо на межі двох світів із розумінням, що така ситуація із росією вічна, то повинні культивувати якісь лицарські цінності. Але в цьому плані ми не робимо якихось масштабних висновків. І виходить, що ми зараз не виграємо цю війну, бо, по-перше, всі не хочемо її виграти по-справжньому. По-друге, всі не включилися. А якби це відбулося, ми б дуже швидко вирішили питання з росією. Тож доведеться ще "бодатися" другу війну після передишки. Тому хочеш - не хочеш, країні доведеться перебудуватися. Часто проводять аналогії з Ізраїлем. Так от ми завжди маємо жити, як фортеця, будучи цим форпостом Європи. Добре, що вона потроху починає це розуміти, хоча путін дуже активно працює, щоб забрати у нас її підтримку. Але цей "дощ надовго", і їм теж до цього треба готуватися.

Наголошую: війна все-таки має бути справедливіша. Коли ми кажемо, що всі мають воювати, то так і повинно бути. Дивіться, у нас були різні хлопці, всяке буває. От був один, якому на початку війни було страшно їхати, бо психологічно сам себе зламав. З ним ніхто не хотів виїжджати, тому що він боявся і не бажав працювати. Я йому сказав: "Друже, їдемо зі мною. Робитимеш те ж, що і я. Я теж не хочу загинути". Раз його взяв, вдруге, і так з часом він став героїчним чуваком! Просто людину треба інколи вирвати з її буденної ситуації, помістити в іншу, допомогти і вона стане героєм.

А новий суспільний договір має бути дуже жорстким і після завершення бойових дій. Ми повинні створити таку атмосферу, щоб притягнути до відповідальності кожного, хто вкрав хоч одну копійку на цій війні. Так, хаос дозволяє з'являтися крадіям, тож в кожній країні на кожній війні крадуть. Але ми воюємо не за ту корумповану, пострадянську, постколоніальну Україну, а за ту, про яку мріємо. Її нам ще доведеться створювати. Мене запитують, що робитиму після війни. Кажу: хочу або в монастирі пожити, або вдома побути, щоб нікого не бачити і ні з ким не спілкуватися. Але я розумію, що так не буде. Бо ми всі муситимемо займатися країною. Якщо доживемо і вистоїмо. Бо це ж питання. Ви дуже правильно сказали - ми не впливаємо на будь-які мирні переговори. Однак саме від нас залежить результат війни. Я вважаю, якщо ми росіянам "дамо по зубах" (а це можливо), то тільки це змусить їх якось опритомніти.

Поки ми їх не зупинимо, вони лізтимуть за будь-яку ціну. Тому маємо невідворотне завдання це припинити. Треба працювати. Знаєте, якщо на першому етапі війни були важливі сміливість, фізична сила та витривалість, то зараз велику роль грають мізки, зокрема для солдата. От у нас є той робот, але ж його треба налагодити, запрограмувати, забезпечити сталий зв'язок, мати техніків, які його розберуть, поремонтують у польових умовах тощо. Тобто сьогодні на війні вже потрібні трохи інші якості, але вона все одно далі потребує людей, бо воюватимуть не роботи, як часто кажуть. Ні, воюють люди!

Ми повинні згуртуватися і на цьому етапі відбитися від путіна. На жаль, перемоги у вигляді знищення російської імперії навряд можна нині очікувати. Хіба Боже провидіння зробить так, що росія посиплеться. Повторюся: там же не може бути революційних змін. Буде "пригожин-2" - дуже жорстокі і жорсткі розбірки. Вкрай важливо, щоб ми скористалися цим моментом, а не сиділи збоку. Бо це буде єдиний шанс, коли з’явиться можливість поставити хрест на російському імперіалізму. Але поки такого немає, ми маємо зробити все, щоб відбитися від росії і завдати їй максимально болючих втрат на фронті.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм