У спартанських умовах примудрився зварити борщ у відрі. Для декого це виявився останній борщ у житті, - піхотинець Віталій Джумига
Бойовий шлях бійця з Чорноморська Віталія Джумиги (Джима) – той неймовірний приклад, коли солдат кілька років намагався потрапити з тилової частини на передову. Врешті брав участь у боях на Курщині.
У непростому інтерв’ю для Цензор.НЕТ він розповів про кілька спроб перевестися з "курортної" тилової частини у бойову, враження від організації боїв у Курській області, реабілітацію і те, які здобутки й труднощі має в адаптації до мирного життя.
КОМАНДИРА ЗАЧЕПИЛО, ЩО Я ХОТІВ ПЕРЕВЕСТИСЯ З ЙОГО "КУРОРТНОГО" ПОЛКУ В БОЙОВУ БРИГАДУ
- Пропоную традиційний початок розмови: коли і як ти потрапив до війська?
- Початок повномасштабного вторгнення я зустрів на роботі в порту, працював докером-механізатором. О 5 ранку я саме був на зміні, почалися дзвінки від родичів. Моя перша думка: я страшенно не хочу, щоб тут висів інший прапор. Я розумів, що якщо вороги зайдуть, то піду в партизанку. Разом з другом, який потім став моїм кумом, ми робили коктейлі Молотова, розчищали підвали… Одразу відписався від усіх російських блогерів. Я ще з 2014-го це обмежив - не дивився російські фільми і серіали, а потім видалив все.
У квітні пішли ми у військкомат. Дружина, мати, брат, діти мене відмовляли – говорили, що воювати мають ті, у кого є бодай якийсь військовий досвід. Тим більше, по здоров’ю мене ВЛК визнала б обмежено придатним. Однак я прийняв рішення.
- Але потрапив ти у тилову частину, і ти це важко переживав…
- Так, у 7-й окремий полк зв’язку. Там я проходив службу до 2024 року, і БЗВП пройшов аж через півтора року служби там же. Був помічником кухаря.
Я розумів, що ніякої користі для відбиття ворога я не приношу. Просто сидів, отримував грошове забезпечення, додому відпускали – здавалося б, "гарно влаштувався". Але було психологічно важко там бути, оточуючі люди мене не розуміли. Там було мало патріотично налаштованих хлопців. Не знаю, як донести атмосферу, що там панувала... Я не застав радянської армії, але це певне було воно. Відносини між сержантами та солдатами були не завжди людяними.
Дві історії мене остаточно доконали. У цій тиловій частині зробили баню за мільйон гривень (про джерела фінансування мені невідомо: можливо, за волонтерські кошти). По факту там бухало наше вище командування. І якось я побачив банну шапку нашого підполковника: на ній велика радянська кокарда. Не розумію, як таке може бути, не кажучи вже, що це заборонена символіка. Потім цей підполковник, до речі, пішов на підвищення.
Останньою краплею стала взагалі дурна історія. Командир частини мене поставив перед фактом, що він купив двох малих поросят, і я мав за ними доглядати, хоча в мої обов’язки входило готувати хлопцям салати, різати хліб, сир. Я запитав: добре, а хто за ними прибиратиме, ми ж на кухні працюємо?… Відповіли, що я і маю прибирати. У країні війна, гинуть хлопці, а я годую свиней... До речі, нашого ротного, який до цих свиней не мав жодного відношення, через цю ситуацію перевели на передову, хоча він якраз свою роботу в полку виконував гарно.
- І ти вирішив переводитися у бойову бригаду, але це перетворилося на справжню епопею. Розкажи про цей шлях.
- Я знайшов місцеве ТРО, де майже всі хлопці були з Чорноморська. Хотів робити щось важливе, а не чистити картоплю. Зробив відношення, повідомив про бажання перевестися на Херсонський напрямок у мінометку, де мене вже погодилися взяти. Мені документ підписали, але тоді саме у найвищому командуванні поміняли Залужного на Сирського, і через зміну вищого командування мене не перевели, тому що буцімто наші документи загубилися. З іншого боку, говорили, що перевестися в інший рід військ неможливо.
Командир частини публічно перед строєм розповідав, що нікого не тримає – мовляв, переводьтеся. Однак мені напередодні особисто говорив: "Тебе не переведуть, а потім я закину тебе в "гарну" бригаду". Тобто його зачепило те, що я не хотів лишатися в його полку, хоча умови там порівняно з передовою – наче в санаторії.
Був ще випадок з іншими хлопцями, які хотіли у 28 бригаду. Вони чудові інженерні фахівці. Командир чинив перешкоди, принижував, хоча формально повторював, що "нікого не тримає". У результаті кинув їх в піхоту в іншу бригаду. Зараз вони врешті таки в 28 бригаді, займаються встановленням РЕБів.
Поки мої документи гуляли по кабінетах, мене поставили перед фактом, що я їду в 56 бригаду. А вже через 7 хвилин сказали, що мене не можуть перевести, бо мої документи на розгляді у Києві.
У кінці 2024-го у нас доволі багатьох перевели в піхоту в різні бригади. До цього мого кума перевели в 54 бригаду. Я хотів разом з ним, просив командира частини нас разом перевести – ми разом прийшли з ним, разом хотіли йти далі. Але не вийшло. За тиждень в кінці листопада кум поїхав у 54 а я – під Суми у 21-шу.
НАМ ЗАВТРА ЇХАТИ НА ПОЗИЦІЇ, А СЬОГОДНІ В. О. РОТНОГО КАЖЕ: "БУДЕМО ВЧИТИСЯ"
- Я твою розповідь намагаюся підвести до головного – участі в боях, однак перед тим ти також стикався з незадовільними процесами.
- Залежно про що говорити. Якщо безпосередньо про мою бригаду, то так. Я багато слухав військових журналістів і блогерів про стан справ у деяких бригадах, на які командування махнуло рукою. Безлад, відсутність адекватного командування, злагодження і комунікації. З цим усім я зіштовхнувся напряму і вважаю за потрібне розповісти.
Поселили нас в конюшню з відповідними умовами. Потім плани помінялися і ми поїхали в учебку під Харків на кілька днів. Головний сержант нас орієнтував, щоб речі лишали, а з собою брали лише легкий рюкзак. У мене було багато речей з екіпірування: щось я купував сам, щось видавали.
В учебці – 151 навчальний центр – дуже гарні інструктори і ставлення. Кожного, хто хотів, навчили всього. Усі інструктори з бойовим досвідом, змогли приділити час кожному курсанту.
І ось після учебки ми повернулися на ППД, а… наших речей нема. Там жили інші люди, все було перебудовано. З 15 осіб шість людей свої речі знайшли, ще шестеро знайшли частково. А людей 5 чи 6 тепер не мали нічого. У мене зникло реально все. Попросту хтось зі своїх взяв мій баул, бо вони всі однакові.
При цьому нам сказали, що через 2-3 дні ми їдемо на штурм. (Після цього дуже багато людей втекли в СЗЧ – просто в темряву по снігу). Але в результаті плани змінилися і на штурм нас не відправили.
Нагадаю, я без речей, зокрема без зимових штанів, спальника, каремата. Комбат сказав нашому взводу: "Ви приїдете на "Бредлі", вас викинуть в посадці, трохи постріляєте і вас повернуть назад". Злагодженням можна вважати наше перебування у навчальному центрі, не більше. На складі ми мали отримати те, чого бракує. А там подивилися на мій речовий атестат, де записано все, що мені видали раніше, і сказали, що у мене все є, запропонували тільки шкарпетки.
Я знайшов лейтенанта, пояснив, що завтра на фронт, а речі вкрали. Він домовився і мені видали частину речей, яку не мали б видавати. А решту я взяв у СЗЧшників - штани і фліску на 3 розміри більшу.
Ми були приданим підрозділом спершу до 17 бригади, потім до 117 бригади. Поїхали в Юнаківку вночі, телефони здали. Зв’язку там все одно не було, але мені потрібен був будильник і годинник, щоб прокидатися на чергування. Там ми провели деякий час. Я знайшов близьких за духом хлопців з понтонно-мостової бригади, які пів Донбасу перекопали.
- Що ти маєш на увазі, коли говориш про близькість за духом?
- Вони патріотичні, вмотивовані і мали вже зібраний колектив. Це дуже вирізнялося на фоні інших. Я жив з ними в одній хаті. Я люблю готувати і у тих спартанських умовах примудрився зварити борщ у відрі. Для декого це виявився останній борщ в житті…
Кілька разів просили ротного, щоб я йшов з хлопцями, з якими вже кілька днів жив в одній хаті й здружився, але нам відмовили. Я дізнавався про їхню подальшу долю– вони чи то всі чи майже всі загинули.
Напередодні нашого відправлення на бойову позицію була нарада: відкривають карту з нашими відміченими позиціями і виконувач обов’язки ротного говорить, що ми будемо вчитися. Мені аж смішно стало. Нам завтра їхати на війну, а сьогодні ми "будемо вчитися"? (Потім я дізнався, що цей ротний, так само як і головний сержант, не хотіли свої посади займати, їх примусили. Свої обов’язки вони виконували погано).
Коли вже безпосередньо збиралися, то були люди, з якими я не хотів бути на позиціях разом. Я їм довіряв, але вони й##ті, і прямо сказав про це. Але нас все-таки послали разом.
Я САМ СОБІ ШВИДКО НАКЛАВ ТУРНІКЕТ, БУВ ГОТОВИЙ ДО ЦЬОГО
- Тоді, в листопаді 2024-го, панувало певне піднесення щодо української атаки в Курській області. Пам’ятаєш свої враження?
- Коли ми перетинали кордон, то у мене був піднесений настрій, ніби на день народження їду. Приїхали трохи лівіше Суджі, нормально вийшли, по темному дійшли до позицій. Хлопці, яких ми мали міняти, повинні були виходити зранку, відповідно ми разом мали ночувати.
Спати лягали там, де кожен собі місце знаходив. Я ліг в темряві під деревом, прокинувся потім весь мокрий. Це був самий кінець листопада. Усю ніч над нами висів дрон, при чому незвично, що на ньому світилося зелене світло. Ніяких укриттів не було, не можна було світити і не зрозуміло куди йти в разі чого. Усю ніч обстріли поблизу…
Вранці хлопці пішли на ротацію, а нас шестеро лишилося – четверо новоприбулих і двоє з тих, що вже тут були певний час. Пам’ятаю, як один з них каже: я коли нервуюся, то можу втратити свідомість. Я попросив його не нервуватися.
- Тобто вашим завданням було утримання позицій. Це були окопи в полі?
- Ми сиділи в полях кукурудзи, біля дерев. У принципі сховатися було де, але через кукурудзу мало що проглядалося. До того, як ми приїхали, нашу позицію атакував один росіянин. Він вискочив з кукурудзи, від якої було два метри до нашого окопу. Відкрив автоматну чергу, поранив одного бійця. Хлопці підняли дрон, але в кукурудзі його не знайшли.
Наша позиція була в ярочку, туди з міномета важко влучити. Тому найбільша небезпека – це дрони. Наді мною особисто летіла ефпівішка, коли я саме закінчував копати бліндаж. Дрон зачепився за гілку метрів за 15 від мене, тому мені дуже пощастило.
Ночами ми чули штурми. Повз нас летіли наші міни, я тоді дуже радів, тому що це означало, що саме зараз до нас ворог не наблизиться.
Зі зброї в нас були гранати РГНки. Ці гранати наступальні, а ми сиділи в обороні. Я ними обклався, бо в полон здаватися не збирався, але розумів, що не зможу їх кидати у разі штурму, бо заважають гілки дерев, можна себе травмувати. Також в нас були два гранатомети "Матадори". До речі, я записаний гранатометником, хоча з гранатомета жодного разу не стріляв.
- Як ти зазнав поранення?
- Це була протипіхотна міна направленої дії, скоріше за все, ми розтяжку зачепили. Розірвалася прямо під нашими ногами. Мене відкинуло на відкриту місцевість. Коли побачив свою кістку і плоть відірвані, то перші думки: цього не могло статися. Потім зрозумів, що треба накласти турнікет. Я не поспішав, бо не мав критичної кровотечі - кров запеклася (але це могло змінитися в будь-який момент). Міг накласти нижче, але там було все посічено, тому я боявся, що якщо туди тиснути, то може початися кровотеча. Довелося накладати максимально високо. Я вже тоді розумів, що буде невисока ампутація. Собі я наклав турнікет швидко - я був готовий до цього.
Одного хлопця поранило дуже сильно, відірвало обидві ноги. Оскільки мені самому відірвало ногу, тому я не міг йому допомогти. Інші просто розгубилися – так я думаю сьогодні. Я кричав, щоб йому накладали турнікети, відрізали штанину, щоб турнікети гарно ліг… але нічого вони не зробили. Хоча я бачив його зі спини, можливо, дійсно нічого не можна було вдіяти. Але навіть якщо все так погано, то варто робити по максимуму для порятунку. Евак приїхав доволі швидко, тобто теоретично шанс його врятувати був.
Потім по нас одразу почався обстріл. Я ліг у позу ембріона, щоб язик не запав, якщо втрачу свідомість. Мене старший відтягнув вбік, притягнули мені мій спальник…
- У твоєму голосі відчувається якась провина перед загиблим побратимом.
- За кілька днів до того ми розмовляли з тим, що загинув, про те, як бути якщо нам відкосить ноги. Він сказав, мовляв навіщо так жити? Я його переконував, що і без ніг може бути хороше життя, хоч і буде важко. А за кілька днів він загинув... Таке відчуття, що він все відчував. Іноді я корю себе за те, що не доповз і не надав йому допомогу, бо у мене не було критичної кровотечі, на відміну від нього.
ПОКИ МИ ЇХАЛИ ДО НАШИХ ПОЗИЦІЙ ПІД СУДЖЕЮ Я НЕ БАЧИВ ЖОДНИХ УКРІПЛЕНЬ
- Ти пробув на одній позиції приблизно два тижні. Однак я припускаю, що ти спілкувався з багатьма іншими учасниками Курської кампанії. Яке у тебе враження склалося про тамтешні бої?
- 11 грудня ми зазнали поранення, а 13 почався корейський штурм. Тобто я його не застав, але дійсно спілкувався з хлопцями, які його пережили і вийшли живими. Загалом на позиції, про яку мені розповідали, їх було шестеро, двоє загинули, лишилося четверо. І на них сунули сотні корейців, посипаючи їх з усіх можливих засобів. По стрімах всі все бачили. Старший по рації взяв провину за вихід на себе, і повідомив, що вони будуть відходити. Комбат дав наказ: ні кроку назад, приймайте бій. Було очевидно, що це самогубство, тому що навіть ССОшники усі відступили, бо корейців було дуже багато.
Вже потім у лікарні в Сумах я спілкувався з іншими очевидцями штурму. Корейців було так багато, що у всіх закінчилося БК, а вони сунули й сунули.
- З огляду на це, чи змінив ти своє ставлення до українського походу на Курщину?
- Курська кампанія почалася ще коли я був під Одесою. Коли я дізнався, що наші зайшли в Курськ, ще й так швидко, то був у захваті. Стратегічно я розумів, що це означає, хоча я звичайний солдат. Але в тилу серед військових дуже багато хто питав "Навіщо нам цей Курськ?". Навіть під час реабілітації коли я спілкувався з іншими ветеранами, то дуже багато хто вважає це поганою операцією.
На мою думку, початок був хорошим, а далі щось пішло не так. Що саме пішло не так? Весь час поки ми їхали Курщиною до наших позицій під Суджею я не бачив жодних укріплень, а ось біля Юнаківки в Сумській області матеріали для украплень просто валялися.
- Як ти долав страх: на передовій, напередодні виїзду, під час підготовки?
- У мене раніше було дуже багато страхів. Наприклад, собака в дитинстві злякала і цей страх тривав. Я, перебуваючи у 7 полку зв’язку, розумів, що рано чи пізно піду воювати. У перервах в роботі на кухні я почав готуватися фізично, бо я себе відверто запустив. І почав себе налаштовувати, що якщо боятися, то я на фронті не виживу. Деякі кажуть, що страх допомагає, але страх є різний – він має бути адекватний, а не заганяти в ступор. І у мене це вийшло, адреналін почався лише коли в мене прилетіло. Коли мені надавали допомогу, то я не розгубився, ще міг жартувати: мовляв, лише два тижні в нових берцях походив, а тепер їх ріжуть і викидають. Я провів гарну роботу над собою і відчував себе добре під обстрілами, загалом готував себе до постійних обстрілів.
З дуже хорошого хочу згадати про дитячі малюнки, які нам передавали, поки ми сиділи в окопах. Ось це дуже мотивувало, від них відчувалося особливе тепло. Реально, дуже хотілося щось робити, діяти після тих щирих дитячих листівок.
ПРИЄМНО, КОЛИ ПРОСТО НА ВУЛИЦІ МЕНІ ДЯКУЮТЬ, АЛЕ БУВАЄ, ЩО ХОЧЕТЬСЯ СХОВАТИ ПРОТЕЗ
- Як відбувалася реабілітація? За яким принципом ти обирав фахівців, які тобі виготовлять протез?
- Я обрав реабілітаційний центр у Вашківцях на Буковині. Це маленьке містечко, вони мене підкорили своєю людяністю і відкритістю. Їм є куди рости в плані реабілітації, але людяний підхід це перекриває. Щотижня ми грали у волейбол з реабілітологами та лікарями. Коли я звідти їхав, то моя лікарка аж плакала.
Плюс на Буковині за підтримки ОВА є програма мандротерапії. Я особисто піднімався на Говерлу, і зі мною разом піднялося ще п’ятеро людей на протезах. Там же я вперше покатався верхи на коні.
Я познайомився з чудовими, щирими людьми, відданими свої справі – волонтерами, фахівцями, чиновниками. Вони мені казали, що пишаються мною, а я натомість говорив, що пишаюся ними.
- Як зараз ти повертаєшся до життя в тилу?
- Зараз у мене відбувається адаптація до цивільного життя, це складно дається. Я вже пішов до психолога, і мені попався фахівець, який поділяє мої погляди. Фахівець супроводу від ветеранської спільноти допоміг потрапити до нього безкоштовно.
Думав, що я повернуся і нарешті буду з сім’єю, але обставини склалися інакше. Іноді сперечаюся з близькими людьми і родичами щодо російського контенту, пояснюю, чому я це не можу слухати. Багатьом я пояснив, як відбувається монетизація російського контенту і як ютубівські гроші йдуть в Росію. Зараз я, на жаль, спілкуюся російською, хоча у Вашківцях говорив українською. Оточення робить своє.
- Тобі часто незнайомці дякують за захист, адже коли бачать протез у молодого спортивного чоловіка, то одразу зрозуміла причина втрати кінцівки?
- Буває, що по декілька разів на день дякують просто на вулиці – в Чорноморську, і в Одесі, і в Сумах. Коли був на Буковині – там взагалі на кожному кроці. З одного боку, приємно, а іноді влітку хотілося сховати цей протез під штанями.
Буває й інше. Коли я з Сумської області їхав додому, то пробув в Одесі 20 хвилин на автовокзалі. Їхав я автостопом, з баулами, словом тяжко. Я замучений чекаю. І за цей час одна дитина тицьнула на мене пальцем – ну це таке, мала дитина несвідомо. А інша дівчина років 13 коли побачила здаля, що я йду, то почала кривлятися: почала "хромати", підійшла, подивилася в очі і почала сміятися. Я також подивився їй в очі. Не знав, що їй казати – не очікував такого.
- Як тобі пояснили, чому ти мав їхати з Сум автостопом і без супроводу? Це поширена проблема, коли воїни після ампутації добираються своїм ходом з речами до місця призначення.
- У рішенні ВЛК написано, що я не потребую супроводу. За тиждень до завершення реабілітації я подзвонив у частину і попросив направлення на ВЛК. Але його дистанційно не видають, тому довелося їхати в Сумську область з Чернівців для того, щоб взяти направлення на ВЛК. Але я розібрався, що можу пройти ВЛК вдома через ТЦК. Розібрався сам, у частині мені про це не сказали. Інакше довелося б їхати через всю країну, там пройти ВЛК, повертатися додому і тут сидіти й чекати списання.
Я виходив і говорив: хлопці, у мене ноги нема. Я знаю людей, яких списали за 5 днів, а тут я маю їздити і щось доводити. Мені забороняли виїжджати з частини допоки мене не спишуть, хоча там немає елементарних умов для людини у моєму стані. Я звернувся до юристів, і дозвіл отримав.
Компенсацію я отримав у квітні місяці, а бойові виплатили ось тільки нещодавно. Списали мене також лише у жовтні через те, що на мені числилося втрачене майно.
- Яким ти бачиш своє майбутнє?
- Мені пропонували повернутися у військо в поштову службу, але там мотивації – нуль. Я хочу приносити якусь користь, бо є відчуття, що не зробив того, що мав зробити. У мене було таке бойове бажання, а в результаті нас кинули в дуже поганий підрозділ в непродумане місце, де ми нічого толком не могли зробити.
На попередній роботі в порту мене чекають, але поки я не маю великого бажання працювати там, де раніше. По-перше, треба ходити на великі дистанції. По-друге, я маю проблеми з цивільними здоровими хлопцями, які ховаються від війська.
Наше суспільство сьогодні і його ставлення до війни – болюча тема для мене. Хтось віддає останнє, донатить і дякує, коли бачать, що я на протезі. Але є і протилежне, коли прямо говорять, що це "не наша війна". Зараз я боюся таких конфліктів, бо думаю, що можу зірватися не лише словами. Я раніше вважав себе просто чесною людиною. Зараз став ще й відкритішим, тому багато речей говорю прямо.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
