Пілот FPV на позивний IIID: "У русаків БПЛА здебільшого однакові: підключив і полетів. Це спрощує їм роботу"

Автор: Ольга Москалюк

Сцена, репетиції, виступи - Дмитро Третяк, актор і музикант із Харкова, жив творчістю та планами на майбутнє. Та коли у 2014 році росія розпочала війну на Донбасі, не залишився осторонь - допомагав фронту і виступав перед військовими. Після повномасштабного вторгнення знову став до волонтерської роботи, але згодом вирішив - час іти самому.

Обрав напрям БПЛА, адже бачив, як тут все швидко розвивається та вдосконалюється. Тепер він - пілот FPV-дронів 13-ї бригади НГУ "Хартія" із позивним IIID, який водночас є його музичним псевдонімом. Працює на Харківщині, захищаючи й своє рідне місто. Тут, на Слобожанському напрямку, зараз точаться важкі бої.

- Лінія фронту дуже динамічна, тож зміни відбуваються постійно, - розповідає Дмитро телефоном після повернення з позиції. - Під@ри лізуть, напирають піхотними групами. Я, напевно, не перший, хто це говорить. Уже багато хто з військових озвучував, що ворог працює тактикою малих груп: просочуються між позиціями, шукають лазівки, активно використовуючи дрони. Буває, залазять у будинки, звідки їх доводиться вибивати або спалювати там. Це ускладнює роботу нашій піхоті. А ми намагаємося усіма силами допомагати своїм.

- Ви сказали, що росіяни активно використовують дрони. Які найчастіше на вашій ділянці фронту?

- Наскільки я знаю, ту працюють їхні екіпажі з центру "Рубікон". У них є "Мавіки", FPV, дрони на оптоволокні, "Молнії", розвідувальні "крила". Такий арсенал і використовують. Роблять засідки на оптоволокні: на певних ділянках дороги може "сидіти" по декілька дронів одночасно.

- Ці так звані дрони-"ждуни"?

- Так, вони. Їх реально багато. Зрозуміло, що ворог не стоїть на місці й технологічно розвивається. Це постійний рух. Під час війн завжди так було: винаходиться меч, проти нього придумують щит, потім новий меч та черговий щит - і так по колу. Йде така гра – хто придумає хитріше. Ось зараз, наприклад, вони вже на "крилах", як на "матці", носять FPV-шки і скидають їх. А оптоволоконні дрони залітають все на більші відстані. Знаєте, я нещодавно дратувався через те, що у нас в Харкові перероблюють набережну, а ти тут на фронті розумієш, що такі дрони скоро можуть літати по місту, і тому краще б подумати, що робити з обороною в цьому плані. Бо ця так звана "кілзона" розширюється саме завдяки тому, що БПЛА можуть літати все далі. І наскільки вона може збільшитися - це обмежується тільки людською фантазією.

- Справді, "кілзона" розширюється, а ворог вдосконалюється. Ті ж КАБи вже долітають до Одеси й Миколаєва. "Шахеди" теж модернізовані й мають більшу швидкість та небезпечну "начинку". За таких умов доцільність оновлення набережної у містах, наближених до фронту, справді, викликає питання...

- Цю набережну можуть розбити одним КАБом. Я навіть нещодавно з цього приводу писав пост у Facebook, що краще подумати про якийсь колючий дріт, який крутиться - в інтернеті були відео, як зробити декілька шарів такого дроту, який би переривав оптоволокно, щоб дрони не могли залетіти в місто. От ліпше займатися цими питаннями, а не створенням нових клумб. Ми зараз усі знаємо, що відбувається в Покровську, а рік тому там також робили клумби. І от сильно вони тепер допомагають?!

- Ви згадали про набережну, а я про те, як мер Харкова Ігор Терехов після обстрілу дитячого садочку сказав, що потрібно будувати підземні освітні заклади. Це колосальні кошти. Думаю, саме таким будівництвом ми якраз і маємо займатися.

- Звісно ж! Пам’ятаю на початку повномасштабної війни жінка зі Львова передала саджанці для Харкова. Це була така історія про єднання та демонстрація того, що ми створюємо життя попри те, що ворог навколо себе сіє смерть. Але наразі на четвертому році повномасштабного вторгнення влаштовувати людям "теплу ванну", мені здається, не зовсім доречно. Харків'янам варто дуже чітко усвідомлювати, наскільки фронт близько від їхнього міста, бо дехто про це досі не замислюється. Але ж ми бачимо, як він може швидко рухатися. Тільки завдяки титанічній праці підрозділів Сил оборони на тому ж Слобожанському напрямку противника вдається стримувати та знищувати. Тим не менше, із Харкова до Куп’янська – година їзди машиною, а до Липців - півгодини. Коли проїжджаєш цей маршрут, це дуже тверезить. І ти розумієш: те, що ти зараз у Харкові спокійно ходиш до кав’ярні – це результат неймовірної щосекундної роботи військових. Адже для цивільних війна може відбуватися "від новини до новини", а для військових і для цивільних, які живуть у гарячих точках або поруч з ними, безперервно – 24/7. Бо десь летить куля, міна, снаряд чи дрон. Тобто вона геть не зупиняється.

- За Куп’янськ, як і за Покровськ, йдуть дуже важкі бої (ми записуємо інтерв’ю 31 жовтня. – О.М.). У інформаційній площині також. Нещодавно путіну доповіли, що російські війська оточили ЗСУ в цих містах. Наш президент спростував цю інформацію. Після чого путін заявив, що там на кілька годин можна припинити бойові дії, щоб зайшли українські та іноземні журналісти, і показали реальну картину. Це для вас про що?

- Я не думаю, що журналістам туди легко зайти, бо російська армія дуже просто вбиває цивільних - без жодних моральних дилем. Зараз навіть з дронів можна побачити тіла цивільних просто на вулицях міст.

А такі його заяви – це частина внутрішньої і зовнішньої політики. Бо на нас же дивиться весь світ. Ми зі свого боку намагаємось переконати, що перемагаємо, а росія - що вона. Наприклад, як тільки група з чотирьох контужених росіян залізе в якийсь підвал і передасть по рації, що вони в центрі Куп’янська, то, звісно, російська сторона одразу заявлятиме: "Ми вже там все захопили!". Крім того, таким чином чиниться моральний тиск і на наше суспільство. Мовляв, дивіться, ми йдемо, нас неможливо зупинити, і ми так можемо безкінечно.

- Це впливає на українців?

- На когось так, на інших – ні. Люди різні. Хтось вірить російській пропаганді. Це така історія.

- Місцеві на вашому напрямку що говорять? Чи є там "ждуни"? Бо на Донбасі, як розказують військові, їх можна зустріти. Причому дехто з них навіть не приховує своєї позиції.

- Я бачив лише одного чоловіка, який був відверто незадоволений Україною. Він просто був дуже похмурий і при кожній нагоді повторював: "Та в этой стране ничего невозможно" і всяке таке. Натомість є чимало приємних прикладів, коли люди здають військовим житло взагалі без орендної плати, а коли у відповідь пропонують гроші - ображаються. Багато привітних людей. Звісно, на територіях, де тривають бої, і де присутня постійна безпосередня загроза, радісних місцевих я не помічав. І це зрозуміло.

Але тут теж питання, яке стоїть ще з початку повномасштабки, про людей, які виїжджають із зони бойових дій або залишаються, ризикуючи життям. Бо іноді десь у "сірій зоні" можна побачити цивільну машину, яка просто прямує собі у справах. А це місця, де навіть військові пересуваються на броні.

Але щодо настроїв, то, повторюся, я більше спостерігав хорошого. Я розумію, що неприємні випадки теж трапляються, про що й розказують військові. Але все ж хочу відзначити, що попри це, є досить велика кількість щирих, добрих, підтримуючих людей, які вболівають за свою країну і за своє військо.

- А що говорять про евакуацію? Чому не виїжджають?

- Здебільшого це просто небажання залишати свій дім і те, що нажите роками. Є страх, що ніхто не допоможе, що всі покинуть та забудуть.

Я таке чув ще у вересні 2022 року, коли Куп’янськ деокупували. Тоді я був цивільним і працював у волонтерському штабі. Ми на третій день деокупації їздили евакуйовувати людей - тих, хто хотів виїхати з міста. І на той час були такі настрої. Наприклад, ми вивозили одну сім’ю. Батько встиг побувати на підвалі у росіян за те, що його син служить – знайшли в телефоні його фото у військовій формі. Вони жили повністю в російському інформаційному просторі, де їм розповідали, що Україна впала, все захоплено, над КМДА - триколор і так далі. Я їм пояснював: "Подивіться, Харків живе! Метро працює, кав’ярні відкриті". Вони були в шоці від цього.

Зараз, звісно, на підконтрольних нам територіях такого інформаційного вакууму вже немає. Але все одно їм страшно. Особливо літнім людям: як це - залишити те, що маєш, розуміючи, що ти вже не молодий, не енергійний і не можеш просто приїхати в інше місце, знайти роботу та якось облаштуватися. Часто бабусі й дідусі не хочуть їхати навіть до родичів у більш безпечні регіони. Я таке спостерігав ще з початку повномасштабного вторгнення, коли ми возили гуманітарку у Слатине та Прудянку. Там населені пункти перебували під мінометними обстрілами. Тоді дронів в такій кількості ще не було. Люди все одно залишались. Виходили бабусі, яких ми питали: "На скількох людей треба продукти?". Відповідали: "Учора було 14 дворів, сьогодні - 13, бо сусідку вбило міною". Але все одно ж не їхали. У них там не було ні газу, ні світла, ні води, але вони якось виживали, бо, певно, відчували сильну спорідненість і укорінення у своєму домі. От я свого часу думав: я народився і виріс у Харкові, люблю його всім серцем, але якщо в місті почнуться бої, напевно, переїду кудись подалі. Так, краще потім повернутися, але спочатку, щоб бути ефективним і не загинути, краще поїхати далі, а там вже думати, як допомагати своєму місту.

- Але все ж ви пішли до війська. Як прийняли це рішення?

- Тут, насправді, все доволі просто: я - чоловік призовного віку, і захищати свою країну від агресії російської федерації - це мій обов’язок, як громадянина. Коли я йшов до війська, деякі люди запитували: "Нащо ти це робиш?", що у мене викликало абсолютний подив. Я не міг зрозуміти, чому маю пояснювати рішення, коли все настільки очевидно й чорно-біло. Знаєте, у мене є знайомий фотограф, який нещодавно на Донеччині отримав важке поранення. З ним був іноземний журналіст-фотограф, який загинув. По ним влучила FPV-шка. Мій знайомий, на жаль, втратив ногу, але живий, зараз реабілітується та протезується. Так от він казав, що для цього іноземного журналіста, який був у багатьох гарячих точках по світу, війна в Україні була найбільш чорно-білою, де все зрозуміло: хто жертва, хто агресор, і на чиєму боці правда. Так і для мене було очевидно: я жив у Харкові, займався творчістю, я за спеціальністю – актор, у мене був музичний гурт. Я був абсолютним пацифістом та ніколи не думав, що пов’яжу своє життя з армією. Це здавалося абсурдом. Але коли у 2014 році в Україні почалася війна, я, як учасник Революції Гідності, разом із друзями хотів доєднатися до війська. Проте у нас ще було навчання, то ми спочатку стали волонтерити. Але оця думка, що мав би воювати ще під час АТО, мене не полишала.

Мені здається, всі люди так чи інакше розуміють, де правда. Навіть ті, хто в інтернеті в коментарях пише: "Що ця країна мені дала? За що тут воювати?". Думаю, на підсвідомому рівні вони знають, що і як. Істерично намагаються знайти виправдання своїм страхам, іноді підживлюючи російські тези та підіграючи ворогу, аби просто не зізнаватися собі: "Мені реально дуже страшно!". Натомість вони виправдовуються: "Там погані, а за кого і для чого воювати?" тощо. Тут підходить той крилатий вираз: при бажанні знаходиться тисяча можливостей, при небажанні – тисяча причин.

Так от я якийсь час себе виправдовував. Пам’ятаю, ми ще в часи АТО грали концерт у військовому шпиталі на Луганщині. І один з військових (такий дорослий колоритний чоловік із сивим козацьким чубом та бородою), який проходив реабілітацію, підійшов до нас і сказав: "Хлопці, дякую, дуже класний концерт! Давайте робіть українську сучасну музику, тому що ця шароварщина вже задовбала, а ми тут рубатимемося". Неодноразово таке чув від військових. Це для мене тимчасово стало таким собі виправданням, мабуть, всередині: я ж не просто там живу своє життя, працюю на іноземців і ніяк не допомагаю своїй країні. Ні, я в культурній сфері роблю свою роботу, працюю в театрі, який виконує не лише розважальну, а й соціальну функцію. Плюс, на початку повномасштабного вторгнення військкомати були переповнені, і бажаючих було навіть занадто багато, тож чимало людей не брали. Але пройшов рік, другий, війна не закінчується. Військові у соцмережах та інтерв'ю почали транслювати такі думки: нам потрібне підсилення, черг у військкоматах більше немає, а ми закінчуємося. Я подивився на себе, зрозумів, що я - 30-річний молодий здоровий чоловік з головою на плечах. Це мій обов'язок захищати країну, то чого ж я цього не робитиму?! Якщо я люблю цю країну, то це буде нечесно, насамперед, по відношенню до себе, якщо шукати собі чергове виправдання і перечікувати далі, поки все закінчиться. До того ж, це історичний час. Хоч він дуже важкий і надзвичайно болісний…

- Мені в інтерв’ю колишній народний депутат, а нині військовий Юрій Сиротюк назвав цю війну священною і говорив про те, що появою на полі бою кожен долучається до героїчного і стає рівним козакам та воякам УПА.

- Я теж нещодавно спіймав таке відчуття перед тим, як їхати на позиції. У мене спочатку виникли якийсь страх та тривога - раптом щось станеться, але потім прийшла думка: воу, почекай, ти - вільна людина, не в окупації, не раб і не в'язень, ти маєш зброю, щоб захистити свою свободу та сім'ю, у тебе є побратими і посестри, які також рухаються з тобою до спільної мети, і це велике щастя! Хоча, на жаль, воно в тотальній темряві, бо втрати, які ми несемо, і люди, яких ми втрачаємо, - це непоправна ціна.

Знаєте, ми з театром "Нафта", в якому я працював, на початку повномасштабного вторгнення у Австрії грали виставу, яка називалася "Nobody Died Today". Вона про війну для європейців, аби донести їм, чому ми не хочемо помиритися чи просто скласти зброю, і що нам потрібна допомога. По завершенню у нас було обговорення із глядачами. Мене запитали: "Дивіться, війна - це погано, але про Україну заговорив увесь світ, і ви стали видимі. Це ж як би добре?". Я кажу: "Це як би добре, але я, певно, обрав би і надалі жити в Україні, про яку світ знає за Чорнобилем, Кличками та Шевченком, але щоб люди, яких ми зараз втрачаємо, продовжували жити. Все одно поступово про нас би всі почули, бо ми – країна із неймовірним потенціалом та унікальним народом".

- Розкажіть, чому ви обрали професію пілота? Чому вирішили літати?

- Бо мені це було цікаво. Якщо я правильно пам’ятаю, одним з перших на полі бою FPV-дрони застосував підрозділ "Signum". Почали з’являтися оці неймовірні відео, і всі побачили, який це вплив несе на поле бою, і як росіяни запанікували. Мене це зацікавило. Тим більше, я люблю комп’ютерні ігри. Тож я собі скачав симулятор FPV-дрона, купив якийсь простенький пульт і почав займатися. Дивився відео, спілкувався із знайомими з Сил оборони, які літали, то ділилися враженнями та досвідом. Я досить швидко навчився і обрав для себе ось таку "роль" – наносити ворогу шкоду з неба і ускладнювати йому окупацію нашої країни.

- Яким був ваш перший бойовий виліт? Дехто з пілотів розказує, що сильно хвилювався, аж руки тремтіли. Інші зізнавалися, що були максимально зібрані та зосереджені, а реальне усвідомлення того, що сталося, приходило вже після, коли відпускав адреналін. Як у вас було?

- Коли я почав працювати, то якогось сильного мандражу не ловив. Доволі зібрано все робив. Звісно, коли "заходив" на перші цілі, то серце починало битися швидше, пальці затискалися. Бо ти ж розумієш: одна справа – літати на симуляторі, коли натиснеш кнопочку, і у тебе перезавантажиться рівень, і ти почнеш все наново, а тут у тебе – конкретний борт, яким ти пролетів чималу відстань і маєш перед собою ціль на полі бою. Це важливо і треба не схибити. Мені, до речі, FPV ще подобаються і тим, що ти, вдягаючи окуляри, ніби сам стаєш цим дроном. Знаю, що деякі підрозділи літають на екранах. А мені подобається з окулярами. Коли лечу, не думаю про те, в якому у мене положенні стіки на пульті. Я просто таке от продовження дрону.

- Що найчастіше вражаєте?

- У нас бувають різні цілі та задачі. Іноді це прикриття, засідки, ураження техніки чи особового складу. Коли як. Я б не виділив щось конкретне.

- А на що любите "полювати"? Деякі пілоти зізнаються, що шукають живу силу противника, щоб знищити їх якомога більше.

- Якщо ти здійснив вдалий виліт і відпрацював по піхоті противника, то це дає розуміння, що вони більше нікого з наших не вб’ють, не покалічать і не зґвалтують, а повернуться додому до лікарні, в труні або їхні тіла розтягнуть собаки в "сірій зоні". Виходить, ти зараз знищив хижака, який хотів знищити тебе. І завдяки цьому живі і ти, і ті, хто для тебе важливий.

Знищувати техніку ворога приємно. Наприклад, був випадок, коли по позиції наших військових працювала гармата - не давала їм спокою, там були поранені. Декілька годин обстрілювала. Наш екіпаж вилетів і знищив її. Звісно, було б приємніше ліквідувати російських артилеристів. Але добре й те, що ми їх залишили без засобу ураження, і нашим військам від цього стало легше.

Справжні боги війни і реальні титани - це піхота, штурмовики, розвідка, люди, які безпосередньо перебувають на нулі. Це найтяжча робота. І я взагалі вклоняюсь кожному і кожній з них. Для мене - велика честь, що я можу хоч якимось чином посприяти їм у тому, що вони роблять: якось полегшити їхнє життя, десь прикрити, десь знищити ворога, щоб він до них не дійшов.

- Знаю, що у вас була якась дуель з ворожим FPV. Розкажіть.

- Нам треба було дійти до певної посадки. І поки ми йшли в "сірій зоні", метрів за 500 до точки призначення, із-за посадки вилетіла ворожа FPV-шка, побачила нас і попрямувала в наш бік. Я крикнув побратимам, що FPV. Ми – в посадку, яка була поруч із дорогою. Почали пересуватися. Виходить, я був не в ролі оператора БПЛА, а "на прицілі" камери дрону росіянина. Це такий не дуже приємний досвід. Але ми доволі добре відреагували - усі залишились живі, здорові. Відкрили вогонь по цій FPV. На жаль, ніхто не поцілив. Але те, що ми не панічно тікали, а діяли зважено, це показник. Якщо чесно, я від себе очікував гіршого. Але ж я намагався збити ворожий борт. Правда, над точністю мені ще треба попрацювати. Займаюся цим. Однак те, що ми так робили, збивало їхнього пілота й заважало у прийнятті рішення та обмірковуванні траєкторії для заходу на ціль. Він розумів, що у будь-який момент його можуть збити, тому діяв менш ефективно.

- А взагалі які у них пілоти? Що б ви про них сказали?

- У них є різні пілоти, так само, як і у нас. Це залежить від підрозділів, самих людей і їх здібностей. Мені здається, тим, хто грав або грає у комп'ютерні ігри, дійсно, легше. Знищити піхотинця з автомата та дрону – це різні речі. У першому випадку ти бачиш противника перед собою, чуєш його. А в другому – перед тобою екран і зображення ворога, якого треба вбити. Так простіше.

Так от у росіян є і хороші пілоти. Правда, той, який намагався нас вбити, був не дуже хорошим. На щастя. Якби був іншим, наша зустріч могла закінчитися гірше. Але, знаєте, я - не прихильник того, аби надмірно залякувати тим, що вони швидко й краще вчаться, і їх взагалі набагато більше. З цим теж інколи бувають перегини. Таким можна загнати себе в зневіру. Навіщо тоді боротися, якщо все настільки погано, і у нас взагалі немає шансів?!

Але треба й визнавати, що у них, справді, є нормальні оператори БПЛА, які нам завдають багато клопоту та наносять втрати. Я у нашій розмові згадував центр "Рубікон". Це вони створили собі такий аналог нашим Силам безпілотних систем. Там навчають пілотів, екіпажі, інколи їхні інструктори виїжджають на якісь операції. Вперше на курську зупиняли наш прорив, перерізали логістику. У них взагалі непогано з постачанням БПЛА - воно доволі централізоване та уніфіковане. Хоча у них немає такого різноманіття дронів, як у нас, бо ми маємо багато виробників. Натомість у русаків БПЛА здебільшого однакові: підключив і полетів. Це як би спрощує їм роботу.

- Який у вас, вже як у військового, найяскравіший спогад за час війни?

- Запам’ятався той момент, коли командири дали мені вихідні, і я побув зі своєю коханою, з якою дуже давно не бачився. Це були найкращі декілька днів за останній час. Бо це гарне нагадування, заради чого я б'юся, чому я тут. Я дуже люблю цивільне життя і сподіваюся до нього колись повернутися. Але зараз мені було приємно побути в цивільній обстановці у статусі військового. Це так класно після позиції та розбитих населених пунктів опинитися у великому місті, де все живе, і ти такий весь чистий та красивий гуляєш із коханою дівчиною. Ви ж знаєте, що військові в цивільне вдягаються все одно так, щоб було видно, хто вони. Тому я ловив на собі погляди людей. Дуже приємно, коли дивилися із повагою. Іноді військові на емоціях можуть говорити такі речі, як-от: ми нікому не потрібні. Але насправді це не так. Я бачу дуже багато поваги до військових від цивільного населення. Звісно, є й ті, хто відводять погляд. Але це зазвичай чоловіки призовного віку, які не оновлюють дані в ТЦК, хоча вони розуміють, що було б правильним, і бачать на прикладах, що, будучи у війську, можна, так би мовити, насолоджуватися життям. Думаю, вони просто, як ми з вами вже говорили, шукають собі виправдання.

- А, можливо, когось ви і надихаєте.

- Сподіваюся. Бо я свого часу теж певним чином надихався військовими, зокрема і своїми друзями, які пішли на війну добровольцями. Це дало мені розуміння, що вони живуть життя. Оцей тваринний страх: якщо я піду на війну, то неодмінно загину, відступив. Звісно, є небезпека. Але так само вона присутня і у цивільних містах.

Крім того, я схильний до того, щоб вірити своїм очам, а не пропаганді. Так було ще до війська за часів Майдану. Я прийшов подивитися, на чиєму боці правда, та побачив натхнених, сильних, вільних, красивих, світлих людей різного віку й соціального статусу. І коли Кернес з георгіївською стрічкою стояв на площі і розказував, що Харків - це "русский город", і що на харківському Євромайдані немає харків’ян, я з абсолютно чистою совістю розумів, що це повна брехня. Певне, тому мені і зараз легше чинити супротив оцьому інформаційному впливу росіян попри те, що він у них дуже потужний та масштабний.

- Наостанок хочу вас запитати, як у музиканта, чи є у вашому нинішньому житті місце для музики?

- Безперечно! Якраз музика - це те, що я завжди можу взяти з собою. Як і поезія. Я можу писати вірші, лежачи в бліндажі на чергуванні, а потім по приїзду в місто на вихідний піти на студію та записати пісню. Зараз я, як сольний реп-виконавець, іноді таке роблю. Це для мене зручний спосіб рефлексувати свій досвід щодо усього, що відбувається як зі мною, так і довкола. Таким чином можу вивільняти свої емоції. У майбутньому, звісно, я б хотів цим заробляти та доносити розсудливі думки до більшої кількості людей. Поки радо запрошую на стрімінгові платформи: "Spotify", "iTunes", "YouTube Music", "Deezer". Знайдіть там виконавця IІІD та слухайте мої треки. Я буду вдячний, бо прослуховування монетизуються, а ці гроші йдуть на покращення нашого спорядження та підтримку підрозділу.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм