Боєць 93-ої бригади Антон Самарін: "Робітники вокзалу в Охтирці відмовлялися розвантажувати нашу техніку вранці 24 лютого, бо у них була… перезмінка. А по місту вже їхали машини з феесбешниками в цивільному і колона російської техніки"

Автор: Виолетта Киртока

На початок повномасштабного наступу цей офіцер був командиром роти і першим прийняв бій на Сумщині в Охтирці. Першим він входив і у звільнений Тростянець. Зараз він уже командир батальйону у рідній 9 бригаді, яка воює на Донбасі.

Антон із багатодітної родини – їх у батьків четверо братів і дві сестри. Двоє братів цього хлопчини – старший і молодший - також захищають Україну.

СУМЩИНА

- Я приїхав у 93-тю бригаду у 2019 році командиром взводу. Служив під командуванням командира 1-го механізованого батальйону Олександра Сліпка, позивний Борсук. До 24 лютого 2022 року ніхто не вірив, що буде війна, хоча росіяни накопичували свої сили під кордоном. Але у разі небезпеки наша бригада мала перекрити кордон у Сумській області, ми повинні були вийти під самий кордон. Днів, здається, за чотири до початку повномасштабного наступу ми з Борсуком і ще двома командирами рот у цивільному одязі проїхали вздовж кордону, визначили рубежі, куди мали стати, пройшлися по них. Командир батальйону визначив, хто куди заходить. Тобто провели рекогносцировку на місцевості. Складалося враження, що буде завдання прийти на кордон, стати, щоб росіяни побачили: ми тут є, у нас навчання, ми все тут знаємо, ми в курсі. І таким чином відігнати їх від кордону, щоб наше суспільство не напружувалося.

- Тобто, ви не думали, що росіяни перетнуть кордон?

- Не думали, але говорили про це. Заїхали з Борсуком до військкомату: "Якщо почнеться війна, що ви будете робити? У вас же тут нічого не готово". Нам відповіли: "Та яка там війна? Ви що, приколюєтесь?" Ми кажемо: "До всього треба бути готовими. Стільки військ біля кордону – а раптом?.. У 2014 році теж ніхто не думав, що буде війна, а вона сталася, росіяни зайшли".

Після рекогносцировки ми повернулися в ППД. Спочатку один батальйон погрузився на ешелони, потім другий. Ми грузилися третіми. Танки вийшли окремо, до речі, своїм ходом. Ми виїхали 23 лютого. Колісна техніка прийшла в район за Охтиркою своїм ходом, розосередилася в лісі й чекала "гусянку", яка мала прибути зранку 24-го. Так і було. Я з нею заїхав у район, як дзвонять з ППД на Дніпропетровщині: "Ракети пролетіли". "Та не може бути!" - здивувався я. А навколо вже всім дзвонять рідні: війна, війна… У людей паніки не було. Виникало єдине питання: що ми тут робимо? Ми з Борсуком і ротними зібралися, проговорили: якщо, не дай Боже, піде авіація, то нам одразу срака, бо купа техніки і людей зосереджено в одному місці. Командир бригади дав команду займати перший рубіж. А він – бозна-де, аж біля кордону. Нам ще туди їхати і їхати. Бігом на залізничний вокзал – наш ешелон мали підігнати до розгрузки. А нам кажуть: "У нас перезмінка, до дев’ятої години нічого робити не будемо". Ми давай пояснювати: "Ви що? Війна! Вже ракети летять! Зараз нас тут розіб’ють!" Поки ми виясняли, хто що і коли має робити, по Охтирці вже їхала перша колона фсбшників – вони були в цивільному, на цивільних машинах. А за ними йшла перша колона російської техніки.

- По самій Охтирці?!

- Так. А ми ще на вокзалі.

- Скільки від кордону до Охтирки?

- Пару годин ходу. Ми з криками домовилися з працівниками залізниці, вони підігнали вагони, і ми почали розвантажуватися. Весь час надходила нова інформація, прибігали місцеві: "В Охтирці йде бій! Зайшла колона росіян!" Тут вже виникла паніка. Кожен цивільний кричав: "Сто танків! Сто танків!" Вони не рахували, скільки точно іде і чого: колісна техніка чи гусянка, не розрізняли модифікації техніки. Просто в паніці до нас прибігали і кричали. Ми намагалися фільтрували інформацію, та було ясно одне: ситуація вкрай незрозуміла, неясно, що коїться.

Коли ми готові були вже вийти на визначений рубіж, комбату подзвонили з бригади: "Виходьте на другий рубіж, на першому вже кацапи". Намагаємося вийти – а противник вже в Охтирці. Ми про це доповідаємо наверх. Там не одразу нас зрозуміли: як це росіяни вже в Охтирці? Я запропонував: "Давайте займати кругову оборону на вокзалі, далі будемо розбиратися по ситуації". Нам була придана артилерія – 2С1. Вона розвернулася просто на платформі, стволи направила на вулиці, які виходять до вокзалу, щоб бити прямою наводкою. "Бехи" ми теж між вулицями поставили в бойове положення. Тиша, нічого не відбувається. Борсук каже: "Давайте займати основні вулиці в Охтирці". Їх там три: вулиця на виїзд до Великої Писарівки, в бік кордону, – туди я виїжджав, в бік Тростянця мала рухатися 3-тя рота, а третю вулицю займала 2-га рота. Ми просто йшли, перевіряли вулиці. Люди в паніці бігали. Я в той момент не побачив жодної одиниці техніки противника, а от до іншої роти просто під’їхав російський "Урал" і став за "бехами". Піхота, яка сиділа зверху, розвертається – стоїть пофарбований білий "Урал". Поки наші зрозуміли, що відбувається, росіянин не придумав нічого кращого, ніж почати стріляти в піхоту. Два рази вистрілив. Зрозумів, що вчинив безглуздо, бо не побачив всю нашу колону. В "Уралі" було двоє людей – водій і той, що стріляв. Обидва і здалися – це були перші полонені у цій війні.

Приблизно у той же час я вийшов на край вулиці, зайняв перехрестя – вулиці йшли в сторону Тростянця, Попівки і Великої Писарівки. Там знаходилася заправка "Маршал", то ми назвали місце "перехрестя Маршал". Зайняли оборону, почали закопуватися, очікували подальших команд. Було тихо. Проходить хвилин сорок – нічого не відбувається, немає гулу техніки, рухів. Доповідаю командиру батальйону. Він мені повідомив, що наші вже взяли полонених.

- Морально вам стало трохи веселіше?

- Я своїм розказав, хлопці раділи. Піхота була заряджена воювати. Нам поступила задача: якщо нічого не відбувається, потроху рухатися в напрямку Кириківки, Великої Писарівки. Звідти, зі сторони кордону, виїжджали люди – тікала купа машин… Ми виставили патруль, який зупиняв машини і дивився, хто в них є. Місцеві передавали інформацію: сто танків, мільйон танків… Телефони нашого комбата і ротних просто не замовкали. Поступила команда рухатися далі. Ми вишиковували колону – техніка в бойовому порядку, за нею піхота, і потихеньку рушили. Організували дозор. Боєць сів у цивільну машину і сам запропонував: "Поїду вперед, подивлюся, що там робиться. Я ж на цивільній машині, якщо що, розвернуся і поїду назад". Він проїхав, може, кілометр – і бачу: мчить назад. Зупиняю 1-й взвод: щось не так. Під’їжджає дозор, каже: на нас мчить техніка, дуже багато – понад сто штук. Я про це доповідаю. Даю команду "До бою". Всі займають свої позиції, підготували протитанкові засоби - на той момент були тільки РПГ. Проходить година – нічого не відбувається. Піхота вже позакопувалася по краях дороги. Я стояв за зупинкою, зі мною – бойовий медик роти і командир артилерійської батареї 2С1 - він був приданий до нас для коригування артилерії. Стоїмо втрьох, визираємо - нічого не відбувається. Я вийшов посеред дороги з біноклем, видивляюся – нікого не має. І тут чую, як асфальт починає гудіти. У нас в 93-й бригаді дуже часто проводилися навчання з бойової підготовки, то ми знаємо звук танку – його чути за кілометр. Дивлюся в бінокль і бачу, що на горизонті з’являється техніка. Знов даю команду "До бою". Всі готові, заряджені. Я розумію, що їде танк. Не просто їде – мчить. Чую, як шкребе гусянка по асфальту. Асфальт починає тремтіти, але не чутно гулу мотору. Мене це спантеличило: чи це мене страх починає розбирати? Чому ж його не чутно? Даю команду до бою, забігаю за зупинку, відхожу трохи назад – і ховаюся за газову трубу, нічого кращого не знайшов. Передав командиру батальйону, що на нас наступає колона, і ми приймаємо бій. Він каже: "Зрозумів". Комбат направив до нас протитанковий резерв з бригади. Приїхала "Рапіра" і, по-моєму, розвідрота. Вони були ще на підході, а вже почався бій.

Мені запам’яталася зустріч з танком Т-80БМ, тому що він їхав першим, і в нього поцілили з РПГ. З нього злетіла динамічна броня, командир сховався в танк. Я почув роботу газотурбінного двигуна, розташованого в цій моделі ззаду, і зрозумів, що це щось нове. Тому його і не було чутно, як танки старішої модифікації. Танк, не зупиняючись, промчав повз нас. Потім були "Тайфун", "беха" і ще один танк. Третій і четвертий танки ми вразили з РПГ. Що найсмішніше: командири сиділи по-похідному, вилізли з люків по живіт. Були впевнені, що тут нікого немає. Та почалися перші влучання в танки з РПГ. По-моєму, третій чи четвертий танк почав стріляти з "Корда" в ліву сторону, де була наша піхота. Інший також дав залп по піхоті, але влучив у будинок. Дім завалився, росіяни проїхали далі. Тоді у мене було перших двоє "трьохсотих" - коли командир танка стріляв з "Корда", поранив двох бійців, маленькі уламки в руках позастрягали.

Танки проскочили. Ми зрозуміли: якщо буде мчати така техніка і далі, ми її не зупинимо. Я занервував: "Вони просто пролітають, а ми нічого не можемо зробити". І тут проїжджав "Тайфун", на ньому їхав військовий і тримав карту. Наша "беха" починає стріляти по "Тайфуну", і я боковим зором бачу, що той командир впав, а машина поїхала далі. Вже місцеві взяли в полон водія "Тайфуну", і він сказав, що то їхав командир їхньої розвідбригади. Ми потім бачили ту карту: на ній просто олівцем намальована дорога, куди їхати. Він їхав і керував колоною. А противник на їхній карті взагалі не був позначений, пустий населений пункт. Вони думали, що стикнуться лише з місцевим населенням…

Мої люди трохи розгубилися від того, що нічого не могли зробити. Біля зупинки сидів боєць, він спостерігав за колоною: "Все, "кольоска" йде - "Урали" і КамАЗи". Наші "бехи" завелися, давай лупашити. Перша вантажівка їхала з кунгом – це була "секретка" їхньої бригади, там везли ноутбуки, "секретні" флешки... Мій сержант просто увалив в цей КамАЗ – він переді мною вибухнув і поїхав далі, палаючи. Картина, наче в кіно, – постріл, машина вибухає, горить і їде далі…

- Але колона не зупинялася?

- Ні, росіяни все одно думали проскочити. Але проїхала тільки броня, а "кольоска" вся стала. Перший КамАЗ вибухнув, другий. Ми почали стріляти в лобове скло… Інтернетом потім гуляла фотографія, де мертвий бурят лежить, у нього лейтенантський погон потім знайшли схований. Мої прострелили лобовуху, водій з переляку врізався в бруствер. І він, і той бурят вискочили з машини, а там наша піхота "задвохсотили" обох. Третя машина стала, четверта. Так ми з "бехи" всі машини решетили. Ті, хто їхав, спішилися і давай тікати в бік кордону. Пам’ятаю, вийшов на дорогу і бачу: від "нашої" заправки і просто до горизонту стоїть колона.

- А ті, що проїхали, - що з ними було?

- У них невдовзі закінчилося пальне. А всі паливозаправники були в колоні, яку ми зупинили, боєприпаси також. То вони кинули техніку. Потім ті танки і "Тайфун" місцеві переганяли.

Ми евакуювати двох своїх "трьохсотих". Наша рота забирала "кольоску", яка лишилася на дорозі. Ми чули, що працюють двигуни в тій "кольосці", фари горіли, а стрільби вже не чути. Все затихло. То ми перевіряли все кинуте. Дістали два новенькі міномети, купу мін… Ми нормально там себе доукомплектували. І зайняли оборону.

- Ви залишилися на тому ж місці?

- Так, на "перехресті Маршал". Тільки розтягнули техніку, забрали трофеї, озброїли піхоту і поставили на позиціях 120-ий міномет – піхота наша мріяла з такого постріляти. У нас був командир артилерійської батареї, то він навів міномет, пристріляв його. Все розказав, показав піхоті, підготував міни. Ми готуватися до наступного бою, бо розуміли: не може це так закінчитися, не можу бети, що вони раз пішли і більше не будуть робити спроб. Тому подіставали їхні протитанкові міни - ТМ-ки, зробили мінні шлагбауми. Праву і ліву сторони дороги замінували протипіхотними мінами, виставили протитанкові засоби – нам прислали підкріплення з батальйону, розгорнули протитанкові ракетні комплекси. Розвідрота прийшла, зайняла позиції. Взвод снайперів готовий був працювати… На той момент було стільки людей – напевне, у мене зараз в батальйоні стільки немає.

Вже з новин ми дізналися, що паралельно росіяни наступали на Тростянець. Це місто вони змогли окупувати в перший же день. Грамотно зайшли з трьох сторін, проломили спротив… Там перебував 1-й мотопіхотний батальйон нашої бригади. Він теж повоював, трофеїв набрав, але з міста їх вичавили...

Ми зайняли позиції. На світанку дзвонять з прикордонного містечка місцеві, кажуть: колона йде. Ми думаємо: це дубль номер два. Я вийшов на дорогу, дивлюся в бінокль. Задум був таким: як тільки з’являється перша машина, одразу на випередження працюємо артилерією та мінометом. Так і зробили. Перша машина не доїхала до нас, може, метрів чотириста. Їй влучили прямо в башту, її розірвало.

- Це була броня?

- Так, БРДМ. Наступні машини почали розвертатися. Ми стріляли артилерією, мінометами, протитанковими комплексами. Через те, що була близька відстань, ракети ПТРК не встигали стабілізуватися, вибухали в асфальті. Не вийшло у нас тоді підбити всю техніку. Колона розвернулася і втекла. Буквально за годину-півтори бій закінчився, стало тихо. Я доповів командиру батальйону, що вони спробували другий раз піти на нас, ми їх зупинили, знищили одну одиницю техніки, і колона пішла назад.

У той день у нас не було жодних втрат. А 26 числа у вже окупований Тростянець заїхала ствольна артилерія 2С19 152-го калібру. Я вивчав місцевість, ми аналізували, де ще росіяни можуть спробувати пройти. І почули залпи з напрямку Тростянця. Прилітати почало прямо в перехрестя, де стояла наша батарея 2С1. Мабуть, все, що там було, весь боєкомплект, що був у машинах, вони вистріляли по нас. Тоді поранення отримали хлопці з розвідроти - два чи три чоловіки. І в мене був перший "двохсотий" - Коля Бобко, позивний Марксмен. Снаряд влучив прямо в окоп, де він перебував. Це була моя перша дуже болюча втрата… Коля був тихий, спокійний, прямо снайпер-снайпер. Він зробив окоп собі і окремий окоп для своєї гвинтівки. Гвинтівка лишилася ціла, а він загинув… Метрів за три чи чотири від нього був ще один боєць.

Одразу після обстрілу я побіг до своїх. Питав, чи всі цілі. Мені відповіли, що всі на місцях. Ми викликали медиків забрати "трьохсотих" розвідроти. Я вже думав: слава Богу, немає втрат, все добре. І тоді боєць, що був справа від Колі, каже: "Бобка немає". - "Як немає? Може, він був не на місці?" - "Був на місці. Я підходив, дивився, які він окоп зробив". Ми пішли туди: окоп напівзасипаний. Почали відкопувати, думали, його просто прикидало землею. За плечі його діставати, а голови немає…

Після того нас обстрілювали і "Смерчами", і "Ураганами".

- Вони чітко знали, де ви стоїте.

- Після того, як їхні дві колони вступили в бій, вони передали інформацію – і нас накрили… Після цього ми розтягнули сили, щоб нас менше уражали.

Нам прийшла задача наступати на Кириківку – це населений пункт, який був попереду Охтирки в бік кордону.

- Противник вже там був?

- Ми не знали, ніякої інформації не було. Розвідку проводити ми не могли, тому що бригада була розтягнута на декілька кілометрів. Узгодили всі дії. На ранок почали наступати з 2-м батальйоном. Зайшли в Кириківку – вона виявилася пустою, вони там не закріплювалися. 2-й батальйон потроху просувався в бік Великої Писарівки, зайняв і її. Це прямо біля кордону. Її в той час обстрілювали "Градами" та артилерією по сім-вісім разів на день. Це був гарний населений пункт, там жило багато людей. А тут їдеш - будинок горить. Там, кажуть, жила якась бабуся. Її вже немає… Цілими днями росіяни знищували цей населений пункт. Ми вийшли на бригаду, кажемо: треба контрбатарейну роботу провести, бо село просто стирають, люди не можуть ні продихнути, ні на секунду на вулицю вийти, цілими днями сидять у підвалах. Страшенний терор.

Після того поступила задача по зачистці руху в напрямку окупованого Тростянця. Нас поміняла 4-та рота 2-го батальйону. Я вийшов в бік Охтирки, і ми почали просуватися село за селом в сторону Тростянця. Зустрічали переляканих людей, які самі нас лякали білими пов’язками на рукавах. Тактика була такою: рота лишається в селі, куди ми дійшли, а я їду вперед - перевіряю маршрути, щоб завтра заходити в наступний населений пункт. Перед Смородиним, здається, пройшли по дорозі, подивилися, куди нам завтра їхати – і бачимо, що йдуть цивільні жіночки з білими пов’язками. Це жесть. Перша думка: може, якісь переодягнені… Підходимо. Жінки перелякані. Ми кажемо: "Знімайте ці пов’язки, бо здалеку вас побачать хто наш зі зброєю – і розбиратися не буде… Знімайте, щоб вас не цей…" Вони позривали ті пов’язки. Ми розпитали жінок. Кажуть: у Тростянець позавозили денеерівців, ті люто знущалися з людей.

- Бо "вісім років бомбили Донбас"…

- Так. "Ви скакали на Майдані, тепер отримуйте"... Ми запевнили їх: "Не переживайте, скоро все буде добре. Ми туди зайдемо". Сказали їм, щоб подзвонили своїм у Тростянець, попередили, щоб ті нікуди не виходили, пару днів сиділи по домівках.

У Смородиновому острівцем стояла пара хат. Туди заходив 1-й взвод – і тут русаки з дому вилазять: хто в підштаниках, хто в чому, були на розслабоні. Кацапи хитро зробили: самі сиділи в селі, а по окраїнах поставили денеерівців: якщо раптом будуть лупашити, то їх. Як тільки кацапи почули, що до села заїжджає техніка, БТРи, одразу дали драла в сторону Тростянця. Денеерівці не встигли втекти, вони пробували бігти по комишах, командиру взводу це вдалося, а всіх інших… Всі лишилися в Смородиному поховані.

Коли ми зайшлим у Смородине, нас почали місити з Тростянця. У мене знову були поранені.

У Тростянець моя рота заходила з одного боку, друга рота – з іншого, здається, з північного. Так ми їх в "кліщі" брали. Ще одна група, вже з трофейними танчиками, перекривала їм дорогу в Боромлі, з боку російського кордону. У росіян логістика йшла тією дорогою. І вони зрозуміли, що їм звідси не вийти, немає евакуації, підвозу. Ми постійно завдавали їм відчутних втрат. На вокзалі Тростянця у них був штаб, стояла купа техніки, БК, машини. Ми туди один раз залетіли дроном – у нас з’явився перший мавік, - і побачили: стоять 2С19 у два ряди прямо на вокзалі, колона бензовозів – вісім штук, за сусіднім будинком – танчик, "беха", "беха", танчик, "Урали" з БК розвантажуються, купа народу. Все кишіло тими кацапами. Ми всі дані передали наверх. Як почали їх місити! Ми вже назад відлітаємо, дивимося: САУшки вибухають, дим, все горить… Їхнє БК, напевно, там дві доби зривалося.

Наступного ранку ми мали наступати. Тільки вишикувалися, почали рух, як місцеві повідомили, що росіяни з самого ранку втекли.

- Якою ж дорогою? Ви ж майже все контролювали.

- Вони пішли на Боромлю, в бік кордону, польовими дорогами. Ми зайшли у місто. І таке відчуття… Не знаю. В житті ніколи такого не було. Емоції неймовірні відчували. Піхота заходила, все перевіряла. Там була купа кинутої техніки, БК. Повиходили місцеві…

- Раділи вам?

- Плакали, обіймали нас, дякували. І піхота плакала.

- Було відчуття, що армія все-таки має значення?

- У нас у 93-й є розуміння, що армія має бути боєздатною. Одна справа – армія, яка ходить на паради, красиво крокує на плацу. А коли армія боєздатна, бригада завжди займається бойовою підготовкою, люди знають свою роботу і постійно готові до виконання бойових завдань, заряджені – оце справжня армія.

За день до штурму Тростянця у мене загинув боєць з 3-го взводу – Микола Швець. Дуже потужний сержант. Кацапи спробували відбити Смородине, але самі не пішли, відправили денеерівців: їх посадили в "Газель", яку забрали у цивільних, намалювали "зетки". На перехресті, куди виїхала ця машина, якраз три-чотири розвідники, в тому числі Швець, робили рекогносцировку, перевірили мінування. Мали вже звідти піти, коли дивляться - "Газель". Вони тихенько сіли в укриття. З "Газелі" вивалилася п’яна морда: "Давай врозсипну!". Наші хлопці перемололи ту всю "Газель". Але хтось з неї встиг втекти. Тікаючи, дав чергу по асфальту. Одна куля зрикошетила і зайшла під броню Швецю...

А 21 березня у нас загинули контрактники. Ми як офіцери знали цих людей від "А" до "Я", багато часу прожили разом, були в одному середовищі, виконували завдання ще на Донбасі, під час ротацій. На ППД разом робили якісь господарчі роботи. Знали, хто що вміє, хто що любить, знали про їхні сім’ї, дітей, проблеми. У нас ніколи не було жорсткої субординації: "Я твій командир, звертатися до мене лише на "ви" і тільки по роботі…" Ні, ми могли підійти і спитати, як справи вдома. Нормальні людські відносини. Це ж не тільки в армії так, це всюди працює. Коли до людини нормально ставишся, можна розраховувати на розуміння. А сержанти… От чим можна мотивувати сержанта працювати? У нього зарплата майже не відрізняється від солдатської, але роботи більше, відповідальності більше. Він повинен знати набагато більше, ніж солдат. І тут все базується на довірі. Тому під час війни найважчі втрати контрактників з тих добровольців, які прийшли першими. Тому що вони віддавали себе службі повністю.

Для мене назавжди Охтирка пов’язана із загибеллю Колі Бобка, а Тростянець – із втратою Миколи Швеця. Оце найважче.

- Скільки ви пробули в Тростянці?

- Після деокупації міста нам дали три дні, щоб трофеї поділити. Ми відновлювали російські "бехи" собі на поповнення. Знайшли нові РПГ. Танчики стояли. Чого там тільки не було! Ми зайшли на вокзалі у підвал, а там був розгорнутий медичний полк, побачили дефібрилятори, кімната була повністю забита медикаментами. Медики набрали собі таблеток, бинтів, всього необхідного.

- Багато місцевих постраждало від росіян? Вам щось розказували?

- Народ Сумщини – це такі партизани, просто від п’яток до голови! Вони були в окупації. Здавалось би, сидіть і чекайте звільнення. Ні! Коктейлі Молотова вдома робили, вночі виходили палити "Урали". Ми читали перехоплення: кацапи просто дуріли від їхніх дій. Приїхали машини з БК. Водій забухав, пішов десь спати. Місцеві кинули коктейль в вантажівку, вона згоріла, БК вибухнув. А ми ще гадали: що там вночі вибухає в Тростянці, що там відбувається? А то місцеві "Урал" спалили. Були такі, кого ловили, на розстріл водили. Був дядько місцевий - партизан. Він там таке чудив! Знищував кацапів. Його спіймали, виводили на розстріл… Але лишили живим… Тримали в підвалі, катували. В якийсь день чи кацапи були напідпитку, чи ще щось. Вони заснули, а той дядько розв’язався, забив кацапів, втік і до нас прийшов… Пізніше пішов служити.

Я знаю, що мер Лебедина Олександр Бакликов мобілізувався. Він загинув у 2024 році, служив у складі 47-ої бригади...

Я підписаний на Тростянецьку громаду. Мені важливо бачити, чим вони живуть. Дуже боляче, що кожного тижня там когось із загиблих хоронять. У мене були бійці з Тростянця, Охтирки, інших міст Сумської області – це настільки люті воїни, просто безбашенні! Були задачі, скажімо так, – в одну сторону. "Та що там, зробимо", – і робили! З такими людьми можна гори звернути. Якби всі так мислили… Тільки в Охтирці почалися бої, до нас приходили місцеві: "Давай автомат, буду воювати!" – "Який автомат? Тут контрактники, тут ми. Куди вам воювати? Ви місцеві, – кажу, – йдіть у підвали, сидіть там, нікуди не рипайтеся". – "Ти що, давай мені зброю!" Мало до сварок не доходило…

На початок вторгнення у Сумах військ не було. Ми багатьох питали: хто Суми обороняє? У відповідь чули одне: "Немає нікого". Як так? В Сумах була лише тероборона. Знаю, там якийсь місцевий пенсіонер саморобними вибуховими пристроями колони підривав. Про що говорити? Є бригади, які були підготовані, і на деяких напрямках втрачали позиції, які готували декілька років – на териконах, на висотах. А тероборона фактично з голими руками не пустила техніку в Суми. Оце рівень!

БАРВІНКОВЕ

- Із Сумщини вас перекинули на Харківщину – під Барвінкове?

- Так. Буквально наступного ранку після того, як ми увійшли в Тростянець, кажуть: задача помінялася, вирушаєте на Ізюм, там катастрофа! Ми відновили трофейну техніку, зібралися і поїхали туди. Я думав, що ми встигнемо зайняти оборону навколо міста. Але коли ми дійшли, пів Ізюму вже було окуповано. Планував, що мости підірвемо, а далі розберемося. Але Сіверський Донець москалі вже перейшли – місцевий здав обхідні маршрути, ворог кинув понтони і пішов далі.

Ми приїхали в Барвінкове, розмістилися, розтягнулися за селом. Тоді десантники там воювали – штурмували, наступали, не встигали позиції викопати. А у нас піхота з лопатами ходить. Ми де стали – там і закопалися. У нас так завжди. Привчила бойова підготовка. Дмитро Брижинський, мій перший командир бригади, вчив: "Ти – піхота. Де став, там і закопався, перемістився – закопався. Тому що твоє життя – це окоп". Я запам’ятав цю фразу назавжди.

Наступного дня штурмували село – у нас нічого не вийшло. Десантники пішли правіше, а ми лівіше. У село зайшов 1-й мотопіхотний батальйон, їх звідти відтіснили. Мою роту прикомандирували до іншого підрозділу. Нам сказали йти вночі. Я відповів, що ми вночі не підемо штурмувати. "Чого?" – "Так ми ж – піхота, як будемо штурмувати вночі? Ми ж нічого не бачимо".

- А як це так сказати – "не підемо"?

- Це я сказав.

- Розумію. Та як це сказати вищестоящому командиру? Що дає такі сили?

- Це ж не те що – "я не піду, і все". Ти повинен аргументувати свою думку. Ставиться задача, вона некоректна або неправильна. "Я не буду робити так, тому що…" – і перелічуються пункти, чому так неправильно. Якщо це призведе до втрат і не дасть ніякого результату, немає сенсу взагалі про це говорити.

- Це ж не секрет, що багатьох, хто так говорив і аргументував, знімали і ставили того, хто казав "так точно!" і йшов…

- Така лиха доля командира. Але нічого страшного. Далі фронту не пошлють!

Я ж не пішов проти наказу в штики. Це психологія розмови з командиром. Я кажу: "Я пропоную зробити так: ми підемо вранці. Зранку дощ, туман, підійдемо приховано – ніхто нас не побачить. Правильно? Правильно. І ми будемо бачити противника, коли підійдемо. Тоді можна буде щось зробити. Ми ж тільки приїхали – і одразу штурмувати. Кого штурмувати? Ми не знаємо ні маршрутів, ні місцевості, нічого. Я завтра вранці тільки проведу рекогносцировку з розвідротою. Післязавтра зранку вже зможу штурмувати. Все пояснив, поговорили – зі мною погодилися. А якби я сказав: "Так, все, я пішов" – то поклав би роту і разом з ними би там залишився... Тому в якихось моментах треба сказати "ні" і аргументувати, чому. Запропонувати свій варіант, вигідніший, коли – головне – ти збережеш людей.

- Ви успішно штурмували те село?

- Не успішно. Головна проблема – у нас не було своїх танчиків. Моєю ідеєю було штурмувати по-тихому. Тому що за день до рекогносцировки в те село заходила рота танків. Вони стали між будинками, але піхоти видно не було. Техніку треба артою і протитанковими засобами випалювати. Ми цілу ніч не давали їм спати, кошмарили "Градами", стволкою. Вони на нервах були, чекали, що хтось підійде. Ближче до ранку позасинали від втоми. І ми могли їх… В підсумку, через некомпетентність деяких людей, арту навели самі на себе. У нас були "трьохсоті" і один "двохсотий". Поранених евакуювали, а тіло загиблого опинилося на окупованій території. Крім того – запустили в село роту 2-го батальйону на техніці. Противник спав, було рано, туман, дощ. Техніка мовчала… Наша броня примчала, почала лупашити піхоту, яка там була. Все, кажу, пора відкочувати. Який смисл був у цій задачі, якщо ми мали бодатися проти їхньої техніки? Ну, знищимо танк, другий, а толку від того? Ми виб’ємо їх звідти? Ні. Почали евакуйовувати "трьохсотих". Я сказав: на таке ми не будемо підписуватися, я людей не пошлю більше жодного разу. Почав висловлювати свою думку, у свій бік також вислухав.

Кажу: "Люди не розуміють обстановки". Ми ж там ходимо ногами, знаємо, як все виглядає. Пропоную: "Давайте зробимо отак". – "Добре. Займайте оборону в селах". Кажу: "Села в низині, дорога зверху, на висоті. Для чого мені сидіти в низині? Я займу оборону на дорозі, заміную, і вони хай ідуть в село, вниз". "Добре". Зайняли оборону, все, ніхто нікуди далі не пішов. Стоїмо-стоїмо, техніку їм погатили. Кажу: "Вийшло? Вийшло".

Майже завжди важко бути прикомандированим до іншого підрозділу. З твоєю думкою майже не рахуються, посилають на завдання, які або не можливо виконати, або не продумані. Це наче не твої люди, не твого підрозділу. І їх чомусь не шкода. я в таких умовах не міг воювати. Переговорив з комбатом нашого батальйону і він зробив все, щоб нас повернути у підрозділ. Якраз Велику Комишуваху окупували. Ми стали за Бражківкою. Там теж відбувалися жорсткі бої, бо пішли російські десантники. Нас тоді штурмували дуже сильно, ломилися в нашу сторону, дуже тяжко було. Ми зазнавали втрат, тому що ворожа арта не замовкала. Вони ішли колонами техніки – БТРи, танки. Ми відтягувалися з позиції на позицію, з позиції на позицію. Так дійшли до Новодмитрівки перед Барвінковим, вона стала ключовою точкою, ми там стали, зайняли оборону. Піхота вже була страшенно виснажена – з 24 лютого воювала без передиху, ніхто не давав нам відпочити. Народ ледве ходив, замучений був. Я розумів, що з таким напором ворога скоро нам настане кінець… Відправив велику радіостанцію у більш безпечне місце, сказав, що буду зі своєю, тут немає чого розгорнути. Взяв лопату, пішов до піхоти, кажу: "По ходу, все, довоювалися…" Ми розуміли, що у нас немає сил, підкріплення – тяжко воювати. Коротше, закопалися з піхотинцями, сидимо. Нас обстріляли артою раз, другий.

Несподівано танковий батальйон прийшов на підкріплення. Він став за Новодмитрівкою по висотах. Потім прийшла 8-ма рота 3-го батальйону – нас підсилили. Приїхав важний генерал, каже: "Попереду нікого немає, штурмуйте". Кажу йому: "Там танки стоять", а він: "Нема там нікого". Ми з Борсуком доводимо, що є, а нам погрожували судом, що ми обманюємо. Ротний, теперішній командир 3-го механізованого батальйону, сів за кермо першої машини в колоні і поїхав туди – а там танчик розвернув ствол в його сторону і лупашить. Він проскочив. Танк стріляє в другу "беху", а по командиру роти стріляє другий танк. Ті, хто були за кермом наших "бех" вилетіли з машин і через годин, мабуть, шість повернулися пішки. Кажуть, що там купа танків стоїть. Генерал сів собі та й поїхав. А ми 8-му роту звідти витягали. Після цього думали, що зараз вони на нас підуть. Готуватися до штурму. Артилерія російська кошмарила нас день і ніч. Тоді було для нас великим полегшенням, що прийшла група "Омеги". Пепел, Бруно, Сапсан - матьорі хлопці. Вони привезли "Стугни", СПГ, "Джавеліни". Запевнили: "Зараз все нормально буде".

Потім прийшла 5-та рота 2-го батальйону. Вона разом з нами стала в селі. Ми з командиром тої роти, Хом’яком, пішли по селу і "мріяли": "Хоч би "Гради" зараз поруч впали і трохи нас "затрьохсотили". Тоді хоч би відпочили у лікарні"… Сміялися, звісно, але частка правди в тих жартах точно була.

- Настільки втомлені були…

- Як амеби – і ми, і піхота. Потім на нас пішла колона техніки противника – ми її розбили просто в хлам. Їхало два чи три танки, мотолига, дві "бехи". У нас тоді стояв танк Хотабича з нашого танкового батальйону, з 3-ої танкової бригади також був танк, і працювали "омегівці". Вони з NLAW в одну машину влупили, наш танк вистрілив, ще по одній машині лупанув. Ті злякалися і почали тікати. Тоді ще ми витягли контуженого бурята, чи хто він там був. Він просто вирубився в машині, а інші повтікали. Ми підійшли до танка вияснити, чого в ньому башта крутиться. І дістали контуженого.

Вище Новодмитрівки росіяни також намагалися заходити – ми і там їм танки порозривали. Пам’ятаєте, гуляло інтернетом відео, де башта від танка окремо лежала, – це там було.

Вони спробували ще раз піти – знову не вийшло. І після цього все. Пробували раз на місяць. Тоді ми почали по посадках їх вибивати…

- Один з командирів батальйону вашої бригади назвав це "стратегічною війною за кожну посадку".

- А як ще це назвати? Нам регулярно приходила задача зайняти посадку. Тієї посадки – дві стебелинки стоїть. А нам: "Давайте, беріть її!" Командир розвідвзводу Арчер, я і пару розвідників потихеньку виходили в кожну, перевіряли, чи нікого немає, дивилися, де можна закріпитися. І наступного ранку я туди заводив піхоту. Така у нас була "стратегічна війна" за кожну посадку. Але вона мала сенс – російські десантники почали здавати позиції, відходили, тільки артою нас кріпили, і все.

- Це ж, в принципі, по факту ви не дали їм зробити того, що вони хотіли, – пройти до Слов’янська…

- Ми зупинили цей наступ. Вимотані на той момент були дуже сильно. Якось нас обстрілювали 12 годин. Ми піхоту всю відтягнули за село, а самі з командиром роти стояли на КСП батальйону. Вийти з того підвалу ні на секунду не було можливо. Коли вийшли з укриття – все навколо горіло, смерділо… Здавалося, це кінець. І просто в один момент – клац, і тиша. Просто настав якийсь переламний момент, все скінчилося.

- Вони відступили з того напрямку?

- Не відступили. У них просто закінчилася піхота. У них також була боротьба за "стратегічні посадки". Вони заганяли чотири танки в посадку, і все – вважається, що позицію зайняли. Не закріпилися, просто танки стоять. І нічого не відбувається. Отак вони танками займали посадки, а ми вибивали ті танки. Тоді нам дуже допомогли "Білі вовки", приїздили з коптерами, робили перші скиди на танки. Вони на тому напрямку знищили 88 одиниць ворожої техніки. Перед кожним наступом дзвонили їм: "Допоможіть. Маємо наступати завтра, а в посадці чотири танки стоять". – "Так, ми приїдемо". Примчали вночі, ми їм вказали координати. Поцілили в один танк, в другий, інші два втекли. Ми без бою прийшли і зайняли ту посадку. Вони нам тоді дуже допомогли. На той момент мені дуже подобалося використання спецпідрозділів за призначенням. Вони мають знищуватися техніку - вони цим і займалися. "Омега" теж допомагала, вони займалися вогневим прикриттям, розвідкою. Колосальна робота була зроблена в тих краях неподалік Ізюму.

БАХМУТ

Так ми дійшли до моменту, коли почався Харківський наступ. Перед ним нас зняли з позицій: "В Бахмуті біда". Всі вимотані, думали, нарешті їдемо на відновлення. А поїхали у Покровське біля Бахмуту. Ще в той період закінчилися артилерійські боєприпаси – це був такий прямо тяжкий-тяжкий момент. Коли ми зайшли на Бахмут, зрозуміли, що оті посадки неподалік Ізюму були "легкою прогулянкою". Якщо там арта нас гасила так, що ми не могли нічого зробити, то в Бахмуті ми зрозуміли, що у "вагнерів" немає ліміту артилерійських снарядів взагалі. Вона не замовкала цілий день.

У першу ротацію неподалік Бахмута ми пробули п’ять місяців. Це була осінь 2022 року. Перед виходом туди прийшов до мене командир нашого батальйону і командир 2-го механізованого батальйону, Ростислав Силівакін, позивний Крот, і сказали: "Самара, це ми тебе в карти програли…" Я дивлюся на них, а Крот пояснює: "Мою 6-ту роту "стерли" за три дні, ти їдеш міняти саме цей підрозділ". Вже коли приїхав на місце, все зрозумів: командир роти "трьохсотий", тобто командира немає, замість нього - головний сержант.

На фото: Антон Самарін, позивний Самара, (крайній зліва), командир його батальйону Олександр Сліпко, позивний Борсук, (крайній справа) і командир 2-го батальйону Ростислав Силівакін, позивний Крот (в центрі)

- Де саме вони перебували?

- Біля населеного пункту Покровське. Це населений пункт біля Бахмуту, неподалік Соледару, заводу "Кнауф". Ми стояли в посадках між Бахмутом і Покровським. Коли я приїхав на рекогносцировку, ми мали з головним сержантом 6-ої роти обійти позиції, але нас півтори години на КСП крили "Гіацинтами" так, що ми не могли вийти. Коли настала тиша, нарешті пішли. Я побачив трохи специфічну місцевість. Пояснив задачу піхоті, командирам взводів: "Копати, займати оборону, мінувати все – іншого варіанту немає". За три дні поміняли 6-ту роту і почалися штурми Соледару, заводу "Кнауф", почалася бійня з "вагнерами", втрати під час штурмових дій. В рф більше немає таких спеціалістів, як "вагнери". Вони були заточені на задачу і безбашені. Місяців два чи три ми з ними воювали. І у нас, і у них були значні втрати. У нас стояли танчики на закритій вогневій позиції, вони працювали 24 на 7: зранку виїжджали і ввечері верталися.

Моя робота як командира роти починалася о п’ятій ранку. Я робив черговий обліт, дивився, що все тихенько, нічого не відбувається…

- Вже літали мавіком?

- Так. Потім виходив на танкістів. Виставляв танк на вогневу позицію. Піднімав дрон, пристрілювали одну точку. Другий танк наводив на другу точку, звідки противник міг би полізти. Літаю знову. Якщо нічого не відбувається – йду до піхоти. Там пристрілювали СПГ, давав настанови: почнеться штурм – діємо отак. Не раз було так, що о п’ятій ранку "вагнери" вже починали лізти на наші позиції. Якось в такий день, коли на нас полізли, рано-рано до мене приїхали Крот і Умка, начальник штабу 2-го батальйону Володимир Шипка, і ми разом з п’ятої ранку до шостої вечора стоячи, не присівши ні разу, керували бійцями: дрон – вихід на арту, дрон – вихід на СПГ і так далі. Ввечері зрозуміли, що руки оніміли від рацій, планшетів. Ми всі були офігілі від інтенсивності бою.

Як правило, після таких активних штурмів два чи три дні було затишшя. Але таким чином ми за два чи три місяці вибили, так би мовити, "вагнер-оригінал", саме спеціалістів. Потім пішли зеки. Перша сутичка з ними відбулася, коли на нашу позицію їх пішло десь чоловік сорок. "Вагнери" йшли по шість чи сім чоловік, не більше, тому що при скупченні особового складу куди б не прилетіло, когось би "затрьохсотило". А це просто натовп біжить до посадки. Одразу зрозуміли: щось не те. Визираємо – виглядають теж не як "вагнери", якісь солдати. Це зеки пішли. Ми почали їх кошмарити. Вони тоді теж почали наступати день у день. Ми їх обнуляємо-обнуляємо, а їх все більше стає.

У цей період діяла тактика закидання м’ясом. Позицію могли по п’ять-сім разів на день штурмувати. У нас закінчувалося БК… Давили нас тяжко. Через п’ять місяців нас поміняла 128-ма бригада. За той період, що ми стояли, наш батальйон втратив дистанцію у 1300-1400 метрів. Не більше.

Ми вийшли на місяць, відновилися, пройшли навчання і повернулися – але вже у сам Бахмут. Стали на його околиці в напрямку Опитного. Ще шматочок Опитного лишався під нашим контролем. Ми бул останні чотири місяці в Бахмуті. Бій у місті – специфічний вид бою, він дуже складний, тому що обмежена видимість, близькі контакти. Не кожен це витримає. Там була настільки велика насиченість військами… Поруч з нами стояли 5-та штурмова, 80-ка, 60-та, 3-тя штурмова. Втрати були величезні. Були моменти, що не можна було виїхати з Бахмуту. Ми між собою говорили, що захист міста – це більше політичне завдання. Але й відійти у поля ми не могли. Проблема в тому, що ніхто нічого не готував. Навколо Бахмуту продовжували жити люди. На дорогах просто лежали "їжаки". А нащо вони на дорогах? Щоби що? Потім їх всі позсували в сторону. При цьому ніхто окопи не копав, дороги не переривав. Але позиції втрачаються, знищуються, спалюються. Людям треба кудись відходити. А немає куди.

КОМБАТ

- Поки ми були у Бахмуті, мене призначили командиром батальйону. Я весь час служив у 1-му механізованому батальйоні. Знав командирів підрозділів. А мене призначили у 2-й. Якраз у той період в бригаду прийшов новий командир – Павло Паліса. З 2-го батальйону багатьох офіцерів перевели в інші бригади. Я знайомився з новим для мене підрозділом безпосередньо під час бойових дій. Ротні всі змучені, злі, у них нічого не виходить. Батальйон перебував у дуже тяжких умовах. Мені дуже допоміг розібратися, з усіма познайомитися Василіч – дуже грамотний зам, вихованець Умки і Крота, мій одногрупник.

На фото: Вже командир батальйону Самара (справа) і його заступник Василіч

З часом батальйон став більш стабільним, оборонявся, як міг. Звісно, були втрати – втрати були у всіх. Загальної задачі ми не розуміли, від того було багато нервів, суперечок, тяжко все сприймалося. Десь сусіди могли халтурити, хтось міг зайти, не спрацювати і вийти. І не сказати про це. Хтось зайшов, стояв, але нічого не міг робити. Бахмут – це дуже тяжкий, болючий, з багатьма втратами життєвий досвід. Нам дали "добро" вийти, коли ворог вже майже оточив місто. За нами лишалася пара вулиць, якраз де у нас був КСП.

Пам’ятаю свої відчуття, коли ми виїхали з міста. Просто якась пелена впала. Виникло страшенне бажання жити… Бахмут всі сили витягнув, мордор якийсь.

А на рахунок того, чи варто було так битися за Бахмут… Так з кожним містом відбувається. В полях ми воюємо за кожну "стратегічну посадку". У Бахмуті, Торецьку, Покровську – будь-де – за кожну хату, за кожен сарай… Тяжко і кровопролитно всюди.

Просто багато розмов було навколо саме Бахмуту, пісні складали, туди приїжджала купа цікавих людей пофоткатися біля літачка.

- Наскільки я знаю, той літачок спеціально підірвали, щоб там не фоткалися і не дратували цим ворога, викликаючи вогонь в те місце…

- Це ж небезпечно було! Приїхали люди в чорних окулярах на "хамері". Стоять біля літачка, фоткаються, і буквально одразу по кварталу ствольна артилерія починає лупашити. Люди на броньованій машині їдуть з міста, а поранення отримують і гинуть наші бійці. Для когось це було місце, щоб попіаритися, а для нас – місце страшних втрат і тяжких боїв.

А скільки там ССОшників знайомих, які з нами працювали, віддавали останні сили і здоров’я, і життя. Скільки відомих людей там загинуло, а скільки простих…

Зараз ідеш по будь-якому кладовищу країни, читаєш на надгробках: той загинув в Бахмуті, і той також… Молоді хлопці, 2000-го і пізніших років народження, їх там стільки… "Азов", 3-тя штурмова... Не тільки 93-тя. У Києві на Лісовому цвинтарі ми з побратимом, з Умкою, пройшли по всіх похованнях… Найстрашніше, що для родичів це вже буденність: треба квіточки посадити, пам’ятник помити… У вихідний день на кладовищі сила людей, купа машин. Раніше ми на кладовищі бували кілька разів на рік – прибрати перед Великоднем, прийти у якусь пам’ятну дату. А тут люди просто живуть на кладовищі, їх знають продавці квітів. Ми з Умкою одночасно сказали один одному: от якби некомпетентних командирів зібрати і повезти по кладовищах, примусити поспілкуватися з батьками, які втратили своїх дітей…

На фото: Самара (справа) та Умка у Бахмуті

- Чому пішов вчитися на військового?

- У мене в родині немає військових. Коли я вчився у третьому чи п’ятому класі, мав мрію - мати скутер і стати військовим. Дивився серіал "Кадетство" і хотів стати кадетом – красива форма, все так романтично… Після дев’ятого класу пішов у Коропецький військовий ліцей - це у Тернопільській області. Навчання в ліцеї – дуже важливі для мене часи, це 2014-2015 роки.

Батьки не думали, що я піду далі на військового. Але я навчаюся у військовому ліцеї, мені це подобається – чому я маю потім піти на слюсаря чи юриста, економіста, якщо мені подобається військова справа? Тож я вступив у сухопутку у Львові, вчився на піхотному факультеті чотири роки. І по розподілу потрапив у 93-тю бригаду.

- Хотілося воювати?

- Так. У нас вчилися курсанти, які вже мали бойовий досвід, вони багато розповідали. У нас були офіцери з 8-го полку, з Феодосійської бригади морської піхоти, з 72-ої, 30-ої бригад. Вони розказували, а ми, хлопці, які прийшли після школи, слухали, яка війна була у 2014-2015 роках. Розказували, звісно, про всі плюси і мінуси…

Після випуску я потрапив у Луганську область, в Трьохізбенку, на той напрямок. У другу ротацію я вже став командиром механізованої роти. Ми заїхали на Волноваський напрямок, у Новотроїцьке, були на териконі. У нашому батальйоні виникло суперництво розвідвзводів. Лідером був Фанат – Іван Лещенков. Він загинув у 2022 році неподалік Барвінкового, отримав посмертно Героя України. Ним всі захоплювалися вже тоді. У мене головним сержантом, зараз він Герой України, був Діма Куценко. Кажу йому: "До противника – кілометр, ніхто не знає, що у них робиться між позиціями, за ними". Ми почали повзати туди. Я доліз до їхніх мінних полів, мало не підірвався там. Потім вирішили замінувати логістичний шлях противника. Я розумів, що це можна зробити навіть їхніми мінами. Я планував так: ми польовку розріжемо, дістанемо їхні протипіхотні міни і там же лишимо, але поставимо на дорозі, якою вони користуються.

- Так і зробили?

- Не дійшло до того. Пішли втрьох – я, головний сержант і медик. Тільки хотіли поставити міни на автомобільній дорозі, як заїхала машина з кацапами. Це були прямо кацапи, тому що, здається, потім Гіркін про це статтю писав. Це були перевіряючі: один кацап з морської піхоти, в береті з "яйцем", один сержант і три офіцери. Вони там залишилися, а ми пішли назад. Спокійно.

- Тобто, ви вступили в стрілецький бій?

- Так.

- Більше нікого не було, тільки вони?

- Добре, що не зреагували їхні позиції. Ми потихеньку повернулися назад. Наступного дня злітали на дроні, побачили їхні трупи, машину, познімали все. Дня три-чотири туди їхні солдати боялися підійти, думали, що все заміновано. Коли вже трупи забрали, Гіркін розповів, що "укрофашисты подло, прямо в лицо, расстреляли русских мальчиков"…

- "Взували" вас за це?

- Я отримав п#здюлів за все: "Ти командир роти! Куди ти поліз?... Ти не повинен туди ходити!" Типу, це справа розвідки, спецназу. Я кажу: "Всі роботу роблять. Що, просто сидіти? Треба щось робити!" Висварили мене. А потім: "Молодці, що зробили, хороша робота. Але більше так не роби".

Для мене найбільш цінним було те, що Фанат сказав: "Крута робота, красавчики!" Сам Фанат похвалив! Я такий задоволений був! Тоді Крот мені запропонував: "Підеш до мене начальником розвідки?" А я завжди мріяв у розвідку! Та ще й до Крота, потужного молодого командира. Але командир батальйону не відпустив мене, залишив командиром роти.

- Вже під час повномасштабного наступу ти отримав бойові нагороди…

- За оборону Охтирки – "Богдана Хмельницького" ІІІ ступеня і за Бахмут – ІІ ступеня. Чи це за Ізюм я отримав? За Бахмут немає за що отримувати. Ми втратили купу людей і територій. За це треба тільки п#здюлів отримувати. Взагалі, медалі – це таке… Піхоту треба нагороджувати. До нагород я ставлюся… з підозрою. В Бахмуті я отримав нагородний "Глок". Тішився йому – власна зброя! А потім поїхав у тил – а там з нагородною зброєю ходять дядьки, які ближче 15 кілометрів до фронту не приїжджали. А у них такі самі "Глоки", як у мене. З того часу соромлюся з ним ходити. Все знецінюється… Я себе просто прирівнюю до тих, інших. Мене з "Глоком" побачить мій боєць – і такий же пістолет у жирного кота в тилу...

Хай краще піхота все отримує. Хочу, щоб мої сержанти отримали "Глоки", вони роблять стільки роботи, і завжди з ризиком для свого життя. А я перебуваю далі, ніж вони. Тож, саме вони мають все отримувати в першу чергу.

- Ніколи не жалкував, що обрав військовий шлях?

- Та ні. Все одно був би в армії. Нас у мами шестеро дітей – четверо синів і дві доньки. Зараз мої старший і менший брати також в армії. Один в морській піхоті, другий - в 65-й бригаді. Менший вирішив, що піде в армію, як тільки йому виповниться 18 років. Так і зробив. І старший, і менший були за кордоном, працювали в німецькій фірмі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони в той же день повернулися в Україну. Обидва хотіли до мене в бригаду, але я пояснив: "До мене навіть не думайте, тому що я буду відволікатися від роботи, буду переживати за вас. Підете в інший батальйон – буду задовбувати комбата, він буде ставитися до вас упереджено. Не повинно так бути". Я це і мамі пояснив: "Мамо, всі повинні служити однаково, в рівних умовах". Я не знаю нікого з 65-ої бригади, брат служить так, як всі. І менший брат так само. Я знаю його командира, колись разом на Донбасі стояли. Можу подзвонити йому, спитати: "Як там малий?" Я не збираюся за когось щось вирішувати, вони дорослі хлопці, і у них все виходить. Ненавиджу все оте замазування, хто кому кум-брат-сват… Якщо почнеться оце "кум-брат-сват", то не буде кому воювати. Я в Києві цього надивився…

P.S. Бійці батальйону, яким командує Самара, збирають на машину, бо ворожий ланцет спалив ту, що їм вірно служила. Підтримати бійців можна за посиланням:

Банка Монобанку

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ