Одного разу я виявила п#дарський бліндаж по собаці – просто за ним летіла, - операторка дронів Міньйон

Автор: Ольга Скороход

Наша сьогоднішня героїня – юна операторка БПЛА на псевдо Міньйон. Ймовірно, таким псевдо її охрестили і через юний вік, і через мініатюрну статуру. Вже більше року вона служить, на даний час - у 1-му окремому медичному батальйоні. До цього рік намагалася доєднатися до лав ЗСУ. Зараз працює на різних напрямках.

Як молода дизайнерка одягу, яка мала змогу лишитися в Німеччині, вступила до війська і як їй там ведеться – в інтерв’ю для Цензор.НЕТ.

В ОКУПАЦІЇ МЕНІ ВИПОВНИЛОСЯ 17, І Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ХОЧУ ПІТИ В АРМІЮ

- Ви підписали контракт у 19 років, хоча могли жити під мирним небом Німеччини, куди ви з батьками виїхали як біженка. Розкажіть, як приймали це рішення?

- Я сама з Харкова. Мої брати – "азовці", воювали ще з 2014 року. Після початку повномаштабного вторгнення моя родина і я потрапили в окупацію на пів року у селі Малі Проходи. Там у нас не було зв’язку, тому я не знала, що мої брати загинули на "Азовсталі". Час, проведений в окупації під москалями, давався дуже важко. Наш паркан був пофарбований у синьо-жовте, і нас змусили його замальовувати. Але це лише невеликий епізод з того всього, що тоді відбувалося в окупації. Все це мародерство, скотське ставлення до людей... В окупації мені виповнилося 17, і я зрозуміла, що хочу піти в армію.

Потім нам вдалося виїхати до Німеччини, тому якийсь час я жила там. Думки про армію не полишали мене. Коли я повернулася в Україну і прийшла у військкомат у 18 років, то мені відмовили. Я засмутилася, але вирішила пробувати ще.

Батьки не поділяли мій погляд і думали, що я жартую. Коли мені виповнилося 19, то я спробувала вдруге. Знайомі мені пробили відношення в одну бригаду, і БЗВП я пройшла в бригаді. Мама думала, що мене знову завернуть, але я пробивна – мучила ТЦК документами, поки не оформили.

- Чи прийняли батьки ваш вибір тепер?

Батькам нікуди дітися, і екіпірування мені придбали саме батьки. Мама підтримує мене, телефонує. Під час відпустки я приїздила до неї в Німеччину. Мама каже, що не такого майбутнього хотіла для мене, але їй довелося змиритися.

- Як вам далася практична частина і як стали оператором БПЛА?

Було дуже важко фізично, я важу 50 кг. Спершу все мені важко давалося – і стрільби, і метання гранат, і носіння броніка, і дрони. Спершу я хотіла бути медиком, але потім зрозуміла, що як дроніст можу більше користі принести. Я пройшла навчання, отримала всі атестати, і так почався мій шлях як військової.

- Дозвольте повернутися до вашого життя в Німеччині. Новостворені українські громади за кордоном дуже строкаті за долею, поглядом на майбутнє і ставленням до військового обов’язку – особливо якщо ідеться про чоловіків. Це якось вплинуло на ваше рішення піти до війська?

- Якщо я ставлю собі ціль, то я цього добиваюся – такий в мене характер. Мені не важливо, що мені скажуть і що думають. Мені не подобалося жити за кордоном. Це не моя земля, не мої люди. Я не можу засуджувати тих, хто там знайшов свій дім, бо у всіх різні ситуації: хтось не має дому, хтось знайшов кохану людину, хтось хоче самореалізації… Не в усіх є патріотичний настрій або не всі мають можливість повернутися.

Кількість українських мужиків в Німеччині мене дійсно дуже вражала і дуже бісила. Я розуміла, які втрати на фронті і по скільки часу хлопці проводять в окопах через брак людей. І я розуміла, що можу принести користь в цих умовах. Тобто я навпаки себе мотивувала, що буду кращою за цих чоловіків.

ПЕРШІ УСПІШНІ ЗАВДАННЯ ВДАЛОСЯ ВИКОНАТИ ЧЕРЕЗ ДВА МІСЯЦІ ПІСЛЯ ПОЧАТКУ СЛУЖБИ

- З чого ви починали? На дронах якого типу вам найбільше подобається працювати?

- Я працювала і працюю на мавіках, займаюся розвідкою. Мені це давалося важко і я доволі довго вчилася. Робота з мавіками – це праця на обачність і уважність. Мавік – це очі піхоти, він особливо корисний, коли йде штурм.

Пару разів я підіймала бомбери, нещодавно опанувала ефпіві І, звісно, мені ще на чомусь хочеться вчитися. Наразі ефпіві мені найбільше подобається. Бойових вильотів я поки не мала, але я з ним вже подружилася.

- Чим конкретно ви займалися? Класичним варіантом - наведенням артилерії?

- Ми влучали в бліндажі, наводили артилерію на їхні укриття, або час, коли вони проводили ротацію.

- Ви пам’ятаєте свій перший бойовий виліт і перше успішне завдання?

- Перше справді успішне завдання вдалося виконати приблизно через два місяці після початку служби. До того був період постійного навчання й напруженої роботи: я літала, вчилася, помилялася й знову пробувала. Виявляла бліндажі, окремі ворожі позиції, поступово набираючись досвіду.

Перші заїзди на позиції давалися важко. Нас попереджали про можливу присутність ДРГ, тож ночі минали без сну — кожен звук здавався підозрілим. Я була максимально зосереджена, прислухалася до всього навколо й вчилася реагувати миттєво.

З часом напруга зникла: я звикла виходити надвір, працювати просто неба, довше перебувати на позиціях. А відчуття після першого вдало виконаного завдання перекрило все — це була справжня мотивація рухатися далі й працювати ще краще.

- Яке враження на вас справили росіяни як солдати?

- Вони досить добре тримають свої позиції, тому мушу визнати, що в нас сильний ворог. Я спостерігала за москалями на певній ділянці. Їх було небагато, але вони видавалися сміливими. Туди стільки всього летіло, але вони все одно там сиділи, і це мене дивувало. Я не знаю, чим вони керувалися на конкретній ділянці, але враження справляли таке.

НЕ РАЗ ЧУЛА, ЩО ЛЮДИ ПОВОДЯТЬСЯ НА ЗАВДАННІ, ЯК БЕЗСМЕРТНІ. ТАКІ ПОЗИЦІЇ ДОВГО НЕ ЖИВУТЬ

- Ви пів року тому перевелися у 1 окремий медичний батальйон, тож чи правильно я розумію, що зараз ви супроводжуєте евакуацію поранених? Наскільки ви згодні з думкою, що евакуаційні екіпажі перебувають під особливо прицільним вогнем ворога?

- Є евакуації, під час яких людей досі забирають екіпажі — фактично постійно перебуваючи під прицілом. Ми ж виконуємо евакуацію за допомогою дрона.

Ми займаємося розвідкою маршрутів, якими рухатиметься НРК для евакуації поранених з передової. Наше завдання — забезпечити максимально безпечний шлях, щоб поранені якомога швидше й без ризику дісталися точки евакуації.

Ризик у небі є завжди. Наше завдання — зробити все, щоб дрон не підірвався на міні та вчасно підсвітити небезпечні ділянки, коли це необхідно.

- Чи були випадки, коли була реальна загроза життю вашого екіпажу?

- Це звичайна справа. Колись біля нашого бліндажа впала ефпівішка, і це було вперше настільки близько, що я дійсно злякалася. Від іншого вибуху знесло двері у бліндаж так, що вони мені встигли по голові дати.

Нещодавно виїжджали з позицій, то довелося засісти в лісі, бо літав ефпіві. Цей звук, коли ти сидиш просто неба, а над тобою літає дрон, - це дуже страшно: сидиш просто синя і молишся, щоб тебе не помітили.

- Вам траплялася нагода брати участь у дроновій дуелі?

- Бувало інакше, коли російські розвідувальні дрони підлітали прямо на позицію і спостерігали. У цей час не можна виходити, щоб не спалити позицію. До цього треба дуже віповідально ставитися. Я не раз чула, що люди поводяться, як безсмертні, і ходять просто під мавіком. Звісно, що такі позиції довго не живуть. Я в такі історії не потрапляла і сподіваюся, що не потраплю.

Нашу останню позицію розбили, там тоді перебував один з наших екіпажів. Але оскільки позиція велика, то в їхній бік не прилетіло.

- Коли я чую такі розповіді, то завжди думаю про мистецтво маскування позицій.

- Це завдання надскладне, тому що з’явилися нові дрони, які мають більше можливостей і можуть помітити навіть найменший провід, що тягнеться чи виглядає з-під землі. Тобто просто антена в полі не прокатить. Багато хто страждає через те, що не вміє нормально замаскуватися. Я як людина, яка шукала кацапські позиції, розумію, що уважне спостереження є дуже ефективним. Одного разу я виявила п#дарський бліндаж по собаці – просто за ним летіла і він мене привів. Кішка чи собака явно не житимуть посеред посадки просто так, а ця посадка була в сірій зоні. Бачу: пес біжить. Подумала: кудись-то він біжить. Прибіг, вийшов кацап і почав його гладити. Я навела арту і вона спалила той бліндаж.

- До речі, сьогодні переважно говорять про ефективність дронів, а про артилерію – лише в контексті ударів на дуже велику відстань. Чи співпраця між дронщиками і артилеристами сьогодні є ефективною, з огляду на ваш досвід?

- Скажу просто: я їм показую картинку, вони бачать, куди цілитися. Коли ідеться про знищення великих складів чи інших об’єктів, то артилерія є незамінною.

У ВІЙСЬКУ НЕМАЄ КОРИСТІ З ЛЮДИНИ, ЯКА ПОСТІЙНО НИЄ І ХОВАЄТЬСЯ

- Наприкінці згадаю гендерне питання. Зараз вже чимало моментів вирішені, зокрема з жіночою військовою формою. Та все ж, яка ситуація з доступом до медичної допомоги, наприклад? Чи ставленням як до фахівця?

- Я думаю, що все залежить від військової частини. У нашому батальйоні немає упередженого ставлення до жінок. Наприклад, якось у мене стався цистит, і ніхто при цьому не змушував мене сидіти на позиціях. Мені надали допомогу, зробили УЗД, призначили лікування і дали змогу відпочити. Тобто до здоров’я вояків ставляться відповідально. В інших правах мене не утискають, і ми працюємо на рівні. Авжеж, я не стверджую, що можу піднімати антену чи екофлоу, але я можу допомогти хлопцям при цьому.

- Ви вже маєте значний воєнний досвід і можете говорити як військова людина. Ми говорили про атмосферу в українських громадах у Німеччині. Але що ви думаєте про настрої в суспільстві в самій Україні? Маю на увазі проблеми з мобілізацією і методи виправдання з боку тих, хто не хоче йти служити.

- Люди втомлюють від війни, не залежно військові чи цивільні, які також гинуть. Так, є цивільні, які забувають про війну. Але я воюю не за них, я воюю за людей, яким не байдуже на нашу країну і які розвиватимуть її далі. Я ніколи не влажу у "срачі" між військовими і цивільними.

Є ті, хто не хоче йти в армію, але я й не можу змусити їх це зробити. У війську людина без мотивації – це без толку, хай краще не йде і не заважає.

- Є цілі підрозділи, де катастрофічний брак людей. Передбачаю, що їм важко з вами погодитися.

- Багато залежить від особистого ставлення людини. Якщо немає мотивації й бажання виконувати свої обов’язки, то змусити працювати неможливо. Такі люди стають проблемою для підрозділу, адже через них можуть страждати ті, хто працює з повною віддачею. Яка користь із людини, яка постійно ниє, боїться, ховається й уникає відповідальності? В армії головне — довіра: знати, що в критичний момент тебе прикриють і ти можеш покластися на побратима. Сумнівно, що людина, яка тікала від служби й потрапила до війська примусово, буде готова ризикувати заради інших. На таких людей важко покладатися, і значної користі для армії вони не приносять

- Чи думали, що робитимете після війни? Взагалі такі думки вас відвідують?

- Для мене важливо здобути вищу освіту, бажано за кордоном. Зараз я вчу мови, хочу стати ветеринаром. Жити лише війною для мене було б важко.

Рота БПС 1 ОМедБ

На потреби роти БПС 1 ОМедБ:

🎯 Ціль: 1 000 000 ₴

🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/9HgeVSPgzf

💳Номер картки банки

4874 1000 2794 9059

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ