Комбриг Дмитро Рогозюк: "Кількість СЗЧ у нас в рази зменшилася. Люди постійно повертаються"

Автор: Ольга Москалюк

Сьогодні Дмитро Рогозюк командує 60‑ю окремою механізованою бригадою, що входить до складу Третього армійського корпусу. А в дитинстві він мріяв стати пожежником. Ця професія для нього уособлювала реальну користь для суспільства, щоденну хоробрість та відповідальність.

Заняття спортом, навчання у профільних закладах і прагнення до дисципліни поступово привели до розуміння: щоб бути ефективним, потрібна військова підготовка. Тому у січні 2014 року Дмитро підписав контракт і розпочав службу в бригаді транспортної авіації — саме тоді, коли росія вже готувалася до війни проти України.

- В одному з інтерв’ю ви так згадували початок служби: "Саме на наш аеродром сідали борти, що евакуйовувалися з півострова. Ми спілкувалися з офіцерами, які виходили з Криму, тому я добре розумів, що там відбувається". Що вони розказували?

- Окрім безпосереднього спілкування з льотним особовим складом, який прилітав разом з евакуйованими бортами на наш аеродром, я також комунікував із колегами з навчальних центрів із підготовки осіб рядового та сержантського складу Повітряних сил, які безпосередньо перебували в Криму під час тих подій.

Це взагалі окрема тема для інтерв’ю, і, напевно, краще говорити з тими, хто там проходив службу. Але я так скажу: окупація півострова готувалася росією завчасно і не один рік. Забезпечення солдатів та офіцерів рф, які проходили службу в Криму, було в рази кращим, аніж у наших. Зважаючи на те, що вони фактично межували (перебували через паркан) і часто навіть дружили сім’ями, це, звісно, викликало не найкращі емоції у військовослужбовців Збройних Сил України. Багато факторів ставили нас у програшну позицію — не лише з технічного боку, а насамперед у моральному плані. Російська армія виглядала як щось успішне: високі зарплати, велика кількість нальотів, краща якість служби забезпечення родин військових. А українська в Криму перебувала у програшному становищі.

Також тривалий час свої "шестерні" крутила російська пропагандистська машина: "Ми — успіх! Йдіть до нас!". Тому для мене не стало новиною те, що під її впливом чимало офіцерів і військовослужбовців перейшли на той бік. Хоча більшість українських військових в Криму тоді на місці були готові відстоювати свою землю та свої військові частини. Але питання, чому цього не відбулося, — точно не до мене. Це не моя компетенція. Я маю виключно своє розуміння ситуації завдяки спілкуванню з особовим складом, який у той період проходив там службу.

- Чи не думали ви тоді про те, що росія може розпочати війну проти України?

- Саме тоді такі думки не виникали. Але це якраз були часи Майдану, коли багато хто з моїх друзів перебували в епіцентрі тих подій. Я підтримував з ними зв’язок і якраз вірив, що будуть зміни на краще. Відверто кажучи, я не очікував того, що потім почалося. Революція ж не була в інтересах російської федерації. Тоді я ще не розумів, що може відбутися анексія територій. Однак коли російські війська зайшли до Криму, усвідомив: цим все не завершиться.

- Під час АТО ви займалися переважно тиловим забезпеченням військових, які воювали на Донбасі. Тобто реальну війну ви тоді не бачили і не брали участі у бойових діях?

- У стрілецькому бою я на той час не бував. Не через своє небажання. Просто мої обов’язки полягали у забезпеченні боєздатності аеродрому, який виконував завдання під час Антитерористичної операції, зокрема й бойові. Звісно ж, я хотів приєднатися до друзів із добровольчих батальйонів. Але я вже був у війську. А міжвідомчий перехід був надзвичайно складним процесом. Це стало однією з причин, чому я завершив військову службу, коли закінчився контракт — не бачив себе на тилових посадах. Тим паче тоді, у 2017 році, активність бойових дій на Донбасі спадала. Все заходило в якийсь такий глухий кут. Мені не було сенсу залишатися у війську.

- Направду, на той час не було усвідомлення, що можливе щось масштабніше, як-от напад росії 24 лютого 2022 року. Ви тоді були вдома у Вінниці. Як дізналися про вторгнення?

- Бабуся повідомила телефоном.

- Як ви сприйняли цю новину? Чи були готові до такого розвитку подій?

- Враховуючи мою попередню діяльність і те, що ми з друзями тренувалися, на момент повномасштабного вторгнення я мав певний базовий рівень підготовки. Був у військовому званні сержанта. Тому, звісно, розумів, як керувати відділенням, проводити вогневу підготовку тощо.

А повідомлення від бабусі сприйняв холоднокровно. Я їй, чесно кажучи, спочатку не повірив. Тому що вона любить дивитися новини і переймається кожним словом, яке там звучить. Тож подумав, що це якась чергова інформація з медіа. Але після розмови подивився новини й зрозумів, що почався повномасштабний наступ. Ми з друзями зібралися того дня, щоб оцінити обстановку, зокрема у регіоні, в якому проживаємо. Коли побачили, що російські війська сюди не направляються, вирішив рухатися далі. Я — здоровий хлопець з відповідною підготовкою. Не хотів продовжувати займатися тиловим забезпеченням. Тому поїхав до столиці, щоб приєднатися до своїх друзів, які тоді були у ТрО "Азов-Київ". Перші бої я тут зустрів.

- Чому пішли до добровольчого формування, а не до ЗСУ?

- Я є тим офіцером, який не сильно приймає ті традиції армії, які існували до 2022 року. Ставлення до особового складу, до солдата і сержанта, м’яко кажучи, тоді бажало кращого. Я це роками спостерігав під час контрактної служби. Тому не хотів мати нічого спільного з армією того зразка. Розумів, що в Києві є однодумці, які беруть участь у реальних боях, а не просто десь відсиджуються, і не залякуватимуть тим, що кудись мене відправлять, якщо я погано поводитимусь. Тому я прийняв таке рішення. Краще допомогти не словами підтримки чи якимись підвезеннями майна, а бути тим, кому воно потрібно, і віддавати себе виключно полю бою. Мені, як чоловіку, так морально простіше.

- Ви були піхотинцем. Розкажіть про перший бойовий виїзд.

- Це був Мощун — одна з найгарячіших точок біля Києва. Тоді противник зрозумів, що він не може так просто дістатися до столиці. Адже всі мости були підірвані, і єдиним варіантом увійти до міста був саме Мощун, тому що тут це дозволяло зробити більш тонке русло річки — найменше "коліно". Про це село вже знято чимало документальних хронік. Там багато хто, окрім мене, зустрів справжні бої. Воно декілька разів переходило "з рук у руки" — то Сили оборони України відновлювали контроль, то противнику вдавалося частково його захопити. Але все одно ми там успішно вели оборонні дії, завдяки яким, зокрема, ворог, зрозумівши, що не може пройти, вирішив відступити від Києва.

А перший бій був на адреналіні. Де менше вміння — там більше емоцій. Це вже потім стає: більше вміння — менше емоцій. А тоді, напевно, переважав емоційний стан. Хоча незнання — це теж певний елемент хоробрості та мужності. Коли ти не знаєш, що може бути, тобі простіше йти і робити.

- Часто військові, які до повномасштабної війни були цивільними, зауважують, що дуже важливо, хто був біля тебе у цих перших боях. Ваш побратим, заступник командира Полку безпілотних систем "Kraken 1654" Євгеній Єременко на позивний Тічер розповідав мені в інтерв’ю, що спочатку досвідчені бійці, ветерани "Азову", розказували та показували, що і як робити. Так простіше і легше, правда?

- Звісно! У мій перший бойовий вихід ми вирушили вчотирьох. Зі мною були три досвідчені бійці, то у мене взагалі навіть не було якогось внутрішнього переживання чи страху. За ними тільки встигай. Я повністю включився разом із ними, через що мені було надзвичайно просто.

- Коли ворог відступив від Київщини, ви мали прориватися на Маріуполь. Чому не вийшло?

- Зазвичай одного бажання для реалізації задуманого не вистачає. Потрібен відповідний комплекс заходів. На жаль, не все вийшло, особливо в суміжних підрозділах, щоб зробити нам коридор, у який ми могли зайти. Без нього ми незначними силами просто вперлися в першу лінію оборони. Зав’язався бій. Тож ми застрягли ще там. Так, був план і намір прориватися до своїх хлопців, адже в кожного з нас були друзі, які залишалися в Маріуполі. Відповідно, кожен з нас хотів дійти туди — або допомогти їм вийти звідти, або прийняти разом з ними бої вже в оточеному місті.

- До речі, хтось із ваших друзів, які вийшли з "Азовсталі", досі залишається в російському полоні?

- Із близьких вже ні. Декілька місяців тому крайнього обміняли. Решта загинули або в Маріуполі, або після повернення з полону.

- Тобто вони після полону повернулися на війну?

- Звісно! Усі мої друзі, які повернулися, приєдналися до своїх підрозділів або пішли в інші. Війна ж не закінчується. Маємо втрати, на жаль, і після полону.

- Після спроби прорватися на Маріуполь ви воювали у Запорізькій та Херсонській областях. Події розвивалися досить динамічно й обнадійливо. Досі пам’ятаю, як херсонці після деокупації міста радісно зустрічали українських військових. Які у вас були відчуття, коли ви повертали наші території?

- Знаєте, після звільнення Херсонщини ми з близькими друзями обговорювали ті події. У нас було сильне відчуття жалю за тими людьми, яких ми втратили. Вони також боролися, сміливо йшли в бій, віддавали себе, але, на жаль, загинули на цьому шляху і не побачили, як ми звільняємо ці території й того, з якою теплотою нас зустрічають місцеві. Була така крапля суму.

- Ви також брали участь в обороні Бахмуту, від якого тепер, як ви влучно зауважили, "залишилася лише назва". Про що для вас ця сторінка нашої історії?

- Знаєте, це як у підготовці спортсмена чи військового — ви не зможете оцінити його рівень, якщо не влаштуєте серйозний екзамен. От Бахмут став таким справжнім екзаменом для дуже багатьох підрозділів — як наших, так і противника. Не кожен його витягнув. На той час я проходив службу в Третій штурмовій бригаді, яка, я вважаю, успішно склала цей іспит. Ми наприкінці від ефективної оборони навіть перейшли ще й до наступу. Кінцевим звільненим населеним пунктом на околицях Бахмуту стала Андріївка. Ми створили всі умови для продовження наступальних дій.

- У Бахмуті воювали "вагнерівці" — непростий противник, навіть враховуючи, що там були не лише професійні найманці, а й зеки. Було складно?

- Дивіться, ми тут трохи неправильно оцінюємо. Зек зі зброєю в руках є військовослужбовцем. Звісно, на фоні "вагнеру", який брав участь у війні в Сирії та інших бойових зіткненнях, вони були не підготовлені. Але зек — це людина, яка готова до обмежень та протистояння. Вона морально стійка та здатна на дії. А це важливо у військовій справі. Я б ніколи не порівнював зека з якоюсь бусифікованою "маминою бусинкою", яка, як вазон, жила в теплиці: на нього вітер не дув, сонце сильно не світило, його завжди поливали, тож і ріс собі в таких умовах. А колишній ув’язнений перебував в неволі, тож має готовність до будь-яких подій на полі бою. Тут хіба треба було їх правильно застосувати. "вагнер" це робив витончено — за потреби брав то масою, то якістю. До такої масовості та зміни темпу деякі підрозділи Сил оборони України не були готові. Але ж були й ті формування, які успішно протистояли. Просто на той час їх було не так багато.

- Свою роль відіграє і те, що зекам порівняно з "маминими бусинками" не було чого втрачати…

- Зверну увагу, що колишні в’язні є й у нас. Я воював з ними пліч-о-пліч й певною мірою навіть командував такими підрозділами. Серед них є дуже достойні люди.

Насправді кожна людина має що втрачати. Коли потрапляє у місця позбавлення волі й несе покарання за ті чи інші дії, у неї залишається сім’я, й вона так само за щось бореться. У неї навіть можуть бути якісь патріотичні налаштованості. У 60-й бригаді, на жаль, такого підрозділу наразі немає. Але я працюю з вищим керівництвом і сподіваюся, що мені дадуть дозвіл набирати й формувати його з колишніх в’язнів.

- Я пам’ятаю, як військові командири, зокрема ваш Дмитро Кухарчук, їздили до місць позбавлення волі та набирали в’язнів для залучення до війська.

- Я вам скажу, що одне з найуспішніших застосувань колишніх ув’язнених було якраз на базі Третьої штурмової бригади. Думаю, що цей досвід поширюватиметься і в Третьому армійському корпусі. Просто зараз, на жаль, у механізованих бригадах немає можливості набирати таких людей. Не кожен підрозділ може з ними справитися, розумієте? Це люди із загостреним відчуттям не стільки справедливості, скільки слова. Бо є такі офіцери, які можуть швидко дати слово, але й так само його забрати. А в тому середовищі воно має велику вагу. Ми у своєму підрозділі також його цінуємо, тому нам з ними простіше. У нас є чіткі задачі, які всі виконують. Тому їх було простіше задіяти, і вони реально показали свою ефективність на полі бою.

- Я спочатку говорила про колишніх в’язнів ворога. Мені здається, вони інші. Ті військові, які спілкувалися із полоненими росіянами, розказували, що їхньою мотивацією йти воювати були не патріотизм чи те ж бажання, наприклад, повернути собі ім’я, а саме грошове забезпечення…

- Розумієте, як противника, я в один ряд ставлю і їхніх колишніх ув’язнених, і жителів дальніх куточків росії, набраних виключно за матеріальні цінності. Причому друга категорія на порядок слабша на полі бою, аніж зеки, адже, як я сказав, ці готові до будь-яких труднощів та викликів. Вони небезпечніші.

- "вагнер" воював проти вас у Авдіївці?

- Ні, вже був розпущений. Але, як ми бачимо, він навчив воювати усіх. Навіть нас у питанні протидії ворогу. Зараз противник використовує ту саму тактику, яку застосовував "вагнер" за часів Бахмуту. Відповідно, вона більш направлена на інфільтрацію. В принципі, з того часу на полі бою продовжують застосовувати малі окремі штурмові групи.

- Знаю, що Авдіївська кампанія була для Третьої штурмової дуже важкою. Згаданий мною у нашій розмові Тічер говорив мені, що вважає Авдіївку найтяжчим епізодом для підрозділу. Що вам звідти найбільше запам’яталося?

- Зі своїм товаришем та бойовим побратимом другом Тічером погоджуюся. Але скажу, що куди б ми не приїжджали, усюди по-своєму було важко. Щоразу думали, що складніше не буде. Однак і сьогодні на Лиманському напрямку перед нами стоять непрості виклики, які місцями навіть важчі, аніж ті, які були на Авдіївці. Якщо говорити про той напрямок, то там надзвичайно активною була авіація противника. За день могло "лягти" більше сотні КАБів. Тільки за рахунок них зносилися цілі райони. Вони свої авіаційні бомби переробили у керовані, відповідно, відразу наростили спроможності — масштабувалися. Для нас на той час основним центром тяжіння була саме протидія їхнім КАБам, адже вони просто змітали все.

- Зараз на чому росіяни найбільше акцентуються на вашому напрямку? На БПЛА?

- Дивіться я, як командир, розумію, що тут противник місцями має успіхи у протидії центру тяжіння нашої оборони. Але якщо я зараз відкрию ці елементи, то зроблю їм "ведмежу послугу". Тому скажу так: сьогодні основним навантаженням, справді, є безпілотний компонент ворога, який надзвичайно масштабувався і не те, що вийшов з нами в паритет у застосуванні БПЛА, а й подекуди отримав перевагу. Однак Третій армійський корпус має для них сюрпризи, які ми щодня показуємо на полі бою. Інші нині у розробці. Тож тут для них не все так просто, як вони хотіли б.

- Поговорімо й про командирські справи. У вересні минулого року командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький, говорячи про СЗЧ, навів такий приклад: "У 60-ту бригаду повертаються люди, які пішли в СЗЧ задовго до створення корпусу — чотири-дев’ять місяців тому. Зараз вони стають у стрій". За місяць, у жовтні, ви очолили цю бригаду…

- У вересні.

- А в новинах ця інформація з’явилася у жовтні.

- Просто не можна було одразу відкривати ці дані.

- То, виходить, ви якраз заходили на керівництво бригадою. Яку тоді побачили ситуацію у питанні СЗЧ?

- Насамперед, для мене, як командира, був справжній виклик — підняти саме сержантський корпус, який, на жаль, в бригаді існував де-юре, а не де-факто.

Зараз ми докладаємо усіх зусиль, щоб відродити його, як основну бойову гілку в підрозділі. Тому що це люди, які про бійців знають все. Вони виконують наші накази й керують людьми безпосередньо на полі бою. Сержантський корпус — це надзвичайно важлива складова в структурі Збройних Сил України. Так само ми націлені на те, щоб підняти авторитет сержантів, зокрема серед офіцерського складу, та виведення їх на новий щабель влади у бригаді, адже вони мають свій досвід та знання.

Якщо говорити саме про проблему СЗЧ, люди зазвичай йшли, напевне, через ставлення. Воно відображається у багатьох факторах — від забезпечення до особистих проблем людини. Наприклад, боєць зазнав на полі бою поранення середньої тяжкості, потрапив до лікарні, а підрозділ про нього забуває. Тут варто відзначити патронатну службу, яка розгорнута у Третьому армійському корпусі — ми намагаємося тримати контакт із бійцями і допомагати їм у супроводі пораненого в місцях лікування. Людина вже бачить, що не покинута напризволяще. З нею контактують, допомагають із бюрократичними моментами, які надзвичайно складні у нашій армії. Тобто йде певний супровід, який дає розуміння: боєць є частиною нашої родини, як на полі бою, так і поза ним.

Також ми намагаємося повністю виключати різницю у забезпеченні і створювати тут для всіх ідентичні умови, щоб воно не було десь гіршим, а десь кращим.

Ще один важливий момент — керівна ланка. Зі мною на керівні посади прийшли люди, які самі пройшли поле бою в складі піхотних груп, у командуванні взводів, рот чи батальйонів. Особовий склад довіряє таким військовим, які так само, як і вони, свого часу були в окопах та брали участь у боях. Відповідно, добре розуміють реальні потреби та труднощі.

Крім того, у бійців теж бувають сімейні проблеми, які змушують їх самовільно залишати частину. Щоб вирішити якісь свої питання, йому треба прибути додому на три-п’ять днів. Зараз керівництво бригади йде назустріч таким людям і відпускає їх. Коли вони бачать, що умови служби покращилися, що є реальна підтримка як на полі бою, так і поза ним, звісно, обирають повернутися до підрозділу.

- То як у вас нині справи із СЗЧ?

- Кількість таких випадків в рази зменшилася. Люди постійно повертаються. Я спілкуюся з командирами, то вони розказують, що хлопці, які пішли у 2024-2025 роках, постійно виходять на контакт, вертаються і продовжують службу у нас.

- Приходять до вас після СЗЧ і ті, хто служив в інших підрозділах, правильно?

- Звичайно! Вони бачать, що бригада у складі Третього армійського корпусу набуває спроможностей і зараз надзвичайно міцно стоїть в обороні, незважаючи на те, що наша ділянка є однією з найбільш атакованих на цій смузі, адже тут противник сконцентрував надзвичайні сили. Наші успіхи вже відображаються в оцінках колег. Інформація поширюється, відповідно, чимало людей хочуть приєднатися до нас.

Зазначу, що СЗЧ — це загальна військова проблема. Вона полягає зокрема і в страху та незнанні людини, куди вона потрапить тощо. У нас в корпусі добре функціонують рекрутингові центри, які набирають бійців. З ними працюють ейчари. Намагаємося підібрати людині таке місце, де вона зможе бути ефективною та показати найбільшу продуктивність. Якщо вже посада обрана, то на неї і потрапить, а не в процесі навчання отримає якісь зміни, як-от деколи трапляється. Зокрема і за рахунок цього у нас значно знижується відсоток СЗЧ.

- Окрім СЗЧ, маємо ще велику проблему із мобілізацією, яка у нас провалена. Чоловіки призивного віку часто переховуються від ТЦК. Два роки тому в одному з інтерв’ю ви сказали: "Кожен здоровий чоловік, який має дві ноги, дві руки, повинен готуватися. Не ганьбися — бери в руки автомат і йди готуйся". Також звертали увагу, що ТЦК варто було б заходити і до спортзалів. Я так розумію, ваші погляди не змінилася?

- Ви упустили головне в тому інтерв’ю. Я ще сказав: "Йдіть і готуйтеся, поки ми ще тут є". Я на той час бачив й відчував, що війна не закінчиться так швидко. Мої погляди, звісно, не змінилися. Хоча тоді їх багато хто не зрозумів. Може, думали, що прилетять F-16, приїдуть HIMARS, і зроблять за них всю роботу. Вважали, що піхотинець — це взагалі щось таке з Першої та Другої світової війни, що вже залишається частиною історії. А я розумів, що немає ніякої Wunderwaffe, яка просто допоможе нам переломити ситуацію на полі бою. Тож кожна армія повинна мати резерви. Поки у нас ще є сили. Але потрібно готувати нові. Я вважаю, що у нас в країні мобілізація не є успішною зокрема і через погану підготовку бійця. Про це говорять всі — як командири, так і цивільні. Адже коли людина потрапляє до ТЦК, не розуміє, куди піде, що робитиме, боїться, що її не навчать і не підготують належним чином. А ми пропонуємо альтернативу — наші рекрутингові центри розгалужені майже по всій країні. Туди можна прийти, потрапити до нас на обрану професію, пройти базову військову підготовку на наших потужностях. Я сподіваюся, що найближчим часом це швидко масштабується. У нашій армії вже пора приймати такі зміни та покращувати порядок підготовки та набору військовослужбовців. Коли людина розумітиме, що її фахово підготують, що вона потрапить до бойового колективу з реальними командирами (а не вчорашніми студентами заочних військових кафедр, які розуміються на війні, як я на балеті), то перейме дух професійного військового підрозділу і покаже значно кращі результати. Коли потім подзвонить додому і скаже: "У мене все нормально. Я тут в хорошому колективі. Ми всі — рекси й готові до бою", то і в суспільстві змінюватиметься думка. А якщо він розповідає, що нічому не навчили, та й потрапив взагалі не туди, то на який фідбек ми очікуємо від людей?! Це ж все накладається ще й на пропаганду ворога, який ці меседжі підсвічує у наших ЗМІ, що йде нам не на користь.

- А в результаті маємо два мільйони українців в розшуку, як повідомив новопризначений міністр оборони Михайло Федоров. Про що для вас ця цифра?

- Я думаю, ця цифра спадатиме. Тут же ще є проблема застарілого обліку військовозобов’язаних громадян. Дехто з них змінив прописку або взагалі вже не проживає в Україні. З 2014 по 2022 рік наша держава не приділила належної уваги саме цій проблемі. Наслідки — така цифра, яка була озвучена.

Я теж слухав виступ Федорова у Верховній Раді. Він також зауважив про 200 тисяч СЗЧ, що теж є проблемою. Думаю, більшість цих людей готові доєднатися до війська. Але до тих підрозділів, в яких вони хочуть проходити службу, зокрема і в нашій 60 бригаді. Сподіваюся, нове керівництво Міністерства оборони знайде механізм легкого повернення до військових частин, і ця кількість зменшиться, а наші підрозділи поповняться побратимами, які з тих чи інших причин вирішили для себе покинути місця своєї попередньої служби.

- Але ж лишаються й ті, хто реально не хоче йти воювати. Дехто досі навіть знаходить можливості, щоб незаконно виїхати за кордон. Що б ви сказали таким чоловікам? Чи немає сенсу з ними говорити?

- Якими можуть бути мої звернення до них?! Він же не обирає ставати на захист тієї землі, яку йому дав Бог, де він народився, прожив разом із сім’єю. Не хоче захищати ту країну, яка в тій чи іншій мірі дала йому все те, на базі чого він зараз себе реалізує деінде. Якщо у людини страхом чи самовиправданням повністю заглушена навіть любов до ближнього, про що мені з такими говорити?!

Зараз саме ті часи, коли чоловік може себе назвати цілком і свідомо чоловіком. Перед нами стоять справжні чоловічі виклики. Потрібно брати до рук зброю і згадувати ті права та обов’язки, які ми маємо перед державою, зокрема захист країни від ворога, який на нас насувається.

- Насувається і, як на мене, геть не демонструє бажання досягнути миру, про який так багато говориться у світі останнім часом. Мовляв, от-от переговори завершаться підписанням якоїсь мирної угоди. У той час, коли ситуація на фронті загострюється й постійно відбуваються жорстокі обстріли цивільних міст з відповідними наслідками. Навряд це є показником того, що незабаром все припиниться. Судячи з тих ваших інтерв’ю, які я подивилася, ви також вважаєте, що нам потрібно готуватися до складної та тривалої війни. Чи бачите ви, щоб українське суспільство це усвідомлювало?

- Хочу окремо звернути увагу на заяви західних політиків про те, що ми близькі до миру. Вони позитивно не впливають на боєздатність нашого війська та на моральний стан суспільства, якому, насправді, треба мобілізуватися. Нам потрібні резерви та поповнення підрозділів після втрат. Коли я говорю про втрати, у цивільної людини може скластися враження, що це загиблі. Але є поранені або ті, хто з інших обставин закінчують службу, наприклад, через збільшення кількості дітей у сім’ї чи через стан здоров’я. Тому процес мобілізації під час війни постійний, і нам потрібно його продовжувати, щоб заміняти новими тих бійців, які покидають Збройні Сили України. Саме такими мають бути головні меседжі. І патріотичні, і націлені на прояв мужності. Має бути опис подій, в ході яких наші люди показують надзвичайну міцність та стійкість характеру. Піхотинці, зокрема і моєї бригади, вкрай мужньо поводяться в оборонному бою і роблять героїчні вчинки. Вони мене, як командира, надихають на постійну працю, виступають моїм найпершим мотиватором. Ось що потрібно показувати нашим людям. Так, війна — це страшно. Але це момент демонстрації українцями надзвичайної хоробрості та стійкості. Я думаю, що потрібно змінювати підхід до висвітлення інформації.

- Наостанок поставлю вам риторичне запитання: що має статися, щоб росія, зрештою, дала нам спокій?

- Не скажу нічого нового. Все дуже чітко описано у військових підручниках. Основною ціллю оборони є примус противника до того, щоб він відмовився від своїх планів на наступ. Для цього ми повинні створити відповідні умови на фронті. А потім самі маємо наступати. Тому нам потрібно працювати, масштабувати те, що у нас виходить. Не секрет, що Третій армійський корпус є одним з найуспішніших корпусів у країні. Тут системність, процеси планування та прийняття рішень, новітні технології, які просто мають розширюватися на все військо. Наголошу: нам потрібно створити такі умови на фронті, за яких противник відмовиться від наступальних дій. Далі ми зможемо нав’язувати свою волю.

Знаєте, я — один з тих офіцерів, який вважає: наша армія все-таки здатна на певні тактичні успіхи. Я не кажу про глибокі оперативні успіхи станом на зараз, але до тактичних на окремих ділянках фронту ми повністю готові. Просто нам потрібно провести деякі зміни в підготовці, у підході до проходження військової служби особовим складом, підвищити рівень, провести відповідну оцінку командування тих чи інших підрозділів, змінити трохи пріоритети в забезпеченні та розподілі ресурсів. У нас є спроможності. Я це бачу навіть по противнику — він видихається. У нього не все так добре, як розповідає їхня пропаганда.

- Однак багато що залежить і від підтримки суспільства. Фронт не може бути успішним без надійного тилу, чи не так?

- Зараз вже немає такого ставлення до військових, як-от було у 2022-2023 роках. Це має свій вплив. Особисто на мене — ні. Я в собі випрацював певні механізми, тож не потребую додаткової дотичної підтримки у спілкуванні. Так, потрібно, щоб суспільство та держава в цілому підтримували життєдіяльність та боєздатність армії. Але я не потребую окремої словесної вдячності від тієї чи іншої людини. Я знаю, що роблю і для чого. Але не всі військовослужбовці такі. Інколи їм потрібна й людська подяка. Мені б хотілося, щоб нинішнє ставлення людей змінилося, і вони знову бачили у військовому насамперед захисника. Але, на жаль, реальність інша. Зараз на вулицях трапляється все більше інцидентів з представниками ТЦК. Однак я хочу нагадати, що більшість з них — це бійці, які дістали поранення. Я ставлюся до них з великою повагою. Вони точно не заслуговують на таке ставлення суспільства. Але попри все я продовжую сподіватися, що ми йдемо до змін на краще.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото з особистого архіву Дмитра Рогозюка