Воєнкор Мар’ян Кушнір: "Полонений розплакався, коли наш боєць віддав йому свій "Red Bull" та почав розпитувати про сім’ю"

Автор: Ольга Москалюк

Сьогодні, 10 лютого, у столичному кінотеатрі "Жовтень" відбудеться презентація документального фільму воєнного кореспондента "Радіо Свобода" Мар’яна Кушніра "Поверніть мені ім’я". Це стрічка про зниклих безвісти - повернення тіл загиблих, їхню ідентифікацію та відновлення імен. Про родини, які роками чекають на відповіді, перебуваючи між надією і невідомістю.

Мар’ян працює на фронті з 2015 року - документує бої, штурми, втрати й життя між обстрілами. Але він відомий не лише завдяки своїй роботі, а й нещодавній трагічно-героїчній історії. У ніч з 27 на 28 січня російський "Шахед" влучив у його будинок. Палаюча квартира сусідів, дитина серед диму, секундні рішення - і трагічне зіткнення з війною стало не репортажем, а черговим досвідом. Внаслідок удару загинули молода жінка та її цивільний чоловік, але Мар’ян врятував їхню чотирирічну доньку. За цей вчинок він отримав орден "За мужність" III ступеня.

- Пригадайте, будь ласка, в деталях, якою була та ніч.

- Ми з дівчиною відпочивали – дивилися серіал "Менталіст". І тут я периферичним зором бачу спалах у вікні й чую гучний вибух. Для мене тоді було незрозуміло, що саме вибухнуло. Як правило, я завжди чую дрони й реагую, тому що виїжджаю на нічні прильоти під час атак на столицю. Та й з безпекових міркувань часто намагаюся контролювати такі речі. Але цього разу жодного звуку не було. І це не телевізор заглушив - ми справді його не чули. Як потім говорили сусіди, у них та сама історія. Можливо, через погоду чи ще щось.

Після вибуху, пам’ятаю, дівчина побігла до коридору й питає, що робити. Кажу: "Знайди кота". А сам побіг до вікна подивитися, де і куди влучило. Здогадувався, що це наш будинок, але вирішив упевнитися. Виглянув - побачив пожежу на шостому поверсі. Без роздумів взувся, взяв тактичний медичний рюкзак, який у мене завжди напоготові при вході, і побіг прямісінько на шостий поверх. Сусіди тільки-но починали відчиняти двері - ті, в кого також були сильні пошкодження, у кого квартири погоріли. Вони були в такому "замороженому" стані. Я до них говорю - не реагують, але я розумію, що з ними все більш-менш ок. До квартири, яка найбільше постраждала, були привідчинені двері. Як я потім здогадався, вибуховою хвилею виламало замок. Я їх відкрив і чую, що тріщить вогонь, та бачу спалахи на вході до другого поверху квартири. А тут на дивані – дівчинка, яка кричить: "Мама! Де мама?!" Вона в піжамі. Не розуміє, що відбувається. Я швидко беру її на руки й виношу з квартири - там уже все було в диму. В коридорі сусіди бігають у повному хаосі. Я розумію: якщо є дитина, значить, були й батьки - це ж ніч. А вони на другому поверсі, де усе горить. Можливо, ще є шанс їх врятувати.

Підійшли сусіди з першого поверху. Я передав їм дитину, яку вони спустили донизу. Побіг назад. Кликав, чи є хтось живий? Намагався піднятися сходами на другий поверх, але все уже було повністю у вогні. Я знав, що там дерев’яне перекриття, і коли воно горить, є ризик обвалу. Прибігли інші сусіди, хтось приніс вогнегасники. Ми намагалися щось гасити, але, очевидно, це було безрезультатно. Однак не пробувати врятувати людей - не варіант. Сусіди рвалися лізти туди, у вогонь. Якось вдалося їх стримати, бо якби вони туди піднялися, довелося б витягувати вже їх: або задихнулися б димом, або їх би завалило. Ми побігли в сусідню квартиру, де теж була пожежа. Щоб ви розуміли: в одній кімнаті-спальні загинула пара, а в іншій - через стінку в сусідній квартирі, спала жінка з дитиною. У них теж усе повалило, але люди вціліли і вибігли. Це було диво! Так от власник цієї квартири намагався гасити пожежу. Був у протигазі. Певне, на автоматі одягнув, адже його професія якось пов’язана з хімічним виробництвом. Ми намагалися допомагати. В один момент я просто піднімаю голову - а там уже язики вогню заходять по стелі. Ризик того, що вона повністю впаде, теж був. Довелося і з цієї квартири виганяти людей. Потім я спустився донизу, подивився на свою машину, яка була запаркована прямісінько під вікнами. І згадав, що є якесь добро у світі: цегла і всі уламки впали просто рівно навколо неї. Там якась малесенька тріщина на лобовому, щось там по кузову пройшлося - дрібниці. Завів машину. Довелося просто наосліп виїжджати з паркомісця, бо вікна та дзеркала були заліплені через мороз - жодної можливості подивитися, що збоку. Я сигналив, щоб ні на кого не наїхати. Виїхав, посадив дівчину з котом у машину. Ми там залишилися і вже дивилися, як усе горить, як швидко пожежа переходить у бік моєї квартири, як працюють рятувальники. Думаю: "Я її купував, стільки сил та часу було в неї вкладено. Може, вона не найкраща, але моя. Вона зараз не згорить, але її просто заллють, а морози ж. Зараз до всього ще й станеш безпритульним". Але пощастило, як і з машиною.

- Тобто з квартирою зараз все нормально?

- Так. Тут треба віддати належне: сусіди дуже швидко оговталися. Після того як пожежники все загасили і пролили, щоб не залишилося навіть найменшої частинки, яка може загорітися, ми з сусідами просто взяли відра, ганчірки й вичерпували воду, яка лилася. Чотири чи п’ять годин ми рятували будинок, щоб нижні поверхи не затопило, і це дало результат. Станом на зараз є газ, вода і світло. Забудовник навіть вже зробив зверху перекриття, підмурував те, що було зруйновано.

- У новинах бачила, що тоді дівчинку забрав старший брат. Ви його бачили?

- Ні. Я тоді бачив лише батька дитини, який по неї приїхав. А сьогодні з ними двома спілкувався - вони виносять з квартири останні речі, які вціліли. Пам’ятаю, що коли тоді вночі забрав машину й прибіг назад, уже були поліцейські та медики, під’їхали рятувальники. Я написав у сусідський чат: "Друзі, підкажіть, може, хтось знає, де дитина, яку я виніс із квартири? Віднесіть її до швидкої, де вона може зігрітися, можливо, її заспокоять". Через певний час сусіди й написали в чаті, й особисто мені сказали, що дівчинка в порядку, її забрав брат. Згодом мене набрав її батько й попросив підійти, щоб я допоміг йому скласти пазл того, що сталося. Я розповів, що було з дитиною, у якому вона була стані, що до чого. Знаю, що зараз він опікується нею, як і старшим сином. У них важкий психологічний стан, але якось намагаються триматися, заради цієї дівчинки зокрема.

- Пам’ятаю, як ви описували момент, коли її забирали. Це було страшно…

- Справді, це був страшний момент! Я взагалі на фронті бачив багато смертей та різних ситуацій, зокрема евакуацію дванадцятирічної дівчинки з Макіївки, коли снаряди прямо падають у хату, яка складається, а з неї виходить дівчинка, яку ще вночі привалило стінкою. Але коли ти береш дитину, яка дуже сильно тремтить, ніби у неї судоми, це не передати словами. Я усвідомлюю, що це в неї істерика і сильний страх. А я не можу їй нічого сказати, адже розумію: її мама прямо зараз горить зверху. Це дуже важке відчуття. Я до того не володів детальною інформацією про цю сім’ю - ми бачилися як сусіди, віталися, тож не знав, що це не батько дівчинки нагорі. Подумав: якщо у неї більше нікого немає? У неї ж батьки тільки що загинули, то вона залишилася одна. Що з нею буде? Уже промайнула думка, щоб удочерити. Але потім з’ясувалося, що, на щастя, є рідний батько і брат. Взагалі тоді думок було дуже багато – й про інших людей, сусідів, рятувальників. Бо, виявляється, їх спочатку викликали не на ту адресу. Коли у моєї дівчини повернувся зв’язок, подзвонила і дала точні дані, куди саме їхати. Знаєте, паніка - страшна річ. Цей хаос дуже небезпечний. Я це чудово знав з досвіду. Мені навіть доводилося кричати на сусідів (бо за таких обставин людина може погано чути): "Ідіть звідти! ", "Туди не ходіть! Небезпечно!" Адже хтось має великий досвід, а хтось - взагалі ніякого, і може стати жертвою. Це було б не ок. І так забагато смертей.

- Як у таких ситуаціях зберігати "холодну голову"?

- Я не можу дати якусь універсальну пораду. У мене спрацювали якісь рефлекси. Я опинявся в різних ситуаціях, де чекав на небезпеку. А коли не очікуєш, виявляється, все спрацьовує на якомусь підсвідомому рівні. Ти ніби знаєш, що робити - є чіткий механізм: як, де, кому допомагати, яка послідовність. І якось паніки немає. Ти над цим навіть не замислюєшся.

Знаєте, колеги раніше жартували: нормальні люди йдуть у протилежний бік, коли щось бабахає, а ненормальні – такі, як журналісти, рухаються на звук. Так завжди: ти по роботі лізеш в епіцентр. Тут це просто спрацювало на рефлексах.

- Як думаєте, це влучання "Шахеду" було прицільним? Чи він пролітав повз та натрапив на будинок?

- Складно сказати. Це було пряме влучання. Він влучив і вибухнув. Чи це була цілеспрямована атака? Не знаю. Адже над нами часто пролітають "Шахеди". Але раніше над ЖК їх ніколи не збивали і не глушили, тому що небезпечно – вже за межами знищували. Тож вони летіли собі на висоті п’яти кілометрів, і всі вже навіть звикли до цього. Всі ми нині маємо таку норму. А цього разу, як я сказав, його навіть не було чутно. Десь далеко воно гуділо-гуділо, а потім - хлоп-бах-бах! Він влетів прямо зверху в дах. У мене є підозра, що через погодні умови у нього, можливо, підкрилки обледеніли, чи параметри збилися, тож полетів донизу. Достеменно не знаю. Не думаю, що його заглушили, адже роботи ППО я теж у той момент не чув. Але загалом ми ж розуміємо, що росіяни спеціально влаштовують обстріли, коли на вулиці мороз.

- Звичайно! Як на мене, не було навіть ніякого "енергетичного перемир’я". Вони просто чекали на найхолоднішу ніч, щоб знову вдарити по Києву і добити наші ТЕЦ. Що вони і зробили в ніч на третє лютого, запустивши рекордну кількість балістичних ракет (ми записуємо інтерв’ю четвертого лютого. – О.М.). Про що для вас такі дії росіян?

- Це "холодомор", знущання. Уже навіть ледачому відомо, що ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6 не видають генерації. В принципі, не можуть цього робити. Працюють лише на опалення.

Йде знущання з населення, як зазвичай чинять терористи. Я інакше не можу це охарактеризувати. Вони б’ють у найхолоднішу ніч, щоб знищити теплову інфраструктуру. Люди в Україні ледь виживають у таку холоднечу. Це свідома ненависть до кожного українця на дуже високому рівні.

- Чому росіяни нас ненавидять?

- Тому що ми реально кращі. Нам все вдається. Це багатостолітня ненависть. Нас морили голодом, убивали війнами, намагалися прибрати з історії, з нас робили блазнів, щоб ми не були нацією. Як режим може сприймати по сусідству вільну, незалежну й демократичну країну, яка краща?! Їм потрібно, щоб нас не існувало.

- Це заздрість? Бажання підкорити?

- Я думаю, вони хочуть нас знищити. Давно намагаються. Але у них ніколи не виходило. Цього разу теж не вдасться. Однак тут конкретно йдеться про знищення. Бахмут, Попасна, Мар’їнка, інші населені пункти Донецької й Луганської областей стерті з лиця землі в нуль. Вони хочуть усе винищити, а потім заселити туди тих, хто до них лояльний. Так, на руїнах. Можливо, там знову буде туалет на вулиці, ще щось таке, але ж робитимуть так, щоб було погано, а не так добре, як у нас. Бо вони ніколи не зможуть підкорити ту землю, де буде хоча б один українець.

- На щастя, ми тримаємося. Хоч ворог у нас непростий, а війна триває дванадцятий рік. Ви працюєте воєнкором з 2015-го. Чому обрали цей напрямок?

- Ще в школі я думав, що рано чи пізно потраплю на війну у тій чи іншій формі. Мене захоплювали історії про війни — В’єтнам, Ірак, Афганістан. Я навіть хотів поїхати до Іраку та Афганістану. Я ж тоді не думав, що війна прийде до рідного дому.

У 2014 році, коли я був студентом, почалася Революція Гідності, а потім війна на Сході України. Коли зайшов у професію, чітко усвідомив: висвітлюватиму саме ці події, бо це найактуальніша тема на сьогодні в Україні (а з 2022-го взагалі в усьому світі). І чому не я маю цим займатися?! Я вмію знімати, писати, значить, треба робити. Прийшов до редакції й запитав: "Вам потрібен такий на фронті? Головне, щоб з голоду не помер, а так зніматиму, скільки треба". Мене взяли, пригорнули й відправили на фронт. Це був свідомий вибір. Звісно, війна 2014–2015 років і нинішня відрізняються. Тоді це була така прев’юшка - підготовка до 2022-го. Завдяки тому, що я її пройшов, вижив на початку повномасштабки. Мені здається, ні тоді, ні зараз медійнику неможливо відсторонитися від цих подій. Коли я перші рази їздив на фронт і бачив, що там відбувається, зрозумів для себе: війна всередині людини все перевертає. Це як вивернута шкарпетка. Ти бачиш те, чого зазвичай ніколи б не побачив - у людях, у собі, у тому, що робиться навколо. Цінності змінюються. Ти сприймаєш усе по-іншому. Повертаєшся додому й інакше дивишся навіть на свій дім. Все те, що колись було для тебе мегаважливим, відходить на задній план і здається дрібницею, яка вже не має великого значення. У цьому криється корінь документалістики, журналістики, коли ти починаєш бачити акценти по-іншому - не так, як їх сприймає людина у своєму повсякденному житті. І ти вказуєш на ті деталі, які люди зазвичай не помічають. Тому я продовжую цим займатися. Бо були роки, коли доводилося ходити до парламенту, писати звідти новини. Я два тижні був на фронті, потім ще стільки ж – на засіданнях Ради. Я бачив, що є люди "в космосі", а є ті, хто на Землі. Добре, що я не обрав для себе політичну журналістику. Краще спати в брудному окопі, ніж займатися брудними політичними іграми.

Мене ще цікавила соціальна журналістика. Вона про те, як живуть люди, які в них проблеми, і яким чином вони можуть надихнути когось на вирішення власних питань. І, звісно, екстремальна журналістика - там, де б’ються, вибухи, динаміка: то налетить поліція, то склади вибухають, то ще щось. Мені так комфортно. Я знаю, що робити. Я завжди почувався у такій атмосфері, як риба у воді. Але, знову ж таки, це "квіточки" порівняно з тим, що почалося 24 лютого 2022 року. Реально справжні "ягідки" прийшли потім.

- Пам’ятаєте свій перший репортаж?

- В деталях ні. Це була така тривала подорож на фронт. Ми тоді проїхали практично всю лінію, яка вже була сталою.

Пам’ятаю перші моменти, які побачив у Щасті в лютому 2015 року перед Дебальцевим. Як спочатку все було тихо й спокійно, а потім в один момент виїхали танки, запрацювала артилерія, зав’язався бій. Для мене це було: "Ого!". Я ж такого ще не бачив! Оце, мабуть, були перші найсильніші враження.

Взагалі до того, коли я ще не працював у ЗМІ, їздив на фронт з волонтерами з Львівщини - розвозили посилки з дому, необхідні речі. Більше бували у Луганській області. Я вже звик до загальної обстановки. Але саме в Щасті зблизька побачив, як усе летить та вибухає.

- А як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

- Трохи нестандартно, адже у мене повномасштабна війна почалася 16 лютого, коли я поїхав на фронт. Був у Бахмуті. Наступного дня росіяни обстріляли Станицю Луганську, влучивши у дитячий садочок. Я поїхав до 95-ї бригади - під Торецьк, Горлівку, Зайцеве. Кілька днів до них приїжджав, знімав. Ми вже відчували це загострення – ситуація змінилася. Почала активно працювати артилерія. Записати звук обстрілів було, як "добрий день". І це мене дивувало. Пам’ятаєте, коли в Новолуганському обстріляли нині покійного Дениса Монастирського?

- Звісно!

- Це ж я біг, знімав, як він падав. Я зрозумів, що вже буде дуже не ок. Тієї ж ночі я поїхав до Красногорівки до Макса Левіна. Тоді техніка почала масово переміщуватися. Ми з водієм вночі виїхали біля Пісків. Темно, нічого не видно, фари не допомагають. І просто перед нами на дорогу виїжджає танк. Ми ледь у нього не вписалися! Такі історії регулярно траплялися пізніше і стали нормою. Але на той час це було таким відкриттям: ну як це танки?! Вони ж - бозна-де, а не тут! А це вони вибудовувалися у бойовий порядок, щоб зупиняти можливий прорив. Це буквально за два дні до повномасштабки. Так от ми поїхали до Красногорівки чекати прориву. Його не було. Тож повернулися до Бахмуту. І тут зранку 24 лютого мені телефонує редактор і каже: "Мар’яне, вставай, там війна!". Я: "Так я знаю, що війна – нам тут хвилин 15 до неї їхати. Вставати чого?". Відповідає: "Літаки над Києвом". Тоді я зрозумів, що це все вже дуже серйозно. Потім пролунали вибухи від ракет, що полетіли на Часів Яр. У нас в місті теж були. Я розбудив водія, колегу з "Настоящего времени". Почали думати, що робити. Спочатку поїхали на Костянтинівку, потім я – до Мар’їнки. Хотів познімати російські танки, але вони туди не пішли.

Потім зідзвонився з Максом і поїхав до Харкова, де ми на Північній Салтівці знімали розбиту колону. Наші бійці лягли на землю в районі окружної й чекали на прорив колони. Ми там залишилися ночувати, щоб це зняти. Навіть не усвідомлювали до кінця ризики, які могли бути. Потім ще знімали спалені російські "Гради", які заїхали на Харків. Й поїхали до Києва, бо вже під містом точилися великі бої - треба було там працювати. Так ми й каталися з Максом - кожен по своїй історії.

- Знаю, що ви з Максом потрапили до Бородянки, коли там була дуже важка ситуація…

- Ми тоді ганялися за російськими колонами. Їздили Житомирською трасою, як у себе вдома - між нашими і росіянами. У Макса був дрон, який він запускав вперед на два кілометри. Ми дивилися, чи є там ворог, чи немає засідки, й тоді вирушали.

Як було в Бородянці? Макс дуже добре знав цю територію. Дорога зайняла десь дві доби, тому що об’їжджали практично все по колу. Приїхали. А міст був вже підірваний. Біля нього стояв наш військовий. Запитуємо, чи є там щось далі? Відповідає: "Та хєр його знає!". Ну, перевіримо. Поїхали. Уже сутеніло. Машин не було. Кожен дивився у свій бік: Макс праворуч, я – ліворуч. Якщо якийсь рух або автомобіль, маємо бути готовими розвернутися та втекти, адже не знали, хто там де. Так заїхали до Бородянки, а там все горить. Це якраз було за пів години після того, як туди налетіли російські літаки й все розбили. Будинки палають, щось вибухає, повз ідуть два медики повністю в прострації, ніхто нічого не говорить. Ми там переночували. Зранку поїхали ще познімати центральну вулицю — всі ці розбиті будинки, з дроном політати, з людьми поспілкуватися. Дуже поспішали, бо розуміли: якщо пройшла колона, значить, десь поруч є росіяни. Може бути небезпечно. Так воно і виявилося. Ми зайшли до лікарні, а там були поранені цивільні. Комусь навіть операцію робили. Розповіли нам: коли виїхали за кільце (саме там, де ми вночі проїжджали), по них вдарив російський танк. У одного - розбита голова, в іншого – якесь серйозне поранення. Ми зрозуміли, що фактично перебуваємо в тилу ворога. Ну, окей. Зняли матеріал і виїхали.

Потім Макс взяв вихідний, поїхав у  своїх справах. У мене в той період не залишилося машини. То мене забрали до Києва. Макса тоді вбили росіяни. А я поїхав до своїх друзів із 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади у бік Баришівки, де вони проводили штурмові дії. Зняв це. Вночі прилетів "Іскандер", і мене трошки контузило. Далі було ще багато війни.

- Ви часто знімаєте штурми?

- Як тільки пускають, із задоволенням - штурмові дії, безпосередньо бої. Ми відвідали п'ять чи шість штурмових заходів.

- Який найбільше запам’ятався?

- Штурм під Бахмутом у травні 2023 року. Запам’ятався тим, що коли ми звідти виїхали, зрозуміли, де були, що ходили по дуже "тонкому волоску". Коли виходили, я з напарником допомагав військовим по черзі нести ноші з "двохсотим". Ми вже потім усвідомили, що могли бути на його місці. Бо по нас працювало все! Я зняв, як танк стріляє прямим наведенням, а по ньому прилітає РПГ. Це небезпечно. Падають "Гради" - окей. Не в мене ж. Пішов далі. Все ніби ж контролюєш.

Також нам вдалося зняти, як під час цього штурму беруть у полон російського військового, самі штурмові дії, тих хлопців, яких вже з нами немає. Один з них досі зниклий безвісти. До речі, я 10 лютого роблю презентацію фільму, на початку якого про нього йтиметься...

- Вибачте, а що за фільм?

- "Поверніть мені ім’я". Це документальний фільм про зниклих безвісти, який розповідає про процес повернення тіл людей, які гинуть на полі бою, їхню ідентифікацію та відновлення імен. Також про рідних загиблих, які часто мучаться, залишаючись у невідомості, адже офіційно людина вважається зниклою безвісти.

Я довго йшов до цієї екранізації. Цю тему виніс ще у 2023 році. У мене є друг - полковник В’ячеслав Скоряк. Він був командиром цивільно-військового співробітництва армійського корпусу. Керував штурмами на Оріхівському напрямку. Це була контрнаступальна операція. І він витягував тіла. Так сталося, що я мав ексклюзивний доступ до контрнаступу, тож бачив це. Ми дивилися, як тіло кладуть на стіл, перевіряють кулі і так далі. Спілкувалися з родичами. У мене був повний цикл цієї історії. Але я тоді її не зняв. Відтоді хотів створити таку велику розповідь, яка й перетворилася на фільм, із питаннями, на які, з одного боку, є відповіді, з іншого – ні.

- Розкажіть, що ще було у тому штурмі під Бахмутом.

- Так от ми тоді вперше побачили так званий "Верденський ліс", коли посадка скошена повністю в нуль. По нас дуже відпрацювали російські "Піони" та "Гради", але не зачепили нікого з того місця, де я перебував. Це було страшно. Однак не в моменті, а після.

- У моменті тримає адреналін?

- Однозначно! Після того я спав дві доби, тому що адреналін дуже сильно виснажив організм. Але ще тримає й розуміння ситуації. Ми усвідомлювали, куди і навіщо йдемо. Напередодні обговорили з командиром роти, який управляв боєм, як відбуватиметься операція. Також були на "планьорці". Тож розуміли, який планується "двіж": артпідготовка, під яку ми заходили, танки, БМП, авіація і артилерія. Це як у фільмі – всі йдуть, стріляють, все вибухає, але кожен робив свою роботу. Коли передивляюся, мені хлопці-піхотинці, які сиділи в окопах, нагадують кадри з Другої світової війни, а може, навіть, Першої, тільки каски сучасні і автомати кращі. Знаєте, атмосфера така, як на картинках, які ми бачили у шкільних підручниках. А тут ти в реальності дивишся на замурзані, неголені обличчя із стомленими очима. Але ці люди все одно хочуть все завершити і захистити свою землю.

- Це ж був не перший штурм?

- Ні. На перший я пішов із тактичною групою без підтримки техніки, з одним мінометом. Штурмували 300 осіб, які засіли в селі Лук’янівка (Київська область. – О.М.), та перебували у круговій обороні. По нас почали працювати з кулеметів з трьох чи чотирьох вогневих точок. "Притиснули" всіх до землі. Я лежу під місточком і думаю: "Десь десятий день війни, а ти вже дознімався. Красунчик!" Було холодно. Ми мали відступати. Щоб повернутися, треба було перебігти або через бетонний місток, або через водичку. Комбат, як Ісус, ходив по водичці. А я вирішив, що мені буде холодно так пересуватися. Безперебійно рикошетять кулі. Хлопці вже почали отримувати поранення в ноги. Я так не хотів йти через ту водичку! Тож встав, пройшов містком, ще й познімав, як виходжу. Для мене це був перший штурм, коли я побачив прямий контактний бій. Було ухвалено рішення вийти, тому що був загиблий. Також поранило начальника розвідки батальйону - йому відірвало ногу. Але він – красунчик: до останнього стріляв з гранатомета по танку, але той йому відповів. Його винесли, і вирішили: якщо група розвідки вже отримала втрати, то штурм "захлинувся". Однак потім те село штурманули, взяли й дійшли до Нової Басані (Чернігівська область. – О.М.). Тоді я бачив маси трупів росіян. Це стало якоюсь буденністю: день не проживеш, якщо не побачиш труп російського військового. Їх знищили дуже багато. Тому Київ цілий і неокупований.

Оце такі два найяскравіші для мене штурми, за які я, до речі, отримав "Честь професії".

- В одному з інтерв’ю ви згадували цей штурм під Бахмутом і сказали, що при взятті в полон російського військового другий підірвав себе гранатою. Як це було?

- Ми навіть зняли на GoPro, як наш боєць наказує цьому полоненому вийти з укриття, а той другий підриває себе на гранаті. Тоді це було досить поширено. Як пояснив полонений, їм розповідають, що тут їх битимуть, катуватимуть, знущатимуться з них, щось відрізатимуть тощо. Насправді, нічого цього не було. Росіянин взагалі був в шоці, коли один із бійців віддав йому свій "Red Bull", почав розпитувати про сім’ю, доньку. Він розплакався. Його сховали в укриття, щоб не зачепило уламком. Наш військовий навіть зачитав  йому права (бо в цивільному житті був адвокатом). Для полоненого це все було дивно, адже не відповідало тому, про що йому розказувало керівництво. Згодом віддали його відповідним службам. Я навіть бачив відео з ним у Володимира Золкіна - у нього не було жодного синця! Ніхто йому нічого не зробив. Та і який в тому був сенс?! У хлопців були свої задачі. Вони виконували свою роботу.

- Яку легенду розказав цей полонений? Був на навчаннях і заблукав? Чи він водій, який не зробив жодного пострілу?

- Він не ховався за легендами. Сказав, що їх мобілізували у Санкт‑Петербурзі. Сам він, здається, з Якутії. Відправили на фронт. На позицію їх завели "вагнера", сказали тримати її й пішли. Тобто покинули в тій ямі. У нього було лише кілька цукерок і ковток води на чотири доби. Звичайний військовий, який робив те, що йому наказали. Там у більшості було так. Під Бахмутом мало було таких особливих "рексів", які йшли штурмувати. Такі спеціальні підрозділи привозили окремо. А здебільшого воювали "Вагнер "К"" – мобілізовані, засуджені, кого там тільки не було. Їм давали наказ – вони виконували. Перли масою. Коли були трупи – йшли по них. Їм все одно назад дороги не було, бо буде або "кувалдінг" (страта кувалдою. – О.М.), або пристрелять чи ще щось подібне. А коли вони вже проходили якусь ділянку, заходили професіонали - підготовлені "вагнерівці" з бойовим досвідом, або приїжджали "ахмати". Тож Бахмут "задавили" масою. Думаю, у багатьох міг би "поїхати дах" від побаченої там кількості трупів.

- А як не збожеволіти за таких обставин?

- По-перше, це ретельна психологічна підготовка. Ти заздалегідь готуєшся до найгіршого сценарію. Щодня продумуєш кожну ситуацію, яка може статися. Я зазвичай у себе в голові "проговорював" різні варіанти, зокрема й думав про те, де ховатимуть, коли дістануть тіло: чи везти на Львівщину (звідки Мар’ян родом. – О.М.), чи на Київщині, чи вже лишати на Донбасі. Тобто розглядаєш все до дрібниць. Це допомагає тримати себе докупи.

По-друге, це нормальний напарник, який не боїться чорного гумору. Це дуже допомагає.

- Чорний гумор, направду, рятує – як нас, журналістів, так і військових.

- Так. Без жартів взагалі неможливо. Інколи бувають такі ситуації, що ти думаєш: "Ось це, в принципі, й все - "Бажаю здоров’я!"". А напарник так пожартує, що куди вже помирати?! Ще ж треба матеріал здати!

Також дуже важливо вміти відпочивати – якось рятувати самого себе. Способи можуть змінюватися. Інколи треба кудись поїхати, часом просто посидіти в тиші, а то і полазили в лісі – головне, щоб не в посадках. Далі все стає на місця.

Я за останній рік взагалі знайшов для себе новий механізм точки відліку рівної "кукухи" - почав справно платити комунальні послуги. От приходить тобі щомісяця платіжка. Ти знову матюкаєшся: чому так багато? Починаєш вводити ці циферки, щоб вони були правильні. Але ти маєш це зробити, інакше подадуть до суду й заберуть житло. І в такі моменти ти розумієш, що є буденне життя. Таким чином повертаєшся до реальності нормальних людей без війни, де сплачують комунальні, сваряться через припарковану під під’їздом машину тощо. Це рятує психіку. Як і чорний гумор, про який ми з вами згадували. Тут не всі його розуміють. Ти можеш пожартувати на кшталт: "Зайшов з ногами до "лісу чудес", а вийшов без". Мало хто сміється. Чимало людей думає: ті, хто їздив на війну, "попаяні". Так, трохи є, бо коли ти потрапив на війну, вона з тебе вже ніколи не вийде. Це не означає, що ми не можемо адаптуватися. Звичайно, з деякими людьми психологам доведеться довго працювати. А у когось взагалі не буде потреби до них звертатися. У кожного свій поріг. От у мене він високий. Мені зрозуміла природа всього, що відбувається. Таке усвідомлення логічності й рятує.

- Я так розумію, ви підтримуєте дружні стосунки із військовими, яких знімаєте?

- Звичайно! Є військові-друзі, які запрошували до себе на весілля та хрестини. З багатьма хлопцями регулярно комунікую. Контактів було дуже багато. Але, на жаль, залишається все більше лише записаних номерів, які вже ніколи не дадуть відповіді. Мені хотілося б із ними дружити, але часто ця дружба завершується лише на цвинтарі. Періодично виникала ця етична дилема - дружити з військовими чи ні. Але так не виходить, що ти з ними не дружитимеш. Це класні люди! Так сталося, що серед них є дуже близькі мені друзі. Але так не хочеться більше їх втрачати. Дуже багато героїв моїх матеріалів уже ніколи не дадуть відповіді. От був один такий чудовий хлопчина, який загинув у контрнаступальній операції на Запоріжжі. Він був спочатку в 93-й бригаді, потім перевівся до ССО. І загинув...

У мене був дуже хороший друг, який пів року вважався зниклим безвісти на Херсонському напрямку. Ми їздили на прощання після деокупації Херсонщини, коли ідентифікували його тіло. Він написав мені за день до зникнення: "Приїжджай, познімаєш у нас". Я приїхав. Ми з ним ходили на штурмові дії. Класний був хлопець - молодий, перспективний. Думаю, зараз він уже був би або заступником командира бригади, або, можливо, командиром. Але цього вже не станеться…

- Я взагалі планувала запитати, що для вас найважче на війні. Але, думаю, ви щойно це описали.

- Втрата друзів - це найгірше. Мені здається, зараз з такою кількістю мобілізованих у кожної людини хтось із близьких воює. На війні чим більше людей, тим більше втрат. На жаль, вони будуть. Війна - це про знищення та смерть. Всі ті загиблі могли б щось створювати та приносити в цей світ. Але вони вже нічого не можуть зробити. Гинуть класні люди. Вони б хотіли жити, але були змушені віддати найцінніше, захищаючи свою країну через те, що якомусь недоумку захотілося нас знищити. Це недожиті життя. Ось це найстрашніше!

Розумієте, для мене з кожним роком війна видається все більш абсурдною. Чому люди, які нормально жили, займалися своїми справами, будували життя, раптом мають його віддавати? До них додому прийшли й почали їх вбивати. Ми всі захищаємося від якогось неадеквата. У нас просто немає вибору. Якщо ми цього не робитимемо, нас вб’ють. Але нападати, вбивати людей і забирати землі – це абсурд!

- Ми з вами спілкуємося якраз у той час, коли відбувається черговий етап так званих мирних переговорів між Україною, США та росією в Абу‑Дабі. Очевидно, всім нам хочеться завершення цієї кровопролитної війни. Але особисто я не думаю, що ці перемовини можуть поставити в цій історії "жирну крапку". Що ви скажете?

- Дуже хочеться, щоб все завершилося, бо військові, справді, втомилися. Вони хочуть додому. Але, на жаль, ця війна не закінчиться. Якими б не були результати переговорів. Якщо подивитися на практику з 2015 року, а також почитати історію, то зрозуміло, що це станеться тоді, коли нас знищать, або ми переможемо. Це може бути не через рік чи два, а через століття. Ця війна триватиме і трансформуватиметься.

Що стосується нинішньої гарячої фази, росія продовжуватиме наступ та знущання з цивільних. Якщо подивитися чисто тактично, коли вони отримують успіх на якійсь ділянці поля бою, то починають там ще більше напирати. Масштабуйте це на всю російську федерацію та її наміри. Якщо вони розуміють, що їм за це нічого не буде, коли бачать, що тиснуть і досягають результату, хай навіть дуже дорогою ціною, то так і робитимуть. Навіщо давати задню, коли ти отримуєш успіх?! Це як у грі: постійно вигравати, а потім сказати: "Я здаюся!". Це ж нелогічно.

Так, у них було багато поразок на полі бою. Але програна битва - це не програна війна. Тож росія напиратиме на нас, гратиме в політичні ігри із Сполученими Штатами, на переговорах. Але вона не припинить війну доти, доки не спробує нас всіх знищити. На даному етапі вона тиснутиме, поки не отримає той результат, про який вони відкрито заявляють. А з їхніх ротів лилися такі амбіції! Спочатку вони говорили про Луганську і Донецьку області. Потім уже треба й Херсонська та Запорізька. Далі що? Буферна зона – Харківська та Сумська. Згодом захочуть забрати Лівий берег Києва. А потім віддавайте їм Львів. Зрештою, Варшава, Берлін і "вперед, вперед".

Я до того, що ми вступили в такий період, коли світ наелектризований і хоче воювати. Це буває раз на століття: треба вибіситися, повбивати мільйони, і потім сказати: "Ну що, давайте миритися, знову створимо НАТО, Європейський Союз". А через сто років знову один одного знищуватимемо.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото зі сторінок Мар’яна Кушніра у соцмережах