Засновниця проєкту "Лікарі для Героїв" Наталя Лютікова: Багато випадків, коли хлопці кажуть: "Я ніс в руках свою щелепу і виплюнув всі свої 28 зубів"
У 2015 році кримчанка з однодумцями з київського військового шпиталя домоглася того, що поранені з ампутаціями почали отримувати протези за рахунок держави. Тепер робить те саме для бійців, які зазнали поранення обличчя, в результаті чого втратили зір або щелепи.
Досі на ці складні операції збирають гроші пересічні українці. Але вже з січня дороговартістну реабілітацію для тих, хто втратив зір, оплачує Міністерство ветеранів.
Це далеко не все, що робить Наталя. Вона, мама трьох дітей, у 2014 році вивезла їх з окупованого Криму – щоб вони не навчалися в російській школі. З часом оформила опікунство ще над трьома дітьми – дівчинкою з Криму і двома хлопцями-підлітками з окупованої Херсонщини, батьки яких погодилися, щоб діти виїхали в Україну. А загалом з 2018 року допомогла потрапити у країну п’ятьом десяткам підлітків, які ідентифікують себе як українці, говорять українською, а деякі з них хочуть потрапити в українську армію і воювати з окупантами. Наталя поєднала зусилля з іншими волонтерами та організаціями, щоб витягнути з окупованих територій якомога більше наших дітей.
"Для чогось я прийшла у цей світ, - говорить Наталя. – Мабуть, не тільки борщі варити і дітей народжувати, а зробити трішечки більше. Ці два проєкти – допомога пораненим військовим і молоді з окупованих територій – це, вважаю, моя місія".
КРИМ
- Ми виїхали з Криму 2014 року влітку. Жили у передмісті Сімферополя, - згадує Наталя Лютікова. - Коли сталися розстріли на Майдані, зрозуміла, що буде далі. Що нам прийдеться виїжджати, хоча в Криму народилися і виросли і, я чоловік, і всіх трьох дітей я народила на півострові… Але тоді, взимку 2013-2014 року сталися якісь містичні події. У нас було шестеро собак і дві кішки. Поки йшов Майдан, вони всі померли з різних причин. Ми раніше ніколи не могли надовго виїхати з дому, бо собаки великі, дворові, їх не залишиш. Остання собака померла в день, коли вбили Нігояна. Тоді я подумала, що нас нічого в цьому домі не тримає.
Звісно, коли відбувалася саме окупація, я пережила всі ці почуття: несприйняття, надія, що нас почують. Я з дітьми ходила на мітинги, на яких було багато іноземних журналістів, здавалося, що світ все зрозуміє і допоможе. Але я швидко зрозуміла, що всім все одно. Ми чекали, коли діти закінчать школу. І думали, куди їхати: Одеса, Львів чи Київ. Одеса – це море. Львів- дуже українське. Київ – там могла знайти роботу, бо було незрозуміло, як ми будемо жити, чи збережемо якесь майно, чи вивеземо якісь гроші. Меншій нашій дитині тоді був рік.
- Скільки у вас дітей?
- На той момент було троє. Ще троє – це діти з окупованих територій. Я їхня опікунка. Вони з’явилися в нашій родині пізніше, перша дитина – у 2018 році. Коли ми виїжджали з Криму, старші діти були підлітками. В результаті вирішили їхати в Київ, бо тут живуть наші куми, було з ким проконсультуватися, до кого приїхати.
- Чим ти займалася?
- На момент окупації я двадцять років як працювала в банку. Причому все життя в одному. Я пройшла від найнижчої посади до очільниці рітейлу "Укрсоцбанку" всього Криму. Мені підпорядковувалися всі кримські відділення. На момент окупації, я була в декретній відпустці. Менеджерила банк віддалено. Але не планувала виходити на роботу назад в банк. Мені вже було настільки в банківській системі все зрозуміло і не цікаво, що я шукала щось нове. Я хотіла викладати, бо люблю спілкуватися з молоддю, у мене це виходить, я отримую задоволення, розвиток від цього. Досвід вже був, бо мене запрошували з лекціями у сімферопольські університети. Я провела перемовини. Розуміла, куди вийду на роботу. І тут окупація.
Чоловік не розумів моєї впевненості, що треба виїжджати. Я казала йому: "Якби не діти, ми би лишилися, якось допомагали б країні з окупації. Але я не хочу, щоб моїм дітям був нормалізований досвід зради. Вони відчували себе українцями, вчилися в українській школі. З вересня їм почнуть говорити, що вони росіяни. Я не хочу, щоб вони мали цей досвід. Це нормалізувати зраду. Ми не зможемо протистояти пропаганді. Це буде ризиковано. Тому треба виїжджати". З часом чоловік погодився зі мною. А друга мотивація, яка мною рухала, - я хотіла допомагати своїм.
1 березня, коли російська рада федерації заявила, що дозволяє ввести війська на півострів, мені зателефонував мій тато: "Наташа, Наташа, така радість, путін вводить війська!" І я чітко пам’ятаю, як кажу: "Папа, ти, мабуть, нічого про мене не зрозумів. Я буду з Україною. Скоріше за все буде війна, і я буду або в окопах, або подавати в ці окопи набої зі сторони України". Він так здивувався!
- Він лишився в Криму?
- Так. Мої батько і мама розлучені, але лишаються в Криму. Це дуже сумна історія… Батько вже лежачий, у нього деменція. Я розумію, що ми, скоріш за все, ніколи вже не побачимося, не обіймемося… Емоційно важко це усвідомлювати. Ми хотіли його вивезти ще до повномасштабного наступу, коли була можливість. Але він сумнівався… А мама не хоче звідти їхати.
ВІЙСЬКОВИЙ ШПИТАЛЬ
- Ми приїхали в Київ. Все літо шукали житло. Ми змогли продати землю в Криму і купили будинок в передмісті столиці. У нас не було хоча б тяжкої долі переселенців, які живуть по хатах. У вересні я пішла у військовий госпіталь. Спочатку просто питала, що треба. Купляла необхідне і приносила. Перший донат у 10 тисяч гривень принесла Притулі на "Новий канал" – він ще там працював і вже збирав на армію. А потім роззнайомилася з дівчатами-волонтерками в шпиталі і втягнулася. 2014-2015 і половину 2016 років – це відділення гнійної хірургії. Ми брали найважчі випадки, або коли поранений сирота або коли лікарі не дають шансів на виживання. У той період дуже важливо було вчасно відправляти за кордон тих, кого брали. Я дізнавалася, як це зробити, знаходила контакти.
Моя найпрекрасніша історія – це Льонєчка Хмільков, кіборг. Він був поранений біля Спартака біля Донецького аеропорту в січні 2015 року. Він сирота. Добре пам’ятаю, як зайшла до нього в палату знайомитися. Кажу: "Дякую тобі і Богові, що ти залишився живим". А він у напівсвідомості, бо у нього сепсіс, але додає: "Богові і бронежилету". Від нього я вперше почула фразу про "кіборги витримали, не витримав бетон". Льоню треба було відправляти в Німеччину. Моя подруга знайшла клініку, в якій працював український лікар з Криму, який готовий був взяти важкого пацієнта. Але потрібні були гроші. Велика сума. А ще й як транспортувати? І от по наших поранених прилітає літак. Завтра Льоня летить. Його готові перевезти, але потрібно гарантувати клініці 50 тисяч євро - такий депозит. Я їду додому. Нічого не кажу чоловікові, беру 50 тисяч євро, відкладені на машину, які ми привезли з Криму, перев’язую їх жовто-синьою стрічкою і несу в госпіталь - віддаю дівчинці, яка займалася домовленістю з клінікою. Так Льоню взяли у бундесверівський літак. І в Німеччині Льоню врятували! Він повернувся через пів року. Потім ми відправили його в Америку. Там він лікувався півтора року. Йому забрали стегнову кістку, поставили імплант. За нього боролося багато людей, витратили на нього більше мільйона доларів. Коли почалася повномасштабна війна, він пішов тренувати хлопців у своїй ОТГ, хоча має інвалідність, не дуже добре ходить. Вже пізніше він поїхав у Швецію. У них з дружиною довго не було діток. Пів року тому народилася донечка Яринка. Тепер я маю чудові відео повідомлення від хлопчика, якому не давали ніяких шансів на життя, де він з донькою. Це історія про перемогу життя, про те, що все було не даремно.
Чоловіку про гроші я сказала наступного дня. Він мені на це відповів: "Знаєш, за що я тебе люблю? От за те, що ти така".
Іра Лютік – одна з найважчих пацієнток того періоду. Жінка лишилися без обох ніг, ампутація дуже висока. Вона нікого не приймала. Нам з Оксанкою Остапенко сказали: "Підіть до Лютіка, може, у вас вийде". Я ще дивувалася: у Іри позивний Лютік, а я Лютікова… І вона нас прийняла. Я носила їй книжки. Вона нам дозволила її покупати - це було перше її купання після поранення. Я її возила на протезування, тримала за талію, коли вона вставала на протези, але вона так і не захотіла ходити… Згодом перестала спілкуватися і з нами. Обривала всі зв’зки. Важка історія.
У 2016 році, коли не треба було вже так багато волонтерів, держава ставала на ноги, ми з дівчатами створили бренд жіночого одягу. Іванка має гарний смак та хист до дизайнерства. Оля чудова комунікаційниця. А я допомагала з точки зору організації бізнесу. Ми створили "Зуло. Духмяну майстерню одягу", яка існує досі. Це маленький крафтовий бізнес, якому дуже важко. Але дівчата працюють. Я ніколи не мала звідти ніякого доходу. Коли потрібно, підтримую дівчат. У них чудовий простір. Ми там проводимо різні події. Ця історія красива тим, що хотілося зробити щось українське для жінок, з європейською якістю. І зробили ж!
ПРИЙОМНІ ДІТИ
- У мене була активна громадська активність. Я живу в селі Гора під Києвом. Найбагатша сільська громада, в якій немає ні тротуарів, нічого далі центральної вулиці. Я доєдналася до спільноти, коли побачила, які там класні є люди. А ще там класний "Пласт", який заснували місцеві жителі Саша Кульчицький та Іра Пустовіт. Всі тоді повірили, що від нас щось залежить. Ми з ними об’єднали більше ста людей. Створили громадську організацію, випускали газету. Я була журналістом, проводила антикорупційні розслідування, всього, що стосувалося бюджету нашої громади. І ми реально вірили, що нам вдасться подолати старого голову. Але програли на виборах – з невеликою перевагою переміг той, з ким ми боролися. Дві причини цього. Перша – маніпуляції. У нас в селі є ромський квартал. Голова їм просто "засіяв", і там попрописувалися по сорок людей в одну квартиру. Ми все це фіксували, але нічого не спрацьовувало. До 700 людей він нагнав. А це ті самі 10 відсотків, які дали йому перевагу. Друга причина – бюджетники завжди голосують за провладного кандидата.
Дурний жарт з нами зіграла децентралізація. В селі завжди було 2 чи 3 мільйони бюджету. Ну от що можна за ці гроші зробити? Нічого. Стара головіха, як кажуть місцеві, щось намагалася, але замало грошей для розвитку. А тут на Майданівській хвилі приходить інша людина. Тепер податки потрапляють в село, бюджет зростає до 30 мільйонів. І голова починає робити показуху, фасад. Досі ні каналізації, ні водоводу нормального немає. Але введена програма заохочень – матеріальної допомоги всім, кому попало, особливо старшим людям, які точно прийдуть на вибори. Він чітко знав, скільки йому треба людей для наступної перемоги, і щороку з цим працював - по 10 тисяч видавав. І люди казали: "Ну, він щось робить, при головіхє як було погано, а тепер у нас світлофори є". При цьому нову школу він не хотів. Ми її відстояли. Спортивні майданчики, які з’явилися, будували наперекір йому. Але нам не вдалося перемогти у виборах. Сашка зараз воює. Робить дуже корисні речі. Набагато гучніші, ніж якби він був головою.
Але після тих виборів в нашому селі, у мене було дуже сильне розчарування. Це мене сильно охолодило. Не те що я людям перестала вірити, але прозріння відбулося, що цей дощ надовго, всі ці феодали, корупціонери, що треба набагато більше часу, щоб це все подолати.
От в цей період у нас з’явилася дівчинка. Це дитина далекої родички мого чоловіка. Вона - одна дитина у мами. Через спільних знайомих ми знали, що там не все благополучно. А у нас із чоловіком була нав’язлива ідея забирати дітей з Криму. Було ж видно, що окупація надовго. Та дівчинка не була мені знайома, вона мого чоловіка бачила раз чи два. І він просто її мамі запропонував: давай ми заберемо доньку, щоб вона отримала нормальну освіту. Мама відразу погодилася. Дівчинці тоді, у 2020 році, було 14. В той період легше було переїхати умовний кордон між Кримом та Україною. Так дівчинка опинилася у нас.
З часом я вияснила, що дитина до школи багато часу проводила у бабусі в Житомирській області, де спілкувалася українською. Але вона цього не пам’ятала, забула, поки жила в Криму. На вокзалі в Києві вона почула українську і здивувалася: "Я десь це чула". Вже пізніше згадала, що це було в дитинстві. І це такий феномен, який я багато разів спостерігала з підлітками, які виїжджають з Криму. Вони легко забувають те, що було.
Дівчинка приїхала з нульовими шкільними знаннями. Нам прислали її табель – він був страшний. Тут вона на другий рік пішла у 8 клас. Абсолютно випадково я дізналася про те, що вона вміла добре. Біля нас в селі є військова частина, де служив мій друг. Він покликав нас з дітьми – приходь до нас на екскурсію. Коли показували, як збирати-розбирати автомати, ця наша кримчанка попросила: "Можна я спробую?" За декілька секунд все правильно зробила. Вона пояснила: "Мене ж в Криму в юнармію віддали". Все, що вона добре вміла, чого її навчили в Криму, – розбирати та збирати автомат! Для мене це був ще один аргумент, що наших дітей потрібно звідти рятувати.
Вже тут вона закінчила 9 класів. Виявилося, що у неї є творчі здібності. В коледжі вона отримала фах графічного дизайнера. Вже завершує навчання. Ходить стажуватися. Їй двадцять років.
- А двоє інших дітей?
- Це вже мої родичі. Це хлопчики моєї троюрідної сестри, з якою я за життя бачилася два рази. Вони з лівобережжя Херсонської області. З села, звідки моя мама родом. Я добре була знайома з їхньою бабусею. Вона фактично займалася їхнім вихованням. У 2019 році вона померла. На момент повномасштабного наступу старшому хлопчику було 14 років, меншому 11. Бабуся старшого привчила вітати мене зі святами. Коли сталася повномасштабка, він почав мені писати. Я стала розпитувати, як справи, бо вони опинилися в окупації. Вони розповіли, як росіяни першою справою почали вивозили зерно. Їхнє село займалося свинями. І тисячі голів окупанти зарізали на свинокомбинаті… Діти все це бачили, знали. Потім з ними зник зв'язок аж до травня. В травні Ілля мені написав – біля сільради був вайфай. Сказав, що немає роботи, багато людей виїхали з села, вчителі відмовилися йти в російські школи. І що вони голодують. У них лише мама і дідусь лежачий. У мами немає роботи. Тому вони по людях ходять просять їсти. Знову зник зв’язок. Наступного разу подзвонив і сказав, що їх хочуть вивезти в росію. І попросив: заберіть нас будь ласка. Мама погодилася з цим.
Я на той момент вже мала досвід співпраці з перевізниками, які допомагали виїжджати з окупації: з Нової Каховки, Бердянська, Херсону. Навіть одного пораненого військового під видом цивільного вивозили. Але ж тут неповнолітні діти. Але перевізники взялися за це. Я написала зразок заяви, який від руки мала написати їхня мама, що вона довіряє своїх дітей мені…
Коли ми вже про все домовилися, молодший хлопчик несподівано захворів. Піднялася страшенна температура, почався кашель. І вони застрягли на декілька днів в Сімферополі. Ми страшенно перенервували. Коли температура спала, вони поїхали далі: через воронеж, москву, Латвію. Слава Богу, спокійно проїхали – із свідоцтвами про народження і запискою від мами. Ми приїхали їх забирати в Польщу. Коли заїжджали в Україну, поляки спитали: що це за дітей ви везете, що у вас на них є? Я дістаю папірець від мами. Вони знайшли, хто українською розуміє. Почитали. Довго радилися і дозволили їх провезти. Час такий був. Літо 22-го… Класні пацани! Такі горобчики були перелякані. Але ми почали ними займатися.
Наталя з двома рідними доньками і трьома прийомними дітьми
З Іллею, старшим хлопцем, об’їздили всі конюшні навколо Києва. Він просився волонтером – доглядати за конями, бути біля них. Він хотів займатися конкуром, але це дуже дорого. Тому казав: "Я готовий робити все, що потрібно, аби мені час від часу дозволяли поїздити. В двох конюшнях його прийняли. Ілюха дуже добре вчився. Вирішив, що хоче бути ветеринаром крупних тварин – вступив на бюджет у сільхозакадемію. А ще він захопився народними танцями.
Менший вчиться в школі. Я бачила зразу, що він відрізняється, але не розуміла, що з ним не так. Рік тому знайомий блогер розповів, що у нього РДУГ (Розлад дефіциту уваги та гіперактивності. - Ред.)
І я зрозуміла, що все це є у меншого хлопчика. Він не запам’ятовує дій більше, ніж на один крок вперед. Це створює серйозні проблеми з навчанням. При цьому він дуже милий, комунікабельний. Але все, що йому кажемо, одразу забуває. Виявляється, це діагноз. Пройшли серйозне обстеження. З цим треба навчитися жити. Потрібні постійні психотерапія, пігулки. У нього має бути окремий робочий стіл, графік, щоденник, де потрібно ставити галочки, що зроблено. Все його життя повинно бути структурованим. Я маю все це контролювати. Але мені в цьому дуже допомагає старша донька. Вона вчиться на психолога і минулого року пішла працювати в школу, де раніше вчилася і де зараз вчаться інші мої діти.
- Рідні діти ніколи не ревнували до прийомних?
- Ніяк ніколи не проявляли цього. І комунікують з ними, як сім’я. Ніколи старші діти не дорікали нам за рішення забрати дітей в родину. І я вдячна їм за це.
ПОВНОМАСШТАБНИЙ НАСТУП
- Ти готова була, що війна до Києва дійде?
- Коли ми купували будинок, він належав якомусь відставному військовому, який служив у 90-их, - відповідає Наталя. - Він панічно продавав цей будинок, їхав за кордон, бо ще у 2014-му був впевнений, що росіяни дійдуть до Києва. Мене це тоді здивувало. Коли я вчилася в школі, нам не викладали історію України як слід. Але у мене любов до України – не знаю, звідки. Ну, мої бабуся і дідусь з Херсонщини, завжди говорили українською. У них на печі лежав альбом фотографій Києва, в якому я ніколи не була, і мені це було страшно красиво. Але хіба цього достатньо? Вся молодь, яка зараз виїжджає з Криму, говорить зі мною українською. Питаю їх: "Звідки ці знання? Тобі було 9 років, коли почалася окупація". І чую у відповідь: "Не можу пояснити, я просто люблю українську, як її можна не любити".
Переїхавши в Київ, я почала читати все, що можна, з історії України, війн, все, що пов’язане з Кримом, кримськими татарами. Хотілося розібратися. Плюс діти по черзі вчилися. І я просила, щоб все по історії вони мені переказували. Я відшукувала якісь фільми не по програмі, і ми разом передивлялися. Тому я зрозуміла, що буде повномасштабна війна. За рік до цього чекала вже її. В січні 2022-го ми поїхали в Андорру. 2-го числа в готелі я включила російське телебачення. І зрозуміла, що вони пічкають своїх громадян "свящєннаю вайной", "лєніним". Я тоді чоловіку сказала: "Буде війна в кінці лютого". Він здивувався. "Дивись, що вони роблять, – продовжила. - На новий рік не концерти показують, а міхалков розповідає їм про священну війну". І я стала готуватися. Ходила на тренінги домедичної допомоги, збирала тривожну валізку. Підняла на вуха школу: навчайте, що робити у разі війни. 13 лютого у мене день народження. Зібралася сім’я. І я дітям сказала: "Буде війна. У нас має буде план А, план Б і план В". Старші вже живуть окремо. Їм пояснила, що бак в машині має бути завжди повний. Коли почали бомбити, я набрала старших дітей і сказала: "План Б". Це якраз було на випадок, якщо підуть на Київ. Хоча я не дуже розглядала саме цей варіант. Думала, підуть на Донбас, туди попруть. Старші діти поїхали у Чернівці.
До 12 березня ми з меншими дітьми лишалися вдома. А потім поїхали в Коломию: коли я зрозуміла, що у нас в селі взагалі немає дітей, тільки дорослі, лише ми сидимо в підвалі. Бахкало близько – в Баришівку прилітало, від Гоголева стало долітати. 72-га бригада якраз стояла в тих місцях. Ми возили знайомому, який там служив, батарейки до "Джавелінів", бо я знала, де на Осокорках їх можна було купити. Це було дуже страшно. Перші три дні – суцільний жах. Запаху поту страху ніколи не забуду. А ще страшно було, коли продукти зникли. Пам’ятаю, чищу картоплю, щоб суп зварити, шкурки від моркви і картоплі заморожую. В дитинстві таке від бабусі чула. Заморожувала на випадок, якщо не з’являться продукти, то з них можна буде ще щось зварити. Цього я їм ніколи не прощу! Слава Богу, цього не сталося. Але…
ЛІКАРІ ДЛЯ ГЕРОЇВ
- У перші ж дні повномасштабки я подумала, що треба іти в госпіталь, - продовжує кримчанка. - Але, чесно скажу, я розуміла, що не готова іти знову в шпиталь працювати, тут я була емоційно виснажена. Знайшлася інша робота: знайомим з Америки відправляли фури всього, а вони не знали, що з цим робити. Попросили мене організувати логістику. Я постійно все це перебирала і відправляла за потребами. Від цих знайомих я почула про щелепно-лицьового хірурга і що не оплачується лікування при пораненнях в обличчя. Мені запропонували: може, ти б зайнялася цим питанням. А у 2015 році, коли я почала ходити в шпиталь, протези для військових кінцівок були платні. Ніяких програм також не було. У нас була ціла спільнота і ми пробили програму. Я була трохи дотична до цього. Я подумала: це ж практично те саме, просто інша локалізація. Тоді спрацювало, треба спробувати і зараз. Але спочатку у мене був внутрішній супротив. Емоційно я не була готова. Чоловік казав: ти зможеш, ну чого ти.
Наталя і Валентина Калиновська (крайня справа) з бійцями, які стали підопічними проєкту "Лікарі для Героїв"
Мене познайомили з лікарями обласної лікарні кафедри щелепно-лицьової хірургії. Лікарі познайомили з Валентиною Калиновською, представницею компанії "Іматех Медікал", де вони замовляли імпланти. Рік їх надавали безкоштовно. Але щоб працювати далі, треба закупити матеріали. А ми ж не можемо з військових просити по сто тисяч. Це має оплачувати держава. Це зрозуміло. Ніби схема не складна, але ніхто її не рухає. І я придумала назву проєкту, зрозуміла, як що звітувати потрібно по кожному випадку конкретно, як юридично все оформлювати, щоб все було прозоро, що необхідний сайт. Дуже пощастило зразу знайти дівчинку есемемщицю. Десь пів року ми розгортали цей майданчик. Перші донати робили мої знайомі, друзі, друзі друзів. Кожному дуже вдячна, що на тому етапі вони повірили в те, що ми робили, бо постійно був страх, що не вигребемо. Мені завжди важливо відзвітувати до кожної копійки, щоб люди бачили і розуміли, за що ми платили, кому пішла допомога, хоча часто це сприймають піаром. Але я до цього спокійно ставлюся. Це не піар, а відповідальність і приклад для інших. Якщо я, на ваш погляд, щось не так роблю – зробіть краще. Я залюбки не буду цим займатися. Я взагалі все роблю, щоб цим не займатися.
Через пів року виявилося, що люди, які мене привели в цю тему, за моєю спиною намагалися красти у військових. Хотіли привласнювати до 30 відсотків від тих зборів, які я робила. Причому так, щоб я не знала. А я ж банкір. Я такі речі відчуваю на тваринному рівні. У мене почався конфлікт з тими людьми, вони не могли без мене щось робити. І ми розійшлися. Я відкрила власний фонд і все перевела на нього, включаючи цей проєкт, і змогла працювати далі.
- Скільки за цей час через вашу програму пройшло поранених, яким зробили протези очей і імпланти кісток?
- Близько шестисот. Кожного дня цифра змінюється.
- Чи реагує держава? Це лікування все ж буде включене у фінансування державою?
- Ми разом з представниками міністерства охорони здоров’я, Superhumans та кафедрою щелепно-лицьової хірургії і бельгійською компанією підписали меморандум, що будемо проводити реформу щелепно-лицьової хірургії протягом двох з половиною років. Наш фонд буде експертом саме по тому, щоб правильно розбудувати маршрут пацієнта з пораненням в обличчя, створити йому інклюзивні умови на всіх етапах і щоб він отримував саме те, що йому необхідно, включно з реабілітацією і адаптацією в житті. Це і для тих, хто втратив зір, і хто втратив зуби, щелепи.
40 відсотків поранень в обличчя призводять до втрати цілісності щелепи. Інколи це просто перелам. А іноді цілий фрагмент втрачається. Якщо його немає, людина не може жувати. Щоб це відновити, робиться дуже складна операція. Її в Україні можуть робити 3-4 людини. Суть операції – індивідуалізованим імплантом біоінженери формують рельєф майбутньої щелепи. З ноги береться малогомілкова кістка разом з м’якими тканинами, судинами, нервами, шкірою і заміщають дефект. Такі операції тривають від 12 до 16 годин. Вони дуже складні, це мікросудинна хірургія. Київська команда дає хороші результати.
Якщо пацієнт не палить, все заживає, як на дитині. Але палять 99 відсотків військових – і це 99 відсотків ускладнень. Ми завжди просимо хоч на якийсь час відмовитися від паління.
Багато випадків, коли хлопці кажуть: "Я ніс в руках свою щелепу і виплюнув всі свої 28 зубів. Чи 23 зуба". Це ж все потім потрібно відновити. Це складно і дорого. Повне відновлення може тривати два, три роки. Зубні імпланти просто поставити неможливо. Скоріш за все потрібна знімна конструкція, але дуже специфічна.
А щелепа – це смак їжі, це усмішка, це можливість цілуватися, заводити нові знайомства…
Коли щелепа не працює, хлопці починають сильно худнути, бо вони харчуються лише рідкою їжею. А якщо при цьому у бійця ще й інші поранення, треба іти в реабілітацію, де потрібно фізично працювати, а у нього сили немає. Це комплекс проблем. І психологічні на першому місці.
Закордонні журналісти часто запитують: "Чи правда, що травми обличчя – це важче, ніж ампутації?" Так, це правда. Це говорять самі хлопці з ампутаціями. Міняється ідентифікація себе. І не кожен справляється з тим, щоб себе прийняти.
Окремо найтяжчі пацієнти в нашій категорії – це пацієнти з втратою зору. Пару днів тому ми були в Одесі і бачили хлопчика, який дістав поранення 1 січня цього року. У нього постраждали обидві кисті рук, і, скоріш за все, він не буде бачити. Є примарна надія, що на одному оці зір вдасться відновити. Я дуже цього хочу. Бійці, які перестали бачити, такі сильні духом, але це дуже важко – жити в темряві.
- Скільки в проєкті пацієнтів з повною втратою зору?
- До трьох десятків.
Днями ми дізналися, що у нас помер ще один хлопчик… Із шестисот наших підопічних ми втратили шістьох. Ніхто з них не загинув на фронті. Хтось сам пішов під потяг. Хтось не переніс операцію. Ще один хлопчина пройшов величезний шлях, йому відновили половину обличчя. В нього стільки було вкладено віри та надії лікарями. Він сам починав з суїцидальних думок в реанімації, але за рік лікування стільки життя в ньому з’явилося. Хотів вже жити. І ось днями він вперше після лікування поїхав у відпустку. Неправильно включив генератор і не прокинувся. Це так боляче…
В розробці зараз ще один проєкт. Бельгійці допоможуть нам створити два національні центри, де будуть оперувати саме обличчя, – у Львові і Києві. Тут будуть ще й навчальні бази із симуляційними операційними для молодих лікарів.
Є у нас і зрушення. Міністерство ветеранів вислухало нас і в жовтні минулого року було ухвалено постанову, щоб покривати всі витрати на реабілітацію незрячих. З цього року так бійці можуть проходити 56-денну реабілітацію в центрі "Трініті" та інших центрах реабілітації. Це полегшить нашу роботу, бо ми і на це збирали кошти. Друге, що зробив Мінвет, - лікування рубцевих змін. Тепер це можна робити по всій країні в різних клініках. Зараз ми напрацьовуємо текст майбутньої постанови про покриття витрат на операції пораненим в обличчя. Дуже хочу, щоб це запрацювало.
- Коли це станеться, ти закриєш проєкт?
- Так. Я хочу, щоб все працювало без моєї участі, і я більше цим не займалася.
- Які ще напрямки у лікуванні поранених ти бачиш, де не вирішені питання?
- Паліативне лікування – коли допомога потрібна безнайдіним пораненим. Скільки їх – навіть не скажу. Дуже багато таких поранених невидимі. Досі для мене не закриті питання поранених військових родом з окупованих територій. Вони по суті покинуті, без житла, без допомогли рідних. До них ніхто не ходить. А коли тобі жувати нічим, тобі треба всю їжу блендерити, тобі потрібна людина, яка з цим допоможе. Коли таких пацієнтів виписують, їм немає куди іти. Вони, як правило, тиняються по хостелах. Хтось починає пити. Немає ніяких тимчасових хостелів, гуртожитків, будинків відпочинку саме для військових, які втратили житло. Людина має знати, що є місце, де можна пожити два тижні, місяць, - скільки треба.
Ще одна проблема, яку я бачу і яка не вирішується системно, – залежності: від налбуфіну, алкоголю, ігроманії. Цього дуже багато.
ДІТИ, ЯКІ ХОЧУТЬ ВИЇХАТИ З КРИМУ
- Дітьми, які хочуть виїхати з Криму в Україну, я займаюся років шість, - продовжує Наталя. - До того це було епізодично, час від часу, коли виникала потреба чи хтось звертався. Тоді я дізналася, що є така проблема, пов’язана із законодавством: як тільки тобі виповнюється 18 років, якщо у тебе лише свідоцтво про народження, а твої батьки тебе не підтримують, ти не можеш отримати український паспорт.
Для мене загадка, чому СБУ і міграційні служби не хочуть, щоб сюди приїжджала молодь з Криму. Їхня версія: вони всі агенти. Звісно, що це не так. Але навіть якщо хтось з них дійсно завербований, це ж вигідно з усіх боків. Як приїде сюди агент і потрапить в руки наших професіоналів, служба отримає корисну інформацію від молодих недосвідчених агентів. А якщо це все ж не агенти? Всі, хто пройшов через мене, – це молоді активні люди, у яких на півострові лишилося коло спілкування. Це готові мережі очей там. Вони готові багато на що робити, допомагати… Молодь в Криму дуже проукраїнська. Мене дивує, що наші спецслужби це недооцінюють і цим не користуються.
- Скільки дітей ти вивезла з Криму?
- Декілька десятків. Ніколи не рахувала, бо допомагаю в різний спосіб. Когось просто проконсультувала, когось вела всю дорогу порадами, когось тут зустрічала з документами… Загалом, десятків п’ять-шість.
- Їм важко сюди їхати? Виникає ж безліч питань – де жити, як навчатися чи де працювати.
- До 2018 року в Криму було сотні, тисячі охочих виїхати. Вони не могли цього зробити в силу жорсткої української постанови. Вони мали з собою привезти трьох свідків – фізично, особисто, двоє з яких мали бути батьками, і сусіда, який проживає не далі, ніж 500 метрів. Це не реально було зробити, якщо батьки проти. А у багатьох саме батьки проти. Якщо тільки один з родини готовий свідчити, – все, до побачення, цього не достатньо. Саме тому більшість не мала змоги виїхати через ці умови. Ближче до повномасштабки це вже були сотні і десятки бажаючих. Під час великої війни нарешті спростили процедуру в’їзду в Україну. Тепер потрібен один свідок, який може свідчити по відеозв’язку, це батьки чи сусід. Але з’явилася купа кордонів. Як тепер добиратися? А та молодь, якій у 2014-му було 12 -13 -16 років, виросла. У них там сформувалися зв’язки. Хтось одружився. Хтось пішов працювати. Їх ми втратили. А ще… Всіх тих, хто виїхав, я просила: "Давайте робити сюжет, розповідати, як це можливо, що в Україні чекають цих людей". Але ніхто не погоджувався до останнього часу. Лише Поліна з Дімою, які приїхали перед новим роком. Після них вже дали інтерв’ю Артем, ще один Діма – пішла ланцюгова реакція.
Вже декілька місяців у Вірменії сидять два хлопці, яким відмовлять у в’їзді. Вони хочуть приїхати, щоб долучитися до українського війська. Консульство їм відмовляє. Свідоцтво про народження є у кожного з них є, але це не документ… Намагаємося пробити цю стіну.
Рік тому ми познайомилися з Богданом Кротевичем. Я порушувала тему в’їзду молоді, а мені закривали рота. Богдан поспілкувався зі мною, включився в цю тему, намагається знайти шляхи. Завдяки йому, а тепер ще й Поліні та Дмитру, ця тема нарешті почала рухатися. Поліна дуже смілива. Бореться за себе і за всіх інших. І вона не замовкне.
Наталя з Поліною під час прогулянки Києвом. Дівчинка дуже хотіла виїхати з Криму в Україну. І тепер дає інтерв’ю, розповідаючи, як це можливо зробити, про життя в окупації та про любов до всього українського
Після інтерв’ю Полини і хлопців мені пише купа дітей з Луганська, Донецька, Херсонщини. Завдяки їй я познайомилася з фондом "Плахта", який допомагає оплатити дорогу і перше проживання дітям зі східних регіонів. Лише зараз ми дізналися, що існують виплати, які можуть отримати такі дітям, які приїжджають в Україну. Є хостел, де можна тимчасово проживати. Процес зарухався, і ми не зупинимося.
Всі волонтери, які окремо займалися подібними випадками, зараз об’єдналися. Ми намагаємося зробити єдине вікно, куди можна звернутися, навіть перебуваючи в окупації. Або перебуваючи в іншій країні. Скинув своє свідоцтво про народження, інформацію про своїх батьків. Дані перевірили. І людині повідомляють, в яке консульство можна звернутися, де її чекають, де можна отримати документ на в’їзд в Україну.
Я весь час думаю, скільки дітей ми вже не повернемо. Інколи дивлюся на своїх прийомних дітей, які граються, спілкуються, і думаю: якби ми швидко їх не забрали, мама вивезла б їх у росію, вона ж там живе. А так... Старший, Ілля, тризуб собі набив – бо українець. Трьох громадян України ми зберегли, які б точно були росіянами. А у них будуть свої діти. Тобто не трьох! Від цієї думки самовтішаюся. Це дуже правильно було – забрати їх. Розумію, що вони тут вільніші. Вони отримали свій шанс на майбутнє й ідентифікують себе українцями.
- Чи ти віриш, що колись повернешся в Крим?
- Звісно! Я не знаю, коли це станеться. Чи буду я ще у працездатному віці. Але те, що півострів буде деокупований, - ніколи не сумнівалася. Але мені б хотілося жити на два будинки – в Києві і в Криму. І насаджувати там Україну!
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
