" З ворогом особисто спілкувалися на відстані 5 метрів. Потім довелося вступити в контактний бій", - підполковник Ігор Янюк
Підполковник Ігор Янюк (Гетьман) зі Львівщини за власним бажанням створив бойову групу саперів-штурмовиків, що саме по собі звучить вражаюче. Загалом у війську майже 14 років. З 2020 року служив у 56 окремій механізованій Маріупольській бригаді.
"Я сюди прийшов лейтенантом і дослужився до командира батальйону БПЛА", - резюмує він. На даний час перейшов в 44 бригаду на посаду замкомбата.
Як більшість українських воїнів називають росіян на полі бою – відомо. Ігор Янюк називає їх "нєгодяї". Про контактні бої й інші ситуації з "нєгодяями" - в інтерв’ю Цензор.НЕТ.
АТО НАВЧИЛА ВОЮВАТИ, ОБОРОНЯТИСЯ І КРАЩЕ МИСЛИТИ
- У війську я з 2010 року, ще зі строкової служби. І служив-служив до 2016-го року. Тоді поступив у Львівську академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, у 2020-му закінчив і потрапив у 56-ту мотопіхотну бригаду на посаду командира взводу інженерно-саперної роти. Пізніше мене як старшого лейтенанта поставили командиром роти, також інженерно-технічної.
Тоді вже була ООС, ми саме в Пісках стояли. Нас, інженерів та саперів, не вистачало. І я дав сам собі ідею, що треба створити невеличку мобільну групу саперів, яка також виконуватиме разом зі мною штурмові завдання.
- Як ви це пояснювали бійцям?
- Коли набирав хлопців, то відверто підходив і питав. Я набирав тих, хто одразу без питань погоджувався і так створив групу з 9 людей.
Я не хизуюся, коли скажу, що ми почали просто неймовірні справи робити. Ми заходили на такі відстані до противника, що наші оператори дронів, коли ми потрапляли їм на монітор, передавали своєму командуванню: "Або вони не знають, де противник знаходиться, або в них сталеві яйця". А тоді дронів ще мало було, і такі випадки в принципі рідкість. А ми доходили туди, куди інакше як дроном не підберешся.
Кидали нас на Волноваху, на Піски, на Велику Новоселівку, Золоту Ниву. Потім - на Гуляйполе, а звідти на сторону Бахмута, де ми зараз і служимо.
- У вас величезний бойовий досвід. Згадуючи себе юного, пам’ятаєте, як загартовували себе на життя у воєнному режимі?
- Мені зараз 32 роки, так. Можете порахувати, скільки я мав у 2014-му. Я був геть молодий хлопчина. Свій бойовий досвід здобував крок за кроком. Під час першого обстрілу я не знав куди дітися. Одразу сховавсь під машину, а потім зрозумів, що в ній дуже багато боєприпасів, які ми везли на ротацію. Командир роти Бугай Олександр Олександрович сказав мені чітко: "Синок, не переживай, все буде добре, просто розслабся і не витягуй голову куди не треба. Коли інтуїція підкаже, тоді йти вперед". Це був мій перший досвід страху.
АТО навчила трішки воювати, оборонятися і краще мислити. Загалом для нашої армії АТО було навчанням. Так, це було навчання, яке забрало багато життів, постраждало багато людей і родин. Але і навчило нас як планувати подальші ходи.
В принципі, якось я навчився переборювати страх і адреналін. Коли ти виходиш з критичної ситуації, з хлопцями спілкуєшся, то почуваєшся героєм. Хоча насправді там було так, що як кажуть, точка джі так стискалася, що, напевно, і голка би не пролізла.
МИ СТРИБНУЛИ В ОКОП, А ТАМ ДВА НЄГОДЯЇ, ХОЧА РОЗВІДКА ДОПОВІДАЛА, ЩО ТАМ НІКОГО НЕ БУЛО…
- У чому полягає поєднання саперно-інженерної та штурмової роботи? Ви ідете в атаку, паралельно розміновуючи чи навпаки заміновуєте?
- Нашим завданням завжди було заводити піхоту, розвідку, штурмовиків. Ми мали пройти повністю першими, подивитися чи немає вибухових пристроїв і потім провести хлопців безпечно. Ну а потім їх, як кажуть, зашити, тобто закласти підступи невибуховими-вибуховими мінами. Ну і врешті спокійно самим вийти.
Не завжди в нас виходило дійти до точки, бо часом виявлялося, що противник вже про нас знав. А коли противник почав масово застосовувати дрони, то стало дуже важко. Але ми не відмовлялися від жодного завдання. За весь час в нас були лише поранені, жодного двохсотого.
- Як ви даєте раду ворожим дронам?
- Ми відповідно також перейшли розвідувальні мавіки і тому подібне. Дійшли до того рівня, що на даний момент в нас міні-завод з виготовлення боєприпасів. Ми використовуємо різні, починаючи від 250 грам, закінчуючи будь-яким замовленням на будь-який дрон.
- На будь-який?
Так, і навіть на "Перун" - це 27 кг - без питань.
Також працюємо з невибуховим загородженням, на дрони перероблювали єгозу і таке інше – аби тільки інженери не заходили вглиб фронту і не ризикували життям, а все за них пташками робили.
- Як ви почали працювати на дронах?
- Згодом мене поставили командиром групи інженерного загородження. На цій посаді я пробув приблизно півтора року, а потім мені запропонували, щоб я став командиром батальйону БПЛА.
Зараз батальйону всього 5 місяців, але він вже увійшов в топ-50 за ефективністю - загальними зусиллями і пілотів, і управління, і нашого мінізаводу з виготовлення боєпропасів.
Щодо дронів, то відбулася справжня революція. Коли в 2022 році з’явилися перші дрони, навіть не Mavic, то це особисто для мене було вау. Опишу, як ми працювали без них.
Ми ішли на виконання завдання півтора-два кілометри в пішому порядку, не розуміючи, що перед нами. Навіть не знали, куди можна заховатися у разі обстрілу – орієнтувалися суто по свисту снаряда. Я би кожному піхотинцю давав державні нагороди. Коли не було такої великої кількості дронів, як зараз, то ми навіть спокійніше пересувалися на нулі. А зараз, піхотинцю просто зайти на позицію і поміняти побратимів – це неймовірно важке завдання.
І пілоти мої - просто красавці: чудеса роблять.
- Хто вам переважно постачає дрони – держава чи волонтерські фонди?
- Держава забезпечує БПЛА, і цей комплекс розширяється. Для того, щоб батальйон потужно працював, то реально на місяць треба від 40 до 50 мільйонів. Не завжди така сума є, тому багато привозять волонтери, але часто це не оптоволокно, а аналог.
Я за те, щоб волонтери свої зусилля спрямовували на виняткові речі і закривали дійсні потреби. Наприклад, мене досі дуже сильно бісить, коли, волонтер, бідолаха привозить бійцям серветки і тому подібне. Мені кортить сказати: чувак, ти отримуєш зарплату, ти отримуєш бойові, ну, будь ласка, забезпеч себе серветками.
- Ваші найнеймовірніші бойові історії – це все-таки про власне саперну роботу.
- Якось коли ми зайшли зашивати позиція, яка була крайньою, тобто хлопці, що її тримали, були першою українською піхотою перед обличчям ворога.
Ми мали перед позицією все зашити мінами, щоб до наших хлопців не заліз противник. У мене є дурна звичка йти стільки, скільки можна. Я говорю сам собі і хлопцям: якщо ми доповзли до визначеного місця, значить і далі можемо йти, правильно? Так ми доповзалися до того, що стрибнули в окоп, а там сидять два нєгодяї (потім ще два прибігли). Хоча нам доповідала розвідка, що там нікого немає.
Мене і моїх людей врятувало те, що нєгодяї просто їли, тому автомати були в них збоку. Ми зробили роботу і зачистили це все, зашили та вийшли спокійно, але у нас був один трьохсотий – шальна куля зачепила.
ТІЛЬКИ МИ ПРИСТУПИЛИ ДО РОБОТИ, ЯК НАС ПОЧАВ РОЗБИВАТИ ТАНК
- У Вас були ситуації, коли Ви прощалися з життям?
- Бувало, коли нас засікали. Ми дійшли до точки і мали приступати до роботи – зашивати підступи до наших позицій. Але нас помітили. Нас почав просто таки розбивати танк. Будівлю, в якій ми були, майже розбило. Одного хлопця – Титана – завалило на моїх очах. Перед тим він зробив один постріл. Потім, мабуть, щось заклинило. Але я про це не думав, переживав, щоб танк не вистрілив ще раз. Перший раз він вистрілив нам у вікно. Ми ховалися якраз біля стіни, що біля вікна.
Я реально попрощався з собою. Думав, що й Титану кінець… А потім через 30 секунд він піднімається з-під купи цегли. Обтрусився і сказав слова, які я ніколи не забуду: "Ніхєра собі, сука, ще й попав".
Насправді на війни багато хибних кінців бою. Наприклад, вже коли артобстріл закінчувався, то ми думали, що вже все добре, аж тут підходив противник, і в нас починався з ними контактник.
Потім у 2023 році з тим же Титаном попали в історію на напрямку Гуляйполя. Тоді одна бригада, як кажуть, втратила позиції, і нас туди кинули, хоча нашу бригаду саме вивели на відновлення. Ми виконували завдання у різний спосіб. Нам треба було пройти повз них. (Тоді росіяни часто одягали нашу форму і бронежилети). З противником ми особисто спілкувалися на відстані 5 метрів. Я російською мовою дуже погано володію, на відміну від Титана. Тому розмову вів він. Почав тому пояснювати: типу ми там з якогось підрозділу, зайшли, а там "хахли" були, але ми перебили всіх і тепер їх немає, вертаємося назад. Ці два нєгодяї нам повірили, при тому, що я постійно мовчав. Але тут я голову підняв, і, можливо, вони в мене ззаду на бронежилеті помітили шеврон з нашим прапором. Я забув зняти шеврон з відсіка для пляшки з водою, його не мало би бути видно, але, мабуть, помітили. Я швидко підірвався, і ми вступили в контактний бій.
А було якось, що ціла наша група в засідку попала. Це було під Великою Новоселівкою і Времівкою – тоді по половині цих сіл ще було нашими. Завдання поступило таке: ми з сумісниками мали зайти практично в тил, противника, замінувати і вийти. Приїхали суміжники, побраталися - красавці усі. І тут вони почули, як мене кличуть "Анатоліч". Їм пояснили, що я – командир роти. Вони не повіри одразу, що командир роти сам на такі завдання людей веде.
Коротше, задача була зайти туди в тил. Ми вийшли в 11 ночі, в одну сторону йти 12 кілометрів було. Повністю екіпіровані. Рюкзаки були в усіх забиті зброєю, набоями, харчуванням, водою. Я ще тоді запитав: "Ми що, на тиждень йдемо?" Мені відповіли, що це десь на три дня задача. Я сказав: "Ні, ні, ні, ми не так не працюємо. Ми сьогодні заходимо, робимо роботу і виходимо". Бувало таке, що ми і 12,5 кілометрів несли на собі що міни, але завдання виконували швидко.
По дорозі, якщо ми знаходили міни противника, то їх розмінували. Дійшли до визначеної точки - це на відстані 400 метрів від ворога. Я дізнався, що нас снайпери прикривали. Ми навіть не могли в туалет сходити.
Я запитав: "Що відбувається?" А вони кажуть: "Командування сказало, не дай Бог, з вашої групи в когось волосок спаде, нам буде просто гаплик". Це було цікаво і приємно, що ми славу набили собі, що доходить до інших.
Ми зробили цю задачу, але коли виходили назад, то я побіг вперед глянути дорогу. Я від них відійшов кілометр на півтора-два, коли почув шум техніки. Я в кущі заліз і почув шум знову, потім голоси. Я розумію, що це ніхєра не наші, а в мене група ззаду йде. По рації передавати боявся, щоб мене не почули. Коротше, засів я в цій посадці. Я думав, що коли наші ближче підійдуть, то відкрию вогонь і прийму увагу на себе. Може, з мене би решето зробили, але вже був напоготові.
Але нєгодяї просто поговорили-поговорили, сіли й поїхали. А з мене холодним потом текло. Я помалу назад-назад своїм передав. Ми розбилися на групки і так потрохи вийшли. Через два дні ми дізналися, що там, де ми мінували, ворожий танк підірвався, а також інша техніка.
- Навіть з того, що ви розповіли, зрозуміло, що з росіянами ви дуже близько стикалися. Окрім того, що вони, ясна річ, вороги і нєгодяї – якої ви думки про них?
- Коли я на завданні, то думаю, як все зробити і пошвидше вийти. Думати про ворога мені ніколи.
Якось двох брали в полон. Кричали: "Ніхєра не здамся!" А потім виявилося, що це кричав їхній командир відділення. Один з двох полонених – його рідний брат. Прийняли ми цих молодих хлопців. Вони одразу почали давити на жалість: діти, сім'я і все таке. А те, що в нас теж діти і сім’я, то їх не хвилює.
- Ви ловили себе на думці, що на війні більше відчувається того, що називають Рукою Бога?
- Історія була показова в цьому плані, під Пісками. Хлопці прийшли, саме ішов страшенний дощ. Вони вивантажували потрібне для роботи – міни зокрема. І в багнюці відповідно це все позастрягало. Я був на машині, вони мені додзвонилися. Я все кидаю, просто лечу туди на машині, щоб витягнути застряглих хлопців. А коли домчав, то зрозумів, що максимум кілометр хлопці не доїхали. І вони мене викликали, щоб взяти побільше, бо в руках все не донесли б.
І так ми тягали, поїхали. Настільки нам під тим дощем було це все по барабану, що ми фари навіть включили. І, як на диво, по нас жодного обстрілу не було навіть. І мене Сашка (Стріла) раптом просто б'є мене по машині і стукає в вікно. Я по тормозах, і він до мене каже: "Командир, ще би 30 сантиметрів і ти би наїхав на протитанкову міну".
Хоч ми, коли приймали це поле в інших саперів, то вони сказали, що нічого не знайшли. Але це було від дороги метрів 8.
СЕРЖАНТИ І БІЙЦІ ЧУЛИ МОЇ ТЕЛЕФОННІ РОЗМОВИ З КОМАНДУВАННЯМ, ТОМУ НЕ ХОТІЛИ СТАВАТИ ОФІЦЕРАМИ
- Багато хто з тих, хто гарно себе показав в боях, не хоче йти ані на офіцера, ані на сержанта, хоча є запит саме на бойових офіцерів, старшину. Вони говорять: а навіщо мені це потрібно, це зайва морока і обмеження? Вочевидь люди після закінчення війни не планують далі себе з військом пов'язувати. З іншого боку часто лунають нарікання на брак хороших офіцерів. Ви ж явно всі між собою спілкуєтеся, як ви це обговорюєте між собою?
- Так, мої сержанти, які достойні більшого, також не хочуть ставати офіцерами. Будучи старшим лейтенантом або капітаном, я з солдатами виходив на позиції, ходив на штурми, і бійці це поважали. Але водночас вони чули мої телефонні розмови з командуванням. Наприклад, мені ставлять якусь задачу або, вибачте, нагибають ні за що. Питають: чому в нас не вийшло зайти на позицію. Я говорю, що я міг зайти, але розумів, що потім не виведу людей звідти. Тому люди бачать, що простіше бути солдатом, тобто, виконати завдання, а далі - ніякої відповідальності. А офіцер відповідає і за виконання завдання, і за людей, і за те, щоб всі папери були оформлені. "Бумажки" - це окрема тема. Мої бійці бачать, що коли я отримую, наприклад, скотч, то маю заповнити для цього кілька папірців. Це маразм!
А можливо хтось боїться, що його вища посада і гроші зіпсують. Я не один такий приклад знаю: був чоловік капітаном – нормальна людина, пішов на підвищення і спортився.
- Коли ви пішли навчатися у військову академію, то що вас було стимулом? Вас підкупило те, що вас фактично попросив командир про це?
- Якщо чесно, то я навіть не знав, що я вступив. Було так, як ви кажете: командир попросив. Але мене тоді влаштовувало бути командиром відділення і я опирався дуже довго. А потім мене викликав командир частини і сказав, щоб я їхав до себе на батьківщину (я сам родом з Львівської області, з Червонограда, зараз в Шептицькій). І каже: "Давай, напевно, їдь в академію". Я кажу: "В смислі, в яку академію?". Якось так.
Стимулу здавати іспиту я не мав, думав їх завалити. Але змінив думку, коли побачив інших абітурієнтів. Тоді, у 2016 році, саме проводили експеримент – об’єднали в одному потоці цивільну молодь, яка після школи вступала, і тих, хто вже гарно зарекомендував себе в АТО (а таких виявилося багато).
- Ви здобули вищу військову освіту перед повномасштабним вторгненням РФ, увійшовши до кола офіцерів, які мали б складати кістяк війська. Яке у вас враження про те, як готували чи готують командний склад?
- Академія навчила мене найважливішого: нікому не вірити. Хоча мені дійсно подобалася саперна справа і для мене це був найтолковіший предмет.
У мене було з дисципліною дуже погано, бо я багато сперечався зі своїм керівництвом, в плані того, що доцільно, а що – ні. Якщо ви живете відповідно до статуту, то, будь ласка, самі його дотримуйтесь для початку, а не показуйте курсантам приклад, що його дотримуватися не потрібно. Заступник з морально-психічного забезпечення мого факультету на третьому курсі переді мною став на коліна і просив, щоб я звільнився. Тому що я з ним постійно сперечався і доказував, що він не виконував свою роботу. На хлопців, які після школи втупили, він впливав криком, а на мене це не діяло. Їх бісило, що курсант доказує щось офіцеру. Так, він старший за званням, але у мене бойового досвіду більше.
З іншого боку, було багато офіцерів, яких можна вважати прикладом. Намагаюся також бути таким.
- Нещодавно ви змінили посаду з командира батальйону на замкомбата в іншій бригаді. Чому ви зробили такий вибір? Це також через "характер"?
- Не переповідатиму деталей. Я зараз у місці, де мене цінують і де я можу бути максимально ефективним.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
