Богдан Кротевич: "Поки не відбудеться зміна Головкома і вибудованої ним системи, краще не буде"

Автор: Ольга Москалюк

Колишній начальник штабу 12-ї бригади спецпризначення НГУ "Азов" Богдан Кротевич - досвідчений військовий, який рік тому повернувся до цивільного життя. Водночас він продовжує говорити про армію так, як мало хто інший. Його слова - гострі, прямі і подекуди шокують: про втрати штурмових підрозділів, хаотичне управління, системні помилки, корупцію та ризики для людських життів.

 Він розповідає про те, що відбувається на фронті, не мовою політичних заяв, а через власний досвід і спостереження: як нові бійці опиняються на передовій без підготовки, як рішення "зверху" можуть коштувати сотні життів, і як Україна бореться не лише з ворогом, а й із внутрішніми проблемами. У нашій розмові ми розглянули  частину з них, але почали її з особистого.

- Розкажіть, яким для вас був цей рік після служби?

- Знаєте, я пішов служити, коли мені був 21 рік. На той момент я навчався, закінчив четвертий курс академії, жив у гуртожитку в Києві. Влітку 2014 року я вступив до "Азову" – тоді ще батальйону міліції. І до лютого 2025-го був у армії – від солдата до начальника штабу (також виконував обов’язки командира бригади). Для мене основною проблемою виявилося те, що я не вмів жити самостійно. Так, я жив у гуртожитку і формально був самостійним, але під час навчання ти все одно багато в чому залежиш від інших. А в армії ти належиш їй та державі. І от рік тому я почав вчитися самостійно жити. Це досить нелегкий початок. Але, з іншого боку, я ніколи не будував у себе в голові історію, що я комусь там потрібен, що я захищав Батьківщину, і тепер мені всі винні. Я звик покладатися на себе. І мені в цьому плані було, звичайно, простіше інтегруватися в цивільне життя.

- Деякі військові, які приходять у відпустки або приїжджають у відрядження до тилових міст, зізнаються: є певні речі, які їм не подобаються. Наприклад, що тут бувають гучні вечірки. Дехто вважає, що на вулицях забагато чоловіків призовного віку, які ухиляються від служби. Вас щось дратувало, коли ви повернулися?

- Я реально розумію військових, які так кажуть, і в жодному разі їх не засуджую. Але, згадайте, ще до повномасштабного нападу під час проведення АТО та ООС була така сама ситуація. Йшла війна, просто не в такій гарячій фазі. Тоді теж звучали питання: ми там воюємо, а ви тут навіть не розумієте, що відбувається?! Особисто для себе я прийняв таку позицію: якщо цивільні люди не відчувають війну, значить, я правильно виконую свою роботу, адже так і має бути.

Зараз, звичайно, коли ми говоримо про повномасштабне вторгнення, про країну в стані війни, я розумію: це ще більше тригерить військових, і вони мають абсолютно повне право висловлювати таку думку. З іншого боку, я б виділив два напрямки. Перший – це відпочинок. Я вважаю, що він потрібний, і це нормально - аж до клубів, тусовок, якихось культурних заходів (тобто тих, які не переходять у аморальні вчинки). Я дам 99 відсотків, що на цих подіях присутні і військові, які прийшли з ротації. Не треба забувати, що чимало з них пішли воювати у 18–20 років. По факту, вони не бачили життя та увійшли у війну не так, як ми у 2014-му, а буквально увірвалися в шалену "м’ясорубку". Тож мають повне моральне й юридичне право відпочивати так, як забажають. Тому що здебільшого щодня ризикують своїм життям за державу. Я роблю поправку на цей відпочинок. У всіх різні смаки. Хтось любить рейви. Я, наприклад, ні - ніколи там не був і, скоріш за все, не буду. Але я знаю багато хороших військових, зокрема розвідників та штурмовиків, яким подобається туди ходити. Вони там нічим не зловживають (максимум - вип’ють пиво), просто їм до вподоби танцювати під техно. Хтось любить відпочивати в Карпатах або просто побути вдома. Я ж кажу: смаки різні, але на права військових треба зважати.

Другий напрямок – ухилення від служби. Зараз ця тема ухилянтства, мобілізації та СЗЧ дуже складна. Це все комплексні речі, які не можна розділяти. Звичайно, є закон та обов’язок чоловіків старше 25 років служити. Це ніхто не піддає сумніву. Однак я був військовослужбовцем і розумію, чому деякі люди не хочуть сюди йти. Загалом я - абсолютний прихильник рекрутингу. Наївно вірю: якщо військова служба відповідатиме вимогам закону і тим обіцянкам, які сама ж держава прописує (коли той же рекрутинг наголошує: ти вступаєш до наших лав і рік або два стовідсотково служитимеш, де обрав, наприклад, в ППО, то там і буде), процес відбуватиметься не так, як зараз. Буде достатньо людей, які підуть служити без якихось насильницьких методів.

Крім того, держава повинна зробити так, щоб люди, які ухиляються, мали певні складнощі в цивільному житті - блокування особистих рахунків, неможливість розраховуватися картками тощо. Такі моменти, які тебе обмежують і змушують все ж таки піти до ТЦК, як мінімум стати на військовий облік і з’являтися, коли тебе туди викликають.

Але, повторюю: я розумію, чому люди не хочуть. Тому що не знають, що з ними станеться після мобілізації. Вважаю, що підрозділи, які займаються примусовою мобілізацією, в даному разі ТЦК, повинні бути повністю виведені зі складу Збройних Сил України і передані в підпорядкування Міністерства оборони. Це обов’язково. У військових є така досить цікава профдеформація (у мене теж) - певна надмірна жорсткість, надзвичайна швидкість прийняття рішень і закриття потреб.

Якось офіцер з однієї з військових адміністрацій сказав: "Мені Сирський встановив план, і я його виконуватиму". Але так не повинно працювати! Тому що пан Головнокомандувач, звичайно, має думати фронтом і формувати потреби до Міністерства оборони, але воно, у свою чергу, мусить здійснювати цивільно-правовий контроль Генштабу. Зараз цього не відбувається. Тому іноді ми бачимо на вулицях, відверто кажучи, ахінею. А російська пропаганда це підтримує і спотворює. Ми також усвідомлюємо, що через ЗМІ поширюється повна недовіра до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. За останній місяць було дуже багато нападів на працівників ТЦК. Людям починає здаватися, що простіше вбити або поранити представника ТЦК чи поліцейського, сісти до в’язниці, але не потрапити до армії. Адже одразу йдеться про штурмові полки (Сирського. – О.М.). Тут, розумієте, дуже складне питання. Воно з кожним днем тільки ускладнюється. Тому що немає реакції на їхнє створення, на те, що показують у соцмережах. І чим далі це зайде, тим складніше буде вирішити цю проблему.

- От власне напади на працівників ТЦК почастішали і стали агресивнішими та жорстокішими. Наприклад, за два тижні – три випадки завдавання ножових поранень, які нагадують цілеспрямовану дію. Як бути військовослужбовцям, які мають виконувати свої обов’язки, розуміючи що під час проведення мобілізаційних заходів їх можуть вбити?

- Тут найстрашніше те, що тебе можуть вбити співвітчизники. Ми продовжуємо провалювати інформаційну політику в державі. Її фактично не існує. У нас, по суті, абсолютно реакційна політика: ми реагуємо на будь-які виклики, на певні проблеми, але не думаємо стратегічно – як на рівні держави, так і ЗСУ. На жаль. Хоча окремо від теми з хорошого можу відмітити, що Сили безпілотних систем нарешті більше звернули увагу на оперативний рівень, ніж на лінію бойового зіткнення.

Звичайно, те, що відбувається на вулицях, це страшно, але цю ситуацію можна виправити, якщо вибудувати систему управління не просто в ЗСУ, а ще й над ними - тобто оцю ланку "Міністерство оборони - Генеральний штаб", якої сьогодні немає. Я особисто бачив те, що МОУ взагалі ніяк не помічало, не зважало на Генштаб. Робили якусь свою роботу, виділяли якісь кошти на забезпечення ЗСУ і все. Міністерство ветеранів взагалі існує окремо. Хоча, на мою особисту думку, так не має бути. Повинен функціонувати Департамент ветеранів у Міністерстві оборони України. І це теж відокремило Міноборони від Генерального штабу. А МОУ повинно бути включене, в тому числі, і в справи ветеранів, щоб розуміти, про що така людина думає, що відчуває, які у неї проблеми тощо. Цей контроль має з’явитися, знову ж таки, не реакційно, не під конкретну людину, а як системна складова. Тоді у разі зміни міністра оборони чи Головкома, система все одно працюватиме. Тож ця проблема вирішиться.

А зараз у нас відбувається так, що ми обіцяємо з рівня держави, ЗСУ, але не виконуємо свої обіцянки. Ще раз: звичайна людина боятиметься йти туди, де вона не розуміє, що з нею буде надалі. Вона ж читає не тільки російську пропаганду, а й, наприклад, родичів безвісти зниклих бійців деяких підрозділів, які кажуть, що військова частина наплювала на них, не сказала, що сталося. Ми бачимо вбивства і у територіальних центрах комплектування, і у військових частинах, коли люди, як було нещодавно, помирають від пневмонії через два дні після того, як потрапили до підрозділу. Звісно, бажання йти служити таке ні у кого не викликає. З іншого боку, єдине, що я продовжуватиму рекомендувати – долучатися самостійно, поки у вас є можливість, до тих підрозділів, в яких ви впевнені, які тримають слово. Я такими вважаю "Азов", Третій армійський корпус, "Хартію" і так далі. Там є гарантії, що ви працюватимете за своїм профілем та відповідно вашим здібностям і характеристикам. Це треба доносити громадянам. На жаль, держава не може сказати: "Дивіться, у нас є погані підрозділи, а ось ці - хороші", бо це б означало визнати свою помилку. Але я про це говоритиму. Можу просто навести приклад. Я ніколи не засуджував людей, які не проходили військову службу. У кожної людини є своя мотивація, бачення, оточення тощо. Я не знаю, яке життя вони жили. Але у мене був випадок, коли я сказав знайомій людині, яка не хотіла йти на службу: "Якщо не хочеш потрапити в штурмовики, можеш вивчити Word, Excel, CorelDRAW, і тебе візьмуть малювати карти. Тобто у тебе є можливість опанувати якийсь фах, поки маєш час. Потім можеш звернутися до рекрутингу". Людина довго вагалася, не діяла. Нещодавно мені пишуть, що от її мобілізували, чи можете допомогти? Питаю: "Можливо, він став якимось IT-шником?". Адже тоді на місці в підрозділі можна буде показати, що вміє, то його використають у цьому напрямку. Ні, бо не навчався ж. І в цієї людини - високий шанс потрапити до піхоти, звісно, до штурмових підрозділів. Тут єдине питання — чи його підготують належним чином? Тому що людина може не хотіти, може бути примусово мобілізованою, але якщо пройде якісну підготовку, добре воюватиме у штурмових підрозділах. Ще й думатиме: "Який я був дурак, що не пішов раніше". Такі історії теж бувають. А підготовка — це питання до того, про що ми з вами говорили: якщо ви обіцяєте, що людина буде підготовлена, пройде вишкіл, отримає знання, захист і забезпечення, це інша річ. Адже війна саме так і робиться.

- Така людина, яку примусово мобілізували, може, як ви говорите, стати хорошим військовим, а може й піти в СЗЧ. Міністр оборони озвучив цифри – більше 200 тисяч. Це, м’яко кажучи, чимало…

- Це дуже багато. Наскільки я розумію, це близько 20 відсотків від усіх наших Сил оборони.

Я знаю, що у тих підрозділах, які я назвав, і вважаю найкращими, мала кількість СЗЧ. Але ж, дивіться, у нас ввели таку посаду, як військовий омбудсмен. Я дивлюся інтерв’ю – багато слів і розмов, що побачили порушення. Так само нещодавно їх виявив у ТЦК і Лубінець. Але результату я не бачу. Наприклад, мені нещодавно військові, які дотичні до деяких штурмових підрозділів, вже після того, як їм вдалося перевестись, написали: доходить до того, що можуть мінувати полігони. Тобто в тилу мінуються околиці полігонів, де проводиться підготовка, щоб люди не могли піти в СЗЧ. Коли це "літає" в соцмережах, то хтось повинен не інтерв’ю давати, а їхати перевіряти, і вже потім не лише виступати перед Верховною Радою (при всій повазі до народних депутатів, я не вірю в їхню силу, бо не бачу її), а писати в ДБР, якщо не відкривають провадження – подавати до суду, йти до СБУ тощо. Тобто я вважаю, що робота омбудсменів і тих, хто повинні захищати права людей, полягає не в тому, щоб просто фіксувати порушення, а щось з цим робити. Є такі повноваження. Особисто я цього не спостерігаю. Так, я бачу, що вони існують, але результату, на жаль, мені не видно.

Вони мають звертати увагу і на кричущі речі, які відбуваються. Теж розкажу на прикладі штурму, про який писав Стерненко, а я постив фотографію з Твіттера "Скали", де вони вибудували квадроцикли, які їдуть колоною з дистанцією два метри.

 Я розумію, про що я кажу - десять з половиною років прослужив. Навіть як похідна колона - це абсолютна некомпетентність. Адже якщо хтось дасть по гальмах, усі вріжуться один в одного. Навіть у правилах дорожнього руху передбачена дистанція. Так от цю профанацію побачили всі, тому що сам підрозділ виклав це у публічний простір, не розуміючи, що вчиняють не дуже розумні речі. Таке треба перевіряти.

- Щоб вирішити ряд проблем, про які і ми з вами зараз говоримо, президент доручив Михайлу Федорову провести реформу, зокрема розібратися у питанні мобілізації. Міністерство оборони досі готує відповідні зміни. Як думаєте, тут можна сподіватися, якщо не на прорив, то хоча б на зміну ситуації на краще?

- Поки не відбудеться зміна Головнокомандувача і вибудованої ним системи, на жаль, краще не буде. Наведу приклад. Президент та Паліса виходять з комунікацією, що вони передивлятимуться розподіл мобілізованих. До цього ми всі розуміли: більшість з них йшли до штурмових полків. Далі Паліса в Твіттері пише, що буде перше поповнення, справедливий розподіл і так далі. Мені декілька днів тому (ми записуємо інтерв’ю шостого квітня. – О.М.) командир однієї з бригад пише, що йому цього місяця дають до 40 військовослужбовців, а "Скелі" дали тисячу за місяць. Каже: "Якби я стільки отримав, рік не просив би людей". Це з його слів - я не можу стовідсотково підтвердити, бо не маю документів, але я йому вірю. Також розказав, що до цього не давали поповнення взагалі. Оці 40 на місяць, я так розумію, і є "реформа справедливого розподілу". Думаю, що створення окремого роду військ, яке не затверджене президентом, але досі існує, це якась, вибачте, клоунада. Ці штурмові полки є окремо й підпорядковуються безпосередньо Головкому. Я думаю, що він дійшов до такої ідеї після Курської операції, бо до її проведення зібрав усіх десантників і, наскільки мені відомо, сказав: "Ви зі мною або ні". Деякі керівники бригад виступили проти, після чого їх зняли. Тут історія така, щоб створити підрозділи, які беззаперечно виконуватимуть абсолютно всі задачі, які їм ставитимуть. Я не знаю, як це назвати – кумівство, корупція, робота на власні бонуси. Закриваючи якийсь напрямок, роблячи медійний сплеск: ми десь наступали, відбили якесь село, створюється вигляд, що Головнокомандувач щось робить. А те, що це село через два-три дні ворог відіб’є, а штурмуючи його, ми могли втратити до 600-1000 людей, ніхто не переглядає.

Єдиним кричущим моментом може стати оприлюднення втрат цих штурмових полків, якщо це станеться, яке просто нахр@н сколихне країну. Колись я писав про один з підрозділів, коли бачив документи: за липень 2025 року він втратив людей більше, ніж наша бригада за два роки, коли наступала, та і зона відповідальності у нас була більшою. А на наступний місяць йому дали ще більше людей – десь 800. Через те, що я знаю, як це все відбувається, не можу бути суперсерйозним противником ухилянства. Так, звичайно, є ідіоти, проросійські люди, які не хочуть вступати до лав ЗСУ, й ті, кого не хвилює держава та її майбутнє, які мене бісять, і кого я ніколи не виправдовуватиму. Але у мене перед очима людина, яка хоче йти служити, однак не розуміє і боїться невідомості. Вона, може, готова загинути за державу, але свідомо, а не через замінування у тренувальних таборах. Безліч ситуацій, коли на підготовці людина просто автомату не бачила, і вперше брала його до рук вже в підрозділі. Тут питання в тому, що політичне керівництво, на жаль, не приймає рішення про заміну Головкому і серйозного підходу до системи. Коли ситуація дійде до межі, можуть почати збиратися мітинги. І коли так станеться, виникне питання, чому до цього довели, чому не виправили раніше? А йдеться ж про людські життя! Знаєте, що мене більш за все бісить? Те, що через корупційні скандали можуть бути медійні історії, а коли йдеться про людське життя, картина геть інша.

- Мені здається, про самі штурмові полки Сирського зараз частіше згадують в інформпросторі. Наприклад, нещодавно в одному з інтерв’ю колишній командир 47-ї окремої механізованої бригади "Маґура" Олександр Ширшин заявив, що там військових на позиції заводять обманом та силою. Ви знаєте про такі випадки?

- Мені бійці, які там служили, розповідали про це. Це роблять, бо знаходяться під протекторатом Олександра Станіславовича Сирського, який інакше не вміє воювати. Якщо подивитися на всю історію від Бахмута і далі, цей мікс підрозділів у "солянку" – це його стандартний підхід у роботі. У Бахмуті взагалі було незрозуміло, хто ким керує, і на яких позиціях перебуває. Штурмові полки – достатньо зручний резерв, який кидається у будь-які бої. Сирський забезпечує їх усім: "Bradley", "Leopard", "Stryker" – у них реально є все! Вони втрачають їх в штурмах і спокійно отримують нові, а також втрачають людей, вибачаюсь, бл@дь, по тисячі на місяць! Його частина домовленості – забезпечення, їхня – робити все, що він каже. А яким чином - його не повинно хвилювали. Для мене це звичайна ОПГ-шна система. Я стримую себе, щоб не нагадати, звідки ця людина родом…

- Чому? Усім же відомо, що з росії.

- Я не хочу, щоб мої слова звучали, як щось особисте. У мене з Олександром Станіславовичем особистого – абсолютно нічого. Коли він прийшов на посаду, я сказав, що потрібно спостерігати рік, і подивимось. Потім я написав 17 сторінок свого бачення, щоб не переводити це в особисту площину. Але у цій ОПГ-шній історії мені просто відчувається російський підхід. От звідки я взяв цей скрін колони, про який згадував у нашій розмові? З відео "Скелі", яка зробила вирізку зі стріму російського опозиційного блогера Майкла Накі, який каже (російською ж): "Зазвичай ми не бачимо українських штурмів, але ось спостерігаємо, як "Скеля", з їхніх слів, успішно штурмує, а це відбувається таким чином, як ми звикли бачити в російських штурмах: мангали, безліч піхоти на одній ділянці і так далі". І вони навіть не зрозуміли, що це не комплімент! Виставили у себе на сторінці. Це просто якийсь сюрреалізм! Коли я починаю про це думати, коли мені пишуть люди з цих напрямків, просто не можу збагнути, як таке відбувається?! Чому тільки у Ширшина та деяких інших військових вистачає мужності про це сказати?! Я знаю безліч прекрасних достойних офіцерів, але коли їх під час інтерв'ю запитують, як вони ставляться до Олександра Станіславовича, вони кажуть, що це абсолютно хороший командувач. Таким чином захищають свій підрозділ, що нормально. Взагалі можна написати в Facebook хороший пост про Олександра Станіславовича та отримати за це озброєння і техніку. Це не договір, але так спрацьовує. Кумівство завжди існувало, однак зараз масштаби просто шалені. Воно завжди буде при будь-якому Головкомі: хто більше подобається - тому дають більше. Але сьогодні це не приховано, а повністю відкрито. Однак ці офіцери, які так поводяться, лише своїми підрозділами не виграють війну. Бо це може зробити тільки цілісна армія. Але ж вона в цей час просто страждає! Тому тут треба відійти від особистого і перейти до загального. Оце те, що мене бісить - вони цього не розуміють. А Ширшин розуміє. Він може завтра вийти і, як деякі командири, сказати, що Олександр Станіславович - геніальний стратег, отримати посаду, наприклад, комбрига, тож його бригаду більш-менш берегтимуть. Таким чином він врятує тисячу-дві підлеглих, але війна програватиметься, а людей ставатиме менше. У нас більш ніж 200 тисяч СЗЧ і два мільйони ухилянтів. Невже за таких обставин ви не плануєте наперед?! Навіть якщо не думаєте про державу, то зрозумійте: якщо росія просунеться, захопить в полон, то вас просто обнулять. Хоча б тут поміркуйте! Або у них є план Б – вони виїдуть за кордон і на озері Кома питимуть з росіянами вино й розказуватимуть, як воювали на фронтах. Оце проблема. Тут питання ще прагматичне. Є проблема корупції. З того, що мені відомо, якщо навіть потрапляєш до штурмового підрозділу, то за певну постійну оплату можеш залишитися на логістиці десь у Дніпрі і нічого не робити. Доходить і до того, що забирають бізнеси. Отак людина могла бути підприємцем, однак віддає свою справу, щоб не штурмувати посадку. Розумієте, це якась така людська тупа психологія: от прокатить й мене не чіпатимуть. Та рано чи пізно чіпатимуть! Я кажу: ми створимо якийсь підрозділ, який просто вбиватиме всіх українських зрадників, корупціонерів за кордоном.

- Про Сирського Ширшин ще так говорив: "Якщо він щось вирішив, ніхто вже цього не змінить". Полковник ЗСУ та Герой України Дмитро Кащенко заявив, що Головнокомандувач будує авторитарну систему в армії. Ви в своїх інтерв’ю періодично звертаєте увагу на те, що Сирський використовує ручне мікрокерування військами. До чого це все може призвести?

- В армії має бути певна система. Але не авторитарна. Я - абсолютний противник посади Головнокомандувача. Вважаю, що в Україні повинен бути начальник Генерального штабу і все. Більш того, варто зробити штаб Сил оборони України, якого досі не існує, щоби там були і командувачі Нацгвардії, Повітряних сил тощо. Тут маємо системну проблему. Якщо прибрати позицію Головнокомандувача і лишити начальника Генерального штабу, підхід буде трішечки інший. Звичайно, начальник ГШ в теорії може перетворитися фактично на Головнокомандувача, але все одно це про інший підхід у роботі. Задача командира – віддавати накази. А його начальника штабу і всієї цієї структури – вирішувати, як їх реалізувати. У моєму нормальному розумінні президент і є Головнокомандувачем, який ставить задачі, а начальник Генерального штабу повинен думати, як їх вирішити. От і все! Тобто рівень Головкома – це не відправити роту, наприклад, закривати Покровськ. Сирський просто цього не розуміє. А щоб це розуміти, треба спати довше і менше відтискатися.

- Слухайте, а ви не отримували фідбек за критику Сирського? Можливо, щось від нього переказували?

- Коли я ще служив, він зустрівся з блогерами і обговорював з ними заміну комбригів, що, до речі, є військовою таємницею. Я написав твіт: уявіть, що в росії герасимов проводить таку зустріч і обговорює, яких командирів корпусів мінятиме. Це повна неповага до військових! У мене був спецзв’язок, то він міг набрати і щось сказати. Але мені особисто нічого не говорив.

- Ви звільнилися з війська зокрема через його антисистемне управління. Якщо Сирського замінять на посаді, є ймовірність, що повернетеся?

- Я взагалі ж не мріяв стати військовим. Завжди захоплююсь тими, хто свідомо обирає військову кар’єру, тому що вважаю, що це найкращі люди в країні, які пов’язують свій життєвий шлях із її захистом не тільки під час війни. Сьогодні, коли вона йде, тим паче. Я це трішечки вмію і мені подобається в плані управління і реалізації військових операцій. Це достатньо творча робота. Якщо мене за озвучених вами обставин запросять на якусь посаду - розгляну цю пропозицію. Загалом, поки у нас іде війна, не бачу себе недотичним до військової історії та оборони України.

- Ви пішли з армії напередодні того, як "Азов" став корпусом. Що скажете про корпусну систему? Вона ефективна на нинішньому етапі війни?

- Вона на 100 відсотків показала свою ефективність. Якби її не було, у нас би провалився фронт. Річ у тому, що раніше були ОТУ та ОСУВ. Тепер є корпуси. Але система так побудована, що відбувається ручне керування. Побачити ці нинішні хороші зміни важко, тому що гірших моментів більше. Війна - це як дисципліна. Не можна просто добитися дисципліни і все буде добре. Її треба підтримувати. Тож зараз у нас є як позитивні, так і негативні сторони. Однак негативних факторів більше.

Корпуси - це один маленький крок вперед, а штурмові полки, мобілізація та СЗЧ - 100 кроків назад. Я був прихильником абсолютної дивізійної системи, бо розумів покроковість. Тобто ти не можеш просто встати і пробігти марафон, якщо ніколи не бігав. Треба пробігти спочатку 500 метрів, кілометр і так далі - розвиватися. Корпуси - це точно не негативна, а позитивна історія. Це хоч щось.

- Сумуєте за армією?

- Я сумую за хорошими людьми і операціями. До речі, нещодавно бачилися з Юрієм Бутусовим, то я йому казав: "Оця операція на Куп’янську, яку проводила "Хартія", просто прекрасна. Молодці!". Я впевнений, що на деяких рівнях, де командири такі більш незалежні, будуть такі військові операції. Я от за цим сумую. І розумію, що у нас є можливості перемагати на лінії фронту, які ми не реалізуємо.

- А як ви загалом оцінюєте нинішню ситуацію на фронті? Росіяни посилюють тиск. Про весняний наступ говориться вже тривалий час. Ви що скажете?

- Я бачу, що у нас можливостей все менше, а у росіян їх достатньо. Не скажу, що у них все добре, і немає проблем. Я вважаю, що росія зараз планує наступальні дії не тільки на лінії бойового зіткнення, а ще й на кордоні, де в нас оборона менша. Також може наважитись на наступ з Білорусі. У неї ще достатньо, вибачте за порівняння, оцих "козирних карт", які вона ще не використала. Якщо цього не робить, значить, вони поки можуть собі дозволити вести війну, як продовжують нині. Я б на це зважав.

Насправді, за два місяці був спад наступу – не було задіяння бронетехніки і таке інше. Відбувалося накопичення як людського ресурсу, так і техніки й озброєння. Тут питання, де вони це задіюють. Якщо на кордоні росії й України, де немає серйозної лінії оборони, нам буде від цього погано. Тим більше, що у нас не йде накопичення резервів, немає цього стратегічного бачення. У нас так: оцю тисячу передали до штурмового підрозділу, зробили якусь маленьку наступальну дію, звільнили на два дні якесь село, яке потім захопив ворог, а ми втратили певну кількість людей. Але коли оцей наступ буде, нам потрібно відправляти туди резерви, яких, по факту, не існує. У нас, назвемо так: мобільно-вогневі підрозділи особистого резерву Головкому, що називаються штурмовими військами, які він відправляє на різні напрямки. Але ж і вони закінчуються і страждають через те, що підписалися абсолютно на будь-яку його ідею. А вона така: де медійно провал - там і ви. Є Гуляйполе - штурмові війська туди, є Покровськ - сюди. Але ж коли таких напрямків стане п’ять (а росія може собі це дозволити), кого тоді можна буде відправляти?! Уже буде нікого! І знову почнеться, як вже було рік тому: переводи з Повітряних сил, ППО тощо. А потім питатимемо, чому у нас повітряна оборона не збиває усе, що летить на цивільні міста. Цю історію вже трохи підзабули, але вона була.

Розумієте, коли ми говоримо про нинішнього Головнокомандувача, то у нас просто стільки проблем, що я в нашій розмові перескакую з однієї на іншу, тому що не знаю, за що братися - їх просто безліч! Аж до управління Збройними Силами України. У нас Головнокомандувач постійно сидить на командному пункті якогось корпусу чи бригади й керує, мабуть, з телефона, а начальник Генерального штабу задіяний у перемовинах, що ми постійно бачимо на фотографіях. У мене питання: хто управляє Генштабом, Силами оборони України?! Очевидно: якщо начальник ГШ постійно на переговорах із міжнародниками (а це одне з першочергових питань для України), певне, до них готується, а не приходить із головою, забитою інформацією з усієї лінії фронту.

Якщо Головнокомандувач спить по чотири години, постійно знаходиться на командному пункті корпусу і відтискається 150 разів, мабуть, він не знає, що відбувається під Сумами чи десь ще. Навіть поїздка на фронт - мінімум сім годин в одну сторону. Це банальна логіка. Звісно, треба туди їздити. Потрібно, щоб тебе бачили люди, спілкуватися з командирами, приїжджати до Генштабу і співставляти те, що тобі доповідають, і те, що почув безпосередньо з поля бою. Але там же, у Генеральному штабі, приймати рішення. Він же не просто так існує! Він для того, щоб всю інформацію збирати, аналізувати, давати пропозиції (бажано декілька), з яких ти обираєш, обґрунтовуючи, чому одна краще за іншу.

- До речі, що скажете про перемовини? Ви покладаєте на них якісь сподівання?

- Ні, я абсолютно у них не вірю. На жаль, для нас це - негативна історія, а росії більш вигідна. У мене немає бачення, що відбуватиметься, якщо буде припинення вогню й почнуться політичні події. Половина військових, скоріш за все, теж піде в політику. Вони тут мають повне право. Але росія може це використати. Умовно, навіть якщо зробити припинення вогню і проводити чесні вибори, уявімо, що десь посередині процесу рф починає наступ. Що тоді? Голова Верховної Ради тимчасово стає Верховним Головнокомандувачем. І як далі?!

Крім того, як будь-яка людина, я розумію, що у перемовинах має бути вигода обом сторонам. Хоч нам вони не вигідні, але ми зобов’язані брати у них участь, тому що цього від нас вимагають партнери – США. У нас є залежність від постачання західного озброєння, а також фінансування, то ми змушені йти на ці кроки. А росії це для чого? Так, говорити знову ж таки для Трампа, а робити навіщо? Я не можу знайти жодної причини, для чого їй зараз зупиняти лінію фронту.

- Якраз для того, щоб лише говорити на переговорах, а не домовлятися, росія постійно повторює: Україна має вивести війська з Донбасу. Причому знаючи, що для нас це - неприпустима історія…

- Знаєте, при всіх внутрішньополітичних нюансах, я на міжнародному рівні повністю підтримую позицію президента Зеленського. Я радий, що він розуміє: виведення військ з будь-яких територій - це їхня здача без бою, а війна ж все одно потім буде, але для нас із гірших позицій. Нещодавно читав його заяву про те, що якщо ми підемо з Донбасу, будуть наступні області. І це факт.

- Мені здається, це ж очевидно?

- Це очевидно вам, мені, ще певним людям. Але знаю на сто відсотків, що навіть для деяких народних депутатів ні. Я б не сказав, що таких переважна меншість. Вони хочуть жити своє краще життя: красти - не красти, заробляти - не заробляти, їздити за кордон, не пояснюючи причини своєї поїздки. У них такі проблеми: чому я маю говорити, що полетів відпочивати на Балі?!

- Так вони мають звітувати!

- Знову ж, це для нас очевидно, а вони цього не розуміють. Мені сподобалось, як Михайло Ткач процитував пост дружини депутата Корявченкова, де вона розказує, що у них стрес через те, що лікували собаку. Я впевнений: писала це відверто. А коли Михайло до нього підійшов, то він взагалі сказав: "Може, ви не показуватимете, де я живу, бо ми в стані війни?!"…

- У стані війни чомусь в Іспанії.

- Так-так! Чи ти не ох@їв?! Вибачте, я не люблю матюкатися, але от як так?!

- Наостанок хочу вас запитати, що ви думаєте про світову ситуацію? Як вона на нас вплине, з огляду на те, що ми теж допомагаємо?

- Мені подобається, що президент їздить на зустрічі до країн Близького Сходу. Наприклад, нещодавно він був у Сирії. Це хороша історія для України, яка поступово стає суб’єктом, адже до того була об’єктом. У такій політичній давці - це суперважко. Я навіть не можу уявити, наскільки. Треба розуміти складність управління державою в стані війни проти другої в світі за військовим потенціалом країни і ще з тиском з боку першої - тобто США. Але те, що від нас зараз просять допомоги, і те, що ми допомагаємо, це дуже важливо.

Я розумію, чому наші розробники ображаються через те, що самостійно не можуть домовлятися за кордоном та продавати свої вироби. У них більш бізнесові інтереси, а у країни – державні. Вони іноді можуть йти паралельно або десь перехрещуватися. Але є позиція держави. Ми хочемо вижити. Знаю, що деяким українським виробникам вже зайшли запити від країн Близького Сходу щодо передачі систем протиповітряної оборони. Вони подалися на експорт по державній процедурі, але тут їм сказали стати на паузу. Тому що перед цим туди повинен приїхати хтось з політиків і домовитися, що нам за це буде. Зрозуміло, що компанія отримає кошти, за які може трохи більше допомогти нашій армії, адже теж цим займаються. Але коли ми говоримо про дипломатію - це трішки інша історія, яка є суперважливою. Це те, як ми будуємо відносини з країнами Сходу, з Європою.

- Тобто ми показали світу, що все ж маємо "карти"?

- Саме так! От ви сказали, що міжнародна ситуація на нас впливає. Думаю, ми впливаємо на неї не менше. І це всіх бісить. Багатьом зараз не подобається, що наш президент їздить до країн Сходу і має якусь суб’єктність. До такого не звикли. Україна для великих країн, які останнім часом були суб’єктами, на мою думку, як вискочка. Згадайте, як СЕО "Rheinmetall" висловився про наших виробників – мовляв, вони нічого інноваційного не зробили, і взагалі це домогосподарки, які на 3D-принтерах друкують там свої дрони. Звісно, це емоція. Тобто йому не подобається, що по БПЛА йдуть не до них, а до українців. Його це дратує, бо у них багаторічна історія – компанія була створена ще до Першої світової війни. А тут країна, про яку вони ніколи не знали, яку до 2014 року завжди плутали з росією, яка зараз живе зокрема і за рахунок іноземної допомоги, починає щось виробляти, а йдуть до неї. Звичайно, це образа, яка десь межує з ненавистю.

Так само стосовно нашої дипломатії: багато країн-суб’єктів ображатимуться та не сприйматимуть Зеленського і Україну за те, що вона набуває суб’єктності. Тож вставлятимуть "палки в колеса". Треба розуміти, що ми воюємо не тільки на фронті і не лише проти росії. Я не кажу, що ми воюємо проти інших країни, але те, що вони можуть десь чинити перешкоди – це факт.

- Супер історичний час.

- Абсолютно! Із хорошого: якщо вже почалася Третя світова війна (а є висока ймовірність, що так і є), Україна - найпідготовленіша країна в світі. Навіть росія друга після нас, тому що все, що відбувається з нами, змушує нас швидше шукати виходи. Якщо повернутися до ЗСУ: зараз основне питання, наскільки я знаю, хто замість Сирського? Воно мене трохи лякає, тому що це неважливо. Завжди є варіант, що може бути складніше - інша людина, яка зайде нормальною, але обстановка та ситуація її змінять на гірше. Вирішення проблем повинно бути завжди систематичним: як з енергетикою, корупцією, так і з армією тощо. Тобто ми не маємо шукати нову людину замість цієї, щоб вона щось виправила. Треба займатися пошуком системи, яка зробить так, щоб не було повторення цієї помилки. У деяких моментах ми, дійсно, це робимо. Сподіваюся, в ЗСУ ми прийдемо до того, що вибудуємо правильну систему, про яку я говорив – де Головнокомандувач (якщо така посада буде), або начальник ГШ не матиме повну особисту свободу дій. Тому що це завжди приводить до безкарності. Коли немає рамок, ти пройшов всі рубікони і вже не можеш зупинитися. Тож ідеш в дуже-дуже хренові моменти, які ми сьогодні з вами перелічили у значній кількості.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Богданом Кротевичем та з його сторінки у Facebook