Катастрофу на фронті в червні-жовтні 2024 року вдалося зупинити захмарним героїзмом воїнів, - капітан Ігор Токовенко

Автор: Ольга Скороход

Капітан Збройних Сил України Ігор Токовенко (Нардеп) не раз міг би списатися з війська за станом здоров’я. Натомість з 2022 року він змінив чотири підрозділи, був піхотинцем, діловодом, здебільшого поєднуючи ці справи. Зараз він виконує аналітичну роботу в підрозділі, який не може назвати, і вперто переконаний бути у війську до перемоги.

Як у 2022 році він вступив до війська майже з політичної трибуни, як брав участь у створенні кількох підрозділів, як штурмував терикони і посадки, у тому числі ту, де поклав багато ворогів – про це в інтерв’ю Цензор.НЕТ.

НА РОЗПОДІЛЕННІ МЕНІ ПОСТАВИЛИ "ФАТАЛЬНЕ" ЗАПИТАННЯ, ЯКЕ МЕНЕ ПОТІМ ПЕРЕСЛІДУВАЛО: "ЧИ ЗНАЮ ВОРД ТА ЕКСЕЛЬ"?

- На момент приєднання до Збройних Сил України 4 березня 2022 року я мав за плечима 10 років правозахисної діяльності в сфері трудового права: захищав інтереси найманих працівників, у тому числі в судах, а також перед роботодавцями. Я був співзасновником, юристом і керівником низки незалежних профспілок. Зокрема, Профспілки гірничо-металургійного комплексу (не плутати з Профспілкою гірників та металургів, яка підпорядковується роботодавцям). У Профспілці медицини і фармації "Громадське здоров’я" за мною досі збережено робоче місце як провідного юриста.

Усі мої результати в цій діяльності, зокрема поновлення на роботі 18 незаконно звільнених працівників, мали дуже обмежений характер у зв'язку з тим, що правила гри визначаються роботодавцями, які є одночасно законодавцями; із профспілковими, соціальними та екологічними активістами. Тому я зрозумів, що варто бути тими, хто пише правила гри, а для цього треба мати більшість у парламенті. І тому у 2020 році ми з іншими профспілковими активістами заснували партію людей праці "Народовладдя". Восени 2021 року мене висунули кандидатом на проміжних виборах в 184 окрузі Херсонщини, в центрі якого - Новій Каховці, - були найбільш проросійські настрої. І власне в рамках іншої проміжної кампанії ми висували по округу в місті Чернігові керівника незалежної Профспілки "Громадське здоров'я". Отам у Чернігові мене і застало 24 лютого 2022 року і з цього почався мій шлях під час війни, яка триває.

- Тобто на війну ви пішли з Чернігова?

- Ми виїжджали вже в авральному порядку власним транспортом. Я висадився на Черкащині, звернувся до ТЦК в Чигирині, але там мені відмовили. Сказали, що не знають мене, тому варто звертатися за місцем прописки. Тому я пересадками добрався додому, а коли прийшов у Новомосковський РТЦК, то мені запропонували ТРО. Тоді було уявлення, що ТРО будуть охороняти винятково свої населені пункти, тому мене це не зацікавило. Я хотів іти в бій.

Мені подобалася айдентика 93-ї бригади, і я наполіг на тому, щоб піти в бригаду холодноярців. Хотів, щоб записали фах "стрілець", але оскільки в мене був дуже поганий зір (більш ніж -6), то я відмовився проводити більш детальне обстеження на користь того, щоб швидше потрапити в армію.

На початку березня не було стабільного фронту і не було зрозуміло, чи встигну я взяти участь у бойових діях. Мені здавалося, що ми можемо або програти, або виграти доволі швидко, тому я постарався потрапити в бойові дії якомога швидше. Але все одно, з огляду на мій поганий зір, мені поставили фах "діловод" і зрештою це вплинуло на те, що наступного дня, 5 березня, коли нас привезли в 93 бригаду, то на розподіленні особового складу начальник персоналу поставив мені "фатальне" питання, яке неодноразово буде мене по службі переслідувати: чи знаю я Ворд та Ексель? Я вирішив сказати правду, що вмію і є юристом, тож він розподілив мене у стройову частину відділу персоналу.

- Але це не той кейс, який ви шукали – піти в бій. Ви також корисну справу робили.

- Я втішав себе – мовляв, зараз я нічого не розумію у військовій справі, то можливо мене дійсно призначили туди, де я найбільш потрібен зараз. 93 окрема механізована бригада - це одна з флагманських бригад за часів АТО і ООС і при цьому на момент початку повномасштабного вторгнення вона була на найменшому штаті мирного часу. І ми більше тижня майже без сну займалися тим, що переводили всю бригаду на штат воєнного часу. Через тиждень ця робота була завершена. Значна частина, переважно чоловіки зі стройової і персоналу були направлені на фронт на якийсь тиловий командний пункт. Я запропонував себе для цих послуг, але мені сказали лишатися.

Тобто я опинився певною мірою у резерві. Я так кілька днів походив і зрозумів, що просто тут марную час. На щастя, в мене був знайомий офіцер у 1-му механізованому батальйоні, я попросив, щоб він клопотав про моє переміщення в піхоту.

У ПЕРШІЙ УСПІШНІЙ ОПЕРАЦІЇ МИ ДІЯЛИ РОЗУМОМ, А НЕ ПРОСТО З КРИКАМИ "УРА!" БІГЛИ НА ПРОТИВНИКА

- Зараз це для багатьох оригінально звучить: зі штабу за власним бажанням переведення в піхоту.

- На той момент це можна зрозуміти, тому що кров кипіла. Зрештою, оскільки я був доволі наполегливий в цьому, то мене відпустили. Хоча мені пояснювали доброзичливці, що я не усвідомлюю, куди йду.

Я дійсно не розумів цього. Моєму щастю не було меж, коли я пішов у 1-й механізований батальйон на ППД при цій же частині. Мені нарешті видали зброю - якраз я прийшов на другий день БЗВП, хоч і не до кінця офіційне, яку організували на базі при самій частині з несертифікованими, але дуже хорошими, досвідченими інструкторами. У кінці квітня нас відправили на ізюмський напрямок.

- Як ви переживали перші участі в бойових діях? Чи не було у вас розчарування реаліями на нулі? Адже життя в окопах - це передусім побут все-таки, навіть попри динаміку фронту навесні 2022-го.

- Перший вихід на позиції був дуже сумбурний, тому що, попри те, що начебто була підготовка, але на БЗВП я навчався в одній амуніції, а на позиції вийшов уперше в іншій, частина з неї не була добре припасована. По мені одразу було видно, що людина, яка не мала жодного відношення до війни і армії, вперше пішла на позиції і на нуль.

Наступні виходи вже були більш нормальними в цьому плані. Перша ж ніч на СПшці показала, що мені потрібен якийсь годинник, у якого світяться стрілки, щоб не освітлювати телефоном все навкруги при перевірці часу для ведення журналу спостереження. Тобто я застав той етап війни, коли нам давали наказ ввести журнал спостереження, записувати кожен прильот на нульовій позиції.

Незважаючи на це, мені сподобався цей ризик, перший посвист куль. Плюс мене дуже мотивувало бути поруч з людьми, за права яких я 10 років моєї правозахисної діяльності боровся, - зі звичайними робітниками або дрібними підприємцями. Був командир взоду, дрібний підприємець з Луганщини. Ми декілька ночей з ними провели на СП, обмінюючись своїм життєвим досвідом. Були звичайні роботяги з заходу і зі сходу України.

- Чи пам'ятаєте перший успіх, можливо якусь операцію, яку ви найуспішнішою вважаєте?

- Після місяця чергувань на цих СП на стику бригад наступна задача була вже в кінці липня. Ми разом зі штурмовою групою 3-го механізованого батальйону, групою Шнапса, отримали задачу вибити російську десантуру з ділянки лісу, яка виступає в нашу сторону. Це було через поле на 3 години від тієї СП, на якій ми місяць чергували, там був взводний опорний пункт противника.

Ми знали, що там було порядка 15 ворожих десантників, але без техніки. Однак на момент, коли ми виїхали на цей штурм близько 3 години ранку, то до них надійшло підкріплення 2 одиниці техніки і особовий склад.

На момент нашого заходу там було вже близько 30 ворогів та два БТР, і ми меншими силами штурмували їх. На момент, коли ми їх обійшли з флангу і з тилу, то до них заїжджало ще 2 одиниці техніки і ще 15 військовослужбовців-противників. Зав'язався бій, під час цього бою ми підбили мінімум одну одиницю бронетехніки противника, але був поранений наш гранатометник з групи Шнапса.

Усі наші три групи відтягнулися і прийняли рішення не відновлювати штурмові дії в той же день. А інша одиниця техніки підірвалась на міні, яку група Шнапса встановила. Тобто ми діяли головою, а не брали чисельністю: обійшли цей ВОП і замінували тил. І от тільки ми відійшли, як на цьому мінуванні одна одиниця техніки підірвалась, іншу підірвав гранатометник, який був поранений під час цього пострілу. Усі наші три групи відтягнулися і прийняли рішення не повертатися одразу на цю позицію.

Натомість повернулися вранці наступного дня і фактично без бою зайшли на позицію та зайняли ВОП, а може навіть це був і РОП, тому що зайнята під нього територія була доволі обширною. Захопили чотири одиниці техніки, з яких дві підбиті. Ну і стрілецької зброї трохи. Це, напевно, була найуспішніша операція на моїй пам’яті, в яких я брав участь як помічник кулеметника. І вона заклала значною мірою для мене уявлення про те, як потрібно організувати такі операції.

Тобто потрібно не просто сміливо з криками "Ура!" бігти на озброєння противника, а треба діяти виважено і іноді відійти для того, щоб повторити спробу в сприятливіший момент. У в даній ситуації, фактично, крім одного трьохсотого, ми втрат не мали, захопили техніку і позиції противника, ще завели туди групи закріплення і успішно відійшли без додаткових втрат.

- Хочу уточнити: формально ви були помічником кулеметника?

- До кінця червня я значився в 1-му механізованому батальйоні як стрілець-санітар, але з самим 1-м механізованим батальйоном я ніколи у бойових діях участі не брав, тому що сталася така чудернацька історія, що під час розподілу в населеному пункті Барвінкове мене і ще одного хлопця з позивним Піаніст випадковим чином розподілили в КАМАЗ з грузинськими добровольцями, які буквально незадовго до завершення нами БЗВП підписали контракти з 93-ю бригадою і саме їх в 1-й батальйон розподілили, який, як виявилось, в той момент зазнав великих втрат при обороні на Ізюмському напрямку.

Потрібно було поповнити ці втрати, їх туди і направили. Але вони швидко зрозуміли, що трохи не за своєю спеціальністю приїхали. Десь половина з них була спецназівцями - армійський спецназ, поліцейський спецназ, спецназ спецслужб, охорона Саакашвілі часів його президентства. Решта – молодь, яка ще планувала набути досвід. Був боєць, який пройшов відбір в Іноземний легіон Франції. Ця група попросила особистого прийому командира бригади (на той час - полковника Шевчука). Я був вражений, що він особисто їздив по передку. Відносний передок, безумовно - село Веселе. Ми разом з ним ховалися від прильотів касет. Комбриг швидко зрозумів, що ці хлопці незвичайні, у них є певні навички й досвід, зокрема Абхазії, Південної Осетії. Тому з них створили окрему штурмову групу. А тоді штурми з нашої сторони були надзвичайним явищем, ми трималися в глухій обороні. Так я потрапив у цю грузинську групу, яка стала частиною особистого резерву замкомбрига.

У 2022-МУ В СОЛЕДАРІ ІНТЕНСИВНІСТЬ ОБСТРІЛУ АРТИЛЕРІЇ БУЛА ПІКОВОЮ ЗА ВСЮ ВІЙНУ

- Чи брали ви пізніше участь у звільненні певних територій на Харківщині, можливо, ще десь на Донеччині?

- Ні, більшу частину сил і засобів 93 бригади на момент початку контрнаступу 2022 року перекинули на Бахмут. Ми базувалися в Бахмуті, а виконували завдання в Соледарі.

Це був Соледарський терикон підприємства "Кнауф". Це називали териконом, але справді це відвал кар'єра. Він мав важливе тактичне значення, тому що це була домінуюча висота, і хто володів нею, домінував над всією східною частиною і східною околицею Соледара.

На той момент це було друге взяття терикона воїнами ЗСУ. На момент дій у Соледарі грузинської групи як такої вже не існувало, її залишки влились у іншу штурмову групу з резерву комбрига - "Пірати". Наша задача була - із групою зі складу розвідроти зайти на цей терикон. Ми забезпечили захід групи розвідроти, але оскільки у нас був зірваний момент несподіванки, противник виявив нас на підходах і почав крити танком і мінометом.

Десь на хвилин сорок нас притисли на відкритій місцевості до підніжжя терикона. Командир нашої групи погодив з командуванням і відвів нас, тобто ми завели групу розвідроти і відійшли. А вже за декілька днів я у складі підгрупи від нашої групи провів ніч як посилення піхоти на вершечку цього терикона, де нас знову доволі безбожно крили касетними боєприпасами.

Я думаю, що тоді інтенсивність обстрілів артилерії, особливо в Соледарі, була піковою за всю війну. Я потім ні в 2023, ні в 2024 роках не бачив більш інтенсивної роботи артилерії. Зате у той час не було FPV і практично не було скидів з мавіків. Добре окопавшись, можна було дуже сильно збільшити свої шанси на виживання.

А ось участь в контрнаступі на півдні – це було в складі іншої бригади.

- Ви з великим захватом розповіли про грузинську групу і проведені вами операції. Що вас змусило змінити бригаду?

- У вересні 2022 року наша група була розформована і командир списався за сімейними обставинами. І я, і Піаніст, і наш командир підгрупи потрапили на ППД. Нам дали можливість піти у відпустку. Після цього я пройшов ВЛК і був визнаний обмежено придатним.

Це була перша хвиля відправки обмежено придатних в ТЦК. Мене перевели в обласний ТЦК та СП, де я одразу виявив бажання продовжити службу в бойовій бригаді. Я казав, що я можу принести відношення до певної бригади. На це мені відповіли, що саме комплектується 23-я окрема механізована бригада – спеціально під контрнаступ. Врахуємо, що бригада якийсь час повисіла перед контрнаступом в районі зосередження. Тобто глобально активне формування було десь 4 з гаком місяці. І це ультракороткі строки. Я вважаю, що сформована бригада була доволі вдало. І її командири велику роботу проробили.

Мені запропонували стати командиром відділення. Я був дуже щасливий. Я максимум сподівався на посаду кулеметника, а виявилося, що навіть можу стати командиром групи. Але щоб не сидіти без діла рік я знайшов чим зайнятися і поїхати навчатись на дрони. На щастя, мені дали офіційне відрядження в громадську організацію, яка займається підготовкою пілотів БПЛА, і після цієї підготовки мене направили командиром відділення БПЛА.

- Про таку вашу роль я не знала. Як довго ви працювали на дронах?

- Фактично я ніколи не виконував завдань з аеророзвідки, тому що, як тільки я потрапив в цей підрозділ, мене одразу наздогнало питання, яке мені вже ставили: "Ворд, Ексель, вмієш?" Я зрозумів, до чого йде, зітхнув, але сказав правду. Тому мене знову посадили приймати людей, тепер вже у роту.

Я почав з'ясовувати життєвий і трудовий досвід людей, чим вони могли бути корисними, а потім пропонував офіцерам раціональну розстановку особового складу на підставі їхнього досвіду, навичок, побажань. Це мене привело на посаду головного сержанта, а десь за 4 місяці мені присвоїли звання молодшого лейтенанта та призначили на взвод, який виконував як бойові, так і управлінські завдання.

Тобто ми робили рапорти, іншу документацію, відповідали за зв'язок і водночас могли піти на посилення нашим штурмовим групам чи на СП. Ми палили техніку противника. Якраз тоді сталася для мене найбільш бойова ситуація, коли мені вдалося знищити найбільше військовослужбовців противника. Це було під час контрнаступальних дій у Запорізькій області, орієнтовано 4 липня 2023 року.

- Це був штурм з вашого боку?

- Перед нами інша група штурмувала позицію, просунувшись вперед по лісосмузі, закріпилася в сірій зоні, і ми їх замінили. Тривали штурми із застосуванням броньованої техніки. Аналітик з мого взводу спалив танк, який стояв буквально переді мною. Спалив з РПГ… і пішов далі аналітикою займатись, я його замінив на позиції. Перша моя задача була донести і замаскувати ТМки, зокрема і біля цього спаленого танка.

Потім ми разом з піхотним підрозділом відбивали штурм противника. Оскільки я був кулеметником, а там було, на щастя, аж 4 кулемети, то я відвів душу. Ми добре покришили ворога. До речі, на той момент це була ще така унікальна ситуація, що на позиції з нашого боку воювало укомплектоване відділення. Це була збірна солянка із "механізаторів", "ТрОшників", взагалі людей, які, не мали би бути на позиціях, зокрема декілька аналітиків. Один із старших на цій позиції дуже здивувався, коли дізнався, що я офіцер. Він так і спитав: "Що ти, офіцер, тут робиш?" Але задачу треба було виконувати.

У вирішальний момент бою, коли противник почав окопуватись біля нас, я взяв ініціативу в свої руки, вийшов по рації на комбата 3 механізованого батальйону, запросив коригування вогню АГС із БпЛА (тоді це не було так очевидно, як зараз). Буквально за 15 хвилин АГС почав бити точно в ціль. Рештки штурмового взводу противника відступили, залишивши на полі бою свого загиблого командира Бєлку.

Після цієї операції, одразу на наступний день, ми повернувся до роботи з прийому особового складу. Так що робота була цікава і різноманітна.

У 2024-МУ Я ПОТРАПИВ НА ПЕРШУ ХВИЛЮ ОБМЕЖЕНО ПРИДАТНИХ, КОГО ТЦК ПОВЕРТАЛИ НА БОЙОВІ ПОСАДИ

- Як після цього ви опинилися на посаді в штабі 151 бригади?

- З посади командира взводу мені було запропоновано вищим командуванням перевестися на посаду офіцера штабу в наступну, ще більш новостворену бригаду - 151 окремо механізовану. Її створювали швидкими темпами за кілька місяців.

Якщо в 23 окрему механізовану бригаду в переважній більшості йшли ще люди з добровольчою мотивацією, які билися з ентузіазмом, то при формуванні 151 бригади середня по палаті мотивація особового складу вже падала, особливо це стосується поповнення, яке нам давали перед виходом у район, на нього було психологічно важко дивитися. Я вам сказав, що я в грудні 2022 року потрапив в першу хвилю тих, кого у ТЦК списували як обмежено придатних. Так ось, навесні 2024 році я потрапив на першу хвилю тих обмежено придатних, кого ТЦК кидали назад в бойові бригади на бойові посади.

- Тобто вам довелося мати справу з непридатними для війни людьми?

- Це в прямому сенсі були люди на милицях, з кровоточивим псоріазом по всьому тілу, з важкою гіпертонією, гепатитом… Більше половини цих людей апріорі не могли виконувати завдання на займаних посадах. Тому я намагався ходити між цими десятками автобусів людей, які в більшості своїх не хотіли до нас переводитись, і переконував людей, заспокоював їх та пропонував їм посади, дотичніші більше до забезпечення. Тобто я шукав людей начитаних, які можуть виконувати інтелектуальну роботу. Ну а також просто сміливих людей, які мали мотивацію, схожу на ту, яка була у нас в 2022-23 роках.

- Розкажіть про бої, в яких брала участь бригада.

- Спочатку 151 омбр була в другому ешелоні на Запоріжжі. А потім нас перекинули на Донеччину. Там саме почалися події, які я особисто характеризую як розвал фронту. Фронт відверто сипався і ми були в центрі воєнної катастрофи. Я думаю, що дуже багато цивільних недооцінюють те, що відбувалося в червні-жовтні 2024 року. На мій погляд, був ланцюжок катастрофічних ситуацій, які вдалося заткнути, в буквальному сенсі, захмарним героїзмом солдатів, сержантів, молодшого офіцерського складу. Треба було заткнути ці дірки на фронті, інакше зараз фронт був би в кращому разі по Дніпру. Люди кидались вперед, як вода в полум'я з надією, що рано чи пізно ми загасимо цю атаку, і її дійсно вдалося загасити і зупинити противника на певних рубежах.

Багато з воїнів віддали своє життя і здоров'я через цю потребу. А також через помилки командування. А також для красивих заголовків ЗМІ. Якось я був свідком ситуації, коли один полковник із ОТУ наказав завести особовий склад - близько півтора відділення - в селище, зайняте противником, при цьому він не хотів чути про реальний стан справ в цьому населеному пункті. Розвідувальна інформація щодо кількості особового складу ворога його задовольнила тільки тоді, коли її занизили. Він не хотів чути, що там є спецназ противника. На основі цих спотворених даних він добився того, що туди завели підрозділ, який одразу там загинув.

Все це робилося під таким гаслом: "Ви заводите туди піхоту, а завтра новини виходять із заголовками, що 151-ша бригада звільнила населений пункт". Тобто я вважаю абсолютно злочинним мислення командування газетними заголовками. На щастя, це не про всіх командирів.

- Ви, зрештою, звідти теж перевелися, як я розумію. Зараз ви в бригаді, про яку не можете говорити.

- На якомусь етапі своєї служби в 151 бригаді я зробив все, що від мене було залежно. Як людина, яка схильна до організаційної роботи, через півтора року служби я зрозумів, що моє завдання там вичерпане. Я підготував собі адекватну заміну і перевівся в інший підрозділ на роботу, яку умовно назвемо аналітичною.

НАЙБІЛЬШ СТРАШНО ЗА ЧАС ВІЙНИ МЕНІ БУЛО, КОЛИ Я ПРОКИНУВСЯ ВРАНЦІ У БАРВІНКОВОМУ І ЗАДУМАВСЯ ПРО НЕВІДОМІСТЬ

- Воїни знаходять різні шляхи давати раду страху, у тому числі й деструктивні. Ви для себе який шлях обрали?

- На щастя у мене після проходження БЗВП стався якийсь психологічний блок на алкоголь, я його майже повністю перестав вживати. З приводу страху, смішно, що найбільш страшно мені за весь час повномасштабної війни було, коли я просто прокинувся на розподільчому пункті 1-го механізованого батальйону 93-ї бригади в Барвінковому, будучи ще солдатом в 2022 році. Я просто задумався над невідомістю, яка нависає. Я усвідомив, що можу загинути і заціпенів від жаху, в якийсь момент прямо з ложкою в руках. А взяв себе в руки, пішов вперед із вірою в те, що ми боремось за добру справу, Господь на нашій стороні і все буде добре. Так і сталося, бо в той же день протягом години я потрапив у КАМАЗ зі вже згаданими грузинськими добровольцями і одна за одною пішли низки щасливих випадковостей.

А безпосередньо в бою буває іноді, що страх проймає до холоду, який іде з шлунка кудись до гортані. Так було під час першого посвисту кулі поруч. Або мій крайній вихід на нуль, який стався у 2024 році влітку, коли, як такої лінії оборони на деяких ділянках в Донецькій області не існувало і натомість була одна велика сіра зона, в якій невідомо, де наші, а де противник. І от в цих умовах прибіг солдат у паніці, почав кричати, що ззаду висадились люди - можливо це піхота противника. Я сказав заспокоїтися і зайняти свою позицію. А самого почало трусити, але не було вибору. Треба казати своєму організму: спокійно, це наші, якщо не наші, то будемо їх стріляти.

Плюс дуже важливо мати план та довіряти своєму командиру, який в полі з тобою. Але в тій ситуації командир групи загинув, я як офіцерський дозор лишився старшим. Від самого початку план був у тому, що я як офіцер зможу вивести людей в умовах, що ніхто не дасть їм такого наказу, навіть коли ситуація вже буде безвихідною. Тому через декілька годин я взяв на себе відповідальність вивезти залишки цієї групи з того, що потім виявилось оточенням.

- Як ви виходили з оточення? Вам надіслали підмогу?

- Я прикидував для себе, що якщо півдня назад нас оточили, то можливо, лишився ще якийсь коридор. Як виявилось потім, у нас був коридор 500 метрів, і ми були оточені вже добу.

Той особовий склад, який вийшов, потім став основою для оборони наступного населеного пункту, де вже противник мав гігантські втрати і далі нього суттєво не просунувся аж до кінця 2025 року.

- У вас був досвід спілкування близько з росіянами, чи можливо захоплення в полон? Зрозуміло, що вони вороги, але чи вдавалося вам зрозуміти їхні думки, як вони прикривають злочини свої і своєї держави?

- Я мав нагоду допитувати одного полоненого. У нього типова історія для крайніх років війни. Це працівник, який втратив роботу і мав кредити на житло. І нічого кращого не придумав, ніж продати своє життя в російські окупаційні війська. Він не мав великої мотивації, навіть не треба було до нього ніяких заходів застосовувати, щоб він розповів все, що знає, включаючи КСП роти, де знаходяться їхні підрозділи в глибині, в бліндажах.

І це доволі типова картина для противника. У цілому основа російської армії зараз – це соціально неблагополучні елементи. І поки противник переважно воює таким люмпен-пролетаріатом, то, в принципі, там майже всіх це влаштовує. Тому що один з ключових принципів їхнього режиму – це воювати має хтось інший. Тому в них немає загальної мобілізації марно очікувати якихось великих соціальних збурень на Росії.

Ну і поки значна частина населення Росії оповита шовіністичним великодержавним міфом, який переходить у фашизм, я не бачу сталого миру в майбутньому. Всі великі імперії в Європі - Французька, Британська, Іспанська, Німецька, Нідерланди всі стали більш-менш цивілізованими країнами тільки в результаті воєнних поразок, причому багатьох воєнних поразок. І Росія перестане бути загрозою Європі й Україні тільки в результаті низки воєнних поразок. Нам, звісно, це не подобається, але ми маємо справу з тією реальністю, яка є, а не з тією, яка би нам хотілося, щоб була.

- Які у вас плани щодо служби, бо я так розумію, що ви можете списатися за станом здоров'я? І чи думаєте про те, що робитимете по війні?

- Я особисто служити ще планую, хоча дійсно мій зір суттєво погіршився за час війни. Офіцером я став через п’ятирічний контракт. В мене не було як таких поранень, але неодноразові прильоти настукали по голові, це вплинуло на зір в гірший бік.

Після служби планую повноцінно повернутись до політичної діяльності. Я переконаний, що ми маємо змінювати правила гри в Україні не на користь мультимільйонерів, як це є зараз. Має відбутися рух до соціальної справедливості, він же є рухом до більшої обороноздатності з двох причин. Перше, коли у нас багатство концентрується в руках одного відсотка найбагатших, вони не потрапляють, зокрема, і на оборону. А друга причина - опосередкована шкода обороні, коли вирізаються трудові права, коли зростає майнова нерівність між найбагатшими і найбіднішими. А ці найбідніші, які становлять кістяк бойових підрозділів, зокрема піхоти, без якої неможливо було би існування нашої країни досі. У них з'являється менша мотивація воювати. Якщо країна не дбає про них, то у них виникає питання, чому вони мають воювати за цю країну.

Ми знаходимо для себе ідеалістичні пояснення, такі як Україна та український народ. Але треба не забувати про те, що люди живуть також і матеріальним становищем. Тому я вважаю, що ця моя діяльність буде не менш важливою, ніж безпосередня участь в силах оборони. Однак це буде або після війни, або якщо попри моє бажання мене все-таки спишуть з війська. А наразі я тут до кінця.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ