21-річний пілот FPV на позивний Тринадцятий: "Боявся, що не встигну повоювати"
Володимир пережив російську окупацію, виїхав з дому, а у 19 років підписав контракт і долучився до війська. Сьогодні він - пілот FPV-дронів 1 РУБПАК ББС 67-ї ОМБр. Позивний Тринадцятий обрав сам - не через забобони, а як виклик: довести, що значення має не цифра чи ім’я, а те, що ти робиш.
Його війна - це не лише окопи й обстріли. Це полювання в небі, боротьба технологій, логістика під вогнем і постійна адаптація до нових правил фронту.
Нещодавно він ненадовго приїхав до Києва - не для відпочинку, а щоб розповісти людям про свою роботу на благодійному фестивалі "Кураж". Там відвідувачі могли не просто побачити військових, а й буквально спробувати себе в ролі оператора дрона.
Ми змогли зустрітися з Володимиром і поговорити про БПЛА, життя за кілька кілометрів від ворога, адаптацію до постійної небезпеки, майбутнє після завершення контракту та про те, чому справжні зміни в армії починаються не лише з реформ, а й із людей.
- На момент підписання контракту вам було лише 19 років, і ви не підлягали мобілізації. Чому все ж вирішили добровільно піти до війська?
- Мене виховала націоналістична організація "Права Молодь", де вчили, що маю бути там, де є найкорисніший. Вона якраз співпрацювала з 67-ю бригадою. Це все "Правий сектор" - велика така організація, яка була розгалужена. Я був у молодіжному крилі. А інша гілка - це Добровольчий український корпус "Правий сектор". Мені він завжди імпонував. Мені хотілося бути причетним до цього руху. Тому я там і опинився.
Чому я підписав контракт? Просто набридло нічого не робити. Я вчився, тухнув у гуртожитку, а мені було важливо бути корисним. Ще я боявся, що не встигну повоювати. На той час я уже проходив навчання на Mavic та FPV. Тобто коли я прийшов до рекрутингового центру, вже мав сертифікати. Мене одразу забрали "з руками й ногами". Мені дуже пощастило потрапити на БЗВП до Великої Британії. Потім ще проходив фахову підготовку. Далі - три-чотири місяці тільки вчився працювати з FPV.
- Чому обрали напрямок БПЛА?
- Це безпечніше. Крім того, мені дуже подобалася технічна сфера. Ця робота теж дуже важлива. Сьогодні без неї на фронті ніяк.
- Тобто ви зараз можете розібрати-зібрати дрон чи зробити з двох один?
- Так. Я ще одразу після навчання прийшов з базою, від якої міг відштовхуватися.
- FPV і Mavic – це різна специфіка роботи…
- Саме так! Але Mavic – це початок. Тож ти повинен все одно починати з нього. Він простіший, виконує свою задачу - у більшості випадків це розвідка. FPV - вже трохи глибше.
Крім того, якщо Mavic приходить у одній стандартній комплектації від китайського виробника, то FPV - це конструктор. І робота на ньому більш динамічна, аніж на Mavic. Там можуть бути будь-які проблеми. До нього треба постійно пристосовуватися, бо іноді щось не працює. Я ж не тільки літаю, а ще й повністю технічно забезпечую свою позицію і свою роботу. Це складніше, але й цікавіше.
Мені хлопці, які літають на Mavic, розповідали, що в них були такі задачі, коли вони місяцями могли слідкувати за одним об’єктом. І це максимально вбиває інтерес до роботи. Було б живіше, якби вони щось шукали, постійно десь патрулювали. А на FPV я працюю по виклику. І це мені підходить. Батько казав, що в мене талант щось ламати (посміхається. – О.М.). Крім того, я у шкільному віці багато грав на комп’ютері. Це теж зараз допомагає у роботі.
- У вас тут тільки FPV? Чи бомбери теж є?
- У нас у батальйоні є бомбери, а саме в нашій роті тільки FPV - на радіокеруванні та на оптоволокні.
- Що зараз з оптоволокном? Пам’ятаю, коли ці дрони тільки з’явилися, росіяни дуже швидко перейняли цю технологію і почали літати на 10–20 кілометрів.
- Ми якраз у той час були на Сумщині. Тільки почали відчувати появу цього оптоволокна. Було складно. Але ми теж стали якось рухати цю тему, і у нас доволі добре виходило. Літали переважно на логістичні шляхи, де їздять "буханки", працювали по гарматах та квадроциклах. Зараз дійшли до того, що в нас є дрони на оптоволокні, які працюють як "ждуни", і щодня когось знищують. Також почали часто використовувати радіо-"ждуни", які називаємо "почекунами". Це нас добряче рятує. Бо ми нині трохи відійшли через те, що дуже важко логістично. Кацапи багато літають, то нам просто небезпечно заїжджати. А ми тим самим економимо собі десь хвилин п'ять польоту. Тобто я полетів, поставив його. Якщо буде ціль, одразу зреагую і за дві-три хвилини вже відпрацьовуватиму.
- Тобто навіть п'ять хвилин мають велике значення, правда?
- Звісно! Бо кацап може вийти з якоїсь нірки, десь рухатися, забігти в іншу. А тут, як тільки його побачив, дві-три хвилини і вже зможу відпрацювати.
- Десь рік тому військові мені розповідали, що у росіян "ждуни" часто не спрацьовували. Зараз як?
- Вони є й працюють, але більша проблема в тому, що в рази збільшилася саме кількість різних ворожих дронів у повітрі. Не завжди їх можна відслідкувати. З оптоволокном простіше - воно повільніше, плавніше.
Під час останньої ротації, коли в мене був бойовий виїзд, де ми літали і "мочили" їх, до нас їхали хлопці. Якраз "сидів" кацапський дрон на радіокеруванні, але він був уже з донаведенням (у нас ця технологія теж є, але ще не так поширена). Він просто прицілився на нашу машину, а РЕБ не спрацював.
- Які наслідки?
- Бахнув по машині. Добре, що там був кумулятивний заряд. Машина згоріла, але всі цілі.
У мене на той час в маленькому бліндажі знаходилося 18 людей. Ми всі отак один біля одного стояли й чекали. Дрон відпрацював. Певне, кацапи своїм передали, що в нашому районі якийсь двіж, і почало літати дуже багато дронів, шукати нас. Страшно.
- Часто так вражають наші машини?
- Вже менше. Коли перебували біля Покровського, було складніше. І з часом ставало тільки гірше. Зараз трохи відтягнулися, то більш-менш нормально.
- То ви були в районі Покровського?
- Так, у Дніпропетровській області. Я спочатку переплутав із Покровськом. Приїхав до Донецької області й питаю: "А де всі?!" (всміхається. – О.М.). Ми тоді з Сумщини переміщалися. А я перед цим їздив по міських громадах, просив гроші на дрони…
- І як успіхи?
- Дуже добре виходило. Тільки з Чернігівської області за пару тижнів 17 мільйонів назбирали. Ми просто взяли собі таку стратегію: краще приїдемо особисто, щоб нас побачили, поспілкувалися і якось домовилися так, щоб нас запам'ятали. Багато не просимо. Питаємо, наскільки в громади взагалі є можливість допомогти. І навіть якщо це 100–200 тисяч, то вже для нас плюсик. Бо ми так з'їздимо ще в одну громаду, ще в іншу і потихеньку назбираємо.
- То розкажіть далі, як ви приїхали до Донецької області замість Дніпропетровської?
- Так от, тож мені дали завдання шукати хати в районі Покровського. Я приїжджаю до Донецької області. Думаю: щось не те (сміється. – О.М.). Почав телефонувати своїм, запитувати, то мені сказали: це сусідня область. Тож поїхав до Покровського. Ми там розмістилися, почали працювати в районі Іванівки. Ми тоді були прикомандировані, бо наша бригада перебувала на відновленні. Попрацювали там пару місяців. Ще встигли побувати й біля Зеленого Гаю, далі – в районі Березового, Покровського. Там уже почалася така робота, до якої я звик. У нас бувають конкретні цілі, а буває, ми просто просимося політати на "сафарі".
- Це як?
- Ми вже завдяки досвіду розуміємо, де можуть бути кацапи, літаємо там, підбираємо час – під "сіряк", коли можуть їздити машини. От летиш десь від себе кілометрів на 15–20 і намагаєшся знайти ціль. Зазвичай, у більшості випадків, знаходиш якийсь транспорт. Дуже смачно таке знаходити. Просто їде кацап на мотоциклі або машина. Бо броньованої техніки зараз немає. Ми їм сильно ускладнюємо логістику. Навіть якщо я не попаду або впаду в районі, вони все одно більше боятимуться.
- А що найчастіше вражаєте?
- Здебільшого працюємо по живій силі.
- Мотоциклісти теж досі є?
- Так, мотоп#дари.
- Ще хлопці розповідали, що вражали росіян, які їхали на конях.
- Це було і на нашому напрямку на Дніпропетровщині. Ми побачили, що кацапи в броні та касках скачуть на конях. То уразили FPV-шками – так вони й не доїхали. Коні їх скинули й втекли.
Взагалі ми робимо більшість уражень живої сили, причому достатньо швидко й успішно порівняно з іншими засобами, то нас використовують під усе. Ми і вражаємо, і продивляємося дороги на наявність "ждунів", і робимо доставки піхоті, адже не завжди НРК може доїхати…
- Ще бомберами роблять доставки.
- У нас дуже рідко й здебільшого вночі. Він здоровий, його дуже видно, тож легко "спалитися", бо можна прослідкувати, куди він сідає. А FPV я можу просто в одну сторону полетіти і все.
Тим більше, бомбер не може робити стільки польотів, як я. Я собі привіз під ротацію близько сотні бортів, до них одразу є заряджені батарейки. Якщо мені треба хлопцям водичку доставити, ми дві пляшечки примотали стяжкою – все! До них сіли, вони відв'язали, і я ще можу назад повернутися.
- Що доставляєте?
- Воду, батарейки тощо. Буває, що хлопці просять щось терміново доставити – наприклад, медикаменти. І це реально виручає.
- Якщо порівняти за весь час служби, за ці два з половиною роки, яка історія вам найбільше запам'яталася?
- У кацапів є така тактика, що вони можуть просочуватися по одному-двох. Бувало, що легкова техніка могла їхати просто в лоб. Я не знаю, чи це така просто безбашеність, чи що. Так от був такий випадок, що кацапи приїхали до нас на "Жигулях". Від нас – метрів 500. Наші хлопці відпрацювали по тачці оптоволокном. Вона стала, кацапи забігли в сусідню посадку. За рахунок того, що це близько, зв'язок якісніший, мені вдалося залетіти прямо всередину. Вони там сиділи, голови позакривали. То "замочили" їх по одному.
- Не відбивалися?
- Ні. Просто поховалися й чемно лежали.
- А де вам загалом було найскладніше?
- Кожен напрямок по-своєму був складний. На Сумщині ми були цієї зими, коли повсюди – багнюка, сльота. Коли перший раз заїжджали, то це так виглядало: десь з'їжджаємо з дороги по якомусь маршруту, і ти просто їдеш, а в тебе поле, і воно таке, як море багнюки. У нас бувало, що машини такого не вивозили – застрягали.
А коли перебували в районі Іванівки, по нашій позиції вперше прилетіло. Це був "Град".
- Всі вціліли?
- Так. Але зверху у нас все переколошматило. Обладнання, яке там було, просто полетіло. Ми ще якраз смажили картоплю. Шкода, бо вона перевернулась.
Просто на нашому напрямку почав працювати "Рубікон", то стало незвично. Раніше ми було за 5–6 кілометрів від лінії бойового зіткнення, і не виникало такої проблеми в повітрі, щоб щось так турбувало.
Зараз стільки всякого почало літати в небі! Іноді бували дні, коли хтось поруч "спалився", і ми тиждень не могли навіть просто вийти на вулицю, адже там постійно щось літало. Ти виходиш і чуєш, що щось дзижчить. Тому трохи складніше, але до всього адаптуєшся. Знаєте, коли я тільки почав їздити на позиції, мене навчили одного правила: "краще перебздіти, ніж недобздіти". Тож намагаєшся бути обережнішим.
- Але якщо адаптуєшся і звикаєш, це ж притупляє інстинкт самозбереження?
- Є таке.
- Це як з обстрілами цивільних міст…
- Як сьогодні? (Ми зустрічаємося 15 червня після масованого обстрілу Києва. – О.М.).
- Так. Але на лінії зіткнення ще більш небезпечна історія.
- Мені здається, що там, де я працюю або де я розташовуюся, безпечніше, ніж у Києві.
- Як ви реагували сьогодні вночі, коли обстрілювали Київ?
- Моя дівчина боялася, то я її заспокоював. Але ж я до таких звуків звик.
Знаєте, останній раз я працював на доставках. Бо у нас є одна позиція, на яку хлопці заходять тільки пішки. Треба розуміти, що я – не "мавікіст". Це вони беруть з собою трохи обладнання, пару дронів та особисті речі. А мені треба купа бортів, батарейок, плати ініціації, БК. Ще ж їжа, паливо. Це повністю забита машина. На собі не донесеш. А НРК через раз не доїжджають. Тому ми відкрили одну позицію, яка займається чисто доставками. Я трохи встиг на ній попрацювати. Так от, я до чого, що там можуть прилітати КАБи. Кацапи взагалі люблять все рівняти з землею. То це дуже гучно.
- Ви згадали про російський "Рубікон". Які вони в роботі?
- Це вони нам знищили тачку, що я вам розказував. Якщо їх немає, навіть не відчувається, що в повітряному просторі щось літає. Тільки коли вони заходять, уже з’являється небезпека, то краще зайвий раз не втикати.
- Росіяни сьогодні теж роблять ставку на БПЛА. Навчають навіть підлітків...
- Я чув, що в них пілоти не дуже довго працюють через те, що їх можуть переводити у штурмовики. Не знаю, чи достатньо у них досвідчених пілотів. Але саме в "Рубіконі" вони є.
- Нещодавно наша влада анонсувала реформу армії. У вас у лютому закінчується контракт. Будете підписувати новий?
- Навряд. Не хочеться всю молодість провести на війні. Хочеться ще якось пожити.
- За віком ви ще матимете можливість виїжджати за кордон. Не думаєте скористатися цим?
- Думав помандрувати Європою. Я трохи відклав коштів. Хотілося б побачити світ і перезавантажитися. Адже нервова система трохи вже не в тому стані.
- А залишитися за кордоном?
- Складно сказати.
- Зеленський дозволив юнакам виїжджати з країни рік тому. З огляду на вік, у вас, певне, є друзі чи знайомі, які тоді поїхали?
- Так.
- Спілкуєтеся з ними?
- Ні. Для мене важливо, які у людини політичні погляди. Якщо вона якась сильно нейтральна або підтримує кацапів, про що говорити?!
- Серед ваших знайомих і такі є?
- Є. Якісь політично нейтральні, які потім просто обрали те, що їм зручніше. У мене інша історія. Якраз коли почалася повномасштабна війна, я ще вчився. Сам виїжджав із окупації. Мені було важливо якось продовжувати навчання. Я не хотів витрачати рік-два, просто сидячи і чекаючи.
А ще тоді перейшов на українську мову. До того була спроба у 2019 році, однак остаточно не вийшло, бо оточення спілкувалося російською.
- До речі, про мову, навколо якої досі тривають суперечки. Здебільшого ті цивільні, які говорить російською, виправдовують себе тим, що нею часто спілкуються військові на фронті. Це так?
- Ні. Іноді буває, якщо десь кацапи прориваються, ти постійно в напрузі, готовий уже виходити з бліндажа і кудись стріляти. От якщо я за таких обставин почую кацапську, спочатку стрілятиму, а потім щось питатиму. Коли ти спілкуєшся кацапською, ти себе ідентифікуєш, як кацап. Мені важко сприймати тебе як українця. Реакція відповідна.
Звісно, у нас є хлопці, які періодично спілкуються кацапською. Їх набагато менше, аніж про то говорять. Але ж і вони вчаться.
- Чи доводилося вам стикатися з ейджизмом у війську?
- Коли хтось зі мною знайомиться, йому важко сказати, що мені 21 рік. У мене великий досвід роботи. Я - молодший сержант, старший групи. А потім вони зрештою дізнаються, що я такий молодий. Це більше прикольно, аніж щось нехороше.
- Що вам не подобається в армії?
- Мені насправді дуже пощастило потрапити в екіпаж з чотирьох людей, з яким ми виросли у велику роту. Вирішили взяти на себе відповідальність та залучити інших. Зараз мої хлопці - взводні. У нас така велика рота. У всіх присутній дух добровольця. Всі один одного чують, і це дуже важливо, адже допомагає роботі, комунікації. Насправді, армія – це та структура, де все дуже сильно залежить від людей. Потрібні такі, які змінюватимуть непрацюючі механізми на дієві. Секрет успіху - в оновленні та зростанні.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Тринадцятим
