Позивний Фрутті: До полону це була одна війна, зараз - зовсім інша
Він родом із Горлівки Донецької області, яку росіяни окупували навесні 2014 року. Саме з рідного міста він привіз і свій позивний - Фрутті, який отримав на страйкбольних іграх через цукерки "Тутті-Фрутті". Ще юнаком хотів добровольцем піти на фронт, але тоді здавалося, що вже запізнився - ось-ось усе закінчиться.
Тому поїхав до Києва завершувати навчання. Працював на будівництві та в нічні зміни у KFC, щоб оплачувати контракт у будівельному коледжі. Після отримання диплома вступив до "Азову". Відтоді його життя - це війна.
За понад десять років служби змінив кілька військових спеціальностей: був піхотинцем, мінометником, топогеодезистом, оператором БПЛА, корегувальником, а нині є офіцером секції розвідки 12-ї бригади "Азов". Він обороняв Маріуполь у 2022-му, пережив російський полон, де разом із побратимами щодня по кілька годин вивчав англійську, щоб не втратити дисципліну й відчуття нормального життя. Після звільнення повернувся до війська вже за чотири місяці. Але його військова історія розпочалася саме з окупації рідного міста.
- Розкажіть, яким для вас був 2014 рік, коли почалася російсько-українська війна?
- Того року я навчався у Донецькому коледжі будівництва та архітектури на архітектора. Мав проукраїнську позицію. Хоча ні в кого з моїх друзів такої не було. Станом на літо я дуже хотів потрапити до лав батальйону "Донбас". У мене був один знайомий зі страйкболу. Ми не були близькими друзями, але це була єдина людина, про яку я знав, що вона має проукраїнську позицію. На той момент він уже долучився до "Правого сектору". Я спілкувався з ним про те, що, де, як і куди краще йти. Він мені тоді сказав, що "Правий сектор" мав доволі нелегальний статус - юридично можна було потрапити в неприємну ситуацію. У Збройних Силах України тоді було багато проблем. Тож залишалися "Донбас" або "Азов". Чомусь на той час медійка "Донбасу" була активнішою. Я намагався туди потрапити у серпні 2014-го. Ми з батьками якраз переїхали до селища Зайцеве, бо наша квартира в Горлівці знаходилася біля блокпоста, і там постійно відбувалися обстріли. Було дуже проблемно. Тож ми перебралися на дачу – до колишнього будинку бабусі. Я зателефонував до "Донбасу". Якась дівчина мені відповіла: "Бери з собою телефон, документи, паспорт, якщо є, і приїжджай до Курахового". Окей. Але паралельно сталося так, що через Зайцеве проїхали танки й дві БМП Збройних Сил України. Вони взагалі і в Горлівку заходили - упродовж літа прапор на адміністративних будівлях змінювався буквально щодня. Мені тоді вже здалося, що я, в принципі, на війну не встиг. Плюс мама, звичайно, зі сльозами вмовляла мене: "Куди? Яка війна? Навіщо?". Ми були фактично в епіцентрі подій, і їй, звісно, усе це не подобалося. А мені було цікаво, я хотів долучитися до війська.
І тут ще мій одногрупник із Донецька перевівся до Києва. Каже мені: "Давай сюди. У будь-якому разі все вже скоро закінчиться. Тут Київ, довчимося, усе буде нормально". Я якось за сукупністю всіх факторів подумав: "На війну вже запізнився. Поки прийду, поки буде навчання - уже нікуди не встигну. А так у мене залишився лише рік довчитися. І мама плаче. Добре, поїду навчатися". І от у вересні я виїхав до Києва. Але все сталося не так, як гадалося. Закрутилося, завертілося. Потім було вже Дебальцеве. Усе це мене гризло, але кидати навчання, коли залишалося зовсім трохи, я не хотів. Тож після закінчення будівельного коледжу у 2015 році я свідомо, просто з гуртожитку, з речами, які в мене були, вирішив іти служити.
Спочатку знову вже по старій пам'яті намагався потрапити до "Донбасу". Але лавочка, так би мовити, прикрилась - мені сказали, що потрібна або строкова служба в армії, або щоб мені був 21 рік. За віком я не підходив, то не взяли. Я знайшов в інтернеті телефон "Азову". Набрав. Мене запросили на співбесіду. Спілкувався з хлопцем на позивний Бобер. Він втратив руку на війні. До мене поставився доволі скептично, зокрема і через те, що я з Горлівки. Сказав, що за тиждень я повернусь за документами, бо не пройду. Але я не повернувся. Мабуть, частково саме через те, що він мені це заявив. Так я і потрапив на КМБ. Після нього - далі, далі, далі.
- Знаю, що ви були на Світлодарській дузі. Чим для вас став той період?
- Ми вступили на бойові позиції після злагодження наприкінці січня 2019 року. На той момент були якраз у районі Зайцевого. І мені на позиціях до тієї самої дачі, про яку я вже згадав, залишалося буквально чотири-п'ять кілометрів. Це була знайома для мене місцевість. Я бував там у дитинстві, їздив велосипедом ще дванадцятирічним пацаном. Тож почувався відповідно.
Взагалі для мене це був уже не перший бойовий досвід. До того ми виїжджали у складі УСКБ - угруповання снайперської та контрснайперської боротьби. Я був мінометником. Ми локально їздили на прикриття наших снайперських груп.
На Світлодарці суть була в тому, що ми нарешті змогли працювати повністю у складі повноцінного підрозділу "Азову". Бо до цього нас прикомандировували до різних підрозділів ЗСУ чи НГУ, які вже виконували бойові завдання, наприклад, у Мар'їнці. А тут я вже знав, що в мене сусід ліворуч - "азовець", і мені набагато простіше з ним працювати. У нас нормально почала відточуватися взаємодія між нашими підрозділами. Плюс, усі ми проходили навчання на своїх внутрішніх полігонах - і офіцери, і піхота. Тобто на всіх рівнях ми відпрацьовували взаємодію, злагодження. Тут ми вперше змогли в повному обсязі випробувати все те, що відточували на полігоні. Побачити свої помилки або, навпаки, примножити те, що у нас добре виходило.
- Повномасштабне вторгнення ви зустріли в Маріуполі. Як це було?
- У грудні 2021 року я мав необачність придбати собі житло в Маріуполі. Вийшла така невеличка помилочка. Тож, по суті, зустрів повномасштабне вторгнення у себе вдома. Прокинувся від дзвінка з бази: "Все, почалося! Збираємося - поїхали".
Взагалі ми на той час розуміли, що таке може статися. Але не було точного розуміння - це буде завтра, післязавтра чи через тиждень. При цьому, навіть коли ти це розумієш, все одно важко повірити, що ось у центрі Європи зараз почнеться повномасштабне вторгнення з авіацією, кораблями тощо. Це можна порівняти з якоюсь смертельною хворобою. Наприклад, коли людина дізнається, що у неї рак, спочатку думає: "Може, це якась помилка. Треба ще зробити аналізи та поїхати до іншої лікарні". Але ж так сама себе обманює, бо усвідомлення все ж уже є. Так само і з вторгненням.
Пам’ятаєте, наступ планувався ще на 16 лютого? У нас тоді були внутрішні заняття. Ми якраз з хлопцями на курилці зранку обговорювали, що там? Були на базі, яка знаходилася на узбережжі Азовського моря, то питали один одного: "Кораблі вже видно?". Й сміялися. А буквально за тиждень – будь ласка: отримайте – розпишіться.
- Яким для вас було 24 лютого?
- Ввечері 23 лютого ми збиралися на пізню нараду: готували та розробляли плани з приводу того, хто, де, як, куди їхатиме, якщо почнеться. Після неї ми з другом та дівчатами пішли випити кави. Ми були по формі, вони – по цивільному. Вечір, темно. Зайшли до кав'ярні на Площі Перемоги на Лівому березі. І поки брали каву, чули, як цивільні молоді хлопці обговорювали тему війни. Щось пацани хіхікали, хахакали про те, що гратимуть в якийсь умовний Counter Strike, а тут за вікном буде війна. Не сприймали ситуацію. Ми стояли, допивали каву, дивилися на них і розуміли: потім не хіхікатимете.
Друг з дівчиною того вечора залишилися у мене. Зранку йому подзвонила мама, яка була в Харкові, й розказала, як там сильно луплять. Ми всі прокинулися. Розуміли, що зараз буде. Мене якраз набрали з бази й сказали приїжджати. А ми до того з дівчатами обговорили, що їм треба буде виїжджати з Маріуполя. Дівчина друга пояснювала: "Робота ж. Як я поїду? Може, пізніше". Зранку це питання вже не особливо стояло. Ми сказали їм їхати. Вони забрали ще двох дівчат наших побратимів і вирушили в напрямку Запоріжжя. А ми - на базу. Від мого дому там машиною 15 хвилин. По місту на той момент уже спрацьовували вибухові пакети. Пам'ятаю, коли ми проїжджали, перший вибуховий пакет я не сприйняв, як такий. Думав, що приліт. Уже пізніше стало зрозуміло, що це. Диверсійні групи зробили свою роботу задля психологічного впливу на людей. Я хотів якомога швидше заїхати за паркан бази і нормально отримати свою зброю. Бо у мене був лише той нещасний ПМ - пістолет Макарова, з яким я почувався трохи не дуже комфортно. А тут уже вибухи пішли. Звідки чекати загрози - незрозуміло. Крім того, хотілося бути до неї більш підготовленим. Коли ми добралися, більшість хлопців уже була на базі. Збиралися. Я також отримав вказівки від командування, що і як. Перев’язалися жовтим скотчем. До речі, за пару днів до того ми пішли до будівельного магазину. Повигрібали там усі налобні ліхтарики, щоб були в резерві, а також кольоровий скотч. Коли на парковці складалися, повз проходив чоловік. Бачить, що ми робимо, й відказує: "Ну, коли військові скуповують кольоровий скотч - це не на добро". Так воно й сталося.
Так от обмоталися ми скотчем і почали висуватися на заздалегідь визначені місця. З бази потрібно було виїхати якомога швидше. Ми розуміли, що це буде планова ціль для противника. Бути там геть не хотілося. Хоча обстріляли її вже набагато пізніше – десь за тиждень. Я вважаю, що це була їхня помилка. Їм треба було робити це 24-го лютого. Тоді вони б завдали нам проблем і втрат.
- На щастя, вони робили немало помилок. Якщо загалом говорити, якою для вас особисто стала оборона Маріуполя?
- На другий-третій день, коли в нас уже була чітка інформація про колони, які заїхали в Бердянськ і просуваються далі до нас, було розуміння, що ми, найімовірніше, тут і залишимося. Хоча, знаєте, на початку я був приємно здивований тим, що відносно багато людей долучилося до Тероборони навіть у Маріуполі. При тому, що я вважав це місто таких дуже спірних політичних поглядів. Але тут були черги. Хоча це й проблем додавало. Адже недосвідчені люди отримали зброю. Загалом по Україні була така ситуація. Але, думаю, все, що відбувалося, було більше плюсом, аніж мінусом.
По обороні міста скажу, що на початку ще був якийсь ентузіазм: все буде більш-менш окей. Потім, коли ми потрапили в оточення, було повне розуміння того, що ми з нього нікуди не вийдемо і просто продовжуватимемо оборону, бо відтягуємо на себе доволі велике угруповання військ від того ж Запоріжжя.
Пізніше вони пішли з Київщини. Ми розуміли, що за три-чотири дні будуть у нас. Так воно і сталося: пройшла ротація і сюди заїхали "вешечки". Нам треба було виконувати свою роботу та й все. Ми так і робили.
Ми ще встигли, в принципі, у перші дні виїхати з Маріуполя до Широкиного. Знаю, що хлопці вирушали і в сторону Павлополя. Але так до нього й не доїхали, бо туди вже заїхали русаки, яких ще не мало бути, то наші хлопці потрапили в засідку. Тобто до того, як нас "скували" в Маріуполі, ми ще намагалися робити якісь випади на підступах до міста. Інколи це було вдало, інколи – ні. Однак з тією кількістю озброєння, яка використовувалася проти нас, на жаль, нам потрібно було утискатися в місті.
- Ви локалізувалися на "Азовсталі", яка стала таким символом боротьби українського народу. Звідки потрапили в полон. Можемо про нього поговорити?
- Можемо, без проблем. Враховуючи, що я вже не там, то у мене взагалі все чітко. Я не помер, не втратив кінцівки. Звичайно, отримав шкоду для здоров’я, але в цілому все нормально. Знаєте, повернувшись,у лікарні, коли мене запитували, що турбує, я навіть не знав, що відповідати. Ну, що мене турбує? Та я й не знаю. Ходжу. У перші дні намагався побігати. Мене, звичайно, попереджали, що це помилка. Але я все одно три дні бігав. Потім коліна мені сказали: "Друже, не треба!". Тож з’явилося те, що мене вже турбувало. Але то таке. Минуло.
- Усі знають, що росіяни погано ставляться до українських полонених, а до "азовців" особливо…
- Далі ще можна робити розподіл: до "азовців"-артилеристів, "азовців"-розвідників, "азовців-снайперів" тощо. Також звертається увага на місце народження. Я-от був "зрадником" - мені було не дуже комфортно. Ставлення було, м'яко кажучи, поганеньке.
- Що допомагало триматися?
- Тут немає якоїсь однозначної відповіді. От максимально важко було, мабуть, перший рік. Потім ти починаєш миритися з оцим усім. Тобі залишається тільки чекати. І все.
У перший рік ти приходиш до стадії розуміння свого перебування тут на безкінечний термін. Тобто пояснюєш собі, що ти тут будеш вічно. І просто існуєш, намагаючись мінімально втрачати своє здоров'я. Хоча є усвідомлення того, що це "вічно" може завтра закінчитися. От прямо завтра. А може навіть за хвилину – відкриється камера й скажуть: такий-то на вихід! Таке також бувало. Хоча й тут свої нюанси. Ми занадто оптимістично ставилися до того, коли хлопців кудись забирали. Думали, що на обмін. Зазвичай було не дуже приємне здивування, коли ти приїжджаєш на інше місце, а там перебуває ця людина, яка за твоїми уявленнями поїхала додому й десь у Києві вже п'є каву. Кажеш: "Ти ж поїхав на обмін!". Відповідає: "Так само, як і ти". Оце прикро.
Чи були занепадницькі настрої? Тут багато залежить від колективу, з яким ти перебуваєш. "Азовці" були відокремлені. Ми, з того, що я бачив, усе ж таки намагалися бути більш дисциплінованими, підтримувати один одного. Важче було старшим людям. А молоді хлопці більш-менш нормально, оптимістично трималися. Ми зазвичай розказували якісь історії, щось там вчили. Наприклад, англійську. У нас був молодий хлопець, якому станом на початок повномасштабної війни виповнилося лише 18 років. Він якраз тільки пройшов КМБ і якраз потрапив у ту двіжуху в Маріуполі. Так от дуже добре знав англійську. Накидав нам завдання. Він виправляв, якщо були помилки. Витрачали на це десь по чотири години на день. Це вже була звичка, яка відволікала. Повторюся: у нашій камері не було пригніченого настрою, що все пропало. Знаю, що у інших було навпаки. Навіть були спроби суїциду. Кожна людина по-різному реагує на будь-що.
Мене якось запитували, яку б я міг дати пораду щодо полону? Хто зна. Я й собі її дати не міг. Просто воно якось йшло та й все. У якийсь момент ти починаєш просто видумувати розвагу в себе в голові. От з першого січня 2024 року я почав з хлопцями в полоні спілкуватися українською мовою, хоча раніше в побуті говорив російською. Просто мені захотілося.
- Я з ваших слів зрозуміла, що реабілітація після повернення з полону була не складною. Скільки часу тривала?
- Справді, складною не була, адже я не отримав якихось важких поранень. У мене хіба якісь банальні контузії. Важких поранень не було. Тож лікування і реабілітація зайняли три місяці.
- Як ви повернулися на війну?
- Я взяв місяць медичної відпустки, щоб подорожувати Європою. Купив автомобіль. У полоні у мене з'явилася мрія: зганяти до Парижу та з’їсти круасан під Ейфелевою вежею. Я її й втілив у життя.
Поки подорожував, заїжджав до хлопців, які були на реабілітації за кордоном, і раніше за мене вийшли з полону. Зокрема в Ризі перебував мій колишній боєць, якого я теж провідав. Також побував у Німеччині й поїхав назад до України.
Мій колишній командир на той час очолив батальйон. Я йому сказав, що маю ще три місяці відпустки. Але хлопці пожартували: "Яка відпустка?! Тут роботи багато!" Я й повернувся. Тобто став у стрій після чотирьох місяців після звільнення з полону. Мені запропонували вакантну посаду в розвідці. Я погодився, бо це цікаво.
- Протягом всього свого шляху на війні ви були піхотинцем, топогеодезистом, навідником, корегувальником, оператором БПЛА, командиром мінометного взводу, нині в розвідці. Яка з цих спеціальностей дозволила вам найкраще зрозуміти війну? Чи взагалі так можна говорити?
- Знаєте, я не можу сказати, що війну взагалі можна зрозуміти, бо це дуже загальне поняття. Насамперед треба розуміти її мету. Якщо дивитися зі сторони розвідки, ця ціль завжди одна й та ж: отримати території. Навіщо? Це вже інше питання.
Якщо говорити про ведення бойових дій, то важко сказати, яка саме спеціальність тут дає більше розуміння, бо методи проведення боїв змінюються. До нашого потрапляння в полон це була одна війна, зараз - зовсім інша. Сьогодні можна казати, що ми, українці, розпочали війну п'ятого покоління, започаткувавши масове використання дронів. Це вже взагалі геть інакша історія, аніж була раніше.
Якщо говорити конкретно про розвідку, за рахунок розвитку технологій збір інформації також став більш технологічним. При тому всьому хочеться прямо носити "шапочку з фольги". Бо є розуміння, що все в цьому світі може зчитуватися і бути відомим. Єдиний метод, щоб про тебе ніхто нічого не дізнався, це поселитися десь у лісі, в землянці і там сидіти. По-іншому вся інформація отримується, все і всюди зламується. Ти починаєш розуміти, як це все працює, і стає дуже страшно.
- А є розуміння, коли це все може закінчитися? І чи назавжди ця ворожнеча?
- Ворожнеча в будь-якому разі, скоріш за все, буде назавжди. Єдине, що може це змінити - те, що ми програємо і нас, як націю, просто зітруть. Тоді, звичайно, ворожнечі ніякої в нас не буде, бо ми станемо русскімі.
А от якщо все ж таки вони програють, то між нами залишиться ворожнеча. Можливо, в більшості людей там через роки воно якось кудись і піде. Але мені здається, важко вибачати людям за те, що відбулося в сучасному світі. У нас люблять повертатися до якихось історичних моментів. Там-от Друга світова, Німеччина. Пройшов час. Німці вже заплатили репарації, їх пробачили, все добре. Але люди в Німеччині 80 років тому, і громадяни росії зараз – це зовсім різний інформаційний простір. Раніше багато чого не знали. А сьогодні в росії в курсі, що відбувається в Україні - про всі злочини, які робить їхня країна. Росіяни ж це усвідомлено підтримують. Як можна вибачати людей за таких обставин?! Як можна мати якісь дружні стосунки, коли спаде пелена "русского міра", і дехто скаже: "Ми ж не знали"?! Бо це ж неправда! Все вони чудово знали – кожен з них: чи то школяр, чи то бабуся на лавочці. Вони всі все прекрасно розуміють. Вони всі малюють "зеточки" й дуже щасливі в усьому цьому.
- Але сьогодні росіяни на собі почали відчувати, що таке війна, завдяки нашим "добрим" дронам. Це якось матиме вплив?
- Я дивлюся в інтернеті новини та читаю, що пишуть росіяни. Але москва - не росія, це ж інша взагалі країна. Москвичі почали от тільки зараз відчувати війну. А росіяни вже давно її відчули. Так, їм усім не подобається. Тому вони хочуть завдавати відповіді.
Нинішній російський режим не може собі дозволити програти цю війну. При тому всьому вони самі на верхівках доволі-таки обмануті – до кінця не знають реальний стан справ. Люди щиро вірять в те, що вони вже брали Куп'янськ мільйон разів. І Костянтинівку взяли ще пів року тому. На кожному етапі подачі даних догори інформація прикрашається. А от коли дійде реальність і розуміння, тоді може відбутись щось недобре. Прямо неадекватне. Бо цілі сво так і не були ж названі…
- Демілітаризація, денацифікація?
- Це все абстрактне. Цілей сво, як таких, немає. Зараз вони мають багато проблем з паливом, як в Криму, так і в росії. Але, насправді, це лише частина того, що ми можемо зробити. Тож навіть не знаю, якою буде їхня реакція, якщо ми тиснутимемо ще більше.
Однак людський ресурс в них безкінечний, на жаль. Вони не жаліють людей. Піхота у них іде просто на забій. Думаю, її буде ще дуже багато. І неважливо, що вони там хочуть, не хочуть, отримують гроші чи ні. У них є працююча схема: садять людину до в’язниці за будь-що і звідти відправляють на забій. Бо людей з окупованих територій вони вже відпрацювали. Наприклад, у 2023-му хлопець з Горлівки, який потрапив в полон, розказував нам багато цікавих речей. Зокрема про похід товариша пригожина на москву. Ми про це взагалі ж нічого не знали. Нам ніхто нічого не казав. Так от він переповідає події: вертольоти, стрілянина, те-се. А я не міг повірити. Думав: ""вагнера" за день взяли ростов? Не може такого бути!". Також розповідав про мобілізаційні заходи в Горлівці, які відбувались у 2022 році. Про так зване людоловство, коли зупиняли автобуси, забирали людей і відправляли воювати. Якої якості були ці люди, ми побачили в Маріуполі - там також були мобілізовані "днрівці": без підготовки та броні. Тобто людині дали автомат, нарядили у форму, зазвичай, яка навіть по розміру їй не підходить, і відправили на смерть. Вони йшли строєм по полю до міста. Там і помирали. Потім ми дивились по документах, що це мобіки - люди, які вчора ще працювали в умовному Харцизьку.
Тож я кажу, що програш нашої сторони в цій війні - це участь в іншій війні вже далі. Я це прекрасно розумію. Моя доля у разі нашого програшу мені доволі зрозуміла. Я вже це відчув разочок. У нашому випадку, як я вже сказав, що ми станемо росіянами, а вони мають воювати проти колективного поганого Заходу. Тож їм буде треба мобілізаційний ресурс, який це робитиме в інтересах якоїсь політичної верхівки в москві.
- Якось песимістично…
- Це лише можливий найгірший сценарій розвитку подій. Я не кажу, що саме так і буде. У жодному разі! Як буде насправді - залежить від нас.
- На Заході є розуміння, що вони можуть стати наступними? У тій же Польщі, з якою у нас зараз дуже зіпсувалися стосунки, усвідомлюють, що таке можливо, якщо справдиться найгірший сценарій?
- Звичайно. Це будуть Польща та Литва, Латвія й Естонія. Вони це прекрасно розуміють.
Ви ж бачите, що поляки обклалися ППО. Вони переживають і перебувають в очікуванні. Знають, що може бути. Хоч і знаходяться на стадії неприйняття, як і ми до повномасштабного вторгнення.
Ви зараз знову скажете, що я – песиміст, але ж моя робота сьогодні полягає в тому, щоб думати, як ворог. Я маю стати цим "ворогом", щоб все розуміти й прорахувати. Я роздивляюсь найгірші варіанти розвитку подій. Розглядати версію, коли у нас все добре й класно, це прикольно, але я маю думати про те, якщо все буде геть не так. Так от, єдине, що ми можемо за нинішніх обставин, — це покращувати наші результати. Те, що, в принципі, ми зараз і робимо. Причому доволі непогано.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Фрутті
