Ми домовилися в полон не здаватися. Побратим вийняв гранату. Я дивлюсь на чеку і розумію, що жити дуже-дуже хочеться, - головний сержант роти Калаш
Воїн на псевдо Калаш нині головний сержант роти "Кварц" 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади – той унікальний випадок, коли підписав контракт ще в ООС, але перший бій прийняв в час повномасштабного вторгнення.
Калаш пишається своєю ротою, бо їхні БПЛА уражають ворога не гірше за артилерію. До того майже рік майже воював піхотинцем у складі 95 ОДШБр. Власне, третина інтерв’ю – це дуже відверта і концентрована розповідь про кілька днів боїв на Донбасі.
Кавалер трьох Золотих хрестів, ордена "За мужність" та інших нагород в інтерв’ю Цензор.НЕТ щиро розповів як з хлопця, що не вмів воювати, виріс справжній воїн. Як людський організм витримує надважкі умови постійної небезпеки і боїв. Як адаптується до страху.
НА НАШ НАПРЯМОК КИДАЛИ КАДИРІВЦІВ, ВСІ ЛЯКАЛИ НИМИ, А Я ТОДІ ПРО НИХ НІЧОГО НЕ ЗНАВ
- Чесно розповім про свою мотивацію. Я вперше підписав контракт ще у 2020 році. Коли почався ковід, я працював тренером у Києві. Через локдаун всі зали почали закривати. Я залишився без роботи у певній безвиході. Походив по будівництвах, трохи там підробляв, але зрозумів, що і там діла не буде. Тому поїхав додому в Хмельницьку область. Там у мене був друг, який служив і раніше розповідав мені, що і як. Наступного дня після приїзду я зібрав речі і пішов у військкомат.
Там мене зустріли представники 95-ї бригади ДШВ. Вони подивилися на мене і сказали: "О, парубче, ти такий крепучий, ти не хочеш в десантурі служити?" Я погодився, звісно, - бо це ж мрія дитинства. Так я потрапив в 95-ту.
Підписав контракт, потім пів року вчився. І коли ми заїхали у зону бойових дій на Донеччині в село Зоря, то це вже була ООС, а не АТО. Я був у групі резерву. Так я і зустрів повномасштабне вторгнення.
- Тобто в ООС ви не воювали, а вперше у бій вже вступили під час повномасштабного вторгнення?
- Група резерву, в якій я був, мала приходити на підмогу у разі загострення. Але перше загострення для нас сталося 23 лютого 2022 року. У нас був кулак - достатньо особового складу і техніки. Перед вечерею нас пошикували, і командир на позивний Злой так і сказав: "Хлопці, ви не розслабляйтеся, у нас зараз загострення".
Говорили, що на наш напрямок кидають кадирівців. Я тоді тільки почав про кадирівців дізнаватися. Ті, хто знав більше, лякали – мовляв, капєц, кадирівці. Нас попередили не роздягатися і бути напоготові. Ми сприйняли це з якоюсь іронією і жартом, лягли спати. А ближче до третьої години ночі мені подзвонив брат, який служив також у 95-й, але на іншому напрямку. Сказав, що їхнє розташування в Костянтинівці бомблять, над ними ракети летять. Я вибіг дивитися, що у нас, і побачив дрон.
І в цей момент бачу, як черговий дав команду будити особовий склад. Ми навіть речі не зібрали, хапали ту екіпіровку й автомати, що були під руками. Наша колона виїхала в бік противника, на нас теж рухалася ворожа колона. Ми старалися такі колони подавлювати здалека – важкою стволкою, танками, БТРами.
- І саме тоді ви взяли участь у першому бою? Де це відбулося?
- Перший ближній бій я прийняв під селом Терни, це Донецька область. Ми поїхали на БТРах "Козак" на штурм. У нас був крутий командир Соло, він дуже чітко все спланував. Маленька передісторія. До того, як ми штурмували село Терни, ми заїхали в село Зарічне. Соло розумів, що може бути прорив між селами довкола нас. І він послав по одному БТРу в кожне село, щоб попередити про атаки.
У Тернах окупанти також почали заходити. Їх було так багато, що вони підбили БТР, екіпаж ми чудом спасли. Село окупували, ми проводили туди безрезультатні вилазки. Потім двічі невдало його штурмували.
Далі нам змінили командира на іншого, який мав небагато досвіду. Перед боєм не було проведено жодної координації. І ми вирішили самостійно провести свого роду нараду. З нами ще був батальйон "Донбас". Ми з ними вирішили сказати прямо командуванню: у нас некомпетентний командир, який посилає двоє людей штурмувати танк з голими руками. Ми дійшли висновку, що при реальній загрозі оточення будемо відходити.
Коли ми виїхали на завдання трасою на Лиман, по нашій стороні рухалася ворожа колона. Наш командир виїхав, кинувши і нас, і свого заступника. Ми дізналися, що таки потрапили в оточення – у селі Зарічному. Зібрали всі залишки 95-ки і від'їхали кілометри на 2 від школи, в якій базувалися. Дочекалися бійців "Донбасу", зробили колону і почали. Я сів у машину "Дозор". Ми дійсно чудом прорвалися, приїхали в Лиман. Ми пояснили командуванню, що позиції не було чим тримати – ми мали тільки автомати і патрони.
Я БУВ ШОКОВАНИЙ, ЩО Я МОЖУ! МІЖ БОЯМИ ПРОХОДИЛА ГОДИНА-ПІВТОРИ, А Я НЕ ВІДПОЧИВАВ НАВІТЬ
- І так перші місяці великої війни ви воювали на Донбасі. Наскільки знаю, у вас там були дуже насичені дні. Розкажіть про них.
- Нас кинули під село Довгеньке на межі Харківської та Донецької областей. Окупанти тоді вже у село зайшли, а ми зайняли посадку (називалася Слонова посадка). Нас заходило дві групи, які розійшлися в дві сторони. Потім, коли я лежав у шпиталі, то дізнався, що перша група загинула майже одразу. А наша група ще трималася мінімум тиждень.
Ми розподілилися по позиціях по двоє людей. Я з моїм другом потрапили в ту, що найближче до ворога. Ну як потрапили… Наш провідник сказав: "Хлопці, нам треба сюди двох зі сталевими яйцями". Усі стояли мовчки. І раптом мій друг Шалом каже: "То давайте ми з Калашем". А ми ж толком без бойового досвіду…
Іти до позиції треба було дуже довго, ми зупинилися переночувати в іншому бліндажі. На ранок прийшов ще один провідник з позиції, на яку ми йшли, і ми вчотирьох почали тримати рух. Він майже одразу заблукав, але виду не подав. Коротше, ми вийшли прямо на окупантів. Нас врятувало те, що почалися прильоти ГРАДів з боку ворога по всій посадці.
Окупанти в посадці нас побачили, почали стріляти. Кричимо: "Куди ти нас завів?!". Той сказав, що ми трохи не туди повернули. І почали ми під ГРАДами тікати. Дуже довго стріляли, ми періодично ховалися в кущах. Врешті ми прибігли на позицію, познайомилися з тамтешніми хлопцями. Вони розказали, щоб були акуратні, бо позиція, "Арена", на яку ми зайшли, найближча до п#дарів, і окупанти часто вночі присилають ДРГ. Так вирізали сусідню позицію. А ми - двоє зелених – це слухаємо, в нас очі, як 5 копійок.
Усього нас на позиції було восьмеро. Я в першу ніч заступив на варту з провідником, він мені розповідав, звідки москалі приходять і як їх треба косити. Довго ми там не пробули, тому що знову звідусіль почався обстріл. Нас розкидали по двоє по інших позиціях.
Там я вперше побачив пішу атаку росіян. Я був в шоці. Вони ідуть по чистому полю, не повзуть – ідуть, і починають стріляти. Ми, само собою, в обороні і починаємо їх попросту класти. А у них так: один падає, а ззаду нього йде ще один. І бачить, що його товариш впав, він не зупиняється, не тікає назад, а тупо йде вперед. Ми починаємо по ньому працювати, падає і цей. Що в його голові має бути, щоб переступити через товариша і йти далі так, ніби страху немає?
Поки ми вели бій, наші розвідники повідомили, що наша основна позиція "Арена" впала. Дали наказ відходити. Ми відходили по одному, прикриваючи того, хто попереду. Ми думали, що виходили останніми. Я зустрів свого друга Шеву, почали відходити разом, і тут вперлися в три стежки. І ми по радійці почали пробивати, де хто є і якою стежкою йти. Прибіг побратим нас забрати і питає: "А де Дід?" Виявляється, після нас на позиції лишався ще один боєць – Дід. Я повернувся по нього, він просив кинути його, бо його поранило в ногу і вже сили не мав. Ми вмовили його все-таки йти з нами, прикривали його.
Я не пожалкував, що пішов по нього, бо знаю, що він живий завдяки цьому. Він поїхав додому, зустрівся зі своєю дочкою. Ще рік він у нашому підрозділі прослужив, а потім списався.
- Словом, ви всі разом вийшли?
- Так ми вийшли до тих перехресних стежок, але виявилося, що нас хлопці не дочекалися. Ми почали самостійно відходити і потрапили на крайню позицію – "Гром", яку тримало троє людей. Спитали куди ми. Я пояснив, що є наказ відходити, вони про це нічого не знали: "Ми тільки бачимо, що вся толпа проходить крізь нас, і нічого ніхто не говорить". Попросили нас залишитися з ними. Дід став на кулемет, а я почав тримати стежку, по якій ми рухалися – по ній вже окупанти робили зачистку.
І потім - я ніколи не забуду цей момент. Тиша. Тупо тиша. Звідти, де я Діда забрав, чую одиночну автоматичну стрільбу. Я розумію, що зараз черга дійде до нас. Раптом чую, як запрацював кулемет, вони полізли полем.
В обороні є правило. Якщо ти не будеш тримати свій сектор, значить ця позиція довго не протримається. Тобто в будь-якому разі, якщо твій товариш тримає сектор, то ти в його сектор аж ніяк не повинен втручатися. Бо якщо ти втрутишся в його сектор, то твій сектор буде без прикриття.
Я побачив якийсь силует, почав туди працювати. І потім бачу, що вся позиція працює по своїх секторах. І тут знову тиша. Ми стріляли, по нас ніхто не стріляв. Ми вже й розслабилися. І тут весь натовп, який відходив, починає повертатися назад. Кажуть: дали наказ відбивати позицію, на яку ми мали ставати.
До мене мій командир каже "Калаш, Дєрт, ви що тут були?" Я кажу "Та, ми тут допомагали хлопцям позицію обороняти". Потім мене зі ще двома послали із загоном "Корт" штурмувати і відбивати позицію, за якою ми спостерігали і з якої нас обстрілювали.
- Це просто якась низка штурмів і відбивання позицій. Голова трохи обертом, якщо чесно.
-У мене такий шок був від того, що я можу! Я кажу "Так, добре, я піду". А між цими боями пройшла година чи дві всього. Я на адреналіні.
ЗА ЦИХ ПАРУ ДНІВ ОБОРОНИ МИ ПОСИВІЛИ. СТАЛИ, ЯК СТАРІ ДІДИ
- І далі для вас почалася найемоційніша частина тієї оборони.
- Ми на себе взяли свій фланг і почали йти тихенько, не поспішаючи. А коли відходили від своїх позицій, то ми завжди старалися всі свої магазини, набої одразу забрати, бо тоді були скрутні часи, підвозу майже не було.
Ідемо. Вдалині бачу оранжевий магазин. Так він мені в очі впав, і я інтуїтивно вирішив туди насипати. Я починаю стріляти в сторону магазину (а ми в тиші мали зайти), всі на мене дивляться. І тут почалася отвєтка, тобто там сиділи вороги. Вони чекали, щоб ми підійшли ближче.
- А чого ви почали насипати? Чому ви так вирішили?
- Просто інтуїтивно. І почалася така каша. Наш майор одразу 200-й, йому куля прилетіла в око. Ми почали його відтягувати, почали зачистку робити. Це, можна сказати, були мої перші інтенсивні ближні бої. Ми відстріляли, і тут знову тиша.
Я вирішив подивитися, куди прострілював. І побачив зелень – у них же форма зелена. Тоді якраз до літа йшло, вже все було зелене, їхня форма зливалася з місцевістю, їх важко було помітити.
До мене тоді грузин з нашої групи підійшов, взяв мене за плече. Каже: "Красавчік! А я спершу подумав, що ти дурак, що почав стріляти куди попало".
Потім ми відбили свою позицію. Але нам дали наказ на 100 метрів назад відкотитися, бо окупанти вже відбили цю позицію по картах. Ми облаштували позиції, вирили окопи, лежачи. Стояли в яру – доволі небезпечне місце. Усі, хто стояли в яру, часто були важкими 300-ми чи 200-ми. Плюс в яру був кулемет, по якому ворог працює. Коротше, зайняли ми позиції. Лежали ми там дуже довго, днями і ночами. Спали в шахматному порядку. Нічників у нас не було, ми орієнтувалися по слуху. А темрява така, що власних рук не бачиш. Такі відчуття… лежиш в ямці, як в гробу. Над тобою гілка, над тобою літає все, що хочеш, а ти тільки й думаєш про кожен шорох – це до нас чи на сусідню лежанку йдуть. І якщо йдуть ближче-ближче, то починаєш стріляти туди.
І так ми сиділи й по черзі по двоє-троє заступали на чергування, і один на кулемет. Я все думав, що рано чи пізно я теж туди піду. А з того кулемета ми кожен раз хлопців виносили тяжкопораненими. Якось ми витратили 6 годин, щоб відтягнути від кулемета тіло загиблого на 200 метрів – дуже щільно снайпери працювали. Ми через кожних пару кроків падали на землю, бо не могли його тягнути.
Тоді мені це здавалося нормальним, але коли я це потім згадував, лежачи в госпіталі, то розумів, у якому пеклі вижив.
- А як вам пояснювали, навіщо ту позицію тримали такими силами? Вона була настільки стратегічно важливою в тому яру?
- Якби ми не тримали цей яр, то нас би обійшли з усіх сторін. Нас орієнтували, що суміжники підійдуть нам на підмогу, а поки треба тримати позицію, щоб дати час хлопцям за нами облаштуватися. Ми її тримали тиждень. По всьому лісу нас було десь 60 чоловік, потім стало 30 чоловік, потім скоротилося до 15 чоловік. А потім взагалі може 8 було.
Мені здавалося, що за цих пару днів ми всі посивіли, хоча всі молоді. У нас очі були, як в старих дідів.
- Підкріплення не підходило?
- Говорили, що от-от з другого батальйону підійдуть. Нам вже було нічим тримати, наша позиція "Арена" впала. Ми відкотилися назад до позиції "Гром". Через день моя черга сідати за кулемет.
На тій позиції був хлопець також з позивним Гром. Він сказав, що візьме двох людей і піде по набої. Ми їх почали прикривати, щоб вони пробігли до КСП по патрони. Ми їх чекали-чекали, по радійці вони не відповідали.
Ми з командиром вирішили піти перевірити, бо можливо вони потрапили в засідку окупантів. Прийшли до КСП, а сам КСП вже теж відкатувалися. Ми їм кажемо, що нам потрібні патрони. Виявилося, що ніхто з наших по патрони не дійшов. І тут по радійці кричать, що на позицію "Гром" почався штурм, потрібні набої.
Ми почали брати по одному цинкові. Щоб ви розуміли, ми не їли ці всі дні, тільки пили. І цинк таким важчезним здавався, наче 100 кг штангу брав. Я його беру, а підняти не можу, бо в мене сил вже немає. І хлопці так само. Я кинув все в мішок зі спальника, взяв за спину, як Дід Мороз, і почав іти. Думав, що зараз впаду, бо сил взагалі не було. Коли ми прибігли на позицію, то саме виїхав окупантський танчик і прямою наводкою потрапив у бліндаж, де було троє хлопців.
Страшна картина. Усіх трьох хлопців не стало. Ми всі контужені, всі починають відступати назад. КСП був останнім рубежем. Ніхто не розуміє, що робити далі, де ворог. А вони лізуть з усіх стежок. Ми починаємо відстрілюватися. Починаємо на КСП запасатися водою.
БАЧУ: СЕРЕД ПОЛЯ СТОЇТЬ ТАНК. ПО МЕНІ ХОЛОДНИЙ ПІТ ПРОБІГСЯ. А ВИЯВИЛОСЯ, ЦЕ НАШ ТАНЧИК ПРИЇХАВ НАС ПРИКРИВАТИ
- У вас був якийсь зв’язок між собою, з командуванням?
- Було багато радійок, але я почав їх закидувати в рюкзак, щоб окупанти до них не добралися і щоб не слухали нас. А ще воду, набої. Не знаю, як я підняв той важчезний рюкзак. Відходили... Нас четверо забігли в окопчик, наче в яму, а решта четверо – в сусідню. По ній колоди лежали і ми під них сховалися.
І тут в цю яму прильот, все розлетілося, наче пушинка. Один хлопець запитав: "Ви пам'ятаєте, що ми обіцяли? Що ми в полон не будемо здаватися. Давайте так, я зараз вийму гранату, і все тут закінчиться".
Ми дійсно це проговорювали, коли заходили в це село. Усі зголосилися злетіти на вітер, якщо буде загроза полону. І він дістає цю гранату... А в мене напередодні дочка народилася, я її ще навіть не бачив. Я дивлюсь на цю гранату, на чеку і розумію, що жити дуже-дуже хочеться. Кажу: "Ні, давайте, будемо виходити". Усі перезирнулися, побратим заховав чеку.
- Це велике щастя, що ви зараз даєте це інтерв’ю.
- І після цього почалися прильоти. Колоди розлетілися, як сірники, а ми опинилися просто неба. Ми почали вилазити з того бліндажа, перебіжками рухалися. Усі восьмеро зібралися в інший бліндаж, і ще двоє прибігли.
По радійці ми передали, що будемо відходити, бо нічим тримати оборону - по чотири рожка лишилося. Нам кажуть, що треба ще трохи протриматися. А ми чуємо, як п#дари вже зачищають КСП. Ще хвилина, і у нас з ними буде бій. Ми все-таки добилися, щоб нам пояснили, як відходити. Ми сидимо, і у кожного в очах прямо страх. Командир Кеша старався скрити свій страх, щоб паніку не робити, але ж видно все одно.
Він дав наказ по одному виходити. Сказав, що піде останнім, а я сказав, що буду з ним. Нам пояснили маршрут – жахливий, треба було по полю пробігтися. Почали виходити по двоє. Якраз наша остання двійка почала тримати рух.
Я біжу перший, Кеша – останній. Він прикриває мене. І бачу, як посеред поля стоїть танчик. Я присів, по мені холодний піт пробігся. Кажу: "Кеша, нам кажись, капець". І він сідає теж, дивиться такий. Сиділи, чекали. Кажу: "Якщо він не вистрілив у нас, то значить це наш, так?". Ми підбігаємо до танчика і бачимо український стяг. Ох… в мене така радість була. Він жодного пострілу не зробив в окупантську сторону, нас прикривав.
Я коли забіг в кущі, то в мене аж апетит з'явився. Побачив в кущах банку сала - там гуманітарка лежала. До нас привози не доїжджали, їх просто скидали в ці кущі і мали хлопці забирати і переносити нам. Але такого не було.
- Ви тоді поїли вперше за кілька днів?
- Не зовсім так. Я беру цю банку сала. Біжимо до окопів, їх вже рили хлопці, яких ми прикривали на позиціях. Ми застрибнули в ці окопи. Вже розслабилися. Тут до нас підходять якісь командори. Стало людей 30. Сказали: "Хлопці, ви молодці. У нас є 20-30 хвилин фори, поки п#дари там зачистку роблять".
Тільки сіли їсти сало, і тут по нас почала дуже чітко працювати арта. Я тільки пам'ятаю спалах напроти себе. І мене вирубило, так мені пояснили потім. Нас п#дари раніше знайшли, бо, мабуть, їхній "Мавік" бачив, як ми перебігали.
ПІДБІГЛА МІСЦЕВА ТІТОНЬКА І КАЖЕ: "ХЛОПЧИКИ, Я ЗНАЮ, ДЕ ОРКИ СИДЯТЬ"
- Так для вас закінчилася та серія боїв. Але після лікування ви знову опинилися на Донбасі.
- Мене винесли, я проснувся у госпіталі. Полежав там плюс-мінус два місяці. І десь наприкінці літа 2022-го я повернувся в підрозділ, був у мобільній групі швидкого реагування. Ми робили зачистку населеного пункту Рідкодуб Донецької області.
Там був ще такий смішний випадок. Ми заїжджаємо в цей населений пункт, починаємо рух. Тут до нас місцева тітонька підбігає. Говорить: "Хлопчики, я знаю де орки сидять. Вони тут у нас так панували, я знаю де сидять. Пішли зі мною, я вам все покажу". І ми видвинулися з нею. Ми були дуже обережні, бо думали, що всяке може бути. Я думав, що вона нас приведе прямо їм в руки, тому був напоготові. Там ждунів було багато, але і людей, які чекали нас, теж багато було. Прийшли, вона нам показує: "Дивіться, хлопчики, там погріб, у погребі вони". Ми тільки доходили до погреба, аж тут чоловік шість вибігає звідти. Навіть не встигли їм сказати здаватися. Ми їх шквальним вогнем положили там. Зачистили погріб гранатами. Заходимо, все в диму. А це старий льох, з арками, щоб банки ставити. І я бачу, колобочок чорний сидить в арці. Очі в нього великі, як п'ять копійок. Кажу: "Здавайся". Може, контужений був.
Ми його вивели, почали допитувати. Він вийшов, подивився на цю картину, що його товариші лежать, і в нього ще більше страх. Він нам все розказав, показав мертвого командира, який дав наказ забігти в цей погріб. Сказав, що не думали, що ми на штурм підемо. Він відмовився вилазити. Я сказав йому: "Ну бач, тобі повезло більше, що ти не вийшов, бо лежав би з ними".
- Але далі навряд чи все було так само легко.
- Ми старалися в сторону Ізюма теж робили вилазки, потім зачищали населений пункт Святогірськ. А потім зима 2023 року. Пам'ятаю, як була в нас операція замінувати площу перед їхніми позиціями. Бо по перехопленнях було розуміння, що вони от-от мали йти в наступ. Після зробленого нам сказали, що дійсно велика активність ворога.
Нас послали на підсилення, щоб замінити поранених. Були великі бої. Пам’ятаю, як ми з товаришем чекали свою зміну. А тоді снігу було багато, і ми у ямі, покритій гілочками, закутані в спальник. Кажу: "Щас, ми станемо на позицію, там тепліше. Будемо рухатись хоча б якось". Довго ми там не простояли. Я тільки почав прицілюватися в окупантів… і тут по нас танчик прилетів, прямою наводкою.
Мене відкинуло. Я був в активних навушниках, один аж вилетів. Впав контужений, я не розумів, що відбувається. І бачу, що лізуть окупанти. Сяк-так устав, почав з автомата по них працювати, а він почав клин ловити. Раз треба перезаряджати, два… Взяв автомат товариша, у ньому те саме. У мене холодок по тілу пробіг, що робити – не знаю. Слава Богу, що в нас був кулемет. Я навіть в азарт увійшов, можна сказати. Але контужений, взагалі нічого не чую. Я працюю кулеметом і розумію щось не те. Чому мій побратим не працює? Озираюся, а він на мене дивиться уже блідний, холодний. Я до нього - спереду все добре, а в спині діра. Я по радійці передав, що важкий 300-й. Може, вони мені щось говорили, але я не міг чути. Одночасно і відбивався.
І тут в один момент забігає до мене якийсь дядько. Я прямо на нього навівся, бо думав, що вже мене обійшли ззаду. Каже: "Н, ні, свої, свої". Я прикривав, а він побратима латав. Я намагався з побратимом говорити, але бачу, що все. Каже: "Друже, він 200-й". І на мене прямо нахлинуло – ми ж тільки-тільки заступила на зміну. Я майже всю піхотну двіжуху з ним пройшов...
Його вночі винесли, а я залишився сам у тій ямі. Весь час був на стрьомі, до кожного шороху прислухався, бо окупанти трохи просунулися, то всяке могло бути. На наступний день, під вечір, до мене прислали напарника – замість убитого. Ми з ним простояли ніч, під ранок почався бій, окупанти пішли в наступ.
Ми вибігли з бліндажа, відстрілялися. Заховалися в бліндаж, перезарядитися. А далі я пам’ятаю тільки приліт. Потім мені розказували, що мене відтягнув товариш із сусіднього бліндажа, а мого напарника поранило в ногу, він вибіг без мене.
Мій товариш прибіг і побачив, що наша яма засипана піском з гіркою. Побачив мій автомат, а я автомат ніколи б не кинув, і він про це знав. Він мене відрив, разом з хлопцями витягнув… На наступний день цьому моєму знайомому, який мене врятував, снайпер в голову влучив, але він вижив, слава Богу.
МИ НЕ РАЗ НАТИКАЛИСЯ НА РОЗВІДУВАЛЬНІ ГРУПИ ОКУПАНТІВ І ЇХНІ ПЛАНИ КАПЕЦЬ ЯК УРІЗАЛИ
- На такій звитяжній ноті ви завершили шлях піхотинця.
- Я прокинувся в госпіталі. Знову був майже паралізований - не міг ходити і говорити. Полежав місяці три у шпиталі. Потім пройшов ВЛК, став обмежено придатним.
Потім я потрапив в у бригаду, де і зараз воюю. Я хотів назад повернутися до своїх хлопців. Говорив, що хочу в 95-ку, знову в піхоту. Але комбриг дав чітко зрозуміти, що всі обмежено придатні тепер мають іти на інші роботи у війську, а для 95-ки не підходять.
148-а бригада тоді ще не була заповнена по штату, то всіх обмежено придатних відправляли сюди. Я жодного разу про це не пожалів, тут все набагато інакше і людяніше, ніж у більшості бригад.
- Це артилерійська бригада. Зараз ви працюєте на БПЛА, а власне на артилерії ви встигли попрацювати?
- Так, я був на "ГРАДах", потім вже перейшов на дрони – спершу на Мавіки, потім на "Вампіри" і "Немезіси". Зараз я - головний сержант роти "Кварц". Я пишаюся своїми хлопцями, це один із найкращих підрозділів нашої бригади. Часом він дає результат кращий, ніж вся бригада в плані влучань. Навіть бували моменти, що зроблене нами записували на рахунок артилерії.
- А ви почали навчатись на БПЛА уже тут, в 148 бригаді?
- Так, я тут все з нуля вчив. Мені дуже подобалося, а коли людині подобається, то вона буде старатися.
- Чи маєте улюблені дрони?
- Якщо в плані розвідки, то краще "Мавіка" нічого немає. У плані бомберів, для мене найкраще "Вампір" або ще кажуть "Баба Яга".
- За два роки у вас багато досягнень. Чи були влучання, якими ви дійсно пишаєтеся?
- У нас було багато влучань і цілей дуже багато. Зараз мій друг служить у цій же бригаді командиром взводу, але в реактивці. До того ми були звичайними пілотами і змагалися між собою – хто більше окупантів замочить і зробить влучань за один виїзд.
Маса влучань, і потім ми не раз натикалися на розвідувальні групи окупантів, то ми їхні плани капець як урізали. Вони думали, заходити з іншої сторони, а тут ми зі скидом прилетіли і їх положили.
Мені подобається бомбером робити зачистки. Як вище Покровська ми окупантів взяли в котел, тоді навіть два котли було – усі збадьорилися так. Наш підрозділ вибивав їх "Вампірами". Ми доволі близько і детально спостерігали за наслідками нашої роботи, як їх розриває. Це жорстоко, але я розумію, що якби не я сьогодні їх, то завтра вони мене вбили б.
Техніку вражали переважно скидами з "Мавіків" - старалися в люки закидувати гранати, термобари. Але найкращі цілі завжди – це скупчення особового складу поруч з технікою. Тоді одним махом знищуємо все.
- Ви неодноразово говорили, як вам було страшно – ясна річ, я взагалі не можу уявити, як це - але все ж таки ви не в одному серйозному бою були. Як ви навчилися давати раду своєму страху? У всіх різні методи, всі мають різні темпераменти. Ви для себе якийсь рецепт вивели?
- Коли я йду на якусь задачу, навіть в піхоті, завжди говорю собі: "Сьогодні я буду на базі, буду спати в теплому ліжку". Я просто ставлю ціль, що не буду сьогодні десь трьохсотим лежати. Ті, хто були в піхоті, і навіть зараз хто в піхоті, вже побачили весь жах війни, і їх вже нічого не налякає. Це, як звичка до навчання. Є звичка до прильотів, до крові, до цього страху… Навіть часом все одно, куди посилають на завдання, бо нас вже нічим не здивуєш.
Та людина, яка говорить, що не боїться, вона або обманює або вже не в собі. Таких людей краще на війну не посилати, бо все можна очікувати. Людина завжди боїться, але кожна людина боїться по-різному. Хтось привикає, а хтось не може привикнути і переводиться більше в тилові частини. Для мене це привичка, можна сказати. Я для себе вирішив, що можу це вивозити. Бо якщо я буду десь в тилу, то нічим не зможу допомогти, а тут якась користь є.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
