"Я не ненавиджу росіян. Я просто більше не вважаю їх людьми", - історія оборонця "Азовсталі"

Автор: Ірина Ромалійська

Зізнаюся: був один день, коли я раділа, що в Україні був Віктор Медведчук - 22 вересня 2022 року. Тоді Росія забрала Медведчука, натомість повернула 215 українських військових. Серед них був і мій давній знайомий, "азовець", Віктор Музика.

Він врятував сотні оборонців та цивільних на "Азовсталі", пережив поранення, полон, знущання, часткову втрату пам'яті - і знову пішов у військо, в НГУ. А його рідний брат - переїхав жити в Росію.

Віктор та Олена Музики, Буча, 2026 рік

З Віктором та його дружиною Оленою ми зустрічаємося у Бучі, тепер тут їхній новий дім - невеличка орендована квартира. Велика трикімнатна - в окупованому росіянами місті Приморськ. Звідки і я родом. Це Запорізька область, Азовське узбережжя, поруч Бердянськ, ще година їзди - і Маріуполь. Саме це місто Віктор захищав, коли світ дізнався про звірства російських військових у Бучі. Тут на парканах ще можна побачити сліди від боїв.

"Ось це скоріше за все від міномета", - каже Віктор Музика.

- У перші дні квітня 2022 року світ дізнається про Бучу. Ти в цей момент був у Маріуполі. Ти знав щось?

Віктор: Та ні, в нас війна була, бомбили постійно, ми виконували задачі. Дізнався набагато пізніше - вже коли нас повернули з полону. Ми були шоковані. Нам же в полоні розповідали, що кацапи вже до Львова підходять.

 Від радянської армії до "Азову"

За радянських часів Віктор пішов в армію, навчався в Харківському танковому училищі, потім служив у Німеччині. У 2015 пішов служити в "Азов".

Віктор: Це все з Майдану ще почалося. Я активно його підтримував у Приморську. Нас таких у місті було небагато. Потім волонтерив. А потім якось поїхав до родичів на Донбас, нас зупинили хлопці з кулеметами. Я глянув на них і подумав: "Вітя, ти не там знаходишся". Коли я приїхав на комісію, мене не хотіли брати через мій вік. Потім запитали, чому я хочу служити. А я кажу, що мій дім - в 120 кілометрах звідси. Вимушені були взяти.

- А яке звання в тебе було?

Віктор: Капітан. Зараз я підполковник. Але кар'єру я не роблю. З тих пір, із 2015 року, в "Азові" стали потрібні мої знання та досвід. Я навчав молодь, а вона у нас прекрасна. І я багато вчився у них.

- Напередодні повномасштабного вторгнення ти вірив, що воно можливе?

Віктор: Міжнародні розвідки казали, Буданов казав, що буде напад. Але, Іро, я не вірив.

- Чому?

Віктор: Ну, мама в мене росіянка. Я з 3-го по 10-й клас ріс в Росії. Це село Московське Ставропольського краю. Думав, що не може брат піти на брата!

- А ти і зараз сприймаєш росіян братами?

- Ні, зараз цього вже нема. До речі, в мене немає до них ненависті. Скоріше презирство. Я їх просто більше не сприймаю за людей. Якщо ви ходите і вибираєте того упиря, на пеньку голосуєте, ну що мені про вас сказати? У вас немає свободи, голосу. Ви всі - раби.

- Як зустрів повномасштабку?

- Я був в Урзуфі (село біля Маріуполя, - ред.), в нашій частині. Тривогу оголосили, ще було темно, години 4 ранку. Дощик накрапав. Ми почали палити документи. Потім поїхали в Маріуполь. Я за кермом джипа і чотири жінки-військові. Везли оргтехніку. Назустріч колона з машин, вся дорога забита, а на Марік - лише наша машина. Прибули на Азовсталь, розмістилися. І от коли почали сипатися перші бомби, я зрозумів, що все серйозно.

- Що відбувалося на "Азовсталі"?

- Не скажу, що хаос, але як на війні - коли всі потрапляють у важкі обставини. Редіс (Денис Прокопенко - бригадний генерал Національної гвардії України, командир корпусу "Азов", керував обороною Маріуполя та металургійного комбінату "Азовсталь", - ред.) доручив мені зустрічати всі частини, які до нас на "Азовсталь" приходили.

Командири в Туреччині

Це перша бригада, розвідбати, інші частини ЗСУ, всі стікалися на "Азовсталь". Моя задача була - їх зустріти, розмістити, зв'язати з Редісом, з Бастіоном. Я був у бункері, в мене було 385 людей. Ми розміщалися на ЦХЛ, це - Центральна хімічна лабораторія.

- А хто були ці 385 людей, якими ти опікувався?

Віктор: Наші військові. А ще там були поранені, контужені, відмовники, російські полонені. А нас, азовців, було лише п'ятеро. Мене командування призначило головним. Ми жили по поверхах. Їх було шість. Через бомбардування спускалися постійно нижче і нижче, поки не опинилися на мінус другому поверсі. Поки ще не розбомбили склади з продуктами, було нормально. Багато бойових підрозділів в той час ще відмовлялися, наприклад, від круп. А я своїх змушував все забирати - крупи, мішки, і все зберігав. Оце нам теж дуже допомогло далі. Бо потім же ж ми перейшли на інший режим - їли лише раз на день. Уяви - закрите приміщення, метрів десь 35 на 25. І велика купа людей…

- Скільки це тривало?

Віктор: Десь два місяці. Моя головна задача - утримати моральний стан в цьому бункері. Бо в когось руки трусилися, хтось бігав, у когось панічні атаки ставалися. А які в мене жінки були молодці! В них за три дні накопичувалася зневіра, що буде далі з нами, я їх збирав, читав лекцію, заспокоював і їх знову на три дні відпускало. Я їм розповідав, що Залужний домовився про арту і вони будуть прорубувати коридор до нас. Ну а ще деякі з нас виходили з бункера і виконували завдання, яке нам ставило командування.

- Які, наприклад?

Віктор: Наприклад, ми зустрічали гелікоптери, відправляли поранених, доставляли зброю на позиції.

-  Це ті гелікоптери, на яких гурівці проривалися?

Віктор: Так-так, я організовував зустрічі, розгрузку і погрузку. Але інколи брав автомат, броню і виходив, щоб просто подихати повітрям. Бо, повторюся, бути 24 години, коли на тебе всі дивляться, коли будь-яке рішення маєш ухвалювати ти, коли ти розумієш, що всіх їх чекають вдома живими, це дуже важко.

Повідомлення Віктора доньці під час боїв за Маріуполь

- Олено, а що ти в цей момент?

Олена: Я в цей момент живу в Приморську, в окупації. Виїхати з міста не змогла, застрягла. Вітя мені сказав: "Лєна, тобі терміново треба виїжджати, бо в мене є хлопці, у яких сім'ї залишилися в Бердянську і в Новомихайлівці, і туди зайшли кадирівці, і там страшне, що відбувається з жінками військових". В мене була суцільна паніка, я була в шоці, боялася полону, зґвалтувань, знущань. Потім вже почали відкривати коридори з Маріуполя, і я змогла виїхати. Дві доби ми простояли у Василівці, кадирівці приходили, перевіряли татуювання, документи. Але зрештою я приїхала в Запоріжжя. Ось цей момент, коли ти бачиш український прапор і плачеш - це я ніколи не забуду. Дивимося на ці обличчя наших хлопців - такі світлі всі, такі красиві… і порівнюєш з цими кадирівцями, які нас пропускали. І ще так питали: "А пачєму ви такіє грустниє?" або казали "А памашитє нам ручкой". Я тоді сиділа і думала: ну ти що, дебіл?

- Вітю, розкажи що в цей момент відбувалося у вас?

Віктор: Ми воювали. Згадав одне завдання. Це, мабуть, був кінець березня. Наш другий батальйон був на правому березі, відрізаний від нас. І от уявіть: ми в цей момент на Азовсталі - в оточенні. І вони, другий батальйон, на правому березі - теж в оточенні. І треба було їм доставити боєкомплекти, цигарки, їжу. В нас був хлопець з позивним Змій, працівник заводу, найбільший хуліган, матюкається, з усіма б'ється. Я отримав завдання: треба виїхати з нашого оточення, доїхати до оточення другого бату, проїхати його - і доставити нашим хлопцям передачу. Я зібрав щось по типу віче  козацьке. Треба було вирішити, кого відправити на завдання. І от я дивлюся в очі… І кажу: "Змій, це ти". А Змій: "Ну і добре". Всім іншим треба було підготувати машину: загрузити, затентувати, зашплінтувати усю, Z-ки намалювати на радіатор…

- Тобто ви свою машину маскували під російську?

- Ну, так! Що тут почалося! Іскри сипляться, всі варять, свердлять, точать. Змія брониками обклали. Z-ки намалювали. Зі службою безпеки зістикували, щоб наші пропустили цю машину з Z-ками. Коли я призначав Змія, я розумів, що тільки він може справитися. І що? Я його побачив живим!

- Він виконав завдання і повернувся знову до вас, в оточення?

- Так! Це була така зустріч! Я йому віддав тоді останню пачку цигарок… А ще про Кота хочу сказати, це Михайло Вершинін, начальник патрульної поліції. Він займався евакуацією цивільних. Я йому пояснював, як проїхати пост "Міст" (неофіційна назва блокпоста біля мосту, один з ключових опорних пунктів, - ред.). Бо цивільні водії доїжджали до посту "Міст" і далі їхати відмовлялися. А Вершинін (Кот) відправляв свої екіпажі. Поранених витягували, цивільних, дітей, людей похилого віку. Відтоді я змінив свою думку щодо поліції.

- До цього були "мусора погані"?

- Так (сміється). Після цього я почав їх поважати.

 Найстрашніші дати. Бомбардування бункера. Порятунок

Олена: Одна з трагічних дат для Азову - це 8 травня. Коли загинуло більш ніж 70 людей. Тоді в бункер "Магазин-20" попала російська авіабомба.

Віктор: Там згоріло дуже багато людей. Я зрозумів тоді, що скоро кацапи і наш бункер намацають. Нам наказали, щоб гранати та мілке озброєння, БК були з нами, на мінус другому поверсі. Але я прийняв рішення виносити його нагору, на мінус перший поверх, щоб це все не було поруч з людьми. А кухарям я наказав: переходимо на дворазове харчування. До цього вже їли тільки раз на день, а їсти ну дуже хотілося. Якщо помирати, то хоча би не голодними. Кухарі тісто в олію занурювали і коржики нам готували. Всі дуже чекали цього обіду. Але - не дочекалися. В наш бункер прилетіла термобарична бомба (боєприпас, який вражає ціль не лише вибухом, а й потужною хвилею надлишкового тиску та дуже високою температурою, - ред.). Це було 11 травня. Все горіло. Навіть патрони почали вибухати, які в магазинах були. Слава Богу, що ми винесли нагору всі гранати та інше.

Олена: Але розкажи, що саме вам врятувало життя!

Віктор: Життя врятувало нам те, що були відкриті всі виходи: аварійний, запасний, основний, вентиляційний.

Олена: Бо коли 8 травня прилетіло в інший бункер, вони як у підводному човні були - все зачинено, закупорено. Вибухом в них пошкодило двері, і вони не могли відчинити і вийти! Багато людей задихнулися через це, біля самих дверей.

- Були загиблі?

- Так, 18 людей загинули одразу від прильоту. Але уяви: ми виходимо з цього бункеру, а кацапи нас тут же ж і мінометами криють. Коли всіх вже евакуювали, я дав команду розміститися під домнами (доменні печі, - ред.). А я повернувся, і разом з Васею Щелоковим ми через вентиляційний люк витягнули з мінус другого поверху пораненого підполковника-прикордонника. Він ще дихав. Потім - все, пішов від нас. Ми ще раз вниз спустились подивитися, чи є живі. Знайшли ще двох поранених, винесли. Я зрозумів, що дуже ослаб, коли Монтану з тероборони виносили - я не міг майже втримати носилки в руках… Коли поранених віднесли, я сів, дивлюся і мені вже все так пофігу… Всіх, кого можна було, врятував, завдання виконане… дивлюся на те, як все палає, димиться, і бачу - літак заходить! А від нього йде ракета і я бачу, як вона летить на нашу домну! Ця картинка досі в мене в очах стоїть. Ракета летить на домну - вибух такий сильний! Добре, що всіх наших вже під домною не було. Це був фільм жахів. Апокаліпсис.

Віктор знову замовкає. Під час інтерв'ю це стається кілька разів. Особливо, коли говоримо про загиблих побратимів або тих, хто залишається в полоні.

- Що було потім?

Віктор: Після того, як наш бункер розбомбили, я пішов в місце, де була розташована тероборона. Вони спочатку не хотіли нас пускати, бо занадто багато було людей, поранені, жінки, їжі майже не було, але.. Я тут проявив "азовські" якості, твердість та наполегливість і…

- І що?

Віктор: І що. Зобов'язав їх взяти нас. (Сміється) Ну але потім ми нормально спілкувалися, все добре було.

- Це скільки людей ти із собою привів?

Віктор: Вже було десь 115 людей. Інші розсіялися, перейшли в інші місця. Потіснилися, ущільнилися… Повар і старший з тероборони просили, щоб я обов'язково був присутній під час прийому їжі. Ну, щоб на всіх вистачило… І найтяжче в цьому, Іро було: коли 10-15 людей і я розумію, що мало на всіх їжі… Людина добу голодала, настав час поїсти, а їй - не вистачить…

- Скільки ви там були?

Віктор: Десь п'ять діб. А потім Редіс почав вести перемовини. І вже почали давати режим припинення вогню.

 ПОЛОН

- І в цей момент ухвалюється рішення - виходити в російський полон. Як ти до цього поставився?

Віктор: Неоднозначно. З одного боку, я розумів, що це шлях до того, щоб повернутися живим. З іншого боку, ну, щось "азовське" грало всередині. Але вже БК майже не було, ліків не було, поранених багато, вже все було дуже погано. Тому я підтримую Редіса і його рішення.

- Як вихід відбувався?

Віктор: Ми виходили 20 травня. Спочатку нас зустрічав, здається, якийсь Червоний хрест, якісь міжнародні організації, дядько якийсь "Дякую" говорив, але воно все було до одного місця. Зробили якісь помітки, склали списки, для рідних це важливо. Далі ми вже стикнулися з кацапами. В нас були дагестанці. Один розмахував пістолетом переді мною пів години, з'ясовував, хто я, що я... Ну я тоді подумав, що всередині автобуса він стріляти не буде. Він покричав-покричав, зрозумів, що нічого не вийде, мене відпустив, у сусіда ще годинник забрав. Біля Оленівки, до речі, чув як дагестанці говорять між собою: "Ти з тим не говори, бо поговориш 5 хвилин і сам до Азову запишешся!". Це вони так про Доцента казали (Владислав Дутчак - боєць "Азову", історик, кандидат філософських наук, колишній університетський викладач, - ред.). Оця оцінка з вуст ворога - найкраща.

- А де ви зброю залишили?

Віктор: Перед виходом я дав наказ: от ідеш, відкрив кришку ствольної коробки, дістав пружину і викинув, метрів через 50 - затвор викинув, ще метрів 30 - в іншу сторону щось викинув… І так автомати по частинах там і залишили.

- Тебе ж допитували в полоні?

Віктор: Так, перші два допити особливо запам'яталися. Їх цікавило, чому "Азов", з їхніх слів, так добре і так довго воює. Це були ФСБшники, вони розмовляли з нами як люди, які розуміють, і навіть можуть поспівчувати. Їх цікавило, чому я, офіцер радянської армії, чому я пішов воювати за Україну. Я йому сказав, що в шостому класі, коли ми жили якраз в Росії, я в бібліотеці взяв книгу "Тарас Бульба". До наступного вечора її закінчив читати - і зрозумів, що я українець. Коли отримував паспорт, жінка мене запитала, хто я за національністю. Сказав, що українець. А мій брат через три роки чомусь сказав, що він русскій.

Олена: Так і по сьогодні. На жаль.

- Брат досі себе русскім вважає?

Віктор: Так, рідний. Він в Росії живе.

- Ви спілкуєтесь з ним?

Віктор: Зараз ні.

- Коли припинили?

Віктор: Ось коли все почалося. В 2022 році. Він не топив ні за Росію, ні за Україну. Просто так жив, щоб йому було нормально… Ніяких дій, щоб стати на захист держави, він не вчинив.

- А він знає твою історію?

Олена: Знає. Ми з ним спілкувалися, коли Вітя був у полоні. Він тоді жив в окупації, в Луганській області, їх вже захопили. Він писав, що хвилюється за Вітю. А потім написав: ми з дружиною переїхали жити в Росію. Більше вони не спілкуються з нами.

- Віть, ти переживаєш з приводу цього?

Віктор: Мабуть, ні. Відпереживав. Я не засуджую: кожен живе, як хоче.

Олена: От Вітін тато - з Тернопільської області. До Луганської він переїхав, коли йому було 13 років. Змалечку пішов працювати на шахту і проробив там першопроходцем 40-50 років. Завжди розмовляв українською мовою. Одружився з росіянкою зі Ставропольського краю. І от тато розмовляв українською, мама - російською. Так Вітя і виріс. В нього перемогли татові гени.

- Повернімося до допитів.

Віктор: Так. На іншому допиті їм було цікаво, чому ми ментально йдемо проти Росії, проти Радянського Союзу, проти імперії. А я пояснив: помилка сталася ще 800 років тому. Коли була битва на Калці (битва 1223 року між об'єднаним військом руських князів і половців та військом Чингісхана, - ред.) Я вважаю, що наші князі плохо підготувалися, і результат був невтішний. Всі ці монголи, ногайці, татари поклали на них дошки і святкували свою перемогу. Після цього і пішло все шкереберть у Київській Русі. "Але, - кажу я ФСБшнику, - в нас свобода, право вибору і ми маємо голос, це нікуди не ділося. І всі ці 800 років пружина зжималася, зжималася і ось вона вибухнула. От зараз ви відчуєте, що таке Україна і українці. Що таке прагнення до свободи". Йому було дивно це чути від мене.

А потім ще було цікаво! Пройшла новина, що Редіса привезли! (сміється) Так цей ФСБшник навіть залишив мене в кабінеті, побіг дивитися на командира. Я його теж тоді побачив. Редіс - з перев'язаною рукою, дуже худий, але дух в ньому був присутній. Він нас потім зібрав між бараками вночі. Сказав: "Тримайтеся, ми робимо все, що можемо".

Ну це все, що я можу розказати з дипломатичного. Все інше було жахливе. Я не хочу про це говорити.

- Розкажи, що можеш або хочеш.

Віктор: От зараз скажу непопулярну думку. Але порівняно з Донецьким СІЗО в Оленівці було більш-менш. Ми там спали, коли хотіли. Вода була, могли помитися, речі попрати, в туалет сходити. І там, до речі, один кацап нормальний попався. З нас познімали обручки та ланцюжки. Ми почали обурюватися і вони зрозуміли, що саме з обручками перегнули. Можете все що завгодно робити, але обручки - це святе. І нас почали викликати. Я зайшов до кабінету, а там величезна миска с обручками. Як я там взагалі зможу свою знайти? Але вирішив: раз прийшов, то вже буду шукати. І знайшов! Я її вдягнув, і в мене, мабуть, обличчя змінилося, так мене добре стало! Це єдиний момент за весь цей час, коли мені стало добре… Всі ці спогади про дружину, родину …

В госпіталі, зустріч з донькою Альоною

І кацап це помітив. Він поклав мою обручку в пакетик, підписав. Буквально за кілька днів нас відправляли в Донецьке СІЗО. Він підійшов з моєю особистою справою, показав: "Ось, дививсь, у твоїй справі цей пакет". Я думаю, що він хотів показати: все, що я міг, я для тебе зробив.

- А зараз ця обручка де?

Віктор: Більше я її не бачив, мабуть, в Донецьку десь і зникла.

Олена: Потім, уже після обміну, ми замовили нові обручки в одній львівській ювелірній компанії. Коли майстри дізналися нашу історію, вони не взяли з нас грошей за роботу. Це було щиро та зворушливо.

- Розкажи, що відбувалося в Донецьку

Віктор: Перша камера, в яку ми потрапили, була класна! Нари - класні, буханку хліба дали, салатик, ти що! В нас навіть ейфорія була! А далі була так звана "прийомка". Це дуже важкий момент. І фізично, і психологічно.

- Били?

Віктор: Так.

Коли мова заходить про насильство, Віктор бере паузи. Замовкає. Наче вирішує, чи буде взагалі про це розповідати.

Віктор: Там одна жінка бігала з тазіком, типу медсестра. Казала: "Я їм зараз яйця буду відрізати, ведіть спочатку цього, потім цього…". В мене серце хворе, погано стало, я попросив валідолу. Та яке там. Нічого не дали. Ір, я про це розповідати не хочу.

- Розкажи про умови, які там були.

Віктор: Камера - десь 4 на 6 метрів. Нас - 25 людей. З 6 ранку і до 22 вечора - можна тільки стояти. Туалет - в камері, але каналізації немає. Паперу туалетного - немає. Замість постільної білизни - картонки. Спека неймовірна, дихати нема чим. Води - нема. Замість води нам давали солоні огірки. Задача - просто вистояти. Знаєш, що мене врятувало? Я вирішив: от сьогодні я буду згадувати все, що пам'ятаю зі своїх 5-6 років… Наступний день згадував свій наступний період. Прокручував все в голові, обдумував, де я був правий, де ні… Потім наше життя з Оленою. Але тут мені було дуже боляче, бо згадувати хороше - складно. Потім почав життя батьків прокручувати. А ще вирішив, що це для мене гра. І це просто мені прислали виконавців, які мають з мене знущатися, а я маю вистояти. І виграти.

- Що найстрашніше в Донецьку було?

Віктор: Найстрашніше, мабуть, було те, що не знаєш, коли це закінчиться. Страшно було втратити віру в ту схему, яку я собі придумав: що це просто гра і я маю виграти.

- А били за що?

Віктор: Та просто так. Як камери відкривали, відразу починали бити. Мабуть, щоб ми були слухняними. Відразу нас клали на підлогу, били, топтались по нас.

Олена: В тебе ще вимагали щось підписати.

Віктор: Так, ще коли була "прийомка". Там били, електрошокером мучили. Запитали, чи були поранення. Я показав, де були. І він спеціально туди почав бити електрошокером. Так допитували годин десять. Але я одразу заявив свою позицію - що нічого говорити не буду. Це я, мабуть, фільмів передивився, вирішив, що слабаків одразу розчавлюють…

- Когось так до смерті забивали?

Віктор: Забивали. Але не буду далі розповідати. Виключи диктофон.

Я зупинила запис. Хвилин за 10 поновили розмову

Віктор: Продовжу про цей допит. Вони готували мою справу для прокуратури так званої ДНР. Звинувачували нас всіх стандартно - терорист, був у терористичній організації. Змушували мене це підписати. А окуляри ж мої поламали. І я їм кажу: "Я не бачу, підписувати нічого не буду". Вперся і не підписав. Думаю, як я це буду на себе брати! А вони потім напишуть, що я вбив якусь бабушку чи ще щось.

- Після цього допиту що було?

Віктор: Донецьке СІЗО і "прийомка" там. Це найважчі моменти були. А потім все рівно: приходили і били, не годували, на допити водили. Така буденність. А от як ми їли. На 25 людей давали трилітрову пластикову посудину. Ложки не давали. І ми спочатку з пластику намагалися щось типу ложок зробити. Але вони ламалися одразу. Тому домовилися по колу по ковтку робити.

- А що саме давали?

Віктор: Щось типу супу, каша була, чай. В камері нас, офіцерів, було четверо. І до нас повага була, тому ми тримали там порядок. Наш боєць Царь, він з Маріуполя був, майстер спорту по боксу, бувалий. Він одразу каже: "Давайте пахана виберемо". Я відмовився (сміється). Ну трималися загалом нормально.

- А як дізнався про обмін?

Віктор: Я відчував. Бо в ніч перед цим нас, чотирьох офіцерів, витягнули з камери в коридор. І там було двоє зі штабу. Вони подивилися, чи немає на нас синців. І я зрозумів, що будуть міняти. Ну і сам обмін треба було пережити, витримати.

- Чому?

Віктор: Коли нас в КАМАЗ погрузили, то це виклик реальний був. Скотчем заліпили очі, перетягнули руки, і ми один за одного ще руками чіплялися - нас як баранів зв'язаних везли. Холодно вже було, ми на залізній підлозі. Нас везли з Донецька до, як я думаю, Таганрога. Ані в туалет сходити, ані води попити. В Таганрозі нас пересадили на літак. Ну як пересадили. КАМАЗ був високий - тож з нього в літак стрибали. Але ми ж не знали. Ми ж з зав'язаними очима. Кацап мені каже: "Пригай!". А воно - лячно, чесно кажучи. І він такий кремезний був, він мене штовхнув, ну я пригнув, руку забив, потім хірурги в шпиталі її збирали. Ну і найважче було - не сходити в туалет, це ж майже добу тривало. Уяви. І я терпів. Потім по урології виникли проблеми.

Олена: Літаком ви полетіли в Москву.

Віктор: Так, там забрали командирів: Редіса, Апіса, Калину, Волину, Шлегу. А я - в одній футболці, в тріко, і два правих сланці на ногах. Прилетіли в Гомель. Білоруси-охоронці, звичайно, були геть інші: сцикливі і все дозволяли. Потім ми перетнули кордон. Дійшов до автобуса, одразу сів поїсти. Піймав водія, взяв у нього телефон і Олені подзвонив. Але я її майже не чув.

Олена: А я в поїзді якраз їхала на акцію на підтримку полонених - із Запоріжжя до Києва. Після того як його з Оленівки перевели, я ж нічого про нього не знала. І тут цей дзвінок з невідомого номера. І я чую: "Лєна, Лєна! Я повернувся, мене обміняли…". (Олена, коли згадує цей момент, одночасно і посміхається, і сльози в очах блищать, - автор) А його погано чутно! Я кажу: "Що?! Вітя! Ти де?". Він щось ще встиг сказати і зв'язок обірвався. І я як почала плакати! Провідниця прийшла, люди в купе всі питають, що сталося, а я їм кажу: "В мене чоловіка обміняли!". Радість яка!

- Вікторе, а які в тебе почуття в той момент були?

Віктор: Я зрозумів, що моя схема спрацювала. Я вийшов з гри.

Олена: Мені ще потім подзвонив той водій, з чийого телефону Вітя дзвонив. Сказав, що він, звісно, худий, але тримається.

- А скільки в тебе вага була?

Віктор: 47 кг

- Зараз скільки?

Віктор: 68 кг.

Олена: Він був такий худий, зі зламаною рукою, слідами від кайданів на руках та і ще покусаний клопами. Це було жахливо.

 Фото з архіву родини

Олена: Він мені потім казав: "Я був у шоці, від того, що нас зустріли як героїв. Ми ж думали, що ми нікому не потрібні, всі про нас забули"

- Віть, чому сльози зараз?

Віктор: Ну… (бореться з емоціями)

Олена: Він тоді казав: "Лєна, які прекрасні українці! Ми їдемо по Чернігівській області, люди біля дороги стоять, з прапорами, нас зустрічають, пиріжки дають, хто що може!"

Віктор: А потім вже в Києві я побачив банери: "Вистоїть Маріуполь - вистоїть і Україна", "Азов - герої"

- Ти відчув себе героєм тоді?

Віктор: Щось почав розуміти.

- Як ти відходив? Ти звертався по психологічну допомогу?

Віктор: Ну я скажу так… Все моє життя Бог мене готував до цих випробувань - на Азовсталі і в полоні. Я ж був і головою ОСМД, і депутатом опозиційним, на мера балотувався. І розумієш, як до мене влада ставилася, всі ці податкові, пожежники, поліція, прокурори…

Олена: До того ж, Вітя собі влаштовував розгрузочні дні в їжі, голодування іноді. Від м'яса тоді відмовився, майже 3 роки як не їв, це все дуже допомогло!

Віктор: До психологів звертався, але я просто слухав. Для мене було важливіше дружина, родина. Я майже не міг говорити. От є така гра дитяча "Ерудит" - букви додаєш і нове слово складаєш. Раніше я б обіграв будь-кого! А той місяць - ані слова не міг скласти. А ще була часткова втрата пам'яті, в мене ж і контузії сильні були… Потім поступово відновлювався.

- А чому ти далі пішов служити? Ти ж міг…

Віктор: Дві причини. Перша: я коли тільки прийшов, сказав, що буду до кінця. Що я маю звільнити окуповані землі. А друга причина: мої побратими в полоні. Їх не можна там лишати. Переконаний, що головна задача президента - витягти всіх з полону.

- Зараз як посада твоя називається?

Віктор: Начальник служби безпеки дорожнього руху бригади. Я вибрав таку посаду, де я можу максимально віддаватися і щось робити.

Вже після інтерв'ю Олена записала мені голосові повідомлення:

"Ти його питала про психологів. Він хорохорився. Насправді він звертався до психологів, хоча і не в перші місяці. Бо в перші місяці в нього була ейфорія від того, що він вже дома, що от-от звільнять його найближчих друзів з полону. Але минали місяці, його друзі не поверталися і його накрила така хвиля провини… Через те, що він на свободі, а вони ні. Він звертався до психолога з центру "Серце Азовсталі". Психологи дуже допомогли. І медикаментозно він лікувався.

В нього - синдром відкладеного життя. Раніше він ходив на ринок, обирав перець найкрасивіший, томати найбільші. А після полону це все зникло. Йому нічого не хотілося, він не міг нічого вибрати. Йшли в кафе, а він не може вибрати, що хоче з'їсти. Думаю, це після полону, бо там ти їв те, що тобі дали. А тут тобі пропонують вибір і все - ти в ступорі. А ще каже: "Що я можу вибрати, якщо мої пацани в полоні?!". Одного його близького друга поміняли тільки через три роки. А інший, найближчий, досі в полоні.

І те, що їх там голодом морили, дає про себе знати. Він ніякої їжі не залишає, все з'їдає. Йому важливо, щоб були припаси завжди. Бо якщо він захоче їсти, а вдома нічого немає, то він одразу занурюється в той стан голоду і страху.

ПРО ПЕРЕМОГУ

- Вітю, ти віриш, що буде перемога?

Віктор: Перемога над кацапами? Чи перемога України? Уточни.

- А от що ти вкладаєш в поняття "перемога"?

Віктор: Після того, як закінчимо з кацапами, буде будівництво нової України. Вже з урахуванням тих помилок, яких багато було зроблено. Я вважаю, що народ має вибирати. Але вибирати партію, а не князьків. Бо вождізм до добра не доведе.

Я вірю, що Україна буде дуже гарною для своїх громадян. Тут будуть всі умови для бізнесу, навчання, соціального захисту.

- А перемогу над кацапами ти як бачиш?

Віктор: Я думаю, що навіть не військовим шляхом. Скоро все у них посиплеться. І вони самі встануть з забетонованих колін, вилізуть і скажуть…

- Ти віриш, що росіяни повстануть?!

Віктор: Починаю в це вірити. Але це буде неусвідомлено. Просто вони зрозуміють, що нормально жили, скрізь їздили, були великі, а зараз в них все погано. Я вірю в їхній бунт на колінах.

 Ірина Ромалійська, Цензор.НЕТ