Ідентифікація 30 тис. українців, убитих у польсько-українському протистоянні в 1939-1947 рр.: "Щоб вони стали людьми, а не сухими числами в статистиці", - історик Ігор Галагіда
Близько 30 тисяч українців, які загинули від рук поляків з 1939 по 1947 рік, – саме стільки жертв було встановлено під час останніх досліджень. 20 з них вдалося встановити поіменно та ідентифікувати їхні стать і вік. Проєкт Українського католицького університету "Жертви українсько-польського протистояння у 1939–1947 роках" запропонував нову методику, яка дозволяє максимально точно наблизитися до розуміння кількості вбитих.
Наразі опубліковано 3 томи з переліком українських жертв. Зараз за аналогічною методикою триває робота над встановленням кількості та імен загиблих поляків.
Також проєкт заснував видавничу підсерію з публікації невідомих джерел чи досліджень. Вже вийшла книга "Погром" про події на Грубешівщині (атаку польського підпілля на понад 30 українських сіл, яка була у березні-квітні 1944 року).
Керівник проєкту - професор Гданського університету Ігор Галагіда підкреслює, що йдеться передусім про те, що повинні були би зробити давно - пошанування жертв і встановлення місць їхньої загибелі. Він переконаний, що це не має викликати суперечок і політизувань, адже ідеться про тих, хто не міг і вже не зможе себе захистити.
Цензор.НЕТ запитав у пана Галагіди про методи дослідження, жертв і вбивць, пам’ять і забуття. Він змалював складні реалії, в яких було змушене жити населення на територіях польсько-українського протистояння. Дії та пропаганда окупаційних режимів, військових на їхній службі, партизанів з рухів опору різних штибів, кримінальних банд та звичайних селян, що вірили пропаганді – таким було історичне тло.
ДИСКУСІЯ ЩОДО ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ ТРИВАТИМЕ ЩЕ КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ РОКІВ
- Проєкт почався майже випадково. Розкажіть про це.
- У 2013 ми з Мирославом Іваником досліджували в архіві Оттави спадщину Володимира Кубійовича і віднайшли багато інформації, яка могла дозволити ідентифікувати поіменно жертв у Люблінському дистрикті. Й ми почали таку роботу. Водночас у мене з’явилася думка зробити з цього більший проєкт. Тим більше, що тоді польсько-український історичний діалог трохи загруз в болоті.
Я тоді сказав, що над інтерпретацією фактів ми можемо дискутувати хоч до кінця світу і один день довше. На той момент я не бачив передумов до того, що польська і українська історіографія дійдуть до якогось спільного висновку. На жаль, тепер ми бачимо, що тоді я був правий. Дискусія щодо польсько-українського конфлікту триватиме ще кілька десятків років. Тому я запропонував фокусуватися на тому, що не викликає жодних історичних чи етичних сумнівів – на жертвах і їхній ідентифікації. Це наш обов’язок як людей і християн. Мої слова не були сприйняті з якимсь ентузіазмом ні серед польських, ні серед українських істориків, тому прийшлося робити проєкт трохи іншим шляхом.
- Ви якось сказали, що цим дослідженням вскочили в останній вагон, бо якби минуло трохи більше часу, то воно було б неможливим. Ви мали на увазі передусім кількість очевидців, яких вдалося застати живими. Тож, чому останній вагон?
- У мене досить великі претензії щодо української історіографії, тому що, за останні 30 років майже не було спроб збирати свідчення чи іншу інформацію про жертв польсько-українського конфлікту. У Польщі такі роботи почалися ще в період комунізму, наприкінці 80-х років.
Я вам розкажу певний анекдот, але це буде сміх крізь сльози. Це було, здається, за Кучми. Покійний вже сьогодні краєзнавець з Волині Ярослав Царук намагався їздити по селах і збирати свідчення про ті події. Він, звичайно, звертався до різних установ, урядів з проханням про допомогу. Все, на що спромоглася тоді українська держава, - це купила йому ровер, щоб він міг швидше пересуватися між населеними пунктами. Якщо поглянути на історичні дослідження в інших державах, то це мало доволі жалюгідний вигляд.
- Бачте, тоді в 90-х після перебування під радянською владою, куди не глянь - скрізь були провали в історичній пам’яті. Потрібно було хапатися одразу за все.
- Так, тоді всі цікавилися Визвольними змаганнями 1917-21 років, Голодомором, совєтськими репресіями міжвоєнного періоду, 30-ми роками, терором. Я розумію, все є дуже важливе, але якось так склалося, що період Другої світової війни і польсько-український конфлікт лишилися поза увагою, хоча є не менш важливим.
- Ваша робота базується великою мірою також на архівних документах, чому свідчення очевидців ви вважаєте настільки важливими?
- Звісно, ви праві, що архівні документи також важливі, при чому всі можливі. Тобто, наприклад, документів польсько-українського підпілля. Далі рухаємося до документів різних офіційних установ. Наприклад, окупаційної німецької влади в роки війн, чи совєцької адміністрації після Другої світової війни, чи різних польських комуністичних установ різних на території Польщі, які діяли в перший повоєнний період.
Преса того часу, судові документи, метричні книги… Але усна історія, тобто опитування очевидців, також дуже важлива. Звичайно, свідчення – це досить специфічне джерело, однак свідки можуть доповнити інформацію, якої немає в інших родах джерел.
До них треба було підходити дуже обережно, бо це дуже часто є розповіді людей, які самі не були свідками, але чули від інших про події, або начиталися дечого про ці події. Людям здається, що вони це пережили чи бачили, хоча це не так. У таких свідченнях важливо виділити крупини реальної інформації.
- І в Україні багато таких крупин ми вже втратили?
- Досить прикро, коли учасники мого проєкту приїжджають в якесь село, ідуть до місцевої вчительки, сільради чи священника, щоб запитати, чи є в селі старожили, які можуть розказати про події, які тут мале місце, а їх запитують: "Чому ви не приїхали 3, 4, 5 років тому? Тоді ще той чи та були живі". Якби таку роботу вели в 90-х чи на початку 2000-х років, то ситуація була цілком іншою.
ЩОДО СЕЛА СЛАВЯТИН: 35 ПОЛЯКІВ ВБИЛИ УКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНИ, ЯКІ ПІДДАЛИСЯ РАДЯНСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ
- Як ви проводили дослідження? Професійними словами – яка методологія?
- Є методологія в історіографії як накопичування інформації і пізніше на її основі формулювання загальної картини. Ми робимо подібно - накопичуємо інформацію, але не про події, а про людину.
Уявіть таку ситуацію, що ми знаходимо в документі запис, що в якійсь місцевості загинули люди. Пробуємо шукати інформації про це пізніше, скажімо, в документі українського підпілля з періоду німецької окупації. Потім шукаємо підтвердження в німецьких документах, в німецьких поліційних звітах, а німці досить ретельно такі речі фіксували.
Особливо це добре було видно на Холмщині, в Люблінському дистрикті, коли доходило до вбивств українських діячів. Це були люди досить відомі в середовищі, тодішні лідери громади - солтиси, голови сільрад, активісти, голови кооперативів, учителі. Про їхню смерть чи про похорон деколи писалося в офіційній українській пресі, яка виходила під німцям, наприклад у "Холмській землі". Звідти дуже часто маємо дату, коли це сталося, чи дату похорону. Наступний крок - це шукати власне в метричних книгах.
- Чи натрапляли ви на вбивства, про які не було жодної визначеної інформації до вашого дослідження?
- Так, бувало, що є лише згадки, що якась людина загинула. А коли беремо метричну книгу, то знаходимо повну ідентифікацію, тобто, ім'я, прізвище, дату, коли та людина загинула, а часто навіть де коли і за яких обставин.
Приклад - польське село Славятин (Нині Тернопільщина. – Ред.), де в 1939 році у вересні українці вбили кілька десятків поляків. В літературі досить часто пишеться, що це було вбивство вчинене боївкою ОУН і що тоді загинуло від 35 до 85 польських цивілів. Факт того, що така подія була не має жодного сумніву, бо це згадувалося в ряді літератури. Ми почали шукати в інших джерелах. Андрій Яремчук, який досліджував цю тему, поїхав до того села. По-перше, знайшов могилу, яка збереглася до сьогодні. Перепитав трохи старожилів, вони йому описали ситуацію, яка тоді була.
Так ось, виявилося, що це не ОУН вчинила вбивство, а зреволютовані селяни, які пішли на заклик Червоної армії. Це сталося 18 вересня 1939 року. Коли прийшли совєти, то апелювали до українських селян – мовляв, убийте польських панів. І селяни просто напали на ту колонію і вбили кілька десятків поляків.
Але найважніше, що вдалося знайти метричну книгу римо-католицької парафії, в якій місцевий священник точно записав, що того дня загинуло 35 осіб.
- Звідки з'явилася цифра 85, яка нині панує в науковій літературі?
- Я думаю, що це було перекручено при передруку чи оцифруванні - трійка на якомусь етапі стала вісімкою. Тепер ми маємо точну інформацію що загинуло 35 осіб, і є перелік імен та вік загиблих.
Ми розуміємо, що картина, яку ми будуємо також не буде досконалою. Кожен добрий історик розуміє, що історична правда - це ідеал, до якого кожен історик прагне, але є свідомим того, що ніколи того не досягне. Може трошки чи значно наблизитися.
Нам передусім ідеться про вшанування жертв - щоб ці люди перестали бути анонімними. Щоб ці жертви стали людьми, а не сухими числами в статистиці. За цими числами зберігаються люди, які мали своє життя, свою історію і їхні життя за тих чи інших обставинах обірвалися.
Я НЕ СПРИЙМАЮ СКЛАДЕНІ У ПОЛЬЩІ СПИСКИ, ЩО ВСІ ЖЕРТВИ-ПОЛЯКИ ПІДРЯД ЗАГИНУЛИ ВІД РУК "УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ"
- Ви мали дилему, чи вносити до списку жертв польсько-українського протистояння поляків, яких вбили українці, чи українців, яких вбили поляки, якщо це було зроблено з наказу окупаційних режимів - чи радянського, чи німецького. Наскільки я зрозуміла, все-таки ви їх вирішили в цей список вносити з уточненнями.
- Так, були думки, чи включати в проєкт такі випадки. Я не сприймаю списки, складені у Польщі, де часто жертви-поляки записані всі підряд. Чи це був поляк, що вбитий боївкарями ОУН в 1939 році, чи українськими комуністами, чи поліційним полком СС, членами якого були українці, чи упівцями або якоюсь іншою українською структурою - всіх називають "жертвами українських націоналістів".
Вбивство поляків в Гуті- Пеняцькій – це приклад. Це злочин, вчинений 4-м поліційним полком СС, тобто силовою одиницею, членами якої були українці. Ці жертви в польській історіографії враховані як жертви польсько-українського конфлікту. І коли медіа інформували про пошуки в Гуті- Пеняцькій, то я рідко зустрічав згадку, що це був український злочин, здійснений під німецьким командуванням. Всюди просто писали, що це був злочин українців.
Ми діємо інакше, ніж доти робила польська історіографія. Ми пишемо, що є категорія жертв, які загинули від рук польського підпілля, але є також категорія людей, які загинули від рук поляків, але під німецькою командою. Це більш чесно і дає вибір, як рахувати кількість жертв у польсько-українському конфлікті.
З українськими жертвами совєтських бійцівних батальйонів, членами яких були поляки, справа ще складніша. У Польщі вважають, що їх не треба брати до уваги, бо це є жертви совєтських, а не польських частин. "Істребітєльні батальйони" - це справді одиниці, які були підпорядковані НКВС і були справді елементом совєтського апарату терору. Але є один нюанс. Ті "стрибки", які боролися з українським націоналістичним підпіллям, сьогодні в Польщі мають саме за це офіційний статус комбатанта.
- Тобто офіційно Польська держава їх визнає бійцями, що боролися за Польщу.
- І що цікаво, такий статус мають лише ті, які у складі цих совєтських загонів боролися з українським підпіллям. Поляки, які були членами "істребітєльних батальйонов" у Литві і Білорусі комбатантських прав не мають. Тому треба нарешті вирішити: були вони учасниками польсько-українського конфлікту чи ні? Не можна вибирати собі те, що є комусь вигідним. Я вважаю, що якщо ці комбатанти отримали свій статус за те, що боролися з ОУН і УПА, то і сприймати їх варто цілісно і визнавати їхні злочини, які мали також місце.
- Хочу зупинитися на Гуті- Пеняцькій. Ви згадали польське село Славятин, зрозуміло чому в 1939 році радянська влада агітувала українських селян нападати на поляків – щоб нівелювати польський вплив на новоокупованих землях. Загалом зрозуміло також, чому нацистський чи совєтський режим використовували польсько-українське протистояння для дестабілізації ситуації. Однак Гуту-Пеняцьку знищило формування СС за наказом нацистського керівництва. Чому?
- З Гутою-Пеняцькою складніша ситуація, бо з одного боку, там був пункт польської самооборони (підпорядковувалась Армії крайовій. – Ред.), а з іншого - відділ совєтських партизанів. Хоч той останній вийшов з села 23 лютого 1944 р., то до того часу досить міцно відзначився зокрема й грабунками у навколішніх українських селах. Безпосередньою причиною пацифікацї села мала бути смерть двох вояків полку, які після відходу совєтських партизан загинули при вході до села від пострілів польської самооборони. У знищенні Гути-Пєняцької п’ять днів пізніше – 28 лютого – крім підвідділів згаданого поліційного полку брав також участь відділ УПА. Загинуло тоді кількасот цивільних поляків. І про них треба, в контексті нашого проєкту, в основному пам’ятати.
НЕ СУМНІВАЮСЬ, ЩО АНТИПОЛЬСКА АКЦІЯ БАНДЕРІВСЬКОГО КРИЛА ОУН БУЛА, І ВІДПОВІДНИЙ НАКАЗ ІСНУВАВ
- Вам вдалося встановити близько 20 тисяч вбитих українців поіменно і ще приблизно 10 тисяч тих, хто лишається анонімними жертвами. Як ви вийшли на цю цифру 10 тисяч, якщо невідомо, хто це? Це арифметика про те, скільки в якому селі мешкало людей?
- Якщо в документах є інформація, такого-то дня у село зайшло, наприклад, військо польське чи польська міліція, чи ще якась польська боївка, і відомо, що загинуло 5 осіб, але не знаємо їхніх імені, то ми довіряємо документам. Часом у документах не зафіксовано персоналії жертв. Є випадки, коли виникають сумніви у тому, чи до злочину вбивства дійшло, то ми такі випадки навіть не вводимо в нашу статистику. Хоча я не люблю слова "статистика", бо для нас числа - це є другорядна річ. Нам ідеться про прізвища й імена, щоб ідентифікувати загиблих. "Пам’ятати кожну людину" - закликав владика Борис Ґудзяк з УКУ, який підтримав проєкт та назвав його аксіологічне підґрунтя (його текст відкриває кожний том з переліком імен жертв). Те, що нам вдалося 20 тисяч таких осіб встановити - це чималий успіх.
- Межі вашого дослідження – 1939-47. Все таки більшість загалу у Польщі і Україні знають про ці трагічні взаємні вбивства у контексті середини 40-х років, коли відбулися пікові погроми. І ось початок війни - 1939 рік – і, виявляється, що поляки вже вбивали українців у масовій формі, а не одиничними випадками, як це було до того.
- Конфлікт часів війни і повоєнних років був кривавим піком конфлікту, який почався наприкінці ХІХ століття. Пізніше українці програли польсько-українську війну, у міжвоєнний період ситуація загострилася. Польські уряди не зуміли вести нормальної політики відносно української національної меншини й хиталися від співпраці чи підтримки до жорстокої асиміляції й антиукраїнських дій (особливо під кінець 30-х років). 1939 рік приніс кілька процесів. По-перше – капітуляція польської держави під ударами німців та совєтів. З цього спробували скористатися українські комуністи, яких підтримували совєти, і ОУН, яка діяла у конспірації проти Польщі.
В історичній літературі назагал пишеться, що дійшло тоді до антипольської української диверсії, але якщо глянемо на динаміку жертв, то ситуація виглядає трошки по-іншому. Виявляється, що протягом вересня 1939-го українських жертв загинуло більше тисячі, при чому більшість – у перші два тижні вересня. Натомість якщо глянемо на польські жертви, то переважно вони загинули після 17 вересня, тобто після вторгнення Совєтів. Совєтський чинник у цьому процесі історики ще не встигли вповні оцінити.
Попри те, що частина вбивств мала політичний характер, дуже часто вони мали й соціальну складову. Ми пам’ятаємо про ворожнечу між українським селом та польським колоністом чи українським селом та польським двором. У деяких місцевостях Галичини вплив відігравала пацифікаційна акція, яка була проведена восени 1938 року (не плутати її з акцією руйнування церков на Холмщині у тому ж році!). Тоді відділи Корпусу Охорони Пограниччя фактично зробили рейд, під час якого було жорстоко побито кількасот українських активістів.
Минув рік, і люди явно про це пам'ятали. Не виключаю також, що частина нападів мали бандитський характер. Тому картина була набагато складнішою, як багато кому здається.
- В одному інтерв'ю ви говорили: "Ніхто мені не скаже, що в 1942–1943 роках селяни на Волині не пам’ятали, як кілька років перед тим… польське військо розбивало церкву і під дулами карабінів гнало місцевих селян до римо-католицького костелу".
Тоді загалом було знищено близько 120 храмів. Дискусії щодо польсько-українського конфлікту, часто переходять в площину "хто перший почав". Дехто з польських діячів намагається переконати що в 40-х роках пересічні українці на Волині не знали про знищення українських церков на Холмщині чи Підляшші у 1938 році, а отже події 1943 року варто вважати окремою насильницькою акцією. Ви навпаки переконані, що українські селяни про це пам’ятали. Як тоді відбувався обмін інформацією і наскільки вони дійсно могли все це поєднувати в одну картину?
- А водночас дехто виправдовує напади на українські села на Надсянні чи у Бескидах саме Волинню, хоч більшість мешканців тих сіл навіть не знала, де ота Волинь є... А нищення церков - це не тільки Холмщина і Підляшшя, це було і на Волині. У селі Гриньки на Волині дійшло до того, що польське військо в 1938 році силою погнало православних українців до костелів. Ця акція викликала обурення серед інтелектуалів тодішньої Польщі. Марія Домбровська написала тоді в щоденнику: "Бідна Волинь. Залишаться на ній тільки Гриньки (про які вже відомо в Європі) і польське військо у ролі польських хрестоносців, які навертають страхом та підкупом з православ’я на католицизм. Морально – огида, політично – клінічна дурість, божевілля, за яке Польщі доведеться платити". Це, звичайно, нічого не виправдовує, але – думаю – дещо пояснює.
Я взагалі не виправдовую жодну зі сторін. Не сумніваюся, що мала місце антипольська акція, за яку відповідає бандерівське крило ОУН. Я вважаю, що відповідний наказ був виданий, і це не були спонтанні виступи.
ПІСЛЯ ВІЙНИ НЕ ЛИШЕ ПОЛЬСЬКІ КОМУНІСТИ, АЛЕ Й БІЛЬШІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ БАЖАЛИ ВИСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ
- Крайня межа – 1947 рік. Це вбивства при виселенні українців з Польщі. Тоді війна вже закінчилася, нові режими встановлені. Чому знову відбулися організовані вбивства?
- У 1944 році фронт переходить новий польський кордон. Українське населення опиняється розділеними. Після переходу фронту польсько-українська ворожнеча повернулася. Відбулися вбивства українців на території сьогоднішньої Польщі.
Влітку 1944 року виник квазікомуністичний уряд – Комітет народного визволення, який підписав договір з Українською РСР про обмін населенням, який мав бути добровільним. Поляки, що лишилися за Бугом, мали переїхати в Польщу, а українці з польської території мали переїхати в Україну.
Цей обмін був добровільним кілька перших місяців. З українців виїхали комуністичні діячі, прокомуністично налаштовані селяни або ті, хто втратив свої садиби через польські напади. Але з початком 1945 року ті добровільні виїзди закінчилися.
Водночас від весни 1945 року зокрема на території Ряшівського воєводства мали місце напади польських підпільних груп на українські села, щоб примусити тих людей виїхати в підсовєтську Україну. Тоді маємо зокрема злочини в Павлокомі (загинуло 365 осіб), Березці (156 убитих), Бахові (71 жертва) чи Малковичах (128 убитих). Таких нападів були десятки. Частина українців під впливом тих нападів дійсно виїхала.
Це лихоліття закінчується влітку 1945 р. коли український і польський підпільні рухи уклали угоду про закінчення ворожнечі. Вони не були ухвалені на вищому польському рівні, але обидва підпілля припинили напади на села, перестали гинути мирні люди, а тому припинилися добровільні переселення.
Польська влада провела нараду, на якій були присутні і українські комуністичні діячі. Несподівано делегати майже одностайно сказали, що всі, хто хотів, вже виїхали, а решта лишається на землі своїх предків. Вони пропонували провести амністію, щоб частина людей вийшла з лісу. Польські комуністи тоді опинилися перед вибором – задовольнити ті постулати чи застосувати жорстоку силу. Вони обрали друге. Восени 1946 році були скеровані відділи польського війська, які насильно депортували людей у совєтську Україну, що закінчилося виселенням більшості українців. Пізніше тих, хто лишився чи повернувся, розпорошили по Польщі в рамках акції "Вісла", через що українська громада в Польщі припинила існувала у звичному для себе стані. Протягом цих акцій мали місце вбивства українців з боку війська польського, наприклад у Завадці Морохівській.
- Хочу підкреслити, що це знову-таки жертви режиму, а не польського підпілля чи спонтанних насильницьких акцій.
- Треба брати до уваги, як тоді люди думали. Якщо село на Волині підпалюють люди в німецькій формі, але розмовляють українською, то мало хто запам’ятає, що команду віддавали німецькі офіцери. Запам’ятають українську мову. Так само діє і в другу сторону. Не забуваймо й про те, що після війни не тільки польські комуністи, але й взагалі більшість польського населення була за виселення українців.
Загалом ми даємо широку інтерпретацію, а я завжди повторюю: встановімо для початку імена жертв.
У САГРИНІ ЗАГИНУЛО БІЛЬШ НІЖ 600 ЛЮДЕЙ – ЦЕ НАЙБІЛЬШИЙ ЗЛОЧИН, ВЧИНЕНИЙ ПАРТИЗАНАМИ У СТВОРЕНОМУ НІМЦЯМИ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВІ
- Я хочу зупинитися на печальному феномені українського села Сагринь. Певний час польські історики говорили про 100 чи 200 жертв. У спогадах українців говорилося до 1200 вбитих осіб. Ви встановили близько 600. Чому така різниця ?
- Ми встановили трохи більше 600 вбитих осіб поіменно, при чому ще кілька десятків можна, мабуть, приплюсувати - тих, кого нам не вдалося ідентифікувати. Серед них є кілька поляків, яких воїни АК сприйняли за українців.
Сагринь було велике село, в якому був відділ української поліції на німецькій службі. Туди з’їжджалися люди з довколишніх сіл, бо вважали, що там буде безпечніше. А ще раніше німці переселили сюди українців з Білгорайщини. Тому ми не знаємо, скільки людей перебувало в Сагрині того фатального 10 березня 1944 року.
Окрім імен нам вдалося встановити стать і вік вбитих. Дотепер у деяких осередках Польщі вважається, що це була акція на дуже добре озброєний осередок українців, що там були озброєні упівці, які чинили опір, і що всі загиблі не були випадковими жертвами.
Партизани Армії Крайової після спалення села Сагринь (Джерело - Локальна історія)
По перше, там не було жодного відділу УПА, там була самооборона, що нараховувала кілька десятків чоловіків, які фактично не мали зброї. Якщо були якісь поодинокі бійці СС, то хіба ті, що дезертирували раніше. І було кілька людей з української поліції. Майже усім їм вдалося вирватися з села або пробитися з кільця атакуючих аківців.
Тому більшість жертв – це жінки і діти, а серед чоловіків більшість віком 40+ (вони не мали сили втекти). Там не було ніякої битви, тільки - після короткої оборони на початку – масове знищення цивілів. Це добре описав, у різних контекстах, в своїй найновішій книжці польський історик Марюш Сава. Сагринь - це був найбільший злочин, вчинений партизанами у створеному німцями Генерал-губернаторстві. Аналогією серед польських жертв можна назвати знищення села Янова Долина чи Острівки (Павлівку) – і за масштабами, і за тим, який все мало вигляд.
Про цей злочин у світі майже не знають. Відомо про Лідіце чи Орадур – села, де були вчинені масові злочини німцями. Натомість про Сагринь ніхто не знає.
- Якби ви уявили, який мали б вигляд місця пам’яті про українських жертв в Україні і українських жертв у Польщі, то що запропонували б? Зараз на території Польщі майже немає слідів ані від церков, ані від українських кладовищ.
- Для мене основне – дивитися з перспективи жертв. Тому без сумніву потрібно провести ексгумації щоб знайти рештки людей. По обох боках кордону. І в Україні, і в Польщі, де останки також лежать в непосвяченій землі. На території Польщі є більш ніж 200 місцевостей, де було вбито понад 5 осіб української національності, тобто це був не одиничний злочин.
Друге – пам’ять про жертв у концтаборі Явожно. Я, щиро кажучи, не розумію, чому досі тут не було пошуків жертв. Цей концтабір був створений ще німцями, а після війни комуністи його використовували для своєї мети. У 1947 році там створили свого роду підконцтабір, де були ув’язнені переважно українці. Через цей табір пройшло 5000 людей, 162 особи померли від голоду або катувань. Це були цивільні, також жінки і діти. Місце їхнього поховання відоме з 90-х років – це не там, де є символічний пам’ятник жертвам Явожна. Ні в Україні, ні в Польщі немає бажання знайти останки тих 162 осіб (ще раз підкреслю, польських громадян української національності) і нормально їх поховати.
Концтабір Явожно, фрагмент стіни і залізничної колії
А наступна справа – увічнення місць, де існували села, в яких відбувалися масові вбивства. Має бути бодай пам’ятник з інформацією, скільки людей загинуло, а якщо вдасться, то з переліком прізвищ.
- Наостанок запитаю про фінансування проєкту. Знаю, що вам бракує робочих рук, а попереду ще багато роботи щодо встановлення польських жертв.
- У нашому проєкті працюють 4 людини. Від самого початку я не хотів, щоб його фінансувала держава, ані Польща, ані Україна, бо це могло б завершитися політизацією чи залежністю від грошей. Головним спонсором є Фонд кафедр українознавства з США, якому ми дуже вдячні за підтримку, бо без неї ми б не могли реалізувати свого задуму.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
