"Мені вертухаї, коли шмони робили, казали: "Хилюк, чого ти такий худий?" Десь 55 кг важив. Зараз - 74", - журналіст Дмитро Хилюк, рік після полону
Коли у серпні 2025 журналіста Дмитра Хилюка обміняли з російського полону і всі колеги захотіли зробити з ним інтерв’ю, "Цензор.НЕТ" вирішив перечекати і поспілкуватися з Дмитром рік по тому. Хотілося дізнатись, як він адаптувався до українського життя; як перезібрав свою картину світу після 3,5 років інформаційного вакууму російських тюрем; якою побачив Україну на п’ятому році війни.
Тим більше, що цей рік для Хилюка був насиченим: він їздив по світу, розповідаючи про досвід полону; висвітлював суспільно-політичні події у рідній агенції УНІАН; відновлював свій будинок на Київщині.
І ось цей день настав. На зустріч Дмитро приїжджає на мотоциклі, вдягнений у футболку з логотипом AC/DC. Обличчя усміхнене — ніякого порівняння з єдиним наявним фото, зробленим у полоні.
Хоча, звісно, це - поверхневе враження. Набагато більше стає зрозумілим під час розмови.
- Дмитре, ти кілька років провів у місцях, де вимагали зраджувати – країну, друзів, побратимів чи самого себе. Причому часто за допомогою тортур.
За цей рік, що ти на свободі, що з цього тобі вдалося забути, а про що – ні, і ти розумієш, що, мабуть, вже не вийде?
- Бог його знає. Я не згадую про той полон прямо з таким жахом: як там бідний-нещасний мучився... Мабуть така властивість всіх людей, що весь негатив відтісняється у підсвідомість. Чи взагалі йде геть. Типу, було - і проїхали, зараз нормальне життя.
Єдине що: колеги схиляють книжку писати. І я її не можу подовгу писати. Знаєш, є два типи акторів. Одні дуже старанно прикидаються, інші – вживаються в роль. Так от мені треба вживатися в те минуле, щоб його описати більш-менш читабельно...
- А вживатися якось не хочеться.
- Це мені тяжко. Ти занурюєшся в ту історію; ти вже ніби там: знову відчуваєш на собі ті події. І тоді вже неприємно стає.
- Минуле — і хороше, і погане — повертається до людини уві сні. Тобі щось сниться з того періоду?
- Сниться, але навпаки: що я знову в полоні і думаю: як так? Я ж вже був вдома. Як це я знову в полоні? Тепер якось додому треба попасти; шо за фігня?
Потім прокидаєшся: фух, слава богу, це наснилося...
- Сни про втечу з полону були?
- Є таке, що я думаю, якось треба втекти, але уві сні цей полон десь коло дому. В полоні снилося, що я переліз через якийсь паркан - і вже дома. Думаю: блін, як все просто!
- А взагалі як у тебе зі сном?
- Не дуже добре. Зранку прокидаюсь – о четвертій, о п’ятій. Не хочеться спати. Потім ходжу цілий день, сплю. Заснути не проблема, прокинутися – теж. А потім цілий день спиш.
- Ну, так організм каже: хочу спати.
- Так, переважно вдень. Це, певно, теж наслідки полону. Постійно хочеться щось робити. Боїшся щось втратити – мовляв, як це я буду просто так лежати і нічого не робити? Треба щось робити! Якась метушливість, потрібно постійно перебувати в дії.
- Тюрми для полонених, як і звичайні тюрми, кишать садистами. Всі знають про Віку Рощину, бачили інтерв’ю з обміняними азовцями, дехто читав книгу Станіслава Асєєва "В Ізоляції". Тобі у полоні довелося стикатися з відвертими садистами, які суміщають роботу з кайфом?
- Були, багато там таких. Це ж загальновідомий факт, що місця несвободи приваблюють садистів. Це може бути тюрма, дитячий будинок, навіть лікарня для літніх людей, якийсь геріатричний пансіонат, психіатрична лікарня. Садистів тягне до тих, хто не можуть за себе постояти. Вони прагнуть бути там, де можна себе безкарно поводити з іншими людьми. І от в тюрму такі нелюди дуже притягуються. У нас таких персорнажів було більше половини. Тих, кому було по кайфу вдарити тебе, принизити, образити. Службові інструкції цього не вимагали. Це така психологія...
- А коли з часом людина, яка перебуває за ґратами, намагається, щоб себе вберегти від знущань, якось догодити садисту, - це їх теж стимулює?
- У нас була трошки інша історія: вони, видно, мали вказівку з нами мінімально контактувати. Я думаю, це була досить сувора вказівка, особливо в другій тюрмі, де мене тримали. Тому якось сильно з нами вони не могли взаємодіяти, навіть у негативному сенсі. Їм це було заборонено. Коли вони з нами контактували? Перевірка вранці і ввечері, щоденний похід на так звану прогулянку і по п’ятницях баня. По неділях ми взагалі безвилазно сиділи.
І от під час цих походів або перевірки на коридор вони могли вдарити, копнути ногою, рукою. На перевірках. Були цілі бригади таких садистів. Всі їх знали; всі були в курсі, що оце приїхала та зміна, яка рік тому знущалася з ув’язнених...
- І день додатково х*ровий виходить, бо весь час очікуєш від них якоїсь гидоти?
- Так, коли ці погані зміни, вони мучили нас постійно. Зазирають у вічко чи по камерах дивляться, щоб ніхто не сів на ліжко. Або примушували ходити цілий день. Або нас у камері 15 чоловік: з них троє сидять, решта ходить. Фактично ти весь день на ногах. І от коли були такі зміни, було дужко тяжко.
Або на перевірках знущалися. Стоїмо колом, на нас матраци накидають. Всяке було...
- Пригадуються оці сумнозвісні фотки з в’язниці Абу-Грейб, де персонал примушував ув’язнених імітувати статевий акт, а мучителі на цьому тлі фотографувались...
- Такого у нас не було, публічно принаймні. Було, що хлопців на коридор — і маркерами понамальовували на обличчі члени. Були у них вербальні гомосексуальні зазіхання; таке враження, що вони там самі відповідної орієнтації. Припустимо, двоє хлопців на роздачі їжі, одні і ті самі. І до них чіпляються: а ви що, педіки?
- За твоїм досвідом, отакі люди, як той же Коновал, усвідомлюють, що вони - Зло, і роблять це навмисно? Чи просто їхнє світосприйняття викривлено пропагандою, вихованням, власною недолугістю, а так вони щиро не вважають себе садистами?
- Я думаю, що вважають. Той самий Коновал, він же Доктор Гной чи Друїд, йому вже десь 50, і у нього двоє дітей (я вже тут з’ясував). Це, типу, якийсь порядний сім’янин. Але, думаю, він добре все усвідомлював… Це у комплексі і пропаганда, і внутрішні садистичні нахили.
Їх, медиків, в частині було четверо; вони позмінно працювали. До решти нарікань немає. вони просто виконували свою роботу: є в нього таблетка - він тебе викличе і дасть таблетку; немає – не викличе, не дасть таблетки. А цей (Коновал. — Є.К.) знущався із задоволенням.
- В Україні популярною (і зрозумілою, з огляду на багато років війни) є думка про те, що, оскільки росіяни є збоченими на імперському грунті зверхності і жорстокості до інших народів, кожний окремий представник цього народу є таким самим носієм жорстокості і зверхності. Ти погоджуєшся з цим узагальненням? Чи до окремих росіян маєш окрему точку зору? (При цьому я розумію, що ставлю це питання людині, яка росіян бачила лише як вертухаїв чи мучителів).
- Так, відповідна була соціальна бульбашка…
Вважаю, що ми недостатньо уважно читали тих росіян. Вони завжди були такі. Просто у нас оця була ілюзія, ще з радянських часів (а може, і з дорадянських), що ми один народ, ми — брати. І ми не бачили, чим вони є насправді. А почитати їхню літературу, тільки уважно, незашореними очима – там є відповіді на всі питання. Взяти їхніх великих письменників, багато хто з них воював на Кавказі. Той самий Толстой, совість нації, з яким носяться по всьому світу. Він же був на Кавказі загарбником; з великою гідністю вбивав місцевих. Де тоді був його гуманізм?!
- Менше з тим, Толстой написав "Хаджи-Мурат" - абсолютно нищівну книжку про російську колоніальну жорстокість.
- Але він брав у цьому участь! Як і той самий Лермонтов. Так, для нього Кавказ — то екзотичний край: Мцирі, незвичні місцеві традиції... Але ти ж, чуваче, їхав туди їх вбивати. Тобто у них у ДНК запрограмовано, що вони тебе вбиватимуть - і одночасно вважатимуть, що нічого страшного не роблять.
- Водночас, у Росії є люди, які сидять у них за те, що в перші дні війни вставляли у магазинні цінники українські прапорці маленькі в супермаркетах. Або публічно виступали на підтримку України — що за умов їхнього, на всю голову відбитого режиму, - досить сміливий вчинок. Вони, ці люди, сидять за те, що вступилися за Україну. Щоправда, разом з тими, хто виїхали за кордон, їх зовсім небагато.
- (Іронічно) Узок іх круг, страшно далєкі оні от народа... Вони нічого не змінять, тому що у них — імперський генетичний код. Якщо зараз мільйонам цих ванєк і манєк пояснити, перевернувши їхню свідомість, що вони не великий народ, а такий самий, як і всі інші, – у їхніх головах не залишиться нічого. Їхня так звана велич – це єдине, на чому будується їхня спільнота, єдність. Забери у них цей фундамент, вони розсипляться. У них окрім величі нічого немає. Вони живуть погано, у більшості сіл досі немає туалетів, газу немає. Вони бідні, їх зі сходу обкрадають китайці . В середині країни - міжетнічні конфлікти, які зараз дуже придушуються тоталітаризмом. На цьому ця велич ґрунтується? На тому, що вони постійно ведуть загарбницькі війни з сусідами. Тому такий мізерний відсоток порядних людей серед них - це виняток, що підтверджує правило. Вони або мають розвалитися, або бути великою Північною Кореєю, яка буде за бетонним парканом; з якою стосунки будуть зведені до дипломатичного мінімуму.
- За 3,5 роки полону ти отримав достатнє уявлення про те, якими нас собі уявляють росіяни (у тій тюремній бульбашці). Можеш дати невеличку довідку, що вони про нас кажуть?
- В першій тюрмі вони дуже обурювалися, що ми чинили спротив. Щиро так питали у військових: а чому ви не здалися? Це в першій тюрмі, де ми пробули рік. Тоді вони думали, що переможуть десь до вересня 2022 року, звідси і подив. Вони були впевнені, що оце прийдуть - і ми одразу здамося і скажемо: о вєлікіє, пріходіте, владєйте намі!
А вже у другій тюрмі настільки дебільний контингент був цих вертухаїв….Вони, по-перше, з нами не вступали ні в які розмови. Дуже зверхні були, зневажали і ненавиділи нас. Причому ненавиділи всіх: військових, цивільних, старих, молодих. Вони були такі завжди.
- Віриш у те, що, коли буде перемир’я, наші діти і внуки зможуть жити з ними у відносному мирі?
- Бог його знає. Важко сказати. Взяти Францію і Німеччину: скільки горя принесли німці французам, британцям...Але там є одне велике але. Німці покаялися - і, думаю, покаялися щиро , принаймні більшість з них. Ці ж - не покаються ніколи. Я сподіваюсь, що доки не помре останній, хто бачив цю війну, у нас з ними жодного примирення не буде, поки ця історія не перейде в книги, на письмо.
- З Росії переміщуємося до Європи. Коли ти повернувся, місяць-два ти фізично відновлювався, читав про все, що пропустив у полоні. А потім - досить активно їздив по Європі і розповідав в різних інституціях різних країн про свій полон, про жахи російського сприйняття реальності; про те, що сучасна Росія - це не Чехов і балет, а пропагандист Соловйов, садист Коновал і ракети по Україні.
Не маю сумніву, що ти доклав всіх зусиль, щоб тебе почули. А тебе почули? Як ти сам відчуваєш?
- Там у кожній політичній інституції є групи друзів України. Вони почули точно. З ними співпрацюють наші народні депутати, наші політики.
- Їх, мабуть, і не треба було серйозно переконувати. Тих, що на зарплаті у Росії — також вже не переконаєш. А тих, що посередині?
- Думаю, що нас почули. От ми були на Кіпрі; це була адвокаційна поїздка разом з колишнім мером Херсону Володимиром Миколаєнком. Там було багато різних зустрічей - з нашою діаспорою, з їхньою і нашою громадськістю, з політиками. І тамтешні учасники зустрічі, здається, перший раз побачили живих людей з України, які були в полоні.
- Ти бачив у них зацікавленість? Таку, що вони самі починають розпитувати, а не просто слухають і кивають головою? Бо ти поїхав вже коли давно панувало те, що називають "втомою від України".
- Зацікавленість побачив не від усіх. Можливо, тому, що таймінг там дуже жорсткий, плюс багато дуже зайнятих людей. Я помітив, що більше людської реакції було не від політиків, а від журналістів. І як не дивно, найбільш зацікавленою в цьому плані була Польща, з якою ми зараз дуже в непростих стосунках. (Хоча то ще була осінь). У Польщі я не вилазив зі студій їхніх телеканалів, газет, інтернет-видань.
Так само в Ізраїлі. Там великий російськомовний сегмент, тому вони теж активно цікавились. А от на Кіпрі інтерес був набагато меншим. Ну, а у Страсбурзі місцевій пресі моя історія взагалі не була цікавою. А по реакції преси завжди видна суспільна зацікавленість. Якщо пресі нецікаво, то і запиту суспільства немає.
- Як медійник і людина з досвідом такого спілкування — скажи: як ми маємо підтримувати з ними емоційно-розумовий зв'язок, щоб їхнє суспільство зовсім про нас не забуло?
- Це має бути народна дипломатія — як от у нас із Миколаєнком. Треба, щоб туди їздили люди, які були свідками: військові, колишні полонені, цивільні, які постраждали.
- Але ж у відповідь вони чутимуть цілком природню, на жаль, відповідь: досить нам ваших сумних неприємних розповідей про війну! Ми хочемо відпочивати, нам свого буремного життя вистачає.
- Їм треба пояснювати, що прийдуть по них. Якщо Франції це не загрожує, то Польщі, Чехії, Словаччині, Фінляндії, не кажучи вже про країни Балтики, - загрожує, ще й як. І ті, кому загрожує, нас розуміють. А тим, хто не розуміє, варто пояснювати, що якщо у нас тут буде халепа, до вас приїдуть не стільки біженців, як цього разу, а вп’ятеро більше. Ви стільки не прогодуєте.
Вони щось таке, може, і розуміють, адже гроші нам дають і кажуть: воюйте.
- Перебуваючи у полоні три з половиною роки, ти був в інформаційному вакуумі. Хоч трішки розумів, що Європа, отримуючи сигнали від України, докладає зусиль, щоб тебе та інших цивільних полонених звільнили? Чи зрозумів це лише на останньому етапі перед обміном?
- Я і на останньому нічого не міг знати. Ми єдине знали: раз ми тут, війна ще триває. Ще я припускав, що, оскільки я журналіст, за мене хтось буде добиватися, не лише мої рідні. Але не мав гадки, що це буде на високому міжнародному рівні.
- А знаєш, на початку твого ув’язнення я мав великі побоювання, що якщо надто сильно вимагати звільнити Хилюка, росіяни зацікавляться, чому такий інтерес, почнуть вивчати твою сторінку у Фейсбуці, а там ти не був паїнькою до їхнього режиму. Боявся, що після цього вони тебе не випустять.
Зараз я розумію, що тиснути треба від самого початку. Чим більше розголосу, тим краще.
- Так. Чим більше розголосу, тим краще. Це всіх стосується. Оcобливо на міжнародних майданчиках. Коли умовному Лаврову на тих заходах, куди його ще пускають, раз за разом кажуть: а от у вас там журналіст сидить, чому він у вас сидить, він же цивільний? Їм стає неприємно, і рано чи пізно вони скажуть: та відпустить його/її, вони мене вже задовбали, чим він нам цінний, хай іде!
- Тебе не було в Україні 3,5 роки. Як змінилася країна і люди за ці роки? Розумію, що питання — на дисертацію, менше з тим...
- Я думав, що люди будуть більше жити війною. Але повернувся до Києва - і більшу частину часу таке відчуття, що війни немає. Якби не ці обстріли. І знову-таки: отут лежать трупи, а в магазині за 100 метрів торгують.
- Це і в прифронтових містах можна побачити.
- Бог з ним. Оскільки там повбивали людей, ті що неподалік - не можуть повмирати. Життя триває попри все.
- Майдан-2014 пам’ятаєш? На площі загиблі, а відійшов на 300 метрів — народ гуляє.
- Я навіть не це маю на увазі. Люди живуть собі мирним життям. Я думав, що буде гірше. Думав, буде дуже мало грошей, газ по 100 гривень за куб; що люди будуть взимку мерзнути. А насправді зараз мерзнуть тільки від цих ударів. А такого щоб люди помінялися, - немає. Київ – це бульбашка, тут усе як раніше. Шокували тільки ціни.
- Ти ж цього очікував, то чому шокували? Кілька років війни, та й інфляція у нас була зважди.
- Ще лізе в очі, що в Києві дуже мало людей і машин стало порівняно з довоєнним періодом. Причому машин особливо поменшало. Скажімо, на вулиці Хвойки, де колись був радянський завод, а потім зробили офісний центр, я до війни там частенько купляв запчастини на мотоцикли. Приїжджав – а там багато паркомісць, вони пронумеровані. І там забито було...А як повернувся з полону, заїжджав пару разів. Порожньо, поодинокі вікна, де горить світло. Так само ввечері пробки зараз - але не такі великі, як до війни, коли до десятої вечора були тягнучки з центру в бік Оболоні. Транспорт громадський набагато рідше став ходити. Коли я ще в лікарні був, мені треба було на Почайну вниз. Вийшов на 18-й тролейбус, думаю, почекаю, під’їду. Чека-чекав, плюнув і пішки пішов…
- А як люди, змінились? Бачив у них притрушеність, втому?
- Що є – всі нервові, психовані. Дуже багато стали порушувати правила дорожнього руху. На дорозі на Хрещатику вже багато разів бачив, що через суцільну подвійну розвертаються. Дуже нервові всі, зведені і під час будь-якого конфлікту кожен одразу стає в агресивну позицію.
- Як ти переносиш ракетні та дронові атаки? Чи порівняно з трьома з половиною роками це санаторій?
- Мені трошки психологічно легше, бо живу не в Києві і маю сподівання, що до мене прилетить в останню чергу (а якщо і прилетить, то випадково). Бо там, де я живу, то не є ціль. А з іншого боку ті, хто живе в Києві, - ти ж не набігаєшся в ті укриття. Ладно, як живеш біля метро, молодий-здоровий, то натягнув штани - і побіг. А стара людина? А з маленькими дітьми? Ти ліг спати, 12 — перша година ночі, вмикається сирена – куди ти побіжиш з тими дітьми? Тим більше з тими балістиками: хвилина-дві - і воно прилетіло. Біда людям — і не лише в Києві.
- Після повернення ти мав проковтнути величезний обсяг інформації. Ти ж про війну знав лише те, що вона триває. То що з того, що ти пропустив за цей час, вразило найбільше?
- Неприємно вразило те, що триває політична гризня Порошенка і Зеленського. Я був переконаний, що війна обом провітрила мізки.
- Ти ж в курсі, що перші півтора-два роки був, більш-менш мораторій на політику - а потім почалося...
- Я думав, не буде оцієї російської шушери – Бойко, ОПЗЖ. Частина їх виїхала в Росію, а частина лишилася, і вони - повноцінні члени парламенту. Та що це таке? Це ж прямі агенти впливу, фсбшники. У вас же більшість в парламенті — то прийміть закони, щоб їх примусити звідси виїхати.
Те саме з цією церквою так званою фсбшною, російською - я був впевнений, що її не буде в Україні. Виявляється, у нас вже три роки суди тягнуться. Бо судді беруть самовідвід, щоб визнати їх поза законом. Ну і приймається політичне рішення визнати УПЦ МП терористичною організацією на кшталт "ЛНР-ДНР".
- Ти ж розумієш, чому це відбувається. З одного боку, корисні дурні з Заходу теоретизують, що це тиск на свободу віросповідання. З іншого боку, до цієї церкви досі ходить багато людей. І чинна влада не хоче сваритися з частиною електорату. Треба ж якось вибори вигравати.
- Мені здається, друге є вирішальним. І це пряма загроза, бо йдеться про агентів Росії. Уся ця організація - агентська. Ні, вони в суд подають...
Плюс ця ганьба з ТЦК, що ухилянтів зробили героями: мовляв, які молодці, встигли в Європу виїхати! Це як венерична хвороба - а вони ходять і цим вихваляються. Це такий плювок свідомим людям в очі!
- Андрія Парубія вбили вже коли ти повернувся?
- Так. І це шок, звичайно. Знову ж таки, це свідчить, що у нас рускій мір почуває себе якщо і не так, як до війни, то усе-таки досить непогано. Або ця шушера, так звані блогери: я буду по-русскі разговарівать, ви мнє нє указ. Та візьміть тих малоліток за ж*пу, запросіть їх до СБУ на бесіду; на другий день він укакається - і заткнеться!
У нас немає стратегії. Таке враження, що всі чекають, коли вже ця війна закінчиться, і ми почнемо робити те, що робили раніше.
- Зрозуміло, що люди змінилися: ПТСР плюс воєнне лихо. Діти сталі по-сумному дорослішими. Мало хто будує плани довше, ніж на кілька місяців. А чого, за твоїм досвідом, люди так і не розуміють?
- Загрози, яка ніде не поділася. Вони не розуміють, що, не дай бог, прийде Росія, вони тут усіх уб’ють. В прямому сенсі уб’ють. І це не буде лише зміна грошей та зміна керівництва в школі чи на заводі. Вони прийдуть вбивати. Як робили це в Бучі, Гостомелі, Бородянці. Вони вбиватимуть там, куди прийдуть.
- Зараз ти продовжуєш працювати журналістом. Бачив тебе на суді, який обирав запобіжний захід Андрію Єрмаку. Ти там був як журналіст. А про що весь цей час думав громадянин Хилюк?
- В плані корупції? Думав про те, що ми відрізняємося від наших можновладців, тим, що у них є тили. Не дай бог, буде повна халепа – вони на кортеж, до Польщі на літак - і в свої маєточки, дбайливо прикуплені ще раніше. Закордонні рахунки з багатьма нулями, тривожні валізи, залиті повні баки – у них це все є. Вони, на відміну від нас, тут пасуться. А ми будемо тут вигрібати і гинути. Вони це розуміють — і, на відміну від нас, не ризикують власним життям.
Тому відбувається корупція, розкрадання під час війни. І мене це дуже обурює як громадянина.
- Ти ходив на картонковий протест. Як журналіст чи як громадянин?
- Я ходив туди для того, щоби, як хтось під час другого Майдану написав, зайняти свій піксель на величезному екрані. По-перше, там неординарна публіка – приємна, цікава, багато неформальної молоді. Це люди, на яких дивишся, і бачиш, що їм не тільки попити, пожрати і потрахатися. У них є інші інтереси.
Зараз у парламенту канікули, президент дає зрозуміти, що для нього історія з Федоровим-міністром оборони — закрита. Ти як вважаєш, чи варто цим людям і надалі виходити на протест?
- Варто. Бо вибори поставлені на паузу невідомо як надовго. І що зараз загрожує нашій владі? Зміна не загрожує. Тому оця вулична демократія, електоральні впливи – це єдине, на що вони ще якось мусять звертати увагу. Тому добре, що люди виходять. І треба, щоби виходили. Навіть під час другого Майдану були періоди занепаду. Мовляв, ми виходимо-виходимо - а Янику пофіг.
- А у тебе є відчуття, що люди виходять саме за цінності, а не лише за те, щоби Федоров, хлопець зі своїми політичними амбіціями, отримав або посаду міністра оборони, або старт у політиці? У тебе є відчуття, що люди це розуміють?
- Думаю, розуміють, тому що вийшли тоді, коли наш президент включив царя: я так вирішив, тому що моїй величності так завгодно. А у нас цього дуже не люблять. У нас Янукович двічі включав царя, перший раз - разом з Кучмою, під час першого Майдану: буде так, як я казав! І ми пам’ятаємо, чим усе завершилось.
Я більш, ніж впевнений: якби Зеленський сказав, я Федорова звільняю з таких-то підстав, я прийняв таке рішення, бо маю на нього право - ніякого картонкового майдану не було б. І закінчилося б оце все телешоу, в якому високолобі експерти казали б: правий Зеленський.
Але вийшло по-іншому. Ні сіло, ні впало – міняємо склад уряду. Чого? Якісь застереження до Федорова були? Де саме він не справився? Зеленський нерозумний в цьому плані. Якби він хотів так Федорова позбутися, була біда у Вишневому; то можна було все на Федорова звалити. Так він би хоч якось обґрунтував своє рішення. А так – тому, що мені так завгодно. Ми, Микола Другий так вирішили...
- Дмитре, від твого повернення минув певний час — і зараз я можу про це спитати. Чи, на твою думку, держава робить для колишніх цивільних полонених все, що має робити?
- Тут залежно від точки зору. Повернули –уже дякую. Бо міг там гнити ще до закінчення війни і не згадали би. Це якщо в абсолютних категоріях говорити...
А якщо в неабсолютних, то, звісно, порівняно з військовими, що повернулися з полону, цивільні дуже дискриміновані. Тому що у нас немає жодного супроводу; немає фінансової підтримки, яка є у військових, які отримують зарплату за весь час свого перебування в полоні. Зарплату, яку платять військовим на першій лінії.
- А що у колишніх цивільних полонених?
- 100 тисяч гривень разова компенсація і сто тисяч за кожен рік полону. Порівняно з військовими - зовсім інші суми. Плюс у військових є лікувально-санаторний супровід. А у нас лікування було так собі, для галочки. Перевірили, що немає туберкульозу, СНІДу - і до побачення. Припустимо, ті самі зуби, якими всі страждають, - всі лікують хто де знайде. Мені от робота допомогла, бо йшлося про дуже великі гроші, не одну сотню тисяч гривень.
А у однієї людини, яка повернулася разом зі мною, виявилася онкологія - і цей чоловік витратив усі кошти на лікування.
- З точки зору держави щодо колишніх цивільних полонених, які повернулися додому, є просто бюрократичний пофігізм, а є ще і точка зору, що якщо військові воювали за Україну, то цивільні різні бувають. Є не проукраїнські, які все одно повернулися до України. Типу, всіх не можна міряти одною мірою. І це сильно б’є по справді проукраїнських, патріотичних людях, які свого часу сильно ризикували життям.
- Тут складна історія, адже в Україні є кілька громадських організацій, які опікуються цими проблемами. Одні відстоюють ту точку зору, що лише ті цивільні, хто повернулися в рамках офіційних обмінів, можуть називатися полоненими чи заручниками. А ті, хто якимись правдами-неправдами повернувся – не може.
Я б рахував так: якщо ти був у Росії в місцях несвободи, ти — полонений. Можливо, тут ще треба думати. Є, напевно, якісь нюанси. Але одна річ, коли ти в тюрмі, тобі нічого не належить, навіть твоє життя; і зовсім інша – якщо тебе насильно вивезли до умовного Челябінська, але ти там можеш знайти роботу, купити собі шматок хліба і зняти якийсь куток. Це теж не твій вибір був, але ти принаймні міг розпоряджатися своїм життям.
Кажуть, що справжню ціну волі розуміє лише той, хто був у неволі. Ти відчуваєш, що багато хто за час великої війни не цінує життя у недосконалому, але демократичному суспільстві?
- Більшість не цінує такого життя. Люди сприймають це як даність: що у тебе щодня є їжа, одяг, дах над головою. Що ти маєш вибір – піти працювати або не працювати; відпочивати або ні; можеш більше грошей заробляти або ні. У тебе є свобода вибору. Люди це сприймають як даність. Але може так статися, що у тебе це все заберуть - і ти нічого не зможеш з цим зробити. Ніхто цього не зрозуміє, поки сам не пройде. Хай бог милує таке проходити!
- Якби тобі сказали: Дмитре, давай, переїжджай за кордон, ми надамо фінансування, - ти б погодився?
- Ні. Я прив’язаний до землі. Не в аграрному сенсі, у глибшому. У мене є дім, є мотоцикл, плани. Мені це подобається. Це моє життя. Поміняти це на життя в чужій країні – мені здається, я би там не прижився. Це від людини залежить. Це індивідуально.
І потім, мені подобається моя країна. Мені Київ подобається з усіма його недоліками. Села по дорозі, як на роботу їду. Де поїду до родичів, в Хмельницьку область чи в Рівне - мені там подобається. І я розумію, що якщо буду жити за кордоном, вже не зможу це бачити.
Та й за кордоном, як би добре не було, ти – чужинець, мусиш пристосовуватися, приймати правила гри, заведені в тому суспільстві, бути "бідним родичем". А тут – сам господар.
- Це мені здається, що ти після полону став більше любити усіляку живність?
- Є таке. Ти у тому полоні мучився три з половиною роки, а тепер у тебе є те звірятко і ти хочеш, щоби воно було щасливе. Компенсація якась чи що...
- Від чого ти найбільше кайфуєш цей рік після трьох з половиною років за ґратами? Від їжі, подорожей, спілкування?
- Від подорожей і спілкування. Їжа – ні. Хоча ми ж там голодні були роками, марили про ту їжу. Було дуже страшно і в першій тюрмі, і в другій на початках. В першій тюрмі нас не важили, почали важити тільки в 24 році… Десь 55 кілограмів я важив. Але це було ще в першій тюрмі. Бо мені всі вертухаї на перевірках, коли вони шмони робили, казали: "Хилюк, чого ти такий худий?" І наче ми всі там були худі — а постійно питали чомусь мене...
- А зараз скільки важиш?
- 74. Тобто 20 кілограмів.
Знаєш, що таке "приріс живіт до спини"? Ми коли ходили в так званий душ митися, я отак стою, миюся - і живота свого не бачу. Реально живіт отам десь далеко. Западають очі коли довго не їсиш. Я бачив свої надбрівні дуги і бачив ніс.
В полон мене взяли 3 березня, а дзеркало вперше я побачив у 20-х числах квітня. Півтора місяці минуло. Я на себе глянув і жахнувся - такий скелет... Бо перший місяць їсти майже не було.
- Ти кажеш, що тобі подобається подорожувати. Знаєш, коли я дивився твої мандрівні хроніки в Фейсбуці, у мене було радісне відчуття, що це тобі Господь Бог компенсує те, що ти роки відсидів у камері, і ти зараз маєш кайфувати від різних мов, ландшафтів, архітектури.
- Так і є.
- Де більш за все сподобалося?
- У Страсбурзі. Дуже класне місто; канали, трамваї дуже прикольні. Містечко невелике, його можна пішки обійти. Затишне, зелене. Аеропорт прикольний.
- Батьки, мабуть, досі тебе вдосталь не наобіймалися?
- Так. Вчора, коли з тими вибухами біда була на виставці, батько телефонує. Каже, дай хоч голос почути...
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
