Історія військового, який переплив Тису, щоб повернутися із СЗЧ у "Хартію"
Він переплив Тису, але не для того, щоб втекти з України. Навпаки - щоб повернутися. Поки деякі чоловіки призовного віку ризикують життям, намагаючись дістатися іншого берега й уникнути мобілізації, Роман зробив протилежне й знову взяв до рук зброю та пішов на війну. Через цю історію має позивний Тиса. Служить оператором БПЛА у зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні 13-ї бригади НГУ "Хартія".
Взагалі за його плечима – яскравий та цікавий шлях. Ще у 2019 році став строковиком, потім підписав контракт, обравши гірсько-патрульний підрозділ, що був близьким йому через захоплення альпінізмом. З 24 лютого 2022 року готував мобілізованих, згодом воював у Серебрянському лісі, брав участь у боях на Курщині, пережив конфлікт із командуванням, через який самовільно залишив частину. Десять місяців провів за кордоном: пішки через гори дістався Румунії та переїхав до Польщі, де працював і намагався почати нове життя. Але думки про повернення не давали спокою. Зрештою, після року в СЗЧ знову опинився у війську.
- Почнімо нашу розмову з того моменту, як ви вперше вдягнули військову форму. Чому ви вирішили піти на строкову службу?
- Мені прийшла повістка, то я й з'явився у військкомат.
- А чому потім вирішили підписати контракт?
- Коли ми проходили КМБ, до нас приїхали представники однієї з частин, які проводили відбір на контрактну службу. Вони розповіли про свій підрозділ і запропонували долучитися до нього. На той момент він був для мене дуже цікавим, тому я погодився.
- Чим саме він вас зацікавив?
- Це гірсько-патрульна рота. Я сам з гір, тож мені ця тема близька. У них була висотна підготовка. Так як я ще до строкової служби займався, альпінізмом, мені сподобалася ця пропозиція.
- Виходить, на момент повномасштабного вторгнення ви служили, правильно?
- Так, служив. 23 лютого пішов додому, а 24-го мав проводити навчальні стрільби на полігоні. Але щось пішло не за планом.
- Військові, які служили до повномасштабного вторгнення, часто мені розповідають, що знали про такий можливий напад, адже їх до цього готували. У вас як було?
- Нас теж готували, але чомусь зі щитами та палицями. Такі своєрідні були заняття на той момент (посміхається. – О.М.). Повикликали з відпусток, із вихідних – хто де був. Щось очікували, але ще не до кінця всі розуміли, що вийде, зрештою, так, як потім сталося.
- Не хотілося вірити?
- Типу того. Там, де я служив, не було ніякої точної інформації.
- Як ви сприйняли новину про повномасштабне вторгнення? Де ви були?
- Оскільки я був контрактником, то жив на той час на квартирі неподалік своєї частини. У ніч з 23-го на 24 лютого був вдома. Нас підняли по тривозі. По групах пішло оповіщення, що така ситуація - повномасштабне вторгнення. Усі прибули в підрозділ, отримали зброю, БК. Ті, у кого там стояли тривожні валізи, забрали їх, і чекали подальших розпоряджень командування.
- Якими були ці подальші розпорядження?
- Почалося злагодження. Активно приєднувалися люди, яких направили з військкоматів. Враховуючи, що я - інструктор, мені дали людей, з якими я проводив заняття. Це були цивільні, яких я готував за певними напрямками – вогнева підготовка, тактика тощо.
- Про що тоді спілкувалися між собою?
- Люди були дуже позитивно налаштовані, щоб піти захищати країну, а не так, як відбувається зараз. Було бажання навчатися, готуватися та йти в бій.
- А страх був?
- Звичайно, був. Але це було таке вже другорядне питання. Мотивація сильніша за нього.
- Після злагодження ви воювали у Серебрянському лісі. Розкажіть, як це було? Наскільки я знаю, там завжди важко.
- Та. На наш підрозділ ще випала така ділянка фронту – не суцільно пряма, а з таким своєрідним "апендиксом", з трьох сторін були недружні сили. Була дуже велика кількість їхньої артилерії, мінометів. Співвідношення таке: один наш до їхніх п'яти-шести. Живої сили так само.
- А у вас що було?
- Я на той час був у взводі вогневої підтримки колишнього і теперішнього свого командира. Завдяки йому у нас все було дуже прекрасно. Йшла злагоджена робота, віддавалися чіткі команди, люди мотивовані. Не було такого, що якщо хтось працює з СПГ, то він не зможе стріляти з АГС чи не сяде за "беху". Кожен був навчений виконувати різні завдання, тому ми могли підстрахувати один одного. У нас був дуже дружний і злагоджений колектив.
- Якщо порівняти, як за цей час змінився ворог?
- Тепер він більш навчений. Ну і важливий аспект, що зараз більше дрони. Тоді їх особо так не було. Хіба скиди. Про FPV не йшлося. Уже коли ми виїжджали з лісу, де-не-де вони з'являлися. Тобто це була рідкість, на відміну від сьогодні. От ми з вами зараз говоримо, а я чую, що наді мною кружляє "Молнія". Така реальність.
- Куди вас направили після лісу?
- На захист державного об'єкта. Ми забезпечували охорону атомної електростанції в Рівному. Заодно готували позиції біля кордону – раптом щось буде зі сторони Білорусі. Так ми несли службу і готувалися до майбутніх реальних бойових дій – там, куди нас відправлять.
- Далі була Курщина?
- Так.
- Пам'ятаю, тоді точилося чимало дискусій, чи треба було заходити на територію росії. Як ви сприйняли те, що війна, як тоді говорив президент, переходить на землю ворога?
- Позитивно. Бо в цю гру можна грати вдвох.
- Було важко?
- Трохи.
- Чи спілкувалися ви там з місцевими?
- Спілкувалися. Ми ж проводили зачистки. Нам траплялося мирне населення. Ми їм підвозили ліки, якщо вони були потрібні. Коли їх виявляли, то передавали харчові набори, які в нас постійно були в бойовій машині, сухпаї та ще якусь допомогу, яка їм була необхідна.
Тих, хто хотів виїхати на підконтрольну Україні територію, готували на евакуацію – збирали дані, записували і передавали в іншу службу, то вони приїжджали й забирали людей. Кілька випадків таких було.
Єдине, що мене здивувало, - те, що дуже багато місцевих там розмовляли українською мовою.
- Військові, які також були на Курщині, розказували і про те, що там залишалися бабусі й дідусі, зокрема прикуті до ліжка, яких покинули рідні...
- У мене був такий випадок: там була жінка, десь років під 60. Вона була паралізована. Без нікого поруч лежала в ліжку як мінімум більше тижня. Казала, що її просто діти покинули: зібралися і поїхали. Навіть нічого не сказали. Ми їй допомагали – дали їжу, воду й повідомили нашим відповідним службам, що виявили таку особу. Її ніби мали забрати до лікарні. Деталей не знаю.
- Також хлопці говорили, що місцеві кидали й своїх тварин.
- Так, дуже багато. До речі, ми зачищали підприємство – ковбасний завод, а збоку - ферма, то там було чимало мертвої скотини, яка просто померла з голоду.
- Де вам було найскладніше воювати на початку повномасштабної війни?
- Перший час на Курщині. Певне, через те, що незвично: це урбан, плюс, наявність місцевих, на що потрібно було звертати увагу, щоб випадково їм не нашкодити. Хоча росіянам було все одно: закидували людей КАБами, рівняли ту Суджу із землею.
- Там було багато росіян-строковиків, так?
- Та, зустрічалися ми з ними теж.
- І як?
- Не здавалися. Був випадок, що було двоє строковиків і двоє кадирівців в одному домі. Довелося їх ліквідувати.
- Після Курщини у вас виник конфлікт з командуванням частини. Чому?
- Скажімо так: не зійшлися характерами з командиром – не полюбив він мене, а я - його. Я повернувся після вихідних. Почалися тупі задачі, які не було бажання виконувати. Я зрозумів, що тут буде важко служити. Пробував переводитися. Не виходило. Рапорти десь зникали. Стало очевидно, що мене не пустять. Ну, в один момент ми з командиром дуже сильно посварилися, і я прийняв для себе рішення, що після служби, коли мав заступати на охорону громадського порядку, просто не повернуся. Ще й додатково поставили патрулювати місто. Я прийшов, здав зброю, забрав свої речі з кімнати контрактників і наступного дня на службу вже не вийшов. То було спонтанне рішення. Я ж не планував СЗЧ - просто накипіло. Поїхав в Буковель, де у мене був знайомий. Там трохи попрацював. Але подавав заявки на відновлення по СЗЧ. Приходили відмови: мовляв, багато мороки, можливо, трохи пізніше. Щоб ви розуміли, коли я вже місяць був у СЗЧ, по мені у частині ще навіть справу не відкрили чи не передали – не було ніякого розслідування.
- Поки ви були в Буковелі, командир не дзвонив вам?
- Мені дзвонили, казали: "Вертайся, все буде добре". Але у мене довіри до них не було. Я знав, що там буде знову ледь не карцер. Розумів, що ставлення точно не поміняється, а буде ще гірше.
Так от два місяці я пробув у Буковелі. Потім приїхав додому. А я живу у прикордонній смузі. Благополучно проїхав усі блокпости - ще не було видно, що я в СЗЧ. Показав документи: посвідчення контрактника і те, що я місцевий. Проїхав нормально. Побув два дні вдома, після чого прийняв для себе рішення, що буду йти за кордон. Під’їхав до кордону, пройшовся, подивився - зрозумів, що це реально. Наступного дня подзвонив мамі, сказав, що мені треба солодкого – купіть чотири "Снікерси" (всміхається. — О.М.). Я їх просто люблю. Мама прийшла з роботи, принесла. Я кажу: "Ну, я цієї ночі йду в Румунію". Мама подивилася на мене і відповідає: "Що ж?! Йди". Що вона ще могла сказати?!
- Поки два дні готували втечу, чи були моменти, коли виникали сумніви у своєму рішенні?
- Не хотілося просто попастися, щоб мене пов'язали наші прикордонники та потім не передали назад у частину. Але все обійшлося.
- Кордон з Румунією ви переходили пішки через гори?
- Так, я у тих горах виріс. Часто бував біля кордону, у лісі збирав гриби й ягоди. Ту дорогу, яку для себе обрав, знав майже напам'ять. То вночі пішов без ліхтарика. У лісі зустрів двох хлопців, таких, як я. Спочатку подумав, що то прикордонники, а вони подумали, що я - прикордонник. Знайшли спільну мову. Як виявилося, вони трошки заблукали. Із запасів нічого немає. Зв’язку теж. Сиділи й думали про те, щоб краще, може, прикордонників зустріти. Я кажу: "Якщо хочете, пішли зі мною – тут вже недалеко".
- Вони - цивільні чи військові в СЗЧ?
- Один військовий в СЗЧ, другий - цивільний. Ми з ними разом дійшли до кордону, перейшли його. Прийшли до румунського національного парку, що я на картах подивився, де є такий пункт. Там люди були. Я віддав ножик, що мав із собою, щоб, коли приїде поліція, не було лишніх питань. У одного з хлопців був газовий балон (не знаю, навіщо він в лісі), то теж віддав. Нас нагодували. Викликали поліцію. Трохи почекали, чаю попили з їхніми парківцями. Приїхали поліцейські, кажуть: "From Ukraine?". "Yes". Нас обшукали, щоб не було нічого забороненого, і відвезли до відділку. Потім туди ще пару чоловік звезли з кордону, і нас з цього місця, де ми були, доставили в місто Сигіт - це на межі з Солотвино. Там міграційна служба. Ми заповнили всі документи, нас ще раз обшукали, "відкатали" пальці, пофотографували. Дали нам румунський тимчасовий захист на рік.
Я в Румунії не мав, що робити, то мене відвезли на вокзал. Знайшов хостел, там ще два дні пожив, бо не міг купити квитки, адже там з цим проблеми, а тоді поїхав до Польщі. У мене там брат і знайомі. З Румунії йому дзвоню, кажу, що взяв білети: "Я через 30 годин буду у Варшаві". Він: "Та ти жартуєш!". Не знав, що я збираюсь переходити кордон, то я його перед фактом поклав: "Їду до тебе" (всміхається. – О.М.).
Приїхав, пару днів погуляв, подивився, що і як. Потім пішов на будівництво. Там мені не сподобалось. Так склалися обставини, що познайомився з хлопцем, який займається промисловим альпінізмом, то він взяв мене на роботу. Працював з ним. Правда, нелегально, бо зробити документи дуже дорого, і потрібен час. То я постійно їх запевняв, що вони в процесі (посміхається. – О.М.).
- Скільки часу ви там пропрацювали?
- В альпромі сім місяців, а загалом був там десять.
- Коли ви зрозуміли, що шкодуєте про своє рішення вирушити за кордон?
- Як тільки влаштувався на роботу на будівництво. Захотілося назад додому.
- Ми бачимо, які нехороші історії нині трапляються з українцями в Польщі. А тоді яким було ставлення поляків?
- Таке ж, як і зараз. Мене, наприклад, розпитували про війну, то говорили: "Курва, спердалі на фронт, на Україна!". Я пояснював, що вже там був. То тоді нормально ставилися.
- Ви казали їм, що в СЗЧ?
- Казав. Я от останні дні жив в хостелі - жіночка кімнату мені здавала. Сказав їй, що їду до України. Вона відмовляла. Казала: "Хочеш - живи ще місяць в мене безкоштовно". Трохи мене цим здивувала. Але все вже було вирішено.
- Так а як це було вирішено?
- У мене 17 січня був день народження. Зателефонував друг Сайгон. Привітав мене, запитав, що роблю. Кажу: "На роботі". Він: "Не набридло тобі бути в СЗЧ?". "Набридло ж!". Відказує: "Повертайся в "Хартію". Дуже хороший підрозділ". У загальних рисах описав мені. Добре, повертаюся. Але як? Щоб переїхати через кордон, потрібні відповідні документи. З часом можна було б зробити. Але я хвилювався, що на кордоні приймуть і відправлять служити чи в "Скелю", чи повернуть до того підрозділу, де я був, чого я не хотів. Тож я спочатку думав переплисти річку в Польщі. Але то був не варіант. І тут мені попадається відео, що хтось Тису перепливав. То мені прийшла така думка. Набираю друга Сайгона, розказую йому цю ідею. Він спочатку посміявся, думав, що я жартую. А потім зрозумів, що ні, коли я почав йому скидати різні точки, де можна це все здійснити. Він якраз був у відпустці. Домовились про день, щоб приїхав мене забрати. Тож я взяв білет до Румунії. Приїхав туди, коли перетнув там кордон, набрав його, сказав: "Буду за пару годин". Але вийшов маленький нюанс - автобус поїхав швидше, чим мав, то я ще 400 кілометрів їхав на таксі по Румунії до необхідного місця. Мене таксі підвезло майже до самої Тиси (посміхається. – О.М.) – до річки треба було пройти лише трішки по полю. Румунський таксист теж був в шоці, коли зрозумів, що я планую.
- Вам не було страшно перепливати Тису?
- Спочатку ні. Але коли зрозумів, що води там набагато більше, аніж я планував собі, то було складно. Велику роль зіграло то, що горами топився сніг. Вода піднялась. Течія така нормальна. Добре, що я вибрав саме той поворот, де перепливати, то течією мене мало знести в сторону України. Так воно і вийшло. Але до того моменту я вже так води напився, що дихати не міг. Думав: стільки було можливостей загинути на війні, але вижити, щоб втопитися в Тисі. Смішно було, хоча й не дуже.
- У вас же був ще рюкзак близько 15 кілограмів?
- Та, був рюкзак. Ось тут біля мене недалеко стоїть (всміхається. – О.М.).
Так от я зачепився за якийсь камінь чи то колоду і нащупав одразу берег. Виліз, полежав пару хвилин, щоб віддихатися. Далі головне було перелізти паркан, який я не очікував там побачити. Трохи повисів на ньому догори ногами (посміхається. – О.М.). Коли, зрештою, його переліз, зразу дістав телефон й набрав друга Сайгона. Він виїхав із заправки до мене. Я сів у машину, від’їхали пару метрів, я зняв з себе все мокре. Він дав мені суху форму, ковдру та каву з заправки.
- Як ви не заблукали?
- Там все просто. Де проходить кордон, там одразу наші будинки біля дороги. У себе з хати можна бачити, що робить румунський сусід.
- Коли було страшніше: залишати Україну чи повертатися?
- Повертатися – оцей момент, коли ледь не втопився.
- А ви гарно плаваєте?
- У дитинстві плавав в річці. Ще до армії три роки жив в Затоці під Одесою. Як виявилося, навички не втратив.
- Як вас оформили в "Хартію"?
- Перевели. Після повернення я навіть додому не заїжджав. Коли сів у машину та оговтався, набрав мамі: "Ма, я вже в Україні"…
- А мама не знала, що ви повертаєтеся?
- Я казав, що їду в Румунію, щоб поновити захист. Тож мама була трошки в шокові, хоча й сказала, що я і так там довго протримався. Думала, стільки не висиджу й повернуся швидше.
Друг Сайгон хотів мене додому завести. Кажу: "А смисл?! Поїхали зразу в Харків". Він якраз наступного дня мав туди вирушати, бо закінчувалася відпустка. То ми заїхали до нього, він забрав свої речі, і ми поїхали на Харків.
- Як ви обрали напрямок БПЛА?
- Коли стояли на заправці з другом Сайгоном, розмовляли, я у нього випитував, що і як – було цікаво. Вибрав для себе "Мавік" або FPV – де більша потреба в людях. Мені різниці не було. Я ж раніше, поки чекав на суд, для себе пробував літати на обох, вчився обслуговувати дрони, вивчав, як можна їх ремонтувати в польових умовах. Щось треба було робити, а не просто сидіти й чекати.
- А що більше подобалось? Бо це все ж різна специфіка роботи. Плюс, після кількох годин безперервної роботи на FPV можуть боліти очі через окуляри.
- На "Мавіку" так само: сидиш перед монітором по чотири-шість годин, то теж таке. Але ми скидами не займаємося. Збиваємо ворожі розвідувальні дрони. Наш дрон залишається цілий, а їхній падає.
- Яким був ваш перший бойовий політ?
- Коли я був на позиції 28 днів. П'ять днів тому лише вийшов звідти.
- Нічого собі!
- Я сам захотів ще посидіти - хай хлопці більше віддихнуть. Я то навіддихався вже (посміхається. – О.М.).
- То як там вперше полетіли?
- Знайшов ворожий дрон у вільному пошуку, двічі зайшов на удар, він мене "спалив", але я ще раз його догнав. Однак не вистачало батареї, то мусив повертатися. Не получилось у мене його збити – та й таке.
А загалом нема нічого тяжкого. Головне - бажання.
- Припускаю, що ви за кордоном слідкували за тим, що відбувається в Україні, зокрема на фронті…
- Слідкував.
- Все частіше ми говоримо, що нині відбувається війна дронів. Що ви про це скажете?
- Будучи кілька днів на бойових, зрозумів: все дуже змінилося. До мене тоді якраз шість FPV-шок пробували в гості завітати. Але не вийшло.
- Із того, що ви вже побачили, як би охарактеризували їхніх пілотів? Які вони?
- Я ще маю мало досвіду, але теж вже бачу по тому, як рухається дрон, чи досвідчений пілот керує, чи ні. Якщо на місці не зависає, розвідує, зразу зрозуміло, що треба бути трошки обережніше, з правильних сторін на нього заходити, щоб він тебе не побачив. А якщо він постійно висить або крутиться на одному місці, видно, що це початківець або просто поганий пілот.
- Подобається вам? Не жалкуєте, що обрали такий напрямок?
- Взагалі не жалкую! Хочу літати, маю бажання розвиватися. Я за час служби багато чого перепробував, освоїв різні види озброєнь. На "Серебрянці" (Серебрянський ліс. – О.М.) мій колишній командир навіть дав мені поїздити раз на танку. Але не на бої, а до наших сусідів.
- Які зміни, окрім засилля дронів, ви ще побачили за цей рік, коли не були на війні?
- З логістикою стало простіше. Наприклад, якщо тобі на позиції щось треба, вирушає "Вампір" чи НРК та привозить необхідне. Добре, що люди не носять. Так зберігаються життя. Раніше у нас такого не було. Це було щось з області фантастики або якогось спецпідрозділу.
- До речі, напрямок НРК зараз намагаються розвивати якомога швидше. Ви б не хотіли керувати таким комплексом?
- Я раз пробував їздити, але хочу чогось більш активного.
- Він складніший чи легший в керуванні за дрон?
- Хто грав на "Соньці" (ігровій приставці Sony. – О.М.), тому взагалі нема нічого тяжкого. Пульт в руки і поїхали.
- Ви грали?
- Та-та, грав. Коли людина не грала, її краще спочатку посадити за якусь "Соньку", щоб вона "зв'язала" пальці з головою, а потім за пульт чогось цікавішого – дрона чи НРК. А хто грав, той проблем не має. Я у перший день ще пробував літати на "Аутелі" – не то взагалі. Коли працювали з АГС, піднімались, дивились свої розриви. А залітати в посадку, шукати ворога – це вже інший рівень.
- Зараз використовуєте "Аутели"?
- Я ні, а в корпусі так. Ще бачив, що росіяни їх використовують.
- Чи відчуваєте ви, що ця історія з СЗЧ, яка з вами трапилася, змінила вас, як людину?
- Так вийшло, що вона стала для мене поштовхом до змін на краще.
- Якби сьогодні перед вами стояв військовий, який думає про СЗЧ, що б ви йому сказали?
- Приєднуйся до "Хартії"! Я просто маю, з чим порівняти.
- Позивний, я так розумію, вам вже тут дали?
- Так. Тому що той позивний, який мав раніше, тут вже був зайнятий. То довго не думали (всміхається. – О.М.).
- Скільки ви готові бути у війську?
- Поки буде треба. До закінчення війни точно. А далі побачимо.
- Маєте сили?
- Та! Головне, що є мотивація, хороший колектив та адекватні командири. Це дуже важливо.
- Як ви ставитеся до повідомлень розвідки та преси про те, що після осінніх виборів у росії планують мобілізувати 500 тисяч осіб? Росіяни й надалі роблять ставку на масовість і воюють насамперед людським ресурсом.
- Вони теж вчаться. Ворог також розвивається. Не треба його недооцінювати…
- Справді, так. Але ж продовжують кидати своїх військових на "м'ясо".
- Я таке бачив в "Серебрянці" – такі вони проводили штурми. У мене був випадок, коли за день було 74 підтверджених рускіх на двох. Почалося це о 4:20 ранку и тривало десь до п’ятої години вечора.
- Чим ви їх ліквідували?
- АГС та МК-19. Вони просто не вспівали доходити до окопів нашої піхоти.
- Повернусь до цієї мобілізації росіян. То ви думаєте, що в такому разі може бути? Чи я сильно заглядаю наперед? Взагалі чи є для вас на війні таке поняття, як завтра?
- Звичайно, що є. Хочеться, щоб це завтра було. А якщо їх буде більше, то просто всі наші військові ефективніше працюватимуть та й все.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео "Хартії"
