"Щоб відновити населення України, яке було до 2022 року, кожній жінці потрібно народити по вісім дітей", - директор Київського перинатального центру Дмитро Говсєєв

Автор: Виолетта Киртока

Спеціалісти відзначають падіння народжуваності в Україні після повномасштабного наступу у значній кількості. Це питання не лише демографії, а й загалом – існування нації.

Саме про страхи жінок народжувати під час війни, про реакції жіночого організму на стрес, в якому ми всі живемо, про зменшення чисельності дітей і значення цього факту для країни ми і поговорили з директором Перинатального центру міста Київ, доктором медичних наук Дмитром Говсєєвим

"У дворах міст все менше чутно дитячі голоси", – час від часу прохоплюється хтось у соціальних мережах. Зрозуміло, що багато родин з дітьми з початком повномасштабного наступу виїхали. Все активніші та частіші удари бомбами та ракетами по містах України навіть у глибокому тилу не сприяють їхньому поверненню. Не хочеться, аби діти росли під тривогами та проводили ночі в укриттях, хоча тисячі родин, які не мають можливості чи бажання покинути країну, саме так і живуть.

Війна впливає на всі сфери нашого життя. І жінки, які зараз вирішують народити дитину тут, в країні, яка постійно перебуває під ударами, виглядають справжніми героїнями. Але саме вони і є головними агентами впливу на демографічну ситуацію в країні, яка лише погіршується. І коли чуєш, що першу ж ніч після свого народження дитинка разом з мамою і бабусею провела у підвалі пологового, бо був обстріл Києва, відчуваєш дуже змішані почуття: радість появи нового життя переплітається з жахом за те, аби воно не перервалося прильотом російської ракети.

Є й інші прояви постійного стресу, в якому ми всі живемо. Через переживання, нервування, обстріли, невизначеність, страх у жінки може перерватися вагітність. А скільки ми знаємо страшних історій, коли чоловік гинув на війні, а його дружина чи дівчина лишалася вагітною… Як підтримати таку жінку, аби вона доносила і народила дитину, знайшла в собі сили ростити її…

Про всі ці ситуації ми і поговорили з Дмитром Говсєєвим, який сорок років працює в галузі акушерства і гінекології, кожного дня бачить народження дітей і добре знає, чого це іноді вартує.

"ТРИ РОКИ МИ СПОСТЕРІГАЛИ ЗНИЖЕННЯ КІЛЬКОСТІ ПЕРЕДЧАСНИХ ПОЛОГІВ – ОРГАНІЗМИ ЖІНОК ВИКОРИСТОВУВАЛИ ВЛАСНІ РЕСУРСИ, ЩОБ ЗАПОБІГТИ ЦЬОМУ!"

- За роки повномасштабного наступу народжуваність у Києві змінилася? Які були цифри за 2021 рік і скільки дітей народжується зараз, через п’ять років?

- Найбільша кількість пологів у комунальних закладах Києва, яку ми колись фіксували, – 33 тисячі на рік. Це було між 2000 і 2010 роками. Якщо брати два останні роки, 2025 та 2026, то у нас народжуваність значно знизилася – 20 тисяч пологів на рік. З одного боку, все зрозуміло – і чому так мало народжують, і чому немає жінок, які хочуть мати дітей. З іншого боку, є певні причини, які пов’язані зі станом здоров’я, а є такі, які ми називаємо соціальними.

- На початку повномасштабного наступу ви особисто не виїхали, а продовжували надавати допомогу своїм пацієнткам. Навіть перебралися жити в пологовий…

- 24 лютого 2022 року, коли всі виїжджали з Києва, коли навколо була паніка, до нас у пологовий їхала "швидка", аби забрати дитину з вродженою вадою серця – саме на 24 число ми запланували операцію у жінки, у якої під час обстеження виявили проблему серця у плода. І це не можна було відкласти, перенести… Та операція відбулася, незважаючи ні на що. Одразу після операції кесаревого розтину в нашому пологовому маля забрали у "швидку" і перевезли у Центр дитячої кардіології і кардіохірургії, де наші колеги у той же день прооперували новонароджену дитину. У неї була критична вроджена вада серця – транспозиція магістральних судин. Тоді для більшості лікарів не було евакуації. Треба було робити свою роботу.

- Але, якщо чесно, багато лікарень перестали працювати, головні лікарі виїхали…

- Я кажу: для більшості лікарів, яких можна справді вважати лікарями, – для них не було "стопу", для них не було причин, які б унеможливлювали надання допомоги, вони нікому не відмовляли з огляду на ситуацію. Це стосується не тільки акушерів-гінекологів, а й інших наших колег, які лишалися на робочому місці.

Якщо казати про наших пацієнток, то після того, як військові дії почалися біля Києва, ті жінки, які могли покинути столицю, поїхали. Але хтось з вагітних боявся далеко рухатися, боявся опинитися без медичної допомоги. Вони дзвонили нам або одразу ішли в пологовий. Таким чином утворилося велике ком’юніті, яке довгий час разом з тою частиною колективу, яка залишилася, перебували тут, у пологовому. У персоналу у той період, можна сказати, було безстрокове цілодобове чергування.

- Скільки це тривало – місяць?

- Більше. Потрошку ми всі почали роз’їжджатися вже в травні. До того не можна було залишити тут людей…

- Скільки пологів ви прийняли за ті місяці, поки не почали повертатися до звичного режиму роботи?

- З 24 лютого і до кінця травня 2022 року ми прийняли 515 пологів. У день початку бомбардувань і всього цього суцільного жаху ми оперували не тільки жінок, які були заплановані, а й проводили ургентні операції, приймали пологи у підвальному приміщенні. Використовували операційні, розташовані в найбільш безпечних місцях. Вони були повністю обкладені мішками з піском, щоб у разі обстрілу ніщо не переривало операції чи пологи. Все це було одночасно і небезпечно для всіх, і дуже відповідально для лікарів, які надавали допомогу. За два дні після початку повномасштабного наступу в сусідній будинок з пологовим влетіла ракета, яка, по суті, могла бути націлена на нас – вона пролетіла наш заклад і влучила у житловий будинок. Всі зрозуміли, що це не жарт, що це справжня страшна війна…

- Через декілька днів обстріляли маріупольський пологовий…

- Завжди здавалося, що лікувальний заклад – це табу, недоторканні місця для нормальних людей, навіть під час війни. Я пам’ятаю, читав і дивився, як малювали червоний хрест на дахах, аби туди не цілили бомбами. А для цих нелюдів, яка напали на нас, червоний хрест, навпаки, став ціллю! Впевнений, кожен, хто натискав кнопку, аби відправити бомбу чи ракету по медичному закладу, понесе особисту відповідальність за це.

- У вас неподалік аеропорт "Жуляни". Не було думки, що звідси треба всіх кудись перевезти?

- Ну, думки, може, такі й були, але – куди? Треба було убезпечити всіх тут. Слава Богу, наші підвальні і напівпідвальні приміщення, по суті, прийняли весь пологовий будинок. Там ми облаштували й операційну, і дитяче відділення, і багато-багато чого. Це дало змогу працювати. Звісно, було важко. Використовували все, що мали. Намагалися зробити так, щоб жінкам було якомога зручніше і щоб ми були у змозі надавати допомогу.

Чи не в перший день повномасштабного наступу до нас прийшла жінка, у якої було передлежання плаценти, періодичні кров’яні виділення – її не можна було нікуди перевезти. Чоловік був разом з нею – до речі, він іноземець, не українець, вони спілкувалися англійською. По суті, два місяці до народження дитини ця пара прожила у нас, майбутня мама постійно була під контролем лікарів. Ми таким міжнародним екіпажем чекали на маля. Нам це вдалося. Після пологів ця родина виїхала за кордон.

- Тих, хто народжував, ви виписували додому? Чи жінки казали: "Я нікуди не піду! Страшно. Лишаюся у вас".

- Багато хто після пологів не хотів іти додому. Чекали, коли ситуація зміниться, у нас. А тут, в пологовому, було тепло, бо ми маємо власну котельню, централізоване водопостачання не переривалося. Вже тоді був у нас і свій генератор (сьогодні їх два на кожній філії) для того, щоб у разі аварії могли працювати прилади, які мають діяти безперервно. Запас пелет теж був, і ми наперед думали, що будемо робити, якщо вони закінчаться, де будемо брати дрова… Ми були готові жити автономно, у нас запас є завжди, і тоді він нам допоміг. Тому і жінки після пологів лишалися у нас. Їм з крихітними дітками було спокійніше перебувати поруч з медичним персоналом.

У нас сформувалися три-чотири бригади, які могли надавати допомогу, незважаючи на те, це їхнє чергування, чи ні. Моя задача, як керівника, була забезпечити медикаментами та їжею – всіх треба було годувати і лікувати. В перші ж дні ми все це налагодили.

А я з того часу згадую одну ніч, яка мене самого здивувала. Я заснув і крізь сон почув декілька вибухів, як мені здалося. Вночі дуже важко усвідомити, це вибух чи інший гуркіт. Потім почувся крик. Перше, що подумав, звісно: щось з кимось сталося. Побіг у приймальне відділення, побачив там жінку, яка, по суті, була вже у переймах. Те, що я прийняв за вибухи, був гуркотом дверцят машини, а крики, наче хтось постраждав, – жінка тужилася, бо народжувала. Але я крізь сон злякався, що сталося щось страшне. Так вплинули ті події на психіку, миттєво її перебудувавши, що я пологи, які все життя приймаються в нашому закладі, навіть не розглядав, як першочергове звернення. Я очікував на поранення, масові поступлення після вибуху, але ніяк не на звичайні пологи!

- Чого ви тоді найбільше боялися?

- У разі такого важкого випробування, здавалося б, мав статися різкий спалах передчасних пологів. Ми очікували, що всі вагітності будуть перериватися у зв’язку з тим, що жінки були у важкому психологічному стані, що ми не зможемо їх утримувати в балансі навіть з допомогою психологів. Усі були налаштовані, наскільки це можливо, донести нашим вагітним, що все під контролем, що вся ситуація не має впливати на їхній стан… Вагітна жінка – це взагалі інший психологічний стан, очікування, тривога за майбутнє життя. Це навіть при звичайних пологах. А якщо жінка у пологовому, значить, у неї є якесь ускладнення, проблеми із здоров’ям або її, або малюка, і ми не можемо її відпустити додому. А тут ще війна, навколо літає, стріляє, вибухає… Дуже важко утримувати при таких обставинах вагітну в психічній рівновазі. Але, найцікавіше, що при всьому, що я перерахував, ми не отримали передчасні пологи! Пізніше ми підрахували кількість ускладнень, і у нас з десяти відсотків передчасних пологів по закладу у 2022 році їх кількість знизилася до п’яти відсотків.

Коли я спілкувався з психологами, вони сказали, що такий ефект насправді існує. Спочатку йде активація гіпофізарно-наднирникової вісі, яка тримає організм у стані, який дозволяє всі катаклізми, які діють на організм, знешкоджувати. Ми спостерігали цей ефект зниження кількості передчасних пологів три роки! Але це не може тривати вічно.

Зараз статистика знову повернулося до цифр до 2022 року.

В перший рік повномасштабного наступу це було настільки виражено – падіння кількості передчасних пологів з десяти відсотків на п’ять, що ми самі дивувалися. Потім ця цифра почала трішки рости. І вже у 2025 році було знову вісім-дев`ять відсотків – близько до десяти передчасних пологів від загальної кількості. І в цьому році все так і лишається.

Думаю, цей ефект будуть вивчати науковці.

Ми робили статтю на основі великого дослідження по відкритих даних, які були по всій Україні, стосовно ускладнень, рівня перинатальної смертності, рівня материнської смертності, які пов’язані саме з акушерськими ускладненнями, не враховуючи безпосередньо військових дій, травм, поранень і решти. І можна сказати, що їхнє число збільшилося. Протягом років, починаючи з 2022-го, збільшилося.

Ну і зізнаймося самі собі: ми вже звикли до тривог та обстрілів. Це біда, і якщо з цією бідою жити певний час, то, звісно, її сприйняття стає зовсім іншим. Це вже тло нашого життя.

Але ми маємо вже зрозуміти, що питання демографії не менш важливе, ніж питання допомоги військовим, ніж питання допомоги пораненим. Ми завжди говоримо, що треба утримати кордони країни, зберегти людей, скільки можна. І – дуже важливо – народжувати дітей, задля яких зараз Україну і захищають на фронті.

"ЗАРАЗ, ЩОБ ВІДНОВИТИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ, ЯКЕ БУЛО ДО 2022 РОКУ, КОЖНІЙ ЖІНЦІ ПОТРІБНО НАРОДИТИ ПО ВІСІМ ДІТЕЙ. ЗРОЗУМІЛО, ЩО ЦЕ НЕМОЖЛИВО"

- У 1990-ті роки вже було таке, що смертність в Україні переважала над народжуваністю. Зараз ми не знаємо кількість загиблих, це не розголошується, але ми бачимо цвинтарі і розуміємо, що це насправді грандіозні цифри. Як ви оцінюєте демографічну ситуацію в країні?

- При сьогоднішній кількості населення в Україні, яке тут залишилося, для того, щоб нам відновити принаймні той потенціал, який був до початку повномасштабного наступу, треба, щоб кожна жінка народила по вісім дітей. Я чув такі підрахунки. Але ж це не можливо. Я бачу рішення в іншому. Впевнений, що більшість людей, які виїхали за кордон, повернуться, коли закінчаться воєнні дії, коли вони будуть себе відчувати в безпеці. Вони повернуться сюди, і тоді можна розраховувати на покращення ситуації… Я б згадував не 1990-ті роки, а говорив би про 1986 рік. Після Чорнобильської аварії різко почала зменшуватися народжуваність. І відновлюватися демографічна ситуація почала десь ближче до 2000 років. Думаю, тепер буде так само. Але тоді не зменшилась кількість населення в Україні. Тепер же – значно зменшилась. Мені хочеться вірити, що повернуться ті, хто виїхав, але я не впевнений, що повернуться всі. І чи повернеться та частина українців, які потенційно можуть стати тим самим демографічним поштовхом, – ті, хто в подальшому будуть народжувати дітей, коли будуть впевнені, що тут є робота, є безпека. Тоді ці родини, народжені в них діти будуть відтворювати населення України. І тоді можна буде говорити про якийсь демографічний поштовх.

Я не знаю, скільки треба платити при народженні дитини, але того, що мами отримують зараз, явно не вистачає, щоб стимулювати народжуваність в цілому. Мені так здається. Зрозуміло, що в таких умовах, в яких ми живемо, дітей ростити важко, зрозуміло, що для мам на першому місці сьогодні питання безпеки для малюків. Це зрозуміло. Але кордони нашої країни повинні бути повернуті до тих, що були у 1991 році, і в цих кордонах мають жити українці. А для того вони повинні бути - ці українці, вони повинні народитися, ці українці, які завтра будуть жити в найкращій країні світу. Я впевнений в цьому і завжди так вважав. Насправді демографічна проблема спільна, це абсолютно спільна проблема і для уряду, і для президента, і для медиків.

- Є зараз якась стимуляція народжуваності?

- Програми, які були раніше, зараз теж працюють. Збільшена сума виплат по народженню. Але, боюся, це не єдиний важіль, який використовують жінки, щоб прийняти рішення народжувати дитину. Перш за все вони зважають, звісно, на безпеку.

- Є жінки, які приходять до ваших лікарів з метою переривання вагітності і кажуть, що не хочуть народжувати через те, що іде війна?

- Знаєте, я не можу навіть сказати, що у нас набагато збільшилося число жінок, які хочуть перервати вагітність. Скоріше, навпаки. Якщо людина приходить до стаціонару, то вона вже потребує інструментального переривання вагітності. Але ж є різні методи запобіганню вагітності. Перш за все, є методи контрацепції. Думаю, жінки стали більш освіченими і мають більше можливостей себе захищати.

Але, якщо вже таке сталося, кожна розмова з жінкою стосовно її рішення щодо переривання вагітності стає своєрідною битвою… Звісно, є різні обставини. Буває, що причиною небажання народжувати, є вік жінки.

- Колись тридцятирічну жінку називали "старородящею"?

- У 27 років ми вже писали "вікова". Я ніколи не вважав за потрібним визначати оптимальний вік для народження дитини... Моя позиція – вагітність повинна бути усвідомленою, батьківство повинно бути усвідомленим. Це моя принципова позиція, вона була такою все життя.

- Все частіше народжують жінки і після 40 років оскільки з’явилися скринінг-тести, завдяки яким вчасно можна виявити навіть генетичні хвороби. Дорослі жінки народжують здорових дітей.

- Це так. І це не має дивувати. Медицина значно просунулася вперед. І може допомогти жінці стати мамою, коли вона того захоче.

"ЖІНЦІ, У ЯКОЇ ЗАГИНУВ ЧОЛОВІК, А ВОНА ЧЕКАЄ ДИТИНУ, НАЙКРАЩЕ ДОПОМАГАЮТЬ СЛОВА "МИ ПОРУЧ" І РОЗУМІННЯ, ЩО ЇЇ ЛІКАР ПЕРЕДОВСІМ ДЛЯ НЕЇ ДРУГ"

- Після початку російсько-української війни у 2014 році був випадок, коли після загибелі сина, який не мав власних дітей, його мама виносила і народила двійню, використавши його біоматеріал. Не одноразово чула думку командирів, які казали, що хлопцям, які не мають власних дітей, було б добре здавати свій біоматеріал, яким би потім могли скористатися їхні дружини. Є такі випадки, коли після загибелі чоловіка дружина народжувала його дитину... Як ви до цього ставитеся?

- З медичної точки зору це можливо. Абсолютно спокійно можна заморожувати матеріал, заморожувати ембріони. Але з морально-етичної точки зору… Знаєте, я завжди ставлю себе на місце батьків чи, наприклад, дружини. Їхній син чи чоловік збирається на війну, а ми маємо йому запропонувати: "Чи не хотів би ти зберегти свій генетичний матеріал про всяк випадок?" Ми наче програмуємо його, що він може не повернутися. Розумієте, такі можливості мають бути. Та як про це сказати людині, я не знаю… І хто має йому таке запропонувати…

- Це має бути в першу чергу його рішення.

- Так. Він має знати, що це можливо, що це правильно. Та як сказати про це?.. Я не знаю – і як батько, і як чоловік, – як сказати людині, що йде на фронт: "Давай про всяк випадок ми трошки тебе тут залишимо, а якщо ти не повернешся, будемо це використовувати"? Я не знаю, у мене язик не повернеться таке сказати. Але така можливість має бути. Має бути стовідсоткова надійність зберігання і можливість подальших дій. І вони є, до речі. І державні, і приватні центри це роблять. Навіть у Національної служби здоров’я України є пакет послуг, який покриває необхідні видатки для цього. Але аспект етики в цьому питанні дуже тонкий. До мене приходили родини, які розпитували, як і що можна зробити. Коли питають самі, звісно, я розповідаю все дуже детально. Як, де, що і для чого.

- За останні роки особисто я знаю декілька випадків, коли батько дитини гинув, а його дівчина чи дружина була на невеликому строку вагітності. І родина, друзі робили все, щоб вона доносила дитину. Чи були у вас випадки, коли ставало відомо, що батько дитини загинув, а жінка – на невеликому строку вагітності?

- Були, і достатньо.

- Як ви працюєте з такими жінками? Які слова для них знаходите? Це дуже нелегко… Будь-яке слово може виявитися недоречним.

- Тут в основному потрібна робота психолога. Жінці, яка опинилася в таких страшних обставинах, найкраще допомагають слова: ми разом з вами, ми зробимо все для того, щоб у вас була успішна вагітність, ми будемо поруч. Оці слова допомагають їй пройти цей шлях невизначеності: що буде завтра?.. Коли вагітна вірить лікарю, коли бачить в ньому не тільки лікаря, а й друга, людину, яка може дати пораду, з якою можна порадитися не тільки щодо здоров’я, а й з приводу життєвих питань, – як на мене, це для жінки важливіше, ніж суворі медичні приписи. На перший план виходять саме взаємини лікаря і пацієнта як партнерів, а не як пацієнта і лікаря, який диктує умови виношування, пологів і вигодовування. У вагітної жінки, яка переживає втрату, – навколо пустота, вона нічого не чує, не бачить. І звісно, наші розмови про необхідність приймати ліки у певні години, інші настанови дуже важко сприймаються. Саме тому лікар має стати партнером і другом, який буде поруч весь час, і при пологах, і після. Багато жінок, які пройшли цей шлях, повертаються після вагітності, радяться при потребі. Безперервність медичної допомоги в особі конкретного лікаря – настільки сьогодні важлива, що інша система (амбулаторна ланка, стаціонар та інші), сьогодні не працює. Людина обирає лікаря, якому візуально, ментально і по різних інших мірках довіряє. І з ним іде по життю.

- Але ж це важко для лікаря.

- Це так. Слава Богу, ми так налаштували нашу роботу, що у нас в штаті є два психологи. Сьогодні можна сказати, що вони працюють цілодобово. Тому що ситуацій, які потребують їхнього втручання, дуже багато, дуже. Якщо раніше це були тільки втрати – важкі діти, втрати вагітності, то сьогодні це справжній ПТСР, панічні атаки і все, що з цим пов’язано. У більшості випадків саме це викликає потребу в допомозі, а не проблеми, пов’язані з якимись медичними негараздами.

Зараз дуже багато жінок, які приходять вже на пологи, можуть бути без чоловіка. Його можуть просто не відпустити саме в цей день. Кожного разу, якщо чесно, важко питати, чи є у майбутньої дитини батько. Ми можемо не знати, в якому стані перебуває жінка, коли невідомо, де її чоловік, може він бути з нею, чи ні. Це все дуже делікатні питання.

- На партнерських пологах може бути присутній не тільки чоловік, батько дитини, і не лише хтось з родичів вагітної, а й подруга… Кого жінки хочуть бачити біля себе?

- Ще до початку ковіду ми ввели програму "Домашні пологи", вона і зараз працює. У людей був запит на проведення пологів у максимально домашній обстановці, щоб медичні накази та правила відчувалися якомога менше. Ми не говоримо про порушення – ні, не про це мова. Жінка має право обрати спосіб пологів, місце пологів, партнера на пологи – завдяки цьому вони перебігають зовсім інакше. У рік перед ковідом у нас було до п’яти тисяч пологів за рік, і п’ятсот з них пройшли за програмою домашніх пологів. Це дуже багато – десять відсотків. Сьогодні це поодинокі випадки. Але жінка обирає собі партнера на пологи того, з яким їй комфортно. Це дуже важливо. І суть не в тому, що завжди це має бути чоловік. Ні, це може бути подруга чи людина, яка має певний психологічний вплив на жінку. І це насправді працює. Ми, як лікарі, наглядаємо за перебігом пологів у будь-якому випадку, попри те, що це програма домашніх пологів. Дивимося, як йде відкриття, який стан дитини, яка ситуація. Але комфортна обстановка зумовлена, серед іншого, і присутністю людини, яка є комфортною для жінки, має і знеболювальний ефект, і стимулювальний ефект, коли треба. У такому випадку пологи перебігають максимально фізіологічно і природно. Я вважаю, що в цьому немає нічого страшного.

При першій вагітності жінка налякана тим, що з нею відбувається щось нове. Вона чує купу історій про пологи. Коли вона потрапляє в пологову залу і бачить крісла, блискучі медичні інструменти, то у неї тільки від цього може початися паніка. Звісно, все залежить від підготовки, від того, наскільки свідомо людина ставилася до своєї вагітності. Сьогодні вагітні ходять на лекції, відвідують пологовий – у нас кожного дня день відкритих дверей, чого раніше ніколи не було. Жінка приходить: "Я хочу подивитися, де і як це відбувається. Покажіть мені, будь ласка, щоб я обрала ваш пологовий будинок". І вона має на це право. Взяли за руку і повели її і чоловіка, вони дивляться. Але ж частина жінок не підготовлені. Ми ж не можемо до пологів загнати їх до себе: "Дивіться!" Ні, такий поштовх має йти не ззовні, а від серця, від душі. Жінки обирають собі партнера, хто поруч, і лікаря, який приймає пологи. Це дуже важливо, і для нас, лікарів, це відповідально.

"ПЕРЕДЧАСНО НАРОДЖЕНІ ДІТИ – ДУЖЕ ДОРОГІ"

- Як ви бачите, зараз більше тих, хто народжує вперше, і ця дитина лишається єдиною? Жінка каже: "Я більше не планую народжувати, однієї дитини достатньо, це і так подвиг". Чи більше тих, хто народжує другу, третю дитину? Є така статистика?

- Я давно не чув таких слів: "Більше не буду народжувати". Давно не чув!

- Але ж було колись?

- Було. Знаєте, це сьогодні можна говорити, що пологи є комфортними. Може, багато жінок, які будуть це читати, зі мною не погодяться. Але не можна порівняти сьогоднішні можливості зі знеболення пологів з тим, що було навіть 40 років тому, коли я починав працювати. Максимальне знеболення, яке тоді використовували, – це глибоке дихання самої жінки. Якщо хтось каже, що пологи – це не боляче, це неправда. Пологи болючі. І відповідно, якщо є застосовувати різні методи знеболення, їх треба використовувати. Я кажу не тільки про епідуральну чи спинальну анестезію. Можна і потрібно робити дихальні вправи, фізичні вправи. Навіть присутність на пологах близької людини – це теж метод знеболення. І коли все це можна відпрацювати, то, в принципі, можна казати, що пологи є комфортними. Тому я практично не чую: "Оце я народила в останній раз, більше такого не хочу". Може, це в силу того, що зараз я не так часто буваю на пологах… (сміється.) Але принаймні ті жінки, що приходять до мене, такого не кажуть: "Хочу одненького, і більше – ні". Багато років такого не чув, років двадцять. Навпаки, мені здається, що молоді сім’ї зараз намагаються народити двох-трьох дітей.

- Ви бачите, як за ці роки змінилося жіноче здоров’я, які проблеми стали більш актуальними саме зараз?

- Найбільшою проблемою була і залишається профілактика жіночого здоров’я. Зараз це питання, на жаль, ще й обумовлене обставинами. Кожній жінці ми говоримо, що двічі на рік потрібно звертатися до гінеколога. Давайте будемо відвертими: хто це робить? Але ж злоякісні пухлини шийки матки входять до трійки головних причин смертності жінок. І початок хвороби перебігає безсимптомно. Так само як новоутворення простати у чоловіків. І є кому це виявити, є чим лікувати, є де це все робити – тільки прийдіть, щоб лікар подивився і вчасно побачив проблему. Яких тільки тестів немає! Вже є навіть селф-тест, тобто, жінка може сама вдома зробити тест і прийти з результатом. Все одно не йдуть. Колись говорили про вакцинацію від вірусу папіломи людини, як про прорив у медицині. А вже ми щепимо дівчат! Це доступно. Скоро почнемо щепити і хлопчиків. А цей вірус найбільше впливає на розвиток злоякісних утворень.

Коли був тільки візуальний огляд, можна було говорити, що це не було технологічно забезпечено. Сьогодні – технологічно забезпечено. Немає сьогодні такого, щоб у світі якась методика була, а в Україні її не використовували. Є все, абсолютно все. Є бажання, сили, лікарі, досвід. Тільки прийдіть і перевіртеся. Але і тут працює наше улюблене: поки нічого не болить, значить, все нормально…

Про себе потрібно і важливо дбати. Особливо в час, коли противник хоче нас всіх вбити. Ми маємо вижити і бути здоровими, аби розбудовувати країну і ростити українців.

- Якщо жінка не виносила вагітність на ранніх стадіях раз, другий, лишається шанс, що все ж їй вдасться стати мамою?

- Не можу сказати, що лікарі дадуть стовідсоткову гарантію, але зараз набагато більше виношують вагітність. Плюс – значно покращилися можливості з виношування тої вагітності, яка перервалася.

- Що це значить? Ви говорите про передчасно народжених дітей? Але ж вони можуть важити критично мало для виживання…

- Я повторю гасло, яке прийняте в усіх європейських країнах: дитина, яка досягла ваги один кілограм, повинна народитися живою і повинна жити. Крапка. Повинна жити! Раніше ми казали, що вона занадто мала. Сьогодні ми констатуємо, що ця дитина повинна жити. До кілограма – тут вже можлива і є полеміка в думках, діях, різних оцінках. Один кілограм – це приблизно 28 тижнів вагітності. Тобто до вчасних пологів лишалося ще три місяці. І оці три місяці, які жінка не доносила дитину, ми маємо її довиходжувати. Тому і тримаємо три місяці маля в стаціонарі, тому що його біологічний вік рахується не від моменту народження, появи на світ, а від того терміну вагітності, на якому воно народилося. Тобто, дитині може бути три місяці, але вона тільки-тільки досягла терміну народження, розумієте?

Не можу казати за всіх, але принаймні Перинатальний центр міста Києва має всі можливості для того, щоб дитину виходити, убезпечили її від того, щоб вона надалі отримала інвалідність. Так, це дуже важко і дуже дорого. При важких випадках будь-які галузі медицини скажуть, що їм не вистачає тих грошей, які нам перераховує Національна служба здоров’я України. Думаю, я в цьому не буду оригінальним. Але ж ми всі намагаємося рятувати своїх пацієнтів. І на загал ми якось тримаємося на плаву. Але ще раз зазначу: діти, народжені на 25—28-му тижні вагітності, дуже дорогі.

- Питання дуже тонке: вас не могла не вразити за ці роки якась з історій, коли при прильоті ракети чи бомб гинули місячні діти. Ми знаємо, що таке було і в Києві. Як ви це сприймаєте?

- Це жах, біда…

- В Києві на Жилянській загинула вагітна жінка.

- Я не знаю, як ті люди, що натискають кнопки чи ухвалюють рішення відправити ракету, живуть із цим. Хоча це не люди. Це істоти.

Мене шокує кожен випадок, коли це стосується медичного закладу, пологового будинку, дітей, вагітних. Нещодавно в Одесі постраждав 5-й пологовий будинок…

- Колись ви казали таку фразу: чим старше стаю, чим більше у мене досвіду, тим краще розумію, що нічого не знаю. Але зараз, може, щось змінилося, наука крокує вперед, і ви більш впевнені в тому, що більше знаєте? Може, раніше чогось не вистачало в медицині, якихось проривів?

- У практичній медицині свято, коли ти залишив вагітність, доносив вагітність, коли ти допоміг жінці з важкою патологією і вона доносила, залишилася живою, і дитина жива. Коли займаєшся наукою… Це треба дуже любити і вірити, що воно насправді може принести користь у цілому. Це вже трошки інше… Сьогодні я отримую задоволення від того, що той, наприклад, маршрут чи механізм, який буде працювати на все місто, – запрацював і дав певний результат. Сьогодні я більше отримую задоволення від того, що організував щось, масштабував. Я й сьогодні оперую, не так багато, звісно, як це було колись. Але можу сказати: ті операції, які ми сьогодні робимо з колегами, в принципі, можуть виконати дуже мало людей. У нас свої власні методики, свої можливості. Сьогодні жінки після надважких ускладнень пологів залишаються з матками, вони живі, без великої крововтрати, можуть народжувати повторно.

Кожна захищена робота моїх студентів – це перемога. Остання наша з колегами робота прийнята в найкращому світовому медичному журналі "Ланцет" – для кожного медика у світі це топ, номер один. Ця праця аналізувала стан акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні протягом воєнних років. Дуже цікава робота, і нам самим було важливо отримати коментарі від рецензентів. Нас розпитують: "Поясніть, як вибух впливає, як постріли впливають на вашу роботу?" Вони не розуміють, як ми живемо і працюємо в таких умовах. Це вже інша медицина, інше акушерство й інша демографія. Тому, я вважаю, що Україна – це найкраща країна, це сто відсотків та країна, яка буде завтра вже вчити і диктувати умови і вимоги для всього, не тільки європейського, світу. Тому що такого досвіду, який є в Україні, впевнений, немає ніде і ні в кого.

- Краще б ми його не мали, звісно…

- Мабуть, це наш шлях. І треба пройти його достойно. Я впевнений, що Україна не зникне. І українці будуть. І будуть пишатися тим, що Україна захистила всю Європу.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ