Музикант, актор, поет, молодший лейтенант Олег Каданов: "Те, що я не мучуся стосовно вбитих окупантів, не значить, що я не буду плакати, коли побачу худу знесилену собачку, яку залишили на ланцюгу десь неподалік Костянтинівки"
Засновник гурту "Че", співучасник проєкту "Лінія Маннергейма", де виступав разом з Євгеном Турчиновим та Сергієм Жаданом, у 2024 році пішов служити у спецпідрозділ "Омега" Національної гвардії України. І хоча Олег дуже багато працює над знищенням противника, цього року він встиг ще й випустити книгу віршів.
"Є ЧАС ДІСТАТИ ШАБЛЮ І РУБАТИ МОСКАЛІВ, А Є ЧАС ДІСТАТИ БАНДУРУ І ПОДУМАТИ: А ДЕ Я, ЩО Я, ЩО ЗІ МНОЮ ВІДБУВАЄТЬСЯ, ЩО З НАМИ ВСІМА ВІДБУВАЄТЬСЯ"
Після виступу на "Літературному ярмарку" у Харкові Олег був піднесений і розчулений. Та й як інакше – вирвався на пару годин з підрозділу, де виконує бойові завдання, а тут повний зал людей разом з ним співав його пісні. Зовсім різні світи перехрещуються в самому Олегові дуже органічно. Тому ми почали розмову з того, чи скучив він за виступами, за музикою, за роботою в студії.
- Дуже хочеться робити новий матеріал. Тим паче, деякі чернетки у нас були записані ще до повномасштабки. Три чи чотири дуже цікаві проєкти є у мене в загашнику, з ними можна працювати. Але коли? Де знайти той час, щоб зібратися і почати щось робити? Я зі Стасом Кононовим час від часу щось записую. Але тут простіше: він більшість часу в Харкові, я, коли вискакую з Донеччини в Харків і маю деякий час, швиденько з ним домовляємося і щось робимо на студії у Серьоги Кондратьєва, якого більше знають як Фленжера. Він завжди йде назустріч, жодного разу не відмовив. Нам вдвох легше скооперуватися. Важче з проєктом "Лінія Маннергейма", бо Женя та Сергій також служать, нам всім співпасти, щоб попрацювати на студії, - майже нереально.
- А ти взагалі скучаєш за виступами, за публікою, яка підспівує, за теплою атмосферою?
- Неймовірно! Знаєш, у 2022 році, коли я щільно почав займатися волонтеркою, мені було абсолютно начхати на творчість, мені це не здавалося хоч скільки важливим. Були важливі запити від бійців, було важливо знайти кошти, було важливо зрозуміти, де це можна придбати і якнайшвидше відвезти пацанам на фронт. Ми самі з Антоном Бегменичем і возили. І це було в режимі нон-стоп, не було ніяких вихідних. То яка там творчість? Сісти щось писати? Чи потрібно це, коли треба закривати потреби армії, бо від цього може залежати чиєсь життя? Було таке, що ми кудись не встигли, затупили, намагаємося додзвонитися до тих, до кого не доїхали, – немає контакту. Через когось намагаємося вийти на них, а нам кажуть: цього взводу вже немає… У такі моменти відчуваєш абсолютний розпач, бо це ти щось про…бав, не встиг. І думаєш: "А якби встиг, це, можливо, змінило б хід речей?" - як у Бредбері про метелика. Такі думки тоді були в голові. І, звісно, творчості в цьому всьому місця не було. А коли я пішов воювати, після року війноньки зрозумів, що дуже-дуже хочу повернутися до творчості – це як терапія. Я зрозумів, що все, що відбувається в українській культурі, і переосмислення мови, - це новий досвід, коли підбираєш нові смисли, шукаєш нові образи. Ти не можеш зі старими мірками підійти до всього, чим живеш тепер, воно не працює. І оці пошуки теж вкрай важливі. Тобто, є час дістати шаблю і рубати москалів, а є час дістати бандуру і подумати: а де я, що я, що зі мною зараз відбувається, що з нами всіма відбувається. І це все в контексті затяжної історії війни, якої в нашому суспільстві давно не було, у цього покоління не було. Ця травма накопичувальна, що з нею робити, незрозуміло. Але принаймні ставити собі якісь запитання, де ми є, в якій точці виміру, і що з нами відбувається, – це важливо. Тому я потрошки-потрошки повертаюся до мистецтва. Я дякую, що мій командир іде назустріч, відпускає мене. Я ж у бойовому підрозділі, я рубаюся. От ще вчора зранку ми залітали на 50+ кілометрів на територію ворога. Правда, вчора був невдалий вітер, невдала ситуація, тому ми нікого не спалили, а позавчора спалили!
- У тебе ще й збірка віршів цього року вийшла. Вона складається з нових віршів, які ти написав після 2022 року?
- Не тільки. Чому збірка називається "До нуля і після"? Нуль – це як точка відліку. Це 2022 рік. Але у збірці є вірші, написані і 2020-го, і 2021-го року. Коли я у 2023-му відкрив чернетки, побачив, скільки там передчуття війни, яке було просто в повітрі. У мене ж більшість текстів – абстрактні, образи накопичувальні, це такий потік свідомості. Але зараз, коли я їх перечитую, розумію: нічого собі! Я не кажу, що я медіум, але всі, хто відчував, не міг цього не зазначати. І я склав таку історію: до нуля – це частина з передвоєнних віршів, і після - вірші, написані у 2022-2024 роки.
- Як довго ти нічого не писав?
- Дещо все одно писалося час від часу. Написати текст набагато легше, ніж скласти музичну композицію. Лягаю спати – в голові щось крутиться. Дістав телефон, записав. Наступного дня перечитав, щось швиденько відредагував. І все, хай собі лежить.
- Тобто немає такого, що тотально нічого не приходить?
- Я не намагаюся писати в такі періоди. Я вже стільки років у творчості, що розумію: іноді варто примушувати себе писати, але зараз не ті часи, є чим зайнятися. Якщо не пишеться – нічого страшного, займайся іншими справами, воно все одно десь там накопичується. І одного дня щось попроситься записати.
- Важко було знайти час для формування книжки?
- Це було непросто. У мене було багато текстів, написаних у 2019 році, але я ті вірші практично не брав, вони не в’яжуться з теперішніми моїми відчуттями. А 2021 – дуже в’яжеться. Я трошечки скомпілював це все, покрутив так-сяк, а потім – хопа, і все склалося в дуже щільну історію. Якщо порівнювати з першою моєю книгою, то там все дуже мозаїчно і розкидано. А тут якось вже структуровано… Причому тексти різні, в різний час написані, але вони склалися в суцільну історію, яка розвивається. А Мітя Фєнєчкин все це підкреслив своїми ілюстраціями. Це ж не прямі ілюстрації, а ніби як доповнення, заглиблення, розширення моїх образів, світу, який є в текстах. Так воно все і склалося. У нас з Мітею взагалі давня історія. Він оформлював всі обкладинки альбомів для "Оркестру Че", крім перших, потім зробив неймовірну кількість афіш для наших концертів. Тобто, у нас з ним давній візуальний діалог. Книгу з ним робити було в кайф, тому що він дуже уважний до текстів, у нього дуже поетичне бачення. Він не любить напряму ілюструвати. Це доповнення, синергія. Я не можу сказати, що це – моя книга, це наша з Мітею книга, це насправді так.
- Тим, хто звільняється з армії чи зазнав важкого поранення, радять: ви пишіть, записуйте спогади – це метод знайти себе чи повернутися до себе, боротьба з ПТСР. А ти як думаєш?
- Під час самого написання текстів відбувається лікування, бо я переосмислюю досвід, який лишається зі мною. А от коли з’явилася книжка, було таке відчуття нереальності, фантастичності того, що відбувається. Тому що левова частка моєї реальності пов’язана з війною. І я не можу сам собі дозволити покинути все і повернутися до творчості. Не на часі.
"АРМІЯ У НАС НЕ МАЛЕНЬКА, АЛЕ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВОЮЮТЬ, - НАСПРАВДІ НЕ БАГАТО"
- Скільки ти у війську?
- З початку 2024-го воюю. Спочатку це було під чорним прапором…
- Піратствував?
- Я вчився, здобував досвід у бойових умовах під наглядом Тохи Спіцина, мого командира, світла йому пам’ять. Влітку я почав оформлюватися, а восени 2024-го повноцінно зайшов в "Омегу" і поїхав на БЗВП. Після Нового року, на початку 2025-го, я вже як боєць "Омеги" працював по бойовому розпорядженню.
Армія у нас не маленька, але людей, які воюють, насправді не багато. Я поки що не досягнув того рівня втоми, щоб відмовитися від участі в бойових діях і нормально себе при цьому відчувати, спокійно дивитися у дзеркало. Я так поки не можу. Але одночасно і волонтер з мене нікуди не дівся. Я допомагаю не тільки "Омезі", а й ще декільком друзям, підрозділам на Донеччині, які рубаються на Лиманському напрямку. Інакше вже просто не можеш, коли знаєш, що у них є потреба в чомусь, а я знаю, де це знайти і як передати. Кошти, які час від часу мені заходять, я використовую, віддаю товаришам, донорам звітую. Волонтерська історія продовжується. Це дуже важливо. І я не один такий серед військових. Всі, хто вийшов з волонтерства і досі мають якийсь ресурс, - всі вони продовжують волонтерити. Бо стільки потреб, так швидко міняється війна, постійно приходиться шукати нові рішення, за якими ніяка армія не встигне, бо це неповороткий механізм. Хоча я можу щиро сказати: багато підрозділів швидко реагують на виклики, але в цілому і дуже багато відставань. Думаю, ідеальних умов не буде ніколи.
- Завжди чогось буде не вистачати…
- Так, тому ці волонтерські ресурси дуже-дуже потрібні. І зараз я дуже вдячний Сергію Стерненку, який включився у допомогу нашому підрозділу. Причому ми попросили таке, чим він зазвичай не займається. Його пацани одразу сказали: "Ми не доукомплектовуємо дрони". А нам потрібна саме доукомплектація. Поговорили з Серьогою, і він включився. Я йому дуже вдячний за це. І гурт "Курган та агрегат" допомагає моєму підрозділу. І благодійний фонд "Арт-дача" нас регулярно підтримує. Ми, в свою чергу також при можливості підтримуємо друзів-суміжників. Ми ж всі воюємо одну війну. Ясно, що є конкуренція, є Є-бали. Мені не дуже подобається ця історія. Система з Є-балами ніби, з одного боку, стимулює бійців, з іншого боку, включає якусь дурну конкуренцію між суміжниками. Через це, буває, не діляться інформацією, не діляться засобами. А треба одне одного підтримувати, тому що ми ж всі одну справу робимо. 2022 рік показав: коли ми разом, ми набагато сильніші.
- Ти пам’ятаєш, як вирішив іти воювати? Чи воно прийшло дуже просто?
- Знаєш, тут є декілька складових. Я розумів всі ризики. Коли ми в кінці березня 2022-го вперше поїхали на Донеччину… До того постійно знаходилися у Харкові, бо тут капець, що відбувалося. Кожен виїзд на окружну – на межі, бо все прострілювалося. Біля нас скільки разів міна прилітала. Коли повертався, такий приток ендорфінів: вижив, вижив! Кожного разу була суперрадість. Тобто, ризики завжди були присутні, при кожній поїздці. Зимою 2023-го, коли ми їздили у Бахмут, кожен заїзд у місто був дуже ризикований. Але все було свідомо. Мені важче було інше. Я ж сам собі командир, я волонтерствую – і сам собі вирішую, що і коли робити. А вирішивши іти в армію, я сам обмежував свою власну свободу. Я, мабуть, як кожна творча людина, дуже ціную свободу. Ніколи ні на кого не працював. А тут, в армії, треба змиритися з тим, що ти собі не належиш. Оце для мене було найважчим кроком. Але в якийсь момент я зрозумів, що треба йти – людей не вистачає, треба воювати, і чимось жертвувати. Власною свободою треба жертвувати? Окей.
Коли я прийняв рішення? У лютому 2023-го я дуже-дуже вигорів як волонтер, вирішив взяти три-чотири вихідні і поїхав до братів Спіциних у Бахмут на промку, за 700 метрів від якої вже точилася стрілкотня. Ми літали з промки. Я допомагав виставляти антени, перезаряджати дрони. Дивився, як все це відбувається, вчився.
- Дивний вибір місця для поновлення…
- Я підсвідомо шукав місце, де буду відчувати себе повноцінно. В Харкові мене нічого не радувало, було дуже важко і чорно. Поїхати кудись в Карпати? Не уявляв навіть, як це.
- Чому?
- Тоді було важко, особливо в Бахмуті. І їхати саме на відпочинок тоді, коли ідуть запеклі бої, коли твої знайомі воюють? Це якось неправильно. І я тоді зрозумів: все, я готовий іти до "Гострих картузів". Вони тоді ще так не називалися, це були, по великому рахунку, Антон Спіцин, Олександр Спіцин, Тьома Фісун їм трохи допомагав. Це вже був кістяк, але підрозділу як такого не було.
- Сімейна історія…
- Так, дружня сімейна історія. У перших числах березня – першого чи другого – ми вискочили з Бахмуту. Там вже все ПТУРилося, і дорога на Хромове також ПТУРилася, та ми вискочили, - я повернувся у Харків. І зрозумів: зараз я ще трохи позакриваю справи, бо волонтерство ж нікуди не поділося, і буду потрохи оформлятися. Але все знову закрутилося. Якось я говорив з Петром Святецьким, позивний Аватар, він зараз головний сержант 36-ої бригади морської піхоти, розповів йому, що ніяк не закінчу з волонтерськими справами, аби нарешті піти повноцінно воювати, і він сказав: "Ти ніколи не завершиш. Тобі треба просто все поставити на "стоп" і піти воювати". Ці його слова я дуже добре зрозумів. І на початку 2024-го оформився в "Омегу".
- Те, що ти бачив у Бахмуті та Хромовому, найстрашніше? Чи було щось більш вражаюче?
- Ну, під Покровськом зараз жорсткіше, ніж було у Бахмуті. Там працюють "Рубікони". Увесь 2025 рік ми воювали з боку Дніпропетровщини, біля Межової. Тоді вже були такі історії, що ми заходили працювати на тиждень, а залишалися… Читав історії, коли пацани по пів року не виходили з позиції, а у мене було 28 днів поспіль. Ми так не звикли, це не наш стиль роботи, але такі виклики сталися у 2025-му.
- Де це було? У самому Покровську?
- Ні, під Покровськом, з боку Котлиного, Підгородецького. Ми зайшли у посадку, почали окопуватися. Перший день ночували просто під деревами, потім хтось літав, хтось копав.
Отам було дуже стрьомно. Кожен ранок о четвертій – четвертій нуль дві по нашій посадці випускали пакет "Градів". І так було кожнісінького дня. Посадка досить довга, кілометр, але кожного ранку снаряди лягали все ближче. Коли уламки почали по нас летіти, ми були вже більш-менш окопані, нори вже зробили. Але найстрьомніше в усій цій історії було, коли по нас почав працювати прямою наводкою танк. Ти не чуєш вихід – ти чуєш тільки вже прихід. І він працював по нас! Не знаю, це було навмання, чи так співпало, але ми нарахували вісім пострілів. Це було дуже страшно. Воронка була за 12 метрів від мене, мене трохи оглушило. Уламками трохи порвало кабелі, антену. Але в цілому нічого страшного не сталося. Але танк – це страшна історія. Коли працює артилерія, міномет, летить ФПВ – ти все це чуєш, у тебе є якийсь час зорієнтуватися, сховатися. Хіба що ФПВ у полі – це п#здець, дуже-дуже страшно. Такого було небагато, а от танк… Мені не соромно це визнавати – це дуже страшно.
"ЗА ОДИН ДЕНЬ У МЕНЕ БУЛО ОДИНАДЦЯТЬ ВБИТИХ ВОРОГІВ"
- Як змінилася війна за останній рік? Бо вона змінюється все швидше і швидше.
- Кіл-зона збільшилася. З весни ми працюємо на засобах, які літають вглиб до ворога. Це не зовсім безпечна історія, бо до нас прилітають "Ланцети", але це не порівняти з тим, як ми на мавіках літали. Ти полюєш, знищуєш скидом окупанта. У мене на кінець 2025 року пішла друга сотня моїх цілей.
- Ти рахуєш?
- З радістю! Навіть робив зарубки: такого-то числа – стільки-то. За один день у мене було одинадцять вбитих ворогів – це був фарт, так склалося. А є дні, коли ти атакуєш-атакуєш, і то бомба полетить не туди, то ще щось. Скиди – це не прицільна зброя, не все залежить від твоїх умінь. Маленький порив вітру може вплинути на результат... Є свої закони скидання. Чи сигнал не проходить. По полю йде п#дор, ти летиш над ним і думаєш: все, ти мій, дорогенький! Натискаєш-натискаєш – а скид не спрацьовує. І аж плакати хочеться, бо нічого не можеш зробити! Такі історії теж стаються. Але зараз "мавікістів" на лінії вогню все менше. Звичайно, ще є, але круто, що є історії з довгограючими батареями, коли можна на розвідку чи на ті самі скиди літати за 15 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Нові умови і нові правила війни збільшують відстані, збільшують кіл-зону, і нічого тут не поробиш. Який би ти не був майстерний, якщо засвітишся, тебе роз..буть моментально.
- Очевидно, що робота по логістиці противника якраз стишує можливість їхніх штурмів. Це краще, ніж вбивати їх по одному?
- Так. Навесні ми почали працювати на мідли і показали досить непоганий результат. У "азовців" прекрасний результат, у ГУРівців, багато у кого на мідлах класний результат. І ми сподівалися, коли ж ця кількість перейде в те, що штурми стишаться. Але принаймні на Костянтинівському напрямку це не дуже спрацювало.
- Це ж теж має накопичувальний ефект…
- Ну, ми на це сподівалися, але за три-чотири місяці результат якось не був відчутним. Ми питаємо пацанів, які знаходяться безпосередньо в окопах: "Ну що, вам трошки легше?" - Ніх#я! Може, так співпало на нашому напрямку. Може, у когось десь в інших місцях стало легше. Я дуже сподіваюся, що така масована роздача по логістиці не може не спрацювати на нулі – має спрацювати, має. Все менше людей доїжджають туди, все менше забезпечення, та все одно вони якось просочуються, продовжують тиснути. Хоча треба віддати належне: ми ж бачимо, що швидкість захоплень, просувань у три-чотири рази зменшилася. Мабуть, це воно, власне, і є – вони не мають достатньо ресурсу, щоб продавлювати з такою ж силою і такою швидкістю, як це було в попередні роки. Хоча пацанам на нулі, повторю, дуже і дуже складно, вони цього не відчувають, кажуть: як було, так і є, важко.
- Що ти знищив таке, що тебе дуже потішило? Крім 11 одиниць противника за день, звісно.
- Під час одного з моїх перших вильотів навесні 2024-го, коли я працював як розвідник із Тохою Спіциним, я з мавіка побачив щось, накрите брезентом під деревами. Мій більш досвідчений товариш каже: "Та це фігня, це їм водичку завезли, нічого страшного". А я, поки дозволяв радіогоризонт, опускався і роздивлявся. Він почав на мене бухтіти: "Що ти робиш, тебе зараз зіб’ють!" Під якимсь іншим кутом дивлюся – а там одноразка стирчить. Зумлю, знімаю. Тоха летить – і з першої ФПВшки підпалює цю зброю. Дуже фартануло – не завжди з першого ФПВ виходить влучити. І починається така детонація! Вона не спинялася фіг знає скільки. Цей відос був у Серьоги Стерненка, тому що це були його ФПВшки. Я так розумію, що противник накопичив багато зброї прямо в лісі, і я його роздивився. Тоха його в..бав, і ми зірвали їм на Липцях заплановану операцію. І це мене, новачка, страшенно потішило! Спрацював мій нюх, чуйка, що це – не водичка… Коротше, детонувало знатно. І це було дуже круто.
- А зараз, десь більш глибоко, щось цікаве вдається знайти?
- Поки що ми вибиваємо, в основному, пікапи. Але було, що і КамАЗ здетонував. Він зробив наш день, бо його розірвало – в прямому сенсі слова. Ми летимо наступним літачком, бачимо, що приїхали якісь полкани. Давай туди ще… Підбили поруч пікап. Ці дві машини створюють пробку. Ми як не підлітаємо – там якийсь двіж, і ми б’ємо… Це був класний результативний день.
"ВІЙНА – ЦЕ НЕ НАШ ВИБІР"
- В твоїй творчості – піснях і віршах – багато згадується час. Ти його дійсно якось по-особливому відчуваєш?
- У різних ситуаціях ми всі по-різному його відчуваємо. То він скручується, як пружина, і просто проноситься повз, то неймовірно тягнеться, і тобі здається: ну йо-майо, мала пройти вже година, а пройшло п’ять-сім хвилин… Намагаюся ці відчуття передати в текстах. Загалом, час – такий ресурс, якого завжди ніби не вистачає, хочеться побільше, і це такий скарб, про який часто не можеш не думати. Я часто думаю про втрачений час. Пам’ятаєш, у Шварца була казка про втрачений час? Тобто, час – це така речовина, такий ефір, який зачаровує і примушує про себе думати чи жалкувати про втрачені можливості. Це така нескінченна історія моїх взаємин з часом.
- У тебе є відчуття, що війна забирає твій час, дуже важливий і цінний?
- Ні-ні. Це дуже крутий досвід, круті знайомства з людьми, з якими б я ніколи, ні за яких обставин не познайомився в мирний час. Ну, скоріше за все, 99 відсотків, що ми навряд чи перетнулися б, настільки ми з різних прошарків.
Війна – це ж не наш вибір. Це об’єктивна даність, яку ми не можемо поставити на паузу, не можемо припинити, не можемо застопити, не можемо обійти увагою. З Сергієм Жаданом ми нещодавно говорили про це, і він зауважив: є дуже багато людей, які включені в процеси війни, але вони ніби як не помічають книг про війну, пісень, віршів про війну – ніби як бояться занурюватися в неї до кінця. І мені це дуже дивно. Тому що це даність, це реалії нашого життя, ми від цього нікуди не дінемося. Дивно і сумно мені, що дехто взагалі намагається не помічати цього.
Війна – це не втрачений час. Ні. Це спресований час. Настільки спресований, стільки подій відбувається… Мабуть, зараз, як ніколи, відчувається саме цінність часу. Хто про це замислюється, не може собі дозволити марно його використати. Мені, звісно, хочеться повернутися до творчості, але я хочу мати чисту совість, бути чесним перед собою. Навряд чи зможу сказати: "Ну все, я пішов, я вже все зробив заради нашої перемоги". Може, таке й станеться, не знаю – "ніколи не говори ніколи", але зараз мені важко це навіть уявити.
- Ти співаєш під час роботи?
- Дуже рідко.
- Але буває?
- Звісно.
- А що це може бути?
- Якісь мелодії, два-три слова, або взагалі абракадабра, набір слів. До речі, нещодавно вийшов кліп на мою нову пісню, приспів до якої я придумав більше десяти років тому. Він звучить так: "Я вмію сп#здити, я вмію сп#здІти". Це про нашу корупційну складову, яка ніяк не перестане бути актуальною. А в ці часи, коли іде війна, це як ніколи болюче.
- Що ти дізнався про себе на війні? Чи змінився? Як ти себе відчуваєш?
- До повномасштабного наступу я вважав себе творчою одиницею, адміністративна складова в мені була близька нулю. Коли почав займатися волонтеркою, вигризав потрібні гроші, дуже жорстко вимагав від людей, щоб вони дотримувалися зобова’язань. Особливо мене бісив галичанський вайб: ти замовляєш щось на Закарпатті чи Прикарпатті, а тобі – "та ми завтра…" Вашу мать! Це потрібно вже. Саме завдяки волонтерству я зрозумів, що можу бути жорстким адміністратором. Це сталося, коли я відчув відповідальність за чиїсь життя – моїх товаришів, знайомих. Жодного разу не було навіть ідеї сказати: ну, не вирішилося це питання, сорян, пацани… Я вирішував, вигризав.
Дивуюся, що ці вміння ніколи не проявлялися, коли потрібно було вирішити власні проблеми чи вирішити щось щодо моїх проєктів. Мені було соромно сказати: "Пацани, у нас такий гонорар… Треба оплатити проїзд, харчування…" Зараз розумію, що все не так. Є духовна складова, вона нікуди не дівається. Але ми складаємося і з матеріальної частки, і це також дуже важливо. Немає чого тут соромитися. Під час повномасштабної війни я це дуже переосмислив.
А ще… Я думав: от знищу першого окупанта, і мені, напевно, він буде снитися, я буду переживати, може, буду ригати, як пишуть в книжках. Взагалі ні, знаєш якою буде твоя реакція. Але… Так, мені неприємно дивитися, як вони мучаться, якщо не вдалося вбити з першого скиду, і фіксувати все це. Я не кайфую від цього, мені хочеться, щоб він швидше здох і вся ця історія для нього закінчилася. Ну, і для мене, відповідно. Але у мене немає ніяких докорів сумління стосовно того, що я когось вбив. Я знищив окупанта, який хоче знищити нас на нашій землі. Для мене це було відкриттям: мені абсолютно не соромно за це, індиферентно. Я не жахаюся того, що знищив таку-то кількість окупантів. Все норм, я роблю свою роботу.
- Скажи, будь ласка, а сам ти знаєш, де проходить твоя лінія Маннергейма, як ви співали у пісні на вірш Жадана?
- (Сміється.) Це дуже крива і звивиста лінія. Але вона завжди проходить всередині. Коли я думав про цей текст Сергія, уявляв цю лінію, як межу. Ми ж кожного дня обираємо між тим чи іншим, і ця лінія вибору нікуди не дівається, вона весь час залишається з тобою.
- Вибір між чим і чим?
- Часто це вибір між добрим рішенням і вигідним. Але я, як це не дивно… Страшенно люблю Стругацьких, це одні з тих письменників, яких я не можу перекреслити, хай би хто мене за це хаяв. Вони мені дуже багато дали. У них в одній з книг про Камерера, здається, "Жук у мурашнику", є цитата: у виборі між вигідним і добрим завжди обирай добрий вибір. Це про мене. Це про емпатію до слабших, до тваринок. Тобто, дуже важливо не зачерствіти під час війни. Те, що я не мучуся стосовно вбитих окупантів, не значить, що я не буду плакати, коли побачу худу знесилену собачку, яку залишили на ланцюгу в якійсь умовній Сергіївці. Мені буде дуже боляче від цього, і я не хочу в цьому сенсі черствіти до чужого болю, який дає мені відчути себе людиною, знову ж таки. Поки я роблю щось для того, щоб цього болю не було, я залишаюся людиною.
P.S. Під час нашої розмови до нас підійшла жінка. Вона перепросила, що відволікає і попросила Олега нагадати їй вірш, текст якого вона не могла знайти, пам’ятала лише декілька слів. Олег одразу процитував їй його. Мені хочеться його тут процитувати:
Це день, що вкотре відбувається ніде,
це тінь, що проковтнула власні кроки,
це небо, що водночас і старе, і молоде,
хвилина, що спинилася за спиною у року.
Питання, що саме себе поставило в тупик,
неначе досконалість, що сама себе зліпила.
Це тиша, що украла й проковтнула перший крик,
ця слабкість, що і є твоя найбільша сила.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
