Ніколи не забуду: починається штурм, а я один з автоматом і кулеметом, - воїн Спарта
Від піхотинця, який в певний момент лишився сам на позиції, до командира артилерійського підрозділу – такий шлях воїна на псевдо Спарта. Кавалер Залізного і Лицарського Хрестів ІІІ ступеня, нещодавно він очолив реактивну артилерійську батарею 148 окремої артилерійської Житомирської бригади.
Якщо сказати прямо – він та його хлопці працюють на "Хаймерсах", тому про поточну сторінку його військового життя ми говорили обмаль.
Куди відвертіше Спарта розповів про свій досвід піхотинця: ейфорію від роботи на кулеметі, перший командирський досвід, відчуття, коли готуєшся відбивати ворожий штурм наодинці та важке поранення.
ЗА КУЛЕМЕТОМ Я ВІДЧУВ ЕЙФОРІЮ, НІБИ Я СИЛАЧ ВЕЛИКОГО КАЛІБРУ
- Я з Волині, з міста Любомль. У військкомат пішов майже одразу після початку повномасштабного - 25 лютого, мені на той час було 23 роки. Там сказали чекати, бо дуже велика черга охочих, але я наполягав на своєму. У 2020 році я повернувся зі строкової служби, тому й так був у першому резерві. Але на додачу до тих, хто вже стояв у черзі у військкоматі, приходили добровольці. Я наполягав на тому, щоб мене забирали. Врешті добився свого - нас автобусом повезли у Високу Піч на Житомирщині.
Спершу мене розподілили в 79 бригаду ДШВ. Ми пройшли мінімальні навчання. Але у цей час ворог розбив колону 95 бригади, і мене з кількома хлопцями забрали туди на поповнення. Ми вирушили колоною на Донецьк, потім на Слов'янськ. Там мене розподілили у 1-й батальйон, в другу роту, і тоді вже командир нас забрав у Микільське.
Наша рота працювала в околицях Довгенького, Кам'янки і Долини – тримали оборону, відбивали штурми. Але я входив і в групу зачистки, тобто після штурмів наших хлопців ми зачищали і закріплялися там.
- Розкажіть про перший вихід на позиції і про перший бій.
- Я дуже хотів саме в ДШВ, тому що це еліта, і я завжди поважав ДШВ. Просився в штурмовики, тому що тільки вони воювали на той момент. Врешті я став кулеметником, а невдовзі - командиром штурмового відділення.
Але перший мій вихід стався в посадку, про яку ми не знали майже нічого, хоча заїжджали туди на 3 дні. Якраз на третій день нас почали штурмувати. Для мене це вперше, я не зрозумів, що відбувається: просто почалися стрільби з обох сторін, і я теж стріляв. Все швидко закінчилося, хвилин за десять. Як я розумію, вороги вийшли на нас, заблукавши.
Після відпочинку нас відвезли в Слонову посадку, де ми також тримали оборону. І після того я потрапив на позицію "Спарта". Саме там відбувся мій перший потужний бій, який я запам'ятаю назавжди.
Нам також сказали, що заїжджаємо на три дні. Наш взвод зайняв шість СПшок. Хлопці, яких ми замінювали, нас попередили, що це буде не на три дні, і що тут доволі важко, бо вороги наступають кожен день. Тобто підготували до того, що як не на вечір, то на п'яту годину ранку нас штурмуватимуть, швидше за все, з боку рову неподалік. Ми це взяли до уваги, у мене серце почало битися. Я втратив впевненість, ставив собі питання, чи я витримаю, чи зможу відбиватися.
Наш СП був кулеметним. Так вийшло, що мене і ще одного хлопця призначили кулеметниками, хоча ми навіть не знали, що таке кулемет. На КСП роти за день пройшли навчання на ДШК. Взяли кулемет з собою на позицію і готувалися застосувати.
І ось ми виставили кулемет. Було доволі страшно, тому що я був невпевнений в собі. Поруч майже всі контрактники або дядьки, які пройшли АТО. Вони сказали: "Якщо буде штурм, ви не переживайте, бо з того боку теж люди з такими ж можливостями, як і в нас. Нам простіше, бо ми їх бачимо".
- Врешті, чи знадобився вам кулемет?
- Штурм дійсно почався близько п'ятої години ранку, але стріляли з іншого СП метрів за 60 від мене. Тобто ніби з нашої сторони стрільба. Перший момент я просто присів і не розумів, що мені робити. Чекав якоїсь команди, але всі просто відстрілювалися і казали братися до кулемета.
Я спробував його перезарядити, але в цей момент адреналін в руки вдарив, я не міг цього зробити. Мені допомогли, я почав відпрацьовувати, і тоді впевненість прийшла дуже швидко. Я відчув ейфорію, ніби я силач великого калібру. Я не розумів, чи я попадаю, але прикривав позицію. А потім вони почали лізти з рову, ми зустрічалися очима - і це було зовсім інше. Ми бачили потім, що поклали чотирьох окупантів, а скільки ще – не було видно за ровом. Стріляв, поки не закінчилися всі набої.
З КСП згодом сказали не розслаблятися, бо не було підтверджено, що вороги відійшли. І так ми були в постійній напрузі.
Я – МОЛОДИЙ КОМАНДИР, СЛУХАЛИ МЕНЕ НЕ ОСОБЛИВО. А МЕНІ ХОТІЛОСЯ ДОВЕСТИ, ЩО Я МОЖУ, БО ЦЕ ОЗНАЧАЛО Б, ЩО МОЖУТЬ І ВОНИ
- І фактично за час цього виходу ви очолили відділення.
- Три тижні ми там тримали оборону, за цей час я став командиром штурмового відділення. Зазвичай кожного дня були такі ж штурми.
Десь перед тим, як нас мали міняти, ми взяли чотирьох у полон. Вони були без броні, без касок, тільки з автоматами і з кулеметами. Просто заблукали і вийшли на перший СП біля нас. Почалася перестрілка, і вони почали втікати, але у сторону нашого СП. Ми дали бій, в них закінчилися набої, і вони здалися. Я просто сказав: "Кладіть зброю. Руки вгору, здавайтеся". Двоє підняли руки, один зміг втекти нам в тил, хлопці з іншого СП його наздогнали.
- І що потім? Як вам давалося командування, яке фактично на вас саме впало?
- Розташування нашої позиції, напевно, спалили, тому що почало влучно прилітати з міномета. Був дуже щільний обстріл позиції, цілу ніч нас обстрілювали. Вороги були метрів за 400.
Ми чули, як їхній танк виїжджає навісним, стріляє. Ми його по радійці намагалися відкорегувати, щоб знищити, але підтвердження не отримали. На наступний день зранку пішов якраз ворожий штурм, ми цілу ніч не спали. Тоді, у 2022 році, СП були звичайними окопами, накриті гілками, а не бліндажами.
Ми, страшенно невиспані, відбили штурм. Двоє наших хлопців впали у паніку і почали відмовлятися йти в бій. Як ви розумієте, я молодий командир, з невеликим досвідом. Особливо підпорядковуватися мені ніхто не хотів. А мені хотілося показати, що я можу, а значить, і вони можуть. І навпаки не хотілося виявляти страху, бо якщо я боюся, то, як можу закликати інших заспокоїтися?
Отже, ми відбили штурм, але мені в один момент хлопці сказали: "Виходь на наше керівництво, щоб нам замінили цю позицію, бо її координати вже відомі".
Я вийшов на керівництво взводу, пояснив, що окупанти реально близько, і варто переміститися за кілька метрів вбік. Мені дозвіл не дали, сказали тримати оборону далі. Мої хлопці не послухали і відійшли. На позиції лишилися я і ще один хлопець Вінстон.
Майже одразу почався обстріл, і так вийшло, що атакували точку, на якій стояв Вінстон. Його явно важко контузило. Як міг, я надав йому допомогу і вийшов знову на командування, повідомив, що треба вивезти 300-го. Його евакуювали, а мені пообіцяли поповнення, але на певний час я лишився на позиції сам.
- То вам довелося відбивати штурми наодинці? Це тоді ви зазнали поранення?
- У мене по праву і по ліву руку були СП – за кілька десятків метрів від мене. Мені обіцяли надати трьох людей. До того ж, командир просив повернутися тих, які пішли.
Близько обіду почався ще один штурм з п#дарської сторони. Ніколи не забуду – починається штурм, а у мене один автомат. Просто під час бою до мене з сусіднього СП прибіг хлопець – Рибак - і став на кулемет. Відбили ми цей штурм, нас попередили, що можливий ще один. Я думав, що Рибак вже зі мною і лишиться. А він біля мене посидів ще пів години і пішов. Потім я чергував вже сам.
Десь за годину стався приліт з 82-го міномета буквально в трьох метрах від мого СП. Я заповз вглиб позиції у свого роду укриття – поглиблення в землі. Туди помістилася тільки половина мого тіла... У результаті мені розірвало броню, руку, плечі і трошки тазу. Страшенно боліло, а я не розумів де, бо крові не бачив. Я передав по радійці на КСП, що я трьохсотий в руку. Думав, що це колоди з укріплення на руку впали. Намагався встати, а не вийшло – я впав ніби у воду. Вже потім побачив, що у мене з артерії кров свище.
Я сам собі наклав турнікет, добре його затягнув, і тоді вже доповів, що все-таки мене уламками залило. І просто броню розірвало. Я думав, її просто розірвало, тобто, осколками, але поранень немає, бо я нічого не відчував, і крові також не бачив на цьому, на плечах. Потім виявилося, що уламок попав в ліктьовий суглоб і там залишився, пробивши чашечку ліктя. Боляче було до сліз.
ТУРНІКЕТ НА РУЦІ ПРОБУВ 3 ГОДИНИ, РУКА БУЛА НЕ СИНЯ, А ЧОРНА. Я ДУМАВ, ЩО ЇЇ АМПУТУЮТЬ
- Як вас звідти евакуювали?
- На мене вийшов командир взводу, сказав, що забрати мене зараз не можуть, бо не знають, чи вороги відійшли. Сказали не рухатися. Я просто взяв свій автомат, сів де сидів, і чекав. Хвилин за 20 до мене прибіг хлопець з сусіднього СП. Сказав, що поки виходити не можемо, але затягнув турнікет дуже сильно. Нам дозволу все не давали. Я вже не міг терпіти болю, пропонував обходити нашу звичну стежку.
Ми спробували йти, але згодом вже не знали, куди рухатися. Хлопець хотів вертати, але я мав намір йти сам. Так ми все-таки дійшли до нашого четвертого СП, потім на КСП, а там мене чекали командир взводу і медик. Мені наклали бандаж на руку, затягнули ще один турнікет. Зі мною ще чекав один легкий трьохсотий. Нам треба було пройти кілометри два до машини, яка нас вивезе.
Врешті ми до неї вийшли. Тільки нас двох туди закинули, тільки ми почали рух, як прилетів 120 мм метрів за 10 від машини. Нас двох трьохсотих закинули, і ми тільки почали рух, і прилітає сто двадцятий міліметр, може в метрах десяти від машини. Пробило два колеса, і ми з двома спущеними колесами рухалися до КСП роти.
Ні в кого не було обезболів, лише у водія в ампулі. Коли ми змогли зупинитися, то він мені його вколов, але це нічого не дало.
- Ви розповідаєте, що вам кілька разів дотягували турнікет. Скільки ж годин минуло, поки він був на руці?
- Години три вже минуло. Вже в медеваку лікар мені його трошечки приспустив, бо рука вже була не синя, а чорна. Я думав, що мені руку ампутують. Мене на сон тягнуло, лікар мене розговорював, щоб я не зомлів. Поколював по руці, а я нічого не відчував. Вколов обезбол, але толку теж не було, у наступному еваку теж кололи. Там дістали тільки верхні уламки. Вже коли перевезли у Дніпро, то там одразу зробили рентген і взяли на операцію, через п’ять днів зробили другу. Потім відправили на реабілітацію в Луцьк.
- Як ваша рука зараз?
- Минуло чотири роки, то зараз непогано. Я переніс дві операції, мені спаяли нерв. Зараз все нормально, руку я відчуваю - не так, як було, але працювати можна.
Вся моя реабілітація зайняла 4 місяці. Я повернувся в 95 бригаду, але рука ще не працювала. Я на ППД в Житомирі подав рапорт про повернення мене на Донбас, але, звісно, мені це не погодили, сказали пройти ВЛК.
ВЛК мало бути в Костянтинівці, ходила чутка, що вона всіх робить придатними. Але для найважче поранених, у тому числі для мене, ВЛК зробили в Житомирі, я отримав обмежену придатність. Я сказав, що готовий служити далі, написав рапорт про добровільну поїздку в Донецьк, і мене запевнили, що першою партією я відправлюся на Донецьк.
Час тягнувся, тому я на вихідні попросився в командира роти додому. А коли був вдома, то мені повідомили, що я відбуваю в Британію інструктором на 45 днів. Ми мали допомагати іноземним інструкторам і дивитися за своїм особовим складом.
Сказали, що моя рука ще нездорова. При цьому ще коли я був на лікуванні мене вивели поза штат.
- Це прикра історія…
- Так, під час усіх трьох поїздок по 45 днів, коли я був у Британії, я отримував 750 гривень.
У БРИТАНІЇ БУЛО ПРОСТІШЕ НАВЧАТИСЯ, БО НЕ БУЛО ПЕРЕРВ ЧЕРЕЗ ТРИВОГИ
- Тобто загалом у Велику Британію ви їздили тричі.
- Так, цей був першим. Тоді формували 82-гу десантно-штурмову бригаду і їхню першу роту повезли на навчання у Британію. Після цієї поїздки прийшов ще один наказ на відправку в Британію людей, і мене в тому числі. Тільки після третьої поїздки я отримав поновлення у штаті бригади і повну зарплату.
- Було важко фінансово?
- Признаюся, що так. До того ж, окрім командирів роти і взводів я там нікого не знав.
У першу поїздку ми мали справу з британськими інструкторами, потім - з різних країн. Вони нам показували програму навчань, а ми радили, чого потрібно навчити, а чого – ні; що працює, а що – ні. Усі інструктори з українського боку були після поранень, тобто мали реальний бойовий досвід.
- А яка у вас думка склалася щодо того, наскільки західні військові були готові розуміти реалії нашої війни?
- Під час першої поїздки у програмі було багато зайвого, трошки фантастичного. Скажімо, те, як британці навчали штурмувати місцевість. А вже під час третьої поїздки було помітно, що наш досвід вони сприймають непогано. Загалом там простіше навчатися, бо воно не переривається через тривоги – скажімо, як заїхали в гори на 5 днів, так там і діяли, не бігаючи в укриття. Там дають дуже багато постріляти, це великий плюс. Певним чином кожен з нас також набрався досвіду і передав його далі побратимам.
- Як ви передавали далі?
- Після повернення з Британії я все-таки попросив, щоб мені дали дозвіл поїхати на Донбас. Але мене ошелешили, що я вже не в своєму підрозділі, а у 3-му батальйоні (це був батальйон резерву).
Я поїхав у 3-й батальйон, вже як сержант. Це був десь травень 2023-го. Тоді там ще особового складу не було, тільки сержанти й офіцери. Мені запропонували посаду головного сержанта взводу. Сказали, що навчатиму особовий склад під себе, у тому числі, людей навчатимуть в Британії. Коротше, наобіцяли, що все буде гаразд. Пару днів я пробув на полігоні батальйону, аж прийшов наказ на моє переведення в 199-й навчальний центр.
- Тобто, вас інструктором ставили.
- Так. Через те, що в мене обмежена придатність, я не міг служити в 3-му бойовому батальйоні.
НЕ СХОТІВ БУТИ СЕРЖАНТОМ, НАПРОСИВСЯ ВОДІЄМ УСТАНОВКИ "ГРАД"
- Ви відчували в собі сили, що ви готові?
- За час в Британії я зрозумів, що можу. Важкого я цією рукою брати не міг би, але стріляти можу.
Нас було троє таких, що прийшли з 95-ки. Ми шукали місця, куди ми могли б перевестися. Я вже був на шляху до Волині, щоб там взяти відношення в одну з тамтешніх бригад. Тільки-но я доїхав до Рівного, як мені командир роти подзвонив. Каже: "Повертайся, на тебе прийшов наказ на переведення в 148 бригаду". У цей момент я взагалі не знав, що це за бригада.
Я не чув про неї, одразу подумав, що це якась самооборона. Виявилося, що це новостворений підрозділ. Мої побратими також туди потрапили. Там нам сказали, що змушувати залишатися не будуть, але якщо у нас є реальне бажання служити, то це місце для нас. Ми зголосилися у реактивну батарею, і вже за кілька тижнів були на Запоріжжі.
- Розкажіть про свій шлях до роботи на "Хаймарсах".
- Влітку 2023-го ми приїхали на запорізький напрямок ми познайомилися вже зі своїм безпосереднім командиром. Тоді "Хаймарсів" ще не було. Ми мали "Гради" і одне відділення "Мавіків".
Мені не хотілося бути сержантом, попросився водієм. Так я став водієм установки "Град", хоча тоді ми ще не виїжджали на вогневі позиції. Нам потрібно було цю техніку опанувати, тому що ми приїхали з піхоти. Десь місяць ми тренувалися і вже чекали моменту, коли "Гради" будуть стріляти. Особисто я так і не дочекався, тому що мене перевели на "Мавіки" (вони в нас тоді активно брали участь у боях).
Я десь тиждень побув водієм екіпажу, а потім мене поставили оператором дронів. 5 днів проходив навчання у Житомирі, а у перший же день, коли повернулися, поїхали на позицію. На "Мавіках" працювали десь рік, поки бригада не перейшла на активне застосування скидів й ефпіві.
Ефпіві я фактично опанував сам, поки працював на "Мавіках". Найважче було працювати на Запорізькому напрямку, тому що ми там заходили по вісім кілометрів пішки вглиб. Тоді не було можливості виїжджати на довгий період і сидіти там на місці зі всім обладнанням. А ми там по дві доби сиділи й виходили, несучи обладнання.
- Обладнання, крім дронів, - це ще екофлоу, генератори, старлінки? І це все, вочевидь, під обстрілом. Наскільки далеко від росіян ви працювали?
- Так, накривали постійно. Це десь за вісім кілометрів від ворога, за чотири-п'ять кілометрів до самого крайнього ворога, який теж виїжджав на позиції.
Особливо важко було заходити на позицію і відходити під обстрілом. Не раз бувало, що хлопці, які нас повинні були міняти або яких ми змінили, гинули чи отримували поранення. Нашому екіпажу дуже щастило.
- Чи щось вам особливо запам'яталося в плані влучання?
- Саме там ми проводили розвідку, але і вчилися паралельно – самі, без жодних наказів. А вже коли бригада переїхала на Вугледар, на Мар'їнку, на Курахове, нам доручили роботу зі скидами. Переважно ціллю була жива сила противника. Дуже багато закидували просто в люки їхньої мототехніки. А коли вони почали штурми на мотоциклах і квадроциклах, то працювали вже по них – набивали руку.
І вже у 2025 році під Кураховим у нас були дуже високі результати. Бувало, що за день і 200 п#дарів клали - це найбільший мій показник. Ми досягли цього тим, що найкращі пілоти дуже щільно один одного міняли. Тому за 2 місяці принесли високий результат на рівні бригади.
Я повернувся на "Мавіки" через те, що в тих екіпажах було багато 300-х і загиблих, тому не було кому працювати саме на "Мавіках".
У ЖОДНІЙ БРИГАДІ НЕ БУЛО ТАКОГО РОЗРАХУНКУ, ЯК НАШ, - ЯКИЙ ПРАЦЮВАВ БИ КОЖЕН ДЕНЬ
- А як ви на "Хаймарси" все-таки потрапили? Тобто з "Мавіків" на "Хаймарси" - це таки стрибок у спеціалізації?
- Я переходив не з "Мавіків", тоді я вже займав посаду, був командиром відділення управління. Тоді саме запровадили "Є-бали". Я запропонував за них отримати "Вампіра" (дуже хотілося попрацювати бомбером). Командир сказав, що якщо хочу, то можу отримати і без "Є-балів".
У певний момент я навіть пожалів, тому що людей не вистачало, доволі важко було його опанувати. Я з нуля його опанував за чотири дні і перший в бригаді, хто його отримав – сам на складі приймав.
У мене були знайомі з 46-ї бригади ДШВ, які літають на "Вампірах" на нашому напрямку. Вони погодилися за годину часу мені все показати. Коротше, на другий день зранку я його вже облітав, підготував всі антени й обладнання. На третій день мені дозволили виїхати на полігон з начальником БПС, щоб я скинув фугаси. Тобто я показав, що вже готовий виїжджати на бойові завдання. Так за чотири дні перший розрахунок "Вампірів" полетів.
А десь в середині 2025 року, нам сказали, що наша батарея зможе отримати "Хаймарси". І що всі пілоти, хто бажає, можуть піти в Рубак.
Звісно, туди пішов наш командир роти майже з усім складом - очолив батарею. Тут мені запропонували піти заступником командира роти. А колишній ротний, а тоді командир батареї запропонував залишитися в батареї. Такий у мене був вибір… Я вирішив все-таки залишитися в своїй батареї і працювати на "Хаймарсах", тому що тут усі свої.
Потім я закінчив курси офіцерів. Після цього поїхав у Німеччину на навчання по "Хаймарсах", ми їх таки отримали. І так я став старшим офіцером батареї при "Хаймарсах".
- Чим ви найбільше пишаєтеся в роботі на "Хаймарсах"? Чи якісь незабутні влучання?
- Ми пишаємося кожним своїм пуском, бо практично всі прямо в ціль. Я спілкуюся зі всіма офіцерами, з якими свого часу проходив навчання, тому знаю точно, що в жодній реактивній бригаді немає розрахунку, який працює так, як ми – майже кожен день.
Якщо щось не виходить у технічному плані або техніка потребує ремонту, то ми все одно це вирішуємо. Знаю, що так роблять не всі бригади.
- Загалом у вас зараз яке налаштування? Війна триває, кінця краю їй, схоже, не намічається. Чи думаєте ви про те, що будете робити після війни? Які у вас зараз думки про це все?
- Насправді я доволі часто задаюся питанням, що я буду робити після війни. Якось молодість пройшла на цій війні. Тому важко прогнозувати, що я буду робити потім.
Зараз я підписав контракт на 2 роки, і мені ще залишається півтора року служити.
- Я здогадуюся, що всі втомлені, і що ви хотіли б, щоб вас замінили. Ви вже зазначали, що держава воїнів не дуже цінує. Які ваші думки загалом про процес мобілізації?
- Держава військових недооцінює, у тому числі, в фінансовому плані, це так. Але попри те, я розумію, що мені потрібно бути тут. Я не жаліюся на те, що сюди пішов. Просто я не кричу, не висловлююся, що хтось там поганий і не питаю, чому він не пішов. Але попри те, я говорю, що кожен чоловік мав би захищати свою країну. Я не кажу, що якщо він прийде, то хай мене замінить. Ні, хай просто прийде. Кожному знайдеться місце.
А те, що когось "пакують", значить він щось в житті робить не так. Якщо у нього немає бронювання, але він боїться, тоді вдома потрібно було сидіти… Або він мав би сам піти служити.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
