Піхотинець Юрій Кім про бої під Києвом: "Я розумів, що загину найближчим часом. Не збирався тікати – ціллю було максимально дорого продати своє життя"
Музичний продюсер та підприємець обрав для служби 72-гу бригаду у 2020 році. У її лавах в кінці лютого 2022 року опинився у передмісті Києва – обороняв Мощун, де врятував поранених цивільних. У 2023 році звільнився з армії після загибелі сина, який пішов у Нацгвардію. Цього року чоловік знову повернувся - служить у "Хартії".
Що примусило його повернутися і які випробування чекають на захисників країни у цивільному житті, - про це ми з Юрієм і поговорили.
"Сиділи якось музичний продюсер і податківець в траншеї у Мощуні та курили англійські цигарки, - так мав би починатися якийсь дуже смішний анекдот", - жартував Юрій Кім у березні 2022 року у столичній лікарні на Оболоні, де я його тоді перевідувала. Він і командир 5-ої роти 2-го механізованого батальйону 72-ої бригади Роман Коваленко, позивний Ревізор, розповідали мені, як росіяни намагалися прорвати оборону наших піхотинців саме в Мощуні і зайти у Київ. Про це тоді вийшла стаття на сайті "Цензор.НЕТ".
У кінці цього літа ми з Юрієм зустрілися в Мощуні і пройшлися вуличками між дач – відбудованих і досі розбитих, згадуючи події 2022 року. Ту прогулянку ми знімали на відео – як одне зі свідчень для документальної стрічки "Мощун.72". Особливо Юрія цікавило, чи жива жінка, яка під час обстрілу лишилася без ноги і якій він накладав турнікет. Чоловік показав будинок, дах якого пробив снаряд, і, не розірвавшись, тим не менш поранив людей на першому поверсі. Юрій побачив чоловіка, який кликав на допомогу, вискочивши на вулицю, і побіг до нього. "Коли я забіг у будинок, всередині була густа пилюка. Нічого не видно, - згадував тоді Юрій. - Коли вона трохи розвіялася, я побачив невелику воронку, навкруги лежали люди. Старша жінка... Ніг у неї не було вище колін. Лахміття зі шкіри було, як спідниця. Голова розірвана в дрібні шматки. Вся кімната була в її мізках. Неподалік сиділа маленька дівчинка. Вона була притомна. Хлопчик приблизно такого ж віку кричав: "Мама, мама". Ще лежала жінка. У неї не було ноги по гомілку. Відірвана. Стопа була в протилежному боці. Я намотав їй турнікет. Лише під час моїх дій вона відчула біль. Це було знаком, що я все роблю правильно. Пояснював їй, що так потрібно, інакше допомога не буде мати сенсу. Людей по черзі з кімнати виносили. Я перемотав ще дівчинку. У неї також була травмована стопа, із шкарпетки стирчала кістка, як мені тоді здавалося. Але вона не кричала. Просто сиділа і дивилася. А жінка ще встигла мене спитати: "Може, перекисом обробити?"". Юрій допоміг і завантажити поранених в машину до того чоловіка, що кликав на допомогу, і пояснив, куди їх краще везти, де є медики.
З того часу Юрію нічого не було відомо про долю тих людей. Подумки він постійно прокручував ту ситуацію, переживаючи, чи все правильно зробив, чи живі жінка і дівчинка. Коли ми стояли біля того будинку, накритому вже новим дахом, до нас вийшла жінка із будинку навпроти і сказала, що врятована Галя не тільки жива, а й вдома. І пішла її покликати. Емоційна зустріч зафіксована на відео, згодом її можна буде побачити. Галина розповіла Юрію про своє лікування і про те, що навчилася користуватися протезом, що її маленька родичка жива, її ніжку багато разів оперували. Було видно, як Юрію стає легше. Вже потім, пізніше, він декілька разів повторив: "Фух, я все робив правильно. Дуже переживав, чи правильно наклав турнікет, чи зупинив кровотечу. Тепер переконався, що діяв як слід".
Після спогадів про 2022 рік ми з Юрієм сіли біля меморіалу в лісі на кінцевій зупинці маршрутки у Мощуні і поговорили, чому він повернувся у армію знову. Звісно, що згадували і 2022-ий…
"Я МІГ НЕ ЛИШАТИСЯ У МОЩУНІ"
- Ви пам’ятаєте, коли і як заїжджали під Київ у лютому 2022 року? Як починалася повномасштабна війна саме для вас?
- 23 лютого 2022 року ввечері я був у Білій Церкві і, як завжди, ввечері пішов ночувати в готель - ночував або в готелі, або орендував подобово квартиру. Тільки прийшов, тільки зібрався займатися своїми справами, пролунав телефонний дзвінок від чергового: "Кім, ти де? Терміново повертайся!" За 15 хвилин я був на місці. У частині вже всі кудись бігли, давали якісь розпорядження… Я відповідав за те, щоб отримати NLAW і "Джавеліни" на 2-ий батальйон. Сіли в "Урал", поїхали на сьомий майданчик частини. По дорозі з’ясувалося, що ті засоби знаходяться не там. Розвернулися, повернулися на п’ятий майданчик, на склад. Отримали зброю, завантажили машину. І все, затишшя. Всі чогось чекали, сиділи на ліжках…
Команди вирушати не було. Після цього поступив наказ здати зброю, скласти все в ящики і завантажити в окрему машину. Я запитав у свого командира взводу: "Якого біса?.. Що ви робите? Зброю треба роздати людям, як і екіпірування. Ми зараз виїжджаємо. Можливо, треба буде з коліс вступати у бій. Як ви собі це уявляєте?" Він сказав, що це наказ начальника штабу і комбата. Я поскандалив на цю тему, але зброю здали. У підсумку людей серед ночі погрузили в окрему машину, зброю – окремо, майно – окремо.
- Ви знали, куди будете їхати?
- Я припускав, що це буде Київ. Тому що до цього вже йшли розмови про те що наша зона відповідальності – північ столиці. Ми вирушили. По дорозі нічого не бачили, тому що сиділи в кузові тентованого "Уралу". Їхали довго, всю ніч. Коли вже розвиднілося, і на телефонах всі вже бачили новини, що наносяться ракетні удари, ми зупинилися десь на Житомирській трасі, в якихось закинутих руїнах. Як виявилося, машина зі зброєю зламалася по дорозі, майна також немає, тож ми голі-босі і без зброї. До нас приїхав заступник командира бригади. Він забрав людей на Мощун і правіше Мощуна, навпроти села Червоне. Там люди почали облаштовувати позиції, копати окопи. Я з головним сержантом 5-ої роти Едуардом Сафроновим залишилися чекати зброю. Коли її підвезли, було вже темно. Розібралися, перевантажили все. Виявилося, що мого бронежилета немає, я його не знайшов…
Вже було темно, коли ми виїхали зі зброєю на Мощун. Пробиралися через цивільних, якими були заповнені всі шість смуг і з Києва, і на Київ. Коли ми дісталися Мощуна, вивантажили зброю для розвідників, почали шукати 5-ту роту і… заблукали. Зв’язку не було, темно, навігація не працює. Куди їхати, ніхто не знає. Заблукали в соснах біля кінцевої зупинки маршрутки – це я зараз розумію, де ми тоді кружляли. Якось вирулили знов у Мощун. Перед нами їхав тракторист, він і вивів нас до 5-ої роти. Ми вивантажили бійцям зброю, і я залишився на позиціях цього підрозділу.
- Ви могли не залишатися?
- Звичайно. Я міг не залишатися, бо я не з 5-ої роти, я служив тоді на посаді навідника кулеметного взводу, і міг повернутися до свого підрозділу, який на той момент, якщо не помиляюся, був у Горенці.
- А чому ви залишилися?
- Не можу сказати. Щось підказало, що треба бути саме тут. У мене ж був NLAW, я пройшов курси оператора. А в тих місцях є місток – чекали, що танки, бронетехніка підуть через нього.
- Ви розуміли, що будете корисні?
- Так-так, звичайно. Ще на Житомирській трасі підійшов до командира батальйону Дзерина і попросив його дати мені людей – тих, які також пройшли курси, і всі NLAW віддати мені, щоб не один гранатомет у мене був, а всі, що нам видали. Мотивував тим, що нам всім треба бути на ділянці, де може йти техніка. Він сказав, що треба розподілити озброєння по фронту. Ну, я з цим був не згоден… (сміється.)
- А скільки у вас було NLAW?
- П’ять. Це дуже мало. Британці використовують три на один танк. А ми розтягнули п’ять на все…
- Це вже ніч з 24-го на 25-те лютого. Де ви ночували чи де розташувалися?
- У лісі навпроти селища Червоне. Там є місток, там ми облаштовували позиції. В Мощуні було мало людей, розвідвзвод і деякі мобілізовані. Основна частина людей 5-ої роти знаходилася навпроти Червоного, чекала противника саме там. Два дні, 25-го і 26-го, ми чекали там, окопувалися, готувалися. Колони йшли на Гостомель, ми їх чули. Там вже йшли бої – авіація, артилерія, стрілецькі бої.
"З 24 ПО 27 ЛЮТОГО Я ЧІТКО РОЗУМІВ, ЩО ЗАГИНУ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ"
- Коли ви вперше побачили ворожу авіацію на власні очі?
- Я особисто - 27 лютого. Щось велике з крилами горіло і падало.
- Це було в районі Червоного?
- Ні. 27-го числа ми їхали у Мощун на трьох БМП, і я це бачив справа над лісом. Я подумав, що це літак. Зараз вже починаю думати, що то міг бути безпілотник, якого збили. А може, все ж літак. Авіацію, яка нас атакувала, я побачив пізніше, мабуть, в перших числах березня. Тоді літак наносив удар. А так через нас пролітали на Київ, причому настільки низько, що мені здалося я бачив обличчя, голову пілота цього штурмовика. Один при мені розвернувся і ударив в центр села. У більшості випадків я лише чув вибухи. Якось я був з кулеметом на позиції "Славутич", коли почув літак, а потім вибух. Думав, дах складеться, та нічого, недобудований будинок витримав. Це було далеко, не поруч. А ті будинки, що були поруч з вибухом, - їх здуло. І вирва одразу перетворилася на ставок – вода піднялася моментально. Авіація працювала, коли у Мощуні вже йшли запеклі бої. У ті дні одночасно працювало все, ти вже не розрізняв, артилерія це чи щось інше.
- Коли ви вперше працювали з NLAW?
- Тоді ж, 27 лютого, коли ми поїхали трьома БМП зупиняти колону російської техніки, яка перескочила через міст навпроти Мощуна. Це було вперше і востаннє. Але, вважаю, ми відпрацювали результативно. Я наче й не влучив, але сам постріл змусив противника тікати, вони вже не стріляли, по газах – і через місток.
- Але одна машина залишилася з боку Мощуна…
- Так, її підбили до того, як ми приїхали. Вона або заглухла, або була підбита, але не нами. Може, відпрацювали перші дві БМП. Я того не бачив. Я бачив вже той момент, коли працював снайпер і не давав вилізти кацапам з машини. Той снайпер зробив дуже багато.
- А чому працювали і востаннє – більше нагоди не було?
- Не було. NLAW були. Я, як би коректно сказати, пізніше, на Донбасі, намутив собі ще NLAW, коли ми міняли 30-ту бригаду. Її там потріпало, вона втратили деякі вигідні позиції. Коли проходила ротація, люди були страшенно виснажені. Їм дуже жорстко дісталося. От вони, власне, нам декілька "подарунків" і лишили, NLAW також. На знак подяки, що я виніс їхні речі з-під обстрілу, – зброю та рацію. Хлопці були в ступорі, бо були виснажені та вже в думках знаходилися в тилу на відновленні. Я їх чудово розумію. Проти них ми були відносно свіжими.
- Після спроби росіян переїхати через міст, частина 5-ої роти перемістилася в Мощун з позицій від Червоного. Чому це сталося? Ви розуміли, що тут буде головний удар?
- Не я зрозумів – командири. 27-го відбувся перший бій, після цього Ревізор, командир роти, зробив висновок, що тут місце ймовірного прориву. Він виявився правий, як показало майбутнє. З 27-го на 28 лютого ми ще переночували навпроти Червоного, а зранку забрали ще декілька людей, одну чи дві БМП і приїхали сюди. 28-го стався перший артобстріл села, постраждали цивільні.
З 24-го по 27-ме я відчував страх і жах, якого не відчував ні до, ні після цього. Це був найбільший страх в моєму житті, я його навіть описати не можу. Я їсти не міг, пити… Я чітко розумів, що загину найближчим часом, сумнівів у мене не було. Я не збирався тікати – я збирався воювати, у мене була ціль максимально дорого продати своє життя. Але я був повністю впевнений, що загину найближчим часом. Можливо, це працювала пропаганда – "красная армия всех сильней" і так далі, не знаю. Це був жах. Але 27-го, коли я вже вів вогонь по російських десантниках, коли стріляв з гранатомета по техніці, повністю перезавантажився. Повністю – ні страху, ні жаху, нічого, все щезло.
- П’ятого чи шостого березня роті прийшлося міняти місце командного пункту. Ви тоді були на позиції "Славутич"?
- Так, я там був до 5 березня. В той день Ревізор наказав мені прибути до нього, бо з правого флангу був прорив, кацапи підходили впритул. Він викликав мене на підсилення. КСП було втрачено наступного дня, шостого березня. Спочатку говорили, що це був авіаудар, потім – що артилерія, та це неважливо. КСП був зруйнований, бетонне перекриття врятувало Ревізора та інших людей, які там знаходилися. Вони відійшли.
- Був момент, коли здавалося, що вас все-ж таки посунуть і доведеться відходити ще далі? Наскільки ви особисто розуміли, що за вами – Київ?
- Коли стрес і напруга досягає піку, гадаю, ніхто не думає про Київ. Коли ситуація нормалізувалася, звичайно, всі, хто був тут, розуміли, що за нами – столиця. Це одна з мотивацій, яка допомогла стримати противника. Я вважаю так. І хочу сказати – я вже це говорив і повторюю, тому що для мене це важливо: я ніколи і ніде не зустрічав таких людей, як в 72-ій, з якими мені пощастило бути тут, в Мощуні, і після цього, на Донбасі. Це якісь інші люди.
Вже йшли бої, важкі бої за Донбас. При цьому людей відпускали на тиждень додому, не офіційно, під чесне слово. Вони їхали, були з сім’єю – і поверталися. Вони знали, розуміли, куди повертаються, і через декілька днів гинули. Як це пояснити… Це люди, які абсолютно розуміли, що відбувається, що з ними може статися. І коли вони їхали додому, їх не треба було контролювати, не треба надзвонювати, не треба охороняти, тягнути назад, "бусифікувати". Це люди, яким дали шанс побути з сім’єю, після чого вони поверталися, вступали в свій останній бій і гинули. Отакі люди. Це найбільше, найважливіше моє досягнення в житті - знати цих людей, мати честь бути поруч з ними.
До 2022 року під час ротації на схід у нас була одна позиція, на якій перебували декілька бійців 2-го батальйону. Ми потоваришували, дуже добре спілкувалися, будували плани після війни заснувати якісь спільні справи. Ми дуже тісно дружили. І вони всі загинули після 2022 року. Всі! Коли я кажу про неймовірних людей, маю на увазі саме їх. Я пам’ятаю, як вони їздили додому, як дзвонили мені, і як вони загинули. Для мене ці люди – найважливіші. І я хочу донести думку про них, про подвиг людей, яких я знав.
А на Мощуні було по-різному. Ніхто не поводився ідеально. Але я не пам’ятаю жодного, хто би не вийшов на позиції, хоча не було контролю, ніхто нікого не тягнув, ніхто не слідкував, не рахував нікого. І я не можу назвати жодного, хто би втік. Ось про що я кажу. Ось про що хочу, щоб знали люди.
На фото: "Коли росіяни відступили від Мощуна і вже не було боїв, я вирішив сфотографуватися з Іваном Сорокою, - пояснює Юрій Кім. – Тут він ще з очима"… Іван втратить зір під час боїв на Донбасі
"У СНАХ БАЧИВ ВІЙНУ, ТАНКИ, РУЇНИ… ТОМУ І ПІШОВ У ВІЙСЬККОМАТ І ОБРАВ ДЛЯ СЛУЖБИ 72-гу БРИГАДУ"
- Чому у 2020 році ви підписали контракт саме з 72-ою бригадою?
- Шеврон сподобався…
- А чому прийшло рішення йти до армії? І саме 2020 року?
- Хотів застрибнути в останній вагон. Пояснюю. Коли у 2014-му почалася АТО, я жив у Харкові. На моїх очах відбувалося завезення росіян автобусами у місто, пішохідні переходи повз блокпости. Я бачив, як вони заходили в місто. Тоді ще працював "ВКонтакті", там був профайл про "Правий сектор". Я дзвонив у харківський осередок, мені пояснювали, що треба готуватися – буде війна, я питав, що саме робити. І коли почалася АТО, пішов до військкомату. Це було у двадцятих числах квітня. Нас тоді прийшло чоловік 30-40. Нас всіх переписали, взяли телефони, і сказали: "Ми вам передзвонимо". Я чекав рік. Зараз розумію, що не треба було чекати – треба було йти, шукати, до кого йти, як це робили інші. Але вийшло, як вийшло.
- Ну, у вас же була робота, були чимось іншим зайняті?
- Так. У 2015 році мій друг Ігор з Києва сказав: "Може, досить чекати? У нас є чим займатися. Переїжджай у столицю". Я переїхав. Жив мирним життям. У нас з тим другом була своя студія звукозапису. Я розумів, що щось відбувається, та якось дистанціювався від цього. Втішав себе тим, що все зробив: у військкомат сходив, дані мої записали. Зараз я розумію, що це маячня: якщо ти хочеш діяти – треба діяти. Але тоді я винайшов для себе таке виправдання, щоб жити далі. Взимку 2019-2020 року я вже не міг працювати, мені нічого не було цікаво, я не міг спати. Як засинав, бачив війну, танки, руїни, по мені їздить броня, я кудись біжу, стріляю. Прокидався від всього того, пив воду, ішов курити…
- Як думаєте, чому бачили такі сни? Ви дивилися якісь фільми, передивлялися багато інформації про війну?
- Не знаю. Можливо, новини так на мене впливали. Я чітко пам’ятаю: коли йшла інформація про Крим, що туди не поступає вода, що росіяни хочуть зробити сухопутний коридор, я розумів, що ось-ось з Криму щось почнеться. Тому хотів бути озброєним і небезпечним, максимально підготовленим, і щось зробити. Бо уявляв собі: у 70-80 років сиджу на лавочці – і мені немає чого про себе розказати, немає чого згадати (сміється.) Така криза середнього віку у мене почалася, що я прямо аж запанікував. Пам’ятаю, вийшов по воду з двома баклажками, потім глянув на годинник: військкомат ще працює. Пішов туди, зайшов прямо з цими баклажками. Вони вже додому збираються, я кажу: "Стоп". – "Чого ви хотіли?" - "Вам же люди потрібні?" І все. Мені розклали, як в турагенстві: є такий варіант, можна поїхати сюди, можна – туди… "Ви спочатку подивіться, який контингент там служить, може, вам не сподобається". Я кажу: "Давайте мені найгарячіший варіант". Кажуть: "Найближче – за день-два в Полтаву, в інститут спецзв’язку". Я поїхав, місяць побув, на "відмінно" склав всі іспити. І вирішив, що буду підписувати контракт і буду зв’язківцем. Зібрав документи, пройшов всі комісії, приїхав до Полтави і був… посланий. Не підійшов, не сподобався. Повернувся додому засмучений і через соціальні мережі почав шукати оголошення. І знайшов. Побачив шеврон 72-ої… Я все-таки творча людина, а там мінімалізм, все чітко, видно з будь-якої відстані. Подзвонив. Трубку підняв Сулім, і він взяв мене до армії.
- Тут ви підійшли.
- Так. Причому одразу.
"Я ЗВІЛЬНИВСЯ НА ПІДСТАВІ ТОГО, ЩО МІЙ СИН ЗНИК БЕЗВІСТИ, АЛЕ ПРИЧИНА БУЛА ІНША – Я ВЖЕ НЕ МІГ СЛУЖИТИ, ФІЗИЧНО РОЗСИПАВСЯ"
- Я так розумію, що ваш син також добровільно вирішив воювати?
- Так, він пішов в армію 1 квітня 2022 року.
- Скільки йому було років?
- 28 років.
- Як ви про це дізналися? Він подзвонив?
- Не дзвонив. Ми не спілкувалися. Таке буває… Оскільки я про себе розповідаю, хочу, щоб всі розуміли: я пішов в армію, чітко розуміючи, чому пішов. Я не хотів пропустити цю війну. Я обов’язково повинен був щось зробити. Це дуже важливо, от прямо… Деякі люди не вірять, мовляв, це я задля "красного слівця" так кажу. Але це – моя мотивація, така, як є. Я не можу це назвати чистим патріотизмом – це не воно. Коли відбулася анексія Криму, я дуже болісно це сприйняв. У мене було відчуття несправедливості, а пізніше виникло відчуття, що все пройде повз мене… Така моя правда, іншої мотивації у мене немає.
От чи подобається мені вбивати? Ні. Чи я прямо щирий українець? Ні. Ну немає цього. У мене купа претензій до українців. Але Крим, Донбас – це все своє, наше… Мене аж прямо вивертає, трусить. Розумію, що професійні військові набагато успішніші за мене, вони якось тверезіше на все це дивляться. А я хочу будь-якими шляхами викинути всіх цих окупантів з нашої землі, повернути країну в межі кордонів 1991 року. Інакше воювати сенсу немає.
- Коли ви дізналися, що син пішов воювати?
- Коли він зник безвісти. Мій син добровільно мобілізувався у 5-ту бригаду Нацгвардії в місті Харків. Через рік під Кремінною він зник безвісти під час бою. Позиція була втрачена, а коли була відновлена, його не знайшли. Серед полонених він не перебуває, інформації ніякої немає. Це було в березні 2023 року, три з половиною роки тому.
- Від кого ви дізналися, що він зник безвісти?
- Від свого друга, теж військового, який був для мене зв’язком з колишньою дружиною. Ми з нею не підтримували стосунки, і якщо треба було вирішити якісь моменти, допомагав спілкуватися мій друг. Я на той момент перебував в зоні бойових дій, і коли у мене була змога, попросив його зв’язатися з дружиною для вирішення особистих питань. Тоді дізнався, що мій син зник. На той час з моменту його зникнення пройшло чотири місяці.
Одразу, як дізнався, що він зник, знайшов можливість приїхати до Харкова. Знайшов частину, командирів, заступника командира бригади. Поспілкувався, вони надали мені всі документи. У них не було сумнівів, що він загинув, але тіла вони не знайшли, ні тіла, ні зброї – нічого. Ще рік пройшов до того моменту, коли я почав судовий процес для того, щоб визнати сина загиблим. Справа тягнулася півтора, майже два роки, і суд не задовольнив мій позов.
- Чому для вас важливо визнати сина загиблим?
- По-перше, я сам військовий, сам міг загинути чи бути в статусі зниклого безвісти. Вважаю цей статус… (замислився.) Не знаю, як сказати. Неетичним, неправильним. Ну от людина загинула – і про це знають побратими, це відбулося в бою, але тіло неможливо забрати. Такі загиблі перебувають в статусі зниклих безвісти. Це неправильно, так не повинно бути. Іноді через суди щось змінюється, але це дуже рідко. У травні цього року Подільський суд Києва залишив мою заяву без розгляду. Я подав апеляцію, яку у вересні задовольнили. Ухвалу Подільського суду скасували, справу направили у першу інстанцію для продовження розгляду. Апеляційний суд підтвердив мої висновки щодо судді, яка відмовилася розглядати мою заяву. Бо суддя судила ще майданівців і чомусь продовжує працювати, демонструючи цинізм вищого ґатунку! Жодні мої аргументи не брали до уваги. Апеляційний же суд цитує мене слово в слово в своєму рішенні. Тобто я був правий, наполягаючи на своєму. В своєму рішенні апеляційний суд вказує, що суд першої інстанції припустився помилки. І мені зараз дуже цікаво – а що за такі помилки буває суддям? Нічого, виходить? Тобто вони спеціально це роблять – затягують, голови морочать людям. І їм за це нічого. Помилка та помилка. Ці судді отримують величезні зарплати, потім пенсії, на них величезна відповідальність, а вони можуть спокійно, цинічно робити помилки. Справу повернули знову цій же судді. І вона знову буде мені робити нерви?
- Саме через загибель сина ви звільнилися і якийсь час не служили?
- Я звільнився 25 серпня 2023 року на підставі того, що мій син зник безвісти. Але це для мене була юридична підстава, саме підстава, причина не в цьому. Причина – я вже не міг служити. Фізично не витримував, у мене боліло все.
- В прямому сенсі чи морально?
- У фізичному. Морально я б ще років 200 міг воювати… А фізично просто розсипався. Посипалося все: зір, слух, поперек, коліно.
"Я ЗНАЮ, ЯК ПЕРЕМОГТИ: НЕ ПОТРІБНО ВСІМ ВОЮВАТИ, ПОТРІБНО ВСІМ БУТИ ПРОТИ РОСІЇ"
- Але ви все одно зараз знову служите в армії.
- Так, бо відновився.
- Скільки часу знадобилося для відновлення?
- Можливо, вистачило б і пів року, та я пробув у цивільному житті два роки. Кажу як є: я не збирався вертатися у систему.
- Жили за рахунок чого?
- На Виноградарі відкрив кав’ярню, але вона довго не пропрацювала. Це не такий простий бізнес, як здається, тим паче зараз. Тут також мені держава нагадала, що і як. Коли я кав’ярню закрив, пішов закривати ФОП, і мені в ЦНАПі кажуть: "Так ви учасник бойових дій? Пишіть заяву на допомогу. Всі так роблять".
На фото: Юрій Кім у кав’ярні, яку відкрив у Києві, з командиром 5-ої роти Романом Коваленком, позивний Ревізор, з яким воював у Мощуні. Інтерв’ю з ним "Цензор.НЕТ" публікував нещодавно
- Велика допомога?
- Уявлення не маю. Мені ж її так і не надали. Але тоді порадили: "Ви напишіть! Це ж столиця, тут найбільші виплати". Я розговорився з жінкою в ЦНАПі, похизувався їй жартома: "На мою честь назвали вулицю в Києві". Є ж вулиця Чорних Запорожців в столиці! І вона каже: "То вам точно треба написати заяву". Я написав. Але мені прийшла відмова. Зберігаю фото того папірця, щоб не забути формулювання відмови.
- А що примусило вас повернутися в армію?
- Нічого не примусило. Просто подзвонив Юра Бутусов і запитав: "Що ти робиш?" Я кажу: "Важливого – нічого. Просто живу, ходжу туди-сюди". – "Ти мені потрібен, приїжджай". Я приїхав.
Я пішов служити знову тільки через Юру. Мені завжди було важливо, щоб хтось в мені бачив саме ту людину, якій дзвонять і кажуть: "Ти мені потрібен, приїжджай". І все. Якби психологи з ЗСУ виконували свою роботу так, як слід, то з людьми і мобілізацією була б інша ситуація. Я так вважаю. Нескладно прорахувати, чим і кого потрібно вмотивувати. Я б не звільнився, навіть коли фізично розвалювався. Я б знаходив в собі якісь сили продовжувати справу. У нас не вміють користуватися інструментами – нагородженнями, заохоченнями, хоча це не важко. З людиною треба спілкуватися, зрозуміти її мотивацію. Для когось важливий момент гроші, для когось - нагороди, для когось - "лани широкополі", для когось - все одразу. І цим потрібно користуватися.
- Ви кажете, що відновилися за пів року. Що саме після такого виснаження, фізичного розвалення дало вам змогу зібратися докупи? Що ви робили: кудись поїхали, сиділи в тиші, не бачили людей, лікувалися, плавали?
- Все банально просто – інша діяльність. Піхота – це наднавантаження. Можливо, десь, в якійсь частині можна було б служити, але піхота – це дуже великі навантаження. Ось і все, тут ніяких секретів немає. Людям потрібно відновлюватися, це важливо. На якийсь час треба забирати людину з війни, давати їй відпочити. Ніякого секрету немає, як на мене.
- Тому що недостатньо чинимо супротив?
- Звичайно! Пручаються - добре, якщо 20 відсотків громадян України. Під Києвом було те саме. Тут всупереч все відбулося. Ми зовсім не великі воїни. Спрацювала сукупність факторів. Навіть природа допомогла нам. Головне, що в одному місці зосередилась частина найкращих людей планети. І мені випала честь бути з ними поруч. За рахунок цього ми і вистояли. Ось ми по них стріляємо, вони – по нас. Іде шквальний вогонь. Тут вже - хто кого. Вони перші відходили, не витримували. Бо вони хотіли жити, а ми хотіли в них поцілити більше ніж жити, мені здасться. Немає ніяких унікальних тактичних секретів. Просто стріляй, поки не попадеш, чи поки не відійдуть.
Це пролунає самонадіяно, але я знаю, як перемогти. Не потрібно всім воювати, просто всім потрібно бути проти росії. Як можна захопити країну, якщо все населення – проти? А у нас продовжує жити ставлення за принципом "какая разніца який прапор". Тому я і кажу, що багато в чому ми винуваті самі. Зрозуміло, що на нас напали, але у тому, що це так довго все тягнеться, винуваті і ми самі.
Віолетта Кіртока, Цензор НЕТ
