Я тебе прошу, не починай... Не будь схожим на братів наших менших (на зразок Россия родина слонов): фонетичний алфавит придумали фінікійці, взяли та переробили греки та латиняни, а потім й кирилиця з'явилась. Письменність - засіб відтворення мовних конструкцій, мова - засіб спілкування. А тому взаємний вплив ніколи не припиняється. Інше діло, що українську культуру штучно душили. Але це трохи інша тема.
-Так пане сіоніст! Винахідником гелікоптера дійсно був Сікорський!В попередньому тексті просто була механічна помилка, про що Ви певно здогадались і самі. Щодо Корольова.-Ті дві людини, які першими запустили в Космос супутник і людину, були не євреями, росіянами чи німцями, а українцями. Якраз за це вони — Корольов і Глушко — були репресовані. Корольов навіть дійшов до того, що в листку з обліку кадрів написав «Українець». Так, так, якраз з великої літери. Цього йому не могли пробачити до кінця його життя. Валентина Глушка в Росії так і не вдалося в наш час «перефарбувати» в росіянина. З великою образою в Інтернеті росіяни поширили інформацію про те, що діти одесита Глушка наполягли на тому, щоб у його новітній біографії, виданій у Москві, було підкреслено, що за національністю він українець. А щодо юдофобства, то я противник не юдеїв, а агресивної ідеології фашистького напрямку -сіонізму! http://www.radikal.ru Проти сіонізму бореться і багато самих юдеїв, наприклад глава Харківської юдейської общини Ходос.
Ось цитата(на мові оригіналу)
"Делу истребления всех ныне здравствующих фашистов и их идейных сородичей всех мастей, пород и национальностей, посвящается.
Входя в лагерную газовую камеру и вдыхая «циклон - Б», праведный иудей произносил: «Слушай, Израиль, Господь Бог наш – Господь един!». Евреи – не единственный из народов, жестоко пострадавших от геноцида, этого порождения идеи превосходства одного народа над другими. Армяне, индейцы, африканцы, татары, тибетцы, курды.…Этот список можно продолжать очень долго, если посмотреть в Историю. Как только появляется идея превосходства одной группы людей над всеми остальными (на почве национализма, на религиозной почве, и т.д.), вопрос о начале геноцида становится лишь вопросом времени и средств. Дай только тем, кто мнят себя лучше всех, возможность – и начнётся геноцид.
Плохо, что не все учатся на собственном опыте.
В конце 19-го века возникло еврейское политическое движение сионизм (не путать с Иудаизмом). Парадокс этого движения в том, что, имея религиозные корни (из Иудаизма взяты идеи богоизбранности евреев и собирания всего еврейского народа на исторической родине), сионизм равнодушен к религии, даже часто враждебен Иудаизму. Сионизм отвергает религиозную идею о том, что собирание народа – дело мессии (месшиаха), которого пошлёт Бог, и берут это на себя. Отсюда – глубокая разница между Иудаизмом и сионизмом (несмотря на то, что, впоследствии, некоторые раввины перешли на сторону сионистов, сионизм не соответствует не Иудаизму современному, не еврейской религии до падения Храма). Сионизм рассматривает евреев не просто как богоизбранный, а как высший из народов, лучший по отношению ко всем не евреям. Отсюда, между прочим, очень строгое требование к генеалогии всякого, кто объявляет себя евреем. Пока превосходство евреев – всего лишь философская концепция – это и ни хорошо, и ни плохо. Но когда эта идея начинает применяться в деле, получается плохо. В 20-м веке пришли фашисты (Гитлеро–Ницшеанский национал-социализм), и применили похожую идею в деле. Комментарии тут излишни. И что же? Сионисты одумались, увидев, как на евреях отразилась идея о том, что один народ лучше других? Нет. До них урок, поданный Богом, не дошёл. Погоревав над жертвами соплеменников, евреи-сионисты (не все евреи – сионисты, как и не все немцы были фашистами) ничего так и не поняли. Ещё в 1917 году сионисты вступили в переговоры с правительством Великобритании о признании Палестины «национальным домом для еврейского народа». В итоге появился документ, одобренный Британским правительством и подписанный министром иностранных дел Великобритании А. Бальфустом. Содержание документа излагалось в письме на имя почётного президента Сионистской федерации Великобритании и Ирландии банкира Ротшильда (лидер всего сионизма тех лет, использовавший то, что вся банковская система Британской империи зависела от него, как аргумент для достижения желательных ему результатов переговоров): «…от имени правительства Его Величества … выражение сочувствия еврейским сионистским устремлениям… (далее – текст документа) Правительство Его величества относится благосклонно к восстановлению национального очага для еврейского народа в Палестине и приложит все усилия к облегчению достижения этой цели. Вполне понятно, что не должно быть предпринято ничего, что может повредить интересам, как гражданским, так и религиозным, нееврейских общин в Палестине…». Опуская дальнейшие события, скажу то, что и так все знают. В результате появилось сионистское государство израиль (столь же нацистское, как и Великая Германия времён фашизма). Тут сразу же были нарушены условия, выше изложенные в цитате из документа. Тут уродливое лицо нацизма прорвалось сквозь маску мирного собирания Народа на исторической родине. Начался геноцид сионистами местного населения Палестины, прежде всего, арабов (геноцид до крайней степени, вызывающий яростное сопротивление). Надо бы привести пример, конкретный случай. Потому что просто сказать о геноциде – это лишь констатация факта. А конкретный пример, один случай из бесконечной драмы сионистских зверств, открывает весь ужас геноцида. Это произошло в 2004-м году, в доме одной из палестинских семей в лагере беженцев Хан Юнис в Секторе Газа. Этот лагерь – один из загонов, куда сионисты согнали арабов с их родной земли, фактически – гетто. Солдатне, охранявшей лагерь, бывало скучно, и они стреляли в арабов. Так, для развлечения. Жертвой одного из таких обстрелов стала семилетняя палестинская девочка. Преступник – солдат израильской оккупационной армии, чья пуля пробила девочке голову. Семья обедала, когда оконное стекло пробила пуля, и прервала последний обед семилетней Раны. Самое страшное, что этот случай не исключение. Это – «нормальная» практика геноцида. И всё это в то время, когда сами евреи уже натерпелись геноцида! Но иначе и быть не могло – всякий нацизм, рано или поздно, ведёт к геноциду. израиль – это именно сионистское государство, что сами сионисты и не отрицают. Это государство, навязанное местному населению чужой волей. Сионизм наконец-то проявил себя во всей красе, показав свою нацистскую суть – идея превосходства одного народа над другими привела к геноциду. Сионизм показал себя родным братом фашизма. Вместо того чтобы извлечь уроки из 2-й мировой войны, сионисты используют факты холокоста в своей пропаганде. Как только сионистов обвиняют в фашизме, они сразу поднимают вой про антисемитизм. Мол, смотрите, опять на евреев бочку катят! Воистину это виртуозные нацисты – используют преступления одного нацизма для оправдания другого нацизма. Несмотря на то, что само образование сионистского государства израиль на землях, когда-то брошенных евреями, не вполне соответствовало существовавшим тогда международным нормам (кто давал право правительству Великобритании учреждать новые государства на территории, ей не принадлежавшей?), да и сами условия образования этого непонятного псевдогосударства были многократно нарушены, и нарушаются по сей день, сионисты продолжают устанавливать фашистские порядки в Палестине. Надо ещё понимать, что сионисты намного опаснее германских фашистов, так как, в отличие от последних, обладают на сегодня ядерным оружием. Слияния понятий сионизма с еврейским народом – ошибка. Не все евреи – сионисты, а большинство тех евреев-граждан израиля, которые разделяют идеи нацизма (в смысле сионизма) – просто верят мастерски состряпанной фашистской пропаганде. Сионизм = фашизм. Это доказанный факт. Всякий, кто пытается это опровергнуть – либо лжец, либо слепой.
А что ты думаешь про нацизм вообще, и про сионизм в частности? И что ты думаешь про государства, построенные вокруг нацистской идеи? Если ты сторонник какой-либо нацистской идеологии, как аргументировано твоё мировоззрение? Если ты противник нацизма, каковы твои аргументы?" http://www.radikal.ru
-В сатанізм, "язікі", "діалєкти", гоблінів, ліліпутінів і фашизм, сіонізм і кацапізм вкупі з релігією вуду!
А ось і правда про нашу рідну мову Мова -- це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, ******* і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Відомо, що мова кожного народу -- явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово -- це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людсь-кого духу. Вироблення граматичних законів, творення нової лексики -- справа тисячоліть. Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що являє собою розмовну мову, закріплену в знаках. На основі писемної мови в проце-сі історичного розвитку суспільства виникає літера-турна мова, тобто мова державних установ, громад-ських організацій, навчальних закладів, науки, преси, театрів, а пізніше -- кіно, радіо, телебачення тощо. Незаперечною аксіомою є і те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.
Будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо, адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, не достатньо для повноцінного дослідження мови. Безперечно лише те, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених. Наприклад, такі з них, як, Павел Шафарик Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов'янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.
Про давність української мови свідчать і давні фольклорні твори, наприклад календарно-обрядові пісні. Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Висловлюється припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалася абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті - матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов'янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.
Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов'ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.
Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на ******* українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії" повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала не звичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю - штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша - має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому - 43. частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як юси, глухі голосні, омега та інші поступово зникали як зайві.
Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Тому що це не була природна мова, якою розмовляв народ.
Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв'язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов'язана з істрією українського народу.
Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже вони ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбила ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.
Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина "давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".
Ця ідеологічна догма нав'язувалися всім, без винятку науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку".
У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" (1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х - ХІ ст.. (Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно руської мови XIV ст., яка вже була близькою до ******** української мови, а також мову літературних творів XV - XIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: ******, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) та ін.
Для уважного читача давньоруських пам'яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім'я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А.Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 р. Досить часто в пам'ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-З, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.
Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам'ятки писалися літописцями українського походження. Це м'яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамъ (де имамъ - допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в ******* українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим). Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше навіть від доби Київської держави". У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі ******* малоруські особливості". Про ******* російську мову він писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня". http://www.radikal.ru [Зображення недоступне] Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія - галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так "Повість врем'яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" - записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.
У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Р?чъ жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ", де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара - приди, Ревекка - радость, Рахіль - присщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою "Тлкованіє неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…", в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.
Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці - безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький); "Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці - це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".
Питанням порівняльної лексикографії української та російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов'яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов'янського . тому процес ослов'янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини - величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.
Наприклад: українське лихий - злий, поганий, у московітів лихой - смелый, удалой; українське лаяти - сварити, у московитів лаять - гавкати; українське дитина, у московитів детина - здоровий чоловік; українське запам'ятати, - у московитів запамятствовать - забути; українське вродливий - красивый, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримуватися і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська мова.
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними "панівної" мови.
Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.
Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії - Мудрості, що була поставлена в центрі нашого великого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.
Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, - явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.
Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов'янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж.
Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспільства, виконуючи пізнавальну, комунікативну й художньо-образну функції. Якщо мові властиві всі три функції, то це означає, що процеси її життєдіяльності відбуваються нормально, а це відображається в її значеннєвій стилістичній, а частково й матеріальній структурі. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.
Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська - з походження українська - мова в Югославії. Працюють над примноженням багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.
Що ж таке рідна мова? Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і М.Теленкової "Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детстве путём подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. ******* електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".
Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: "Мова - це п'ята ефірна стихія, яка ******* національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова - це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм пам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу".
Українська мова - національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни. Але навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання програми розвитку української мови як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема ані сліду, прагнення, особливо у виборчих компаніях, домогтися офіційного (державного) статусу російської мови. Отже, комусь вигідно за допомогою мовного питання, яке перебуває на поверхні розуміння більшості населення, поглибити розкол у нашому суспільстві, домогтися загострення міжнаціональних стосунків.
Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:
"Відберіть у народу все - і він усе може повернути; але відберіть мову - і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу - вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"
Мова як засіб організації трудових процесів бере участь у створенні культури матеріальної і духовної, змінючись і збагачуючись разом із їх розвитком. Вона входить обов'язковим компонентом як у процес розвитку суспільства, надаючи в його розпорядження найновіші досягнення творчої думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи засобом зв'язку між різними поколіннями, що беруть участь у творенні національної культури. Отже, мова є одним із головних засобів, за допомогою яких створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління до покоління, тобто вироблення культурної традиції народу. Українську мову знають у світі насамперед за без-смертними мистецькими зразками класиків і народ-нопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І.Срезневський стверджував, що українська мова -- «одна з найбагатших мов слов'янських» і назвав її «поетичною, музикальною, мальовничою».
Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про українську мову і пісню: «Ча-рівна, ніжна й граціозна», а Лев Толстой додавав:
«Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодо-го почуття й сили!» Любив «чарівні мелодії україн-ської народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову» М. Горький, на-родну поезію України він назвав «апофеозом краси».
Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас користуються люди, вислов-люючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо за допомогою мови люди налагоджу-ють своє виробництво, передають нащадкам величезний досвід, набутий людством протягом віків. Ми думаємо, як правило, словами. Мова і думка йдуть поряд. Освіта, наука, мистецтво, культура по-в'язані з мовним вихованням, вони не можуть розви-ватись, якщо занепадає мова -- найголовніше і найбагатше джерело національної духовності.
У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею народжується й найприродніше єднання -- народ. Мова стає тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилася мова --виникає, починає діяти народ. То ж не див-но, коли наступає загроза зникнення мови,--надходить і загроза смерті народу, носія мови.
Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комуніка-ції, інструменту порозуміння між людьми, спілкування між на-родами. Насправді це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки куль-тури, світоглядні ідеї, свою самобутність. У ній вся розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, прагнень, ідей. З нею і тільки через неї розвивається культура. І в цілому світі, в кожному випадку це явище неповторне, у всіх відношеннях самобутнє, однакове за своєю природою з іншими і відмінне в своїй окремішності. Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права відбирати мову. Коли ж народ сам, добровільно чи під примусом, стає на шлях зре-чення рідної мови,-- він стає на шлях самогубства.
Нині історія дала нашому багатостраждальному народові можливість пробудитися, відродити почуття гідності, оглянутися на своє минуле, побудувати вільну державу. 24 серпня 1991 р., день проголошення неза-лежності України, нині відзначається як всенародне свято.
У світі налічується близько трьох тисяч мов, спо-ріднених і далеких одна від одної. Близькоспорідненими є східнослов'янські мови (російська, українська, білоруська), близькими до них є інші слов'янські мови (польська, чеська, словацька, болгарська, македон-ська, сербохорватська, верхньолужицька, нижньолужицька). У Європі існують ще германські (німецька, датська, шведська, англійська) та романські (фран-цузька, італійська, іспанська, португальська, молдав-ська, румунська та ін.) мови. Ці групи мов становлять одну сім'ю індоєвропейських мов. Є багато мов інших систем.
Україна, що виборола свою незалежність, увійшла нині в сім'ю європейських народів, і її державна мова посіла своє належне місце серед мов світу.
Не будь схожим на братів наших менших (на зразок Россия родина слонов): фонетичний алфавит придумали фінікійці, взяли та переробили греки та латиняни, а потім й кирилиця з'явилась.
Письменність - засіб відтворення мовних конструкцій, мова - засіб спілкування. А тому взаємний вплив ніколи не припиняється. Інше діло, що українську культуру штучно душили. Але це трохи інша тема.
Щодо Корольова.-Ті дві людини, які першими запустили в Космос супутник і людину, були не євреями, росіянами чи німцями, а українцями. Якраз за це вони — Корольов і Глушко — були репресовані. Корольов навіть дійшов до того, що в листку з обліку кадрів написав «Українець». Так, так, якраз з великої літери. Цього йому не могли пробачити до кінця його життя. Валентина Глушка в Росії так і не вдалося в наш час «перефарбувати» в росіянина. З великою образою в Інтернеті росіяни поширили інформацію про те, що діти одесита Глушка наполягли на тому, щоб у його новітній біографії, виданій у Москві, було підкреслено, що за національністю він українець.
А щодо юдофобства, то я противник не юдеїв, а агресивної ідеології фашистького напрямку -сіонізму!
http://www.radikal.ru
Проти сіонізму бореться і багато самих юдеїв, наприклад глава Харківської юдейської общини Ходос.
Ось цитата(на мові оригіналу)
"Делу истребления всех ныне здравствующих фашистов и их идейных сородичей всех мастей, пород и национальностей, посвящается.
Входя в лагерную газовую камеру и вдыхая «циклон - Б», праведный иудей произносил:
«Слушай, Израиль, Господь Бог наш – Господь един!».
Евреи – не единственный из народов, жестоко пострадавших от геноцида, этого порождения идеи превосходства одного народа над другими. Армяне, индейцы, африканцы, татары, тибетцы, курды.…Этот список можно продолжать очень долго, если посмотреть в Историю. Как только появляется идея превосходства одной группы людей над всеми остальными (на почве национализма, на религиозной почве, и т.д.), вопрос о начале геноцида становится лишь вопросом времени и средств. Дай только тем, кто мнят себя лучше всех, возможность – и начнётся геноцид.
Плохо, что не все учатся на собственном опыте.
В конце 19-го века возникло еврейское политическое движение сионизм (не путать с Иудаизмом). Парадокс этого движения в том, что, имея религиозные корни (из Иудаизма взяты идеи богоизбранности евреев и собирания всего еврейского народа на исторической родине), сионизм равнодушен к религии, даже часто враждебен Иудаизму. Сионизм отвергает религиозную идею о том, что собирание народа – дело мессии (месшиаха), которого пошлёт Бог, и берут это на себя. Отсюда – глубокая разница между Иудаизмом и сионизмом (несмотря на то, что, впоследствии, некоторые раввины перешли на сторону сионистов, сионизм не соответствует не Иудаизму современному, не еврейской религии до падения Храма).
Сионизм рассматривает евреев не просто как богоизбранный, а как высший из народов, лучший по отношению ко всем не евреям. Отсюда, между прочим, очень строгое требование к генеалогии всякого, кто объявляет себя евреем. Пока превосходство евреев – всего лишь философская концепция – это и ни хорошо, и ни плохо. Но когда эта идея начинает применяться в деле, получается плохо.
В 20-м веке пришли фашисты (Гитлеро–Ницшеанский национал-социализм), и применили похожую идею в деле. Комментарии тут излишни.
И что же? Сионисты одумались, увидев, как на евреях отразилась идея о том, что один народ лучше других? Нет. До них урок, поданный Богом, не дошёл. Погоревав над жертвами соплеменников, евреи-сионисты (не все евреи – сионисты, как и не все немцы были фашистами) ничего так и не поняли.
Ещё в 1917 году сионисты вступили в переговоры с правительством Великобритании о признании Палестины «национальным домом для еврейского народа». В итоге появился документ, одобренный Британским правительством и подписанный министром иностранных дел Великобритании А. Бальфустом. Содержание документа излагалось в письме на имя почётного президента Сионистской федерации Великобритании и Ирландии банкира Ротшильда (лидер всего сионизма тех лет, использовавший то, что вся банковская система Британской империи зависела от него, как аргумент для достижения желательных ему результатов переговоров):
«…от имени правительства Его Величества … выражение сочувствия еврейским сионистским устремлениям… (далее – текст документа)
Правительство Его величества относится благосклонно к восстановлению национального очага для еврейского народа в Палестине и приложит все усилия к облегчению достижения этой цели. Вполне понятно, что не должно быть предпринято ничего, что может повредить интересам, как гражданским, так и религиозным, нееврейских общин в Палестине…».
Опуская дальнейшие события, скажу то, что и так все знают. В результате появилось сионистское государство израиль (столь же нацистское, как и Великая Германия времён фашизма).
Тут сразу же были нарушены условия, выше изложенные в цитате из документа. Тут уродливое лицо нацизма прорвалось сквозь маску мирного собирания Народа на исторической родине. Начался геноцид сионистами местного населения Палестины, прежде всего, арабов (геноцид до крайней степени, вызывающий яростное сопротивление). Надо бы привести пример, конкретный случай. Потому что просто сказать о геноциде – это лишь констатация факта. А конкретный пример, один случай из бесконечной драмы сионистских зверств, открывает весь ужас геноцида.
Это произошло в 2004-м году, в доме одной из палестинских семей в лагере беженцев Хан Юнис в Секторе Газа. Этот лагерь – один из загонов, куда сионисты согнали арабов с их родной земли, фактически – гетто. Солдатне, охранявшей лагерь, бывало скучно, и они стреляли в арабов. Так, для развлечения. Жертвой одного из таких обстрелов стала семилетняя палестинская девочка. Преступник – солдат израильской оккупационной армии, чья пуля пробила девочке голову. Семья обедала, когда оконное стекло пробила пуля, и прервала последний обед семилетней Раны.
Самое страшное, что этот случай не исключение. Это – «нормальная» практика геноцида.
И всё это в то время, когда сами евреи уже натерпелись геноцида! Но иначе и быть не могло – всякий нацизм, рано или поздно, ведёт к геноциду.
израиль – это именно сионистское государство, что сами сионисты и не отрицают. Это государство, навязанное местному населению чужой волей. Сионизм наконец-то проявил себя во всей красе, показав свою нацистскую суть – идея превосходства одного народа над другими привела к геноциду. Сионизм показал себя родным братом фашизма.
Вместо того чтобы извлечь уроки из 2-й мировой войны, сионисты используют факты холокоста в своей пропаганде. Как только сионистов обвиняют в фашизме, они сразу поднимают вой про антисемитизм. Мол, смотрите, опять на евреев бочку катят! Воистину это виртуозные нацисты – используют преступления одного нацизма для оправдания другого нацизма.
Несмотря на то, что само образование сионистского государства израиль на землях, когда-то брошенных евреями, не вполне соответствовало существовавшим тогда международным нормам (кто давал право правительству Великобритании учреждать новые государства на территории, ей не принадлежавшей?), да и сами условия образования этого непонятного псевдогосударства были многократно нарушены, и нарушаются по сей день, сионисты продолжают устанавливать фашистские порядки в Палестине.
Надо ещё понимать, что сионисты намного опаснее германских фашистов, так как, в отличие от последних, обладают на сегодня ядерным оружием.
Слияния понятий сионизма с еврейским народом – ошибка. Не все евреи – сионисты, а большинство тех евреев-граждан израиля, которые разделяют идеи нацизма (в смысле сионизма) – просто верят мастерски состряпанной фашистской пропаганде.
Сионизм = фашизм. Это доказанный факт. Всякий, кто пытается это опровергнуть – либо лжец, либо слепой.
А что ты думаешь про нацизм вообще, и про сионизм в частности? И что ты думаешь про государства, построенные вокруг нацистской идеи?
Если ты сторонник какой-либо нацистской идеологии, как аргументировано твоё мировоззрение?
Если ты противник нацизма, каковы твои аргументы?"
http://www.radikal.ru
-http://www.radikal.ru
-В сатанізм, "язікі", "діалєкти", гоблінів, ліліпутінів і фашизм, сіонізм і кацапізм вкупі з релігією вуду!
А ось і правда про нашу рідну мову
Мова -- це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбиваються психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, ******* і минуле, його розум і досвід, краса і сила душі. Відомо, що мова кожного народу -- явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово -- це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людсь-кого духу. Вироблення граматичних законів, творення нової лексики -- справа тисячоліть. Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що являє собою розмовну мову, закріплену в знаках. На основі писемної мови в проце-сі історичного розвитку суспільства виникає літера-турна мова, тобто мова державних установ, громад-ських організацій, навчальних закладів, науки, преси, театрів, а пізніше -- кіно, радіо, телебачення тощо. Незаперечною аксіомою є і те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.
Будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо, адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, не достатньо для повноцінного дослідження мови. Безперечно лише те, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених. Наприклад, такі з них, як, Павел Шафарик Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов'янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.
Про давність української мови свідчать і давні фольклорні твори, наприклад календарно-обрядові пісні. Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби. Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Висловлюється припущення, що писемність на території України мала кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор'я користувалася абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам'яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев'яних дощечках або на бересті - матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов'язують створення слов'янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов'янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді ченця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.
Збереглося "Житіє Кирила", написане, як вважають, його братом Мефодієм. З нього дізнаємося, що просвітницька місія Кирила полягала насамперед у проповіді християнства серед слов'ян. Це були часи, коли християнство вже відчувало теологічні суперечності між Римом і Константинополем.
Діяльність місіонерів, які проповідували християнство латинською мовою, успіху не мала. Тоді Моравський князь Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов'янські мови. В цей час Кирило повернувся з хозарської місії, де намовив кагана охрестити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов'янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов'ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на ******* українську абетку, то очевидно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є кілька цілком слов'янських. Може, це їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у "Житії" повідомляється про створення ним абсолютно нового алфавіту. Слід зауважити, що поряд з кирилицею і одночасно з нею існувала інша абетка, яка відома під назвою глаголиці і мала не звичайний характер завитків. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та інші) вважають, що Кирило створив саме глаголицю - штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж "кирилиця" закріпилась за нашою та деякими іншими слов'янськими абетками (напр. болгарською) ще з давніх часів через плутанину, або просто для уславлення видатного місіонера.
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської; літери визнано протокирилицею. Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником для пам'яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці? Вона простіша - має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов'янські (Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому - 43. частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як юси, глухі голосні, омега та інші поступово зникали як зайві.
Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Тому що це не була природна мова, якою розмовляв народ.
Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв'язку з історією народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація української літературної мови тісно пов'язана з істрією українського народу.
Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації виявилися спірними, адже вони ґрунтувалися на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбила ні на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови. Українська літературна мова розвивається і збагачується насамперед за допомогою нової лексики, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення літературних стилів, засобів вираження думки тощо.
Нині потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина "давньоруська" мова, спільна для "трьох братніх народів".
Ця ідеологічна догма нав'язувалися всім, без винятку науковим інститутам саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР. Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку".
У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" (1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х - ХІ ст.. (Ізборник Святослава, 1073 р.), простежив розвиток південно руської мови XIV ст., яка вже була близькою до ******** української мови, а також мову літературних творів XV - XIX ст. в її розвитку. Вчений також вказав на необхідність об'єднання обох літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі української мови центральної України.
Риси української мови чітко помітні у давньоруських пам'ятках. Це насамперед українська лексика: ******, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) та ін.
Для уважного читача давньоруських пам'яток відкривається ряд фонетичних рис української мови: німая, сім'я, стіни (пор. з рос. немая, семья, стены); перехід Е в О після шиплячих: жона, чоловік, нічого, замість жена, человек, ничего; кінцева літера В у дієсловах там, де в російській мові Л; ходив, косив, брав. Ці явища академік А.Кримський знайшов у збірнику Святослава 1073 р. Досить часто в пам'ятках староруського письменства зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних Г-З, К-Ц, Х-С в давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, кожухе). Або споконвічні українські форми займенників: тобі, собі (рос. тебе, себе) тощо.
Багатий матеріал для дослідників дає така граматична категорія як дієслово. Тут знаходимо стільки українських форм, що самий лише перелік їх переконливо засвідчує: південноруські пам'ятки писалися літописцями українського походження. Це м'яке закінчення 3-ої особи: носить, косить (пор. рос. носит, косит) або зникнення флексії -ть: є (замість есть), бере (замість береть), буде (замість будеть). Цікаво, що в українській мові збереглась більш архаїчна форма майбутнього часу порівняно з російською: знатиму, читатиму, робитиму (пор. буду знать). У давнину ця форма мала такий вигляд: знати + имамъ (де имамъ - допоміжне слово, яке загубило початкове И і видозмінилося в ******* українську форму). Дуже давня також кінцівка -МО в дієсловах: знаємо, ходимо (пор. рос. знаем, ходим). Агатангел Кримський стверджує: "... порівняльно-історичні міркування показують, що оце -МО далеко старіше навіть від доби Київської держави". У своїй праці "Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася" він робить висновок: "Мова Наддніпрянщини і Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі ******* малоруські особливості". Про ******* російську мову він писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня".
http://www.radikal.ru [Зображення недоступне]
Для вивчення історії мови велике значення має лексикографія - галузь мовознавства, яка займається укладанням словників та вивченням їхньої історії. Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так "Повість врем'яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав. У Збірнику Святослава є цілий розділ, де подано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих "проізвольників" - записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Все це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.
У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Р?чъ жидовскаго языка преложена на роускоую, неразоумно на разоумъ", де так пояснювалися давньоєврейські імена: Сара - приди, Ревекка - радость, Рахіль - присщеніє; а також деякі географічні назви та деякі грецькі імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV ст. переписувачі додали ще 350 слів. Другим відомим в Україні словником був словник 1431 р. під назвою "Тлкованіє неудобъ познаваемомъ въ писаныхъ речемъ…", в якому пояснювались слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.
Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об'єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці - безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.
Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: "Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький); "Українці - стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев'ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657); "Українці - це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807); "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).
Ось як красномовно пише про це Делямар (1869): "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".
Питанням порівняльної лексикографії української та російської мов займалися як російські, так і зарубіжні вчені. Наприклад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов'яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов'янського . тому процес ослов'янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини - величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші народи.
Наприклад: українське лихий - злий, поганий, у московітів лихой - смелый, удалой; українське лаяти - сварити, у московитів лаять - гавкати; українське дитина, у московитів детина - здоровий чоловік; українське запам'ятати, - у московитів запамятствовать - забути; українське вродливий - красивый, а в росіян це уродливый. І таких прикладів повного переосмислення слів можна навести безліч.
Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.
Такої ж думки дотримуватися і академік Микола Марр. У праці "Скифский язык" він писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська мова.
У Російській імперії завжди порушувався закон рівноправності мов. Мова переможниця (російська) платить за свою перемогу дорого: це не тільки агресивність підкорених нею народів, але й свідоме і несвідоме спотворення ними "панівної" мови.
Філологи відзначають, що російська мова у "післяжовтневі" роки перестала поповнюватися термінами філософського, політичного, економічного словника інших мов, як це було наприкінці XIX ст. Заборонялося вживати складні звороти мови з метою максимально наблизити її до мови простолюду. Поетичне слово поглиналося словом прозаїчним. Отже, російська мова свідомо нівелювалася, скорочувалася, елементаризувалася; культивувалася трафаретна газетна мова, мова постанов, звітів, рішень; команд, доносів. Витворився загальносоюзний спрощений для вжитку лексикон.
Різниця в історичному розвитку двох мов у тому, що російська насаджувалася законодавчо зверху вниз, а українська, навпаки, знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості.
Ідеологічна наша домінанта визначалася століттями і ґрунтується вона на високих національних цінностях, що вирізняли нашу націю з-поміж всіх інших і поширювались на величезних наших етнічних просторах. Наша національна свідомість формувалась на філософії, яка мала в своїй основі життєстверджувальну ідею Софії - Мудрості, що була поставлена в центрі нашого великого Києва, героїчній і трагічній історії, релігійній зорієнтованості на неодмінне воскресіння. Саме тому наш народ найменш перейнятий фаталістичною ідеєю кінця світу і це надає нашій національній думці особливого забарвлення. Адже наші національні ідеї неперехідні.
Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, - явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.
Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов'янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж.
Мова формує людину, вона ж є знаряддям розвитку суспільства, виконуючи пізнавальну, комунікативну й художньо-образну функції. Якщо мові властиві всі три функції, то це означає, що процеси її життєдіяльності відбуваються нормально, а це відображається в її значеннєвій стилістичній, а частково й матеріальній структурі. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.
Коли якийсь діалект довго відірваний від масиву рідної мови, він може перетворюватись в літературну мікромову. Такою, скажімо, є русинська - з походження українська - мова в Югославії. Працюють над примноженням багатств писемної мови польські лемки. В основі швейцарського варіанту німецької мови лежать місцеві діалекти. Вони, проте, постійно взаємодіють з літературною німецькою мовою, що створює сприятливі умови для підвищення соціального статусу діалектів. Якщо швейцарець заговорить літературною німецькою мовою із своїми земляками, то він зустріне іронічне, навіть негативне ставлення до себе. Швейцарсько-німецький діалект виступає як засіб національного відособлення та ідентифікації германо-швейцарців.
Що ж таке рідна мова? Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і М.Теленкової "Язык, усваиваемый ребёнком в раннем детстве путём подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. ******* електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... учені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".
Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: "Мова - це п'ята ефірна стихія, яка ******* національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова - це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу. Зменшується об'єм пам'яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу".
Українська мова - національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни. Але навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання програми розвитку української мови як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема ані сліду, прагнення, особливо у виборчих компаніях, домогтися офіційного (державного) статусу російської мови. Отже, комусь вигідно за допомогою мовного питання, яке перебуває на поверхні розуміння більшості населення, поглибити розкол у нашому суспільстві, домогтися загострення міжнаціональних стосунків.
Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:
"Відберіть у народу все - і він усе може повернути; але відберіть мову - і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу - вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"
Мова як засіб організації трудових процесів бере участь у створенні культури матеріальної і духовної, змінючись і збагачуючись разом із їх розвитком. Вона входить обов'язковим компонентом як у процес розвитку суспільства, надаючи в його розпорядження найновіші досягнення творчої думки, так і в процес його самозбереження, виступаючи засобом зв'язку між різними поколіннями, що беруть участь у творенні національної культури. Отже, мова є одним із головних засобів, за допомогою яких створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління до покоління, тобто вироблення культурної традиції народу. Українську мову знають у світі насамперед за без-смертними мистецькими зразками класиків і народ-нопоетичною творчістю. Визначний учений Росії І.І.Срезневський стверджував, що українська мова -- «одна з найбагатших мов слов'янських» і назвав її «поетичною, музикальною, мальовничою».
Відомий російський письменник Микола Берг із захопленням писав про українську мову і пісню: «Ча-рівна, ніжна й граціозна», а Лев Толстой додавав:
«Скільки в них краси і грації, скільки дужого, молодо-го почуття й сили!» Любив «чарівні мелодії україн-ської народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову» М. Горький, на-родну поезію України він назвав «апофеозом краси».
Мова, як відомо, є основним знаряддям людських стосунків, нею повсякчас користуються люди, вислов-люючи свої думки, спрямовуючи свою діяльність до певної мети. Без мови не може існувати і розвиватися суспільство, бо за допомогою мови люди налагоджу-ють своє виробництво, передають нащадкам величезний досвід, набутий людством протягом віків. Ми думаємо, як правило, словами. Мова і думка йдуть поряд. Освіта, наука, мистецтво, культура по-в'язані з мовним вихованням, вони не можуть розви-ватись, якщо занепадає мова -- найголовніше і найбагатше джерело національної духовності.
У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею народжується й найприродніше єднання -- народ. Мова стає тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилася мова --виникає, починає діяти народ. То ж не див-но, коли наступає загроза зникнення мови,--надходить і загроза смерті народу, носія мови.
Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комуніка-ції, інструменту порозуміння між людьми, спілкування між на-родами. Насправді це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки куль-тури, світоглядні ідеї, свою самобутність. У ній вся розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, прагнень, ідей. З нею і тільки через неї розвивається культура. І в цілому світі, в кожному випадку це явище неповторне, у всіх відношеннях самобутнє, однакове за своєю природою з іншими і відмінне в своїй окремішності. Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права відбирати мову. Коли ж народ сам, добровільно чи під примусом, стає на шлях зре-чення рідної мови,-- він стає на шлях самогубства.
Нині історія дала нашому багатостраждальному народові можливість пробудитися, відродити почуття гідності, оглянутися на своє минуле, побудувати вільну державу. 24 серпня 1991 р., день проголошення неза-лежності України, нині відзначається як всенародне свято.
У світі налічується близько трьох тисяч мов, спо-ріднених і далеких одна від одної. Близькоспорідненими є східнослов'янські мови (російська, українська, білоруська), близькими до них є інші слов'янські мови (польська, чеська, словацька, болгарська, македон-ська, сербохорватська, верхньолужицька, нижньолужицька). У Європі існують ще германські (німецька, датська, шведська, англійська) та романські (фран-цузька, італійська, іспанська, португальська, молдав-ська, румунська та ін.) мови. Ці групи мов становлять одну сім'ю індоєвропейських мов. Є багато мов інших систем.
Україна, що виборола свою незалежність, увійшла нині в сім'ю європейських народів, і її державна мова посіла своє належне місце серед мов світу.