Особливості національного "підприємництва" у прифронтових містах
Черга з авто під Волновахою подібна до черги на Шегині, польсько-українському кордоні. Хто був там - згадає й здригнеться. Це "донецькі", котрі вертаються до свого міста. Спека, загустіле, немов смола, повітря, люди виходять із машин, проте просто неба не легше. Стояти доводиться годинами, іноді черга сягає 400-от машин. Спітнілі, зморені обличчя без жодних емоцій, проводжають поглядами наш військовий "течик", котрий оминає чергу. За словами бійців на блок-постах, багато хто їздить до Маріуполя чи інших міст на закупки - чи то для себе, чи то на перепродаж.
Найбільше в цій картині вражає підприємливість місцевих - подібні черги давно стали місцем заробітку активних мешканців прифронтових міст. До послуг тих, хто чекає на перетин кордону з тимчасово окупованими територіями - бензовози, що заправляють автівки просто на місці, імовірно - всюдисутні кава-чай-пиріжки. Але найпікантніша форма "бізнесу" - це зайняте місце в черзі. Тобто, водієві місцеві мешканці заздалегідь бронюють місце, йому ж лишається лише зайняти ланку та відпустити того, хто вистояв чергу замість нього. Якщо вірити ресурсові donbass.ua, то ціна такого "задоволення" становить 500 гривень. Не здивуюся, якщо наступним етапом розвитку місцевого "бізнесу" стануть "дівчата за викликом" та інші сумнівні задоволення.
Парадокс депресивного регіону - це протиставлення пасивності загальної активності індивідуальній. Стихійний бізнес - взагалі унікальне явище, і воно притаманне не лише містам східного регіону. Подібне донедавна можна було бачити біля того ж таки, вже згаданого пропускного пункту в Шегині, коли люди натовпами каталися до сусідньої Польщі продавати цигарки й алкоголь, провозячи свій товар часом у найпікантніших і найнесподіваніших містах. Ніхто не ворушитиметься задля того, аби змінити щось на краще на рівні району чи області, таке навіть не спаде на думку, проте кожен має на умі тисячу і один спосіб як викрутитися, підзаробити, зрештою, вижити (адже всі ці вигадки - запорука виживання, іноді в прямому сенсі слова). Зв'язок між "я" і "світ навколо" відсутній. "Ця держава мені нічого не дала, чого я маю за неї тут стояти? - розмірковує 30-річний боєць ЗСУ, шахтар та уродженець Донбасу. - Єдина моя причина бути тут - вірність присязі". Для мешканців східних міст стає дивом приїзд волонтерів чи громадських організацій із культурними програмами, фестивалями, безкоштовними книжками й майстер-класами тощо, для них відкриття, що можна щось робити для громадськості просто так, "з любові до мистецтва". "Дякую, що показали нам, що дарувати - це круто!" - почули ми свого часу від мешканця Сєверодонецьку під час вуличного фестивалю, в рамках якого людям дарувалися книжки.
У прифронтових містах проблем та больових точок не злічити. Втім, як і в інших маленьких містах та селах України. Проте не дає спокою спокуслива думка: якби ж винахідливість та енергію місцевих мешканців спрямувати у конструктивне русло, у напрямку допомоги нашим бійцям, певно, ми би давно виграли цю війну.
Принаймні, на рівні свідомості.
Причина - Україна зґвалтована та розорена олігархічним капіталізмом. Тому й війна. А тому- 30-річний боєць розмірковує "Ця держава мені нічого не дала, чого я маю за неї тут стояти?" - правильно, як інакше, бо він виріс під час становлення та панування олігархії, якій плювати на цю країну та того бійця...а -
ви шипите про спрямування енергії у конструктивне русло, нісенітниця повна
По-друге, так, безумовно, держава паразитує, олігархат - це зло. Але якби не було руху добровольців, якби не було волонтерського руху - думаєте, ми були би на тих позиціях, на яких є зараз? Думаю, триколор уже би висів у Києві.
Какая страна, такое и государство. То же касается и Украины. Что выбрали, то и имеем. И не надо разделять на "плохое государство" и "прекрасный украинский народ". Надо работать, строить нормальное государство. Включать мозги на выборах в том числе.