ОДКРОВЕННЯ РОМАНА ВАЩУКА і ПАРАДОКС ДЕМОКРАТІЇ

Як відомо слово "демократія" походить від грецьких δῆμος "народ" + κράτος "влада" і дослівно означає "народовладдя". Іншими словами, демократія - це самоврядування певного народу. В давніх Атенах вона була прямою та безпосередньою, хоча і обмежувалась участю в управлінні полісом повнолітніх вільних чоловіків, що мали статус громадян. В сучасних державах громадяни здебільшого беруть участь в урядуванні через органи представницької демократій. Хоча іноді (приміром у Швейцарії чи Каліфорнії) громадяни доволі часто ухвалюють важливі рішення на референдумах та плебісцитах без посередництва представницьких інституцій.

Народовладдя може приймати різні форми. І ми інтуїтивно розуміємо, що таке влада. Якщо зовсім просто, то це ухвалення обов'язкових до виконання рішень та спроможність забезпечити їхнє виконання/дотримання, незалежно від бажання окремих суб'єктів, яким вони адресовані. Але ми рідко замислюємось, яка спільнота може вважатися "демосом" - народом. Бо демократія можлива лише за наявності зрілої нації, здатної самоорганізуватись у політію – політичну спільноту.

Далекого вже 1993 року Конституційний суд Німеччини, досліджуючи конституційність відмови від частини суверенітету ФРН на користь Європейського Союзу у своєму славнозвісному Маастрихтському рішенні, задався питанням: чи є Європейський Союз "політією". Відповідь суду була негативною, оскільки ЄС (принаймні на той час) бракувало "постійної та вільної взаємодії суспільних сил, інтересів та ідей, внаслідок якої політичні цілі уточняються та модифікуються, і в результаті якої громадська думка формує політичний курс". Іншими словами, у справжній демократії політичні рішення народжуються у постійній взаємодії громадян та органів публічної влади. Ба більше, громадяни мають усвідомлювати сутність та вплив цих рішень на їхнє життя.

Це одне з найбільш відомих рішень одного з найбільш впливових та авторитетних конституційних судів світу. Воно з усією серйозністю сприймає головну аксіому демократії: "джерелом влади є народ". Народ як політія. Бо демократія - це більше ніж вибори, це постійний живий зв'язок між виборцями та інститутами публічної влади. І постійний вплив посполитих на ухвалення політичних рішень. Тому справжня демократія не гарантує правильних, або ефективних, або найкращих рішень, але вона забезпечує причинно-наслідковий зв'язок між преференціями виборців та рішеннями представницьких органів, які вони обирають.

Саме тому справжню демократію не можливо трансплантувати ззовні. Її не можуть побудувати іноземні радники та консультанти. Вона не може вирости на гранти міжнародної технічної допомогти чи під тиском міжнародних фінансових інституцій. Бо справжня демократія, це коли народ сам вирішує свою долю і навчається нести відповідальність за свої рішення. А не звинувачувати в усьому Путіна, МВФ, президента, уряд, парламент і бозна кого, але тільки не себе. Демократія - це дорослішання, яке не гарантує від помилок (радше передбачає їх наявність), але дає безцінний досвід навчання на власних помилках та виховує мужність брати на себе відповідальність за власну долю.

У своєму чудовому виступі посол Роман Ващук volens nolens проілюстрував на українському прикладі засадниче протиріччя між розбудовою демократії та реформами, які проводяться під тиском ззовні. Так, такі реформи можуть бути корисними для держави у короткостроковій перспективі, як лікування дитини проти її волі може піти їй на користь. Але таке "зовнішнє управління во благо" прирікає суспільство на вічний інфантилізм, перешкоджає його дорослішанню та перетворенню на політію.

Символічно, що наші західні партнери, які лобіювали реформи в Україні після Революції гідності, обрали своїми головними союзниками саме інфантильних "громадських активістів" з вельми обмеженим життєвим досвідом. Ці галасливі та самовпевнені "реформатори", символом яких став Віталій Шабунін, ніколи не воювали, нічого не будували, нічим не торгували (аби вижити у лихі 1990-ті), і навіть рідко пробували нелегкий хліб держслужби. І саме тому замість комунікувати нашим західним партнерам справжні болі та сподівання українців, сперечатися з ними про діагноз та методи лікування українського суспільства, вони лише геніально тримали ніс за грантовим вітром, працюючи не на українське суспільство, а на грантодавців.

На жаль, наші західні друзі переплутали героїзоване в їхній свідомості "громадянське суспільство" (яке здебільшого перетворилось на колективного підрядника західних посольств та міжнародних фінансових інституцій) з українським народом. А справжня демократія це про народ (we the people), а не про професійних активістів, які впевнені, що знають правильні розв'язки будь-якої проблеми. Справжня демократія – це про тих забутих усіма реформаторами "маленьких українців", які раптом проголосували за Зеленського-Голобородька навесні 2019-го. Тих українців, які говорячи на суржику гинули за Україну на східному фронті і їхали до Польщі чи Росії на заробітки, аби якось прогодувати родину. Які не платять податки і не роблять відрахувань до Пенсійного фонду, бо перманентно не довіряють державним інституціям і не сподіваються дожити до пенсії...

І тому Заходу на часі визначитись: він воліє допомогти Україні стати справжньою демократією – політією, в якій voluntas populi suprema lex. Чи прагне остаточно перетворити Україну на "експериментальний майданчик", на якому можна здійснювати ризиковані випробування, які їхні власні народи ніколи не дозволять проводити у них на батьківщині.

Та й українцям на часі зрозуміти, що реформуючись лише через напучення з Берліну чи Брюсселю, через окрики з Вашингтону чи зупинення кредитування від МВФ, ми ніколи не подорослішаємо, не здолаємо свій інфантилізм і не станемо справжньою політією, в якій тільки і можливе демократичне урядування.