На захист живої української мови, яку чомусь вважають суржиком

31.ІІІ.1929 Українська академія наук ухвалила новий український правопис. У середовищі мовознавців його звали «голоскевичівкою» (за іменем ідеолога-розробника Григорія Голоскевича). Втім ширше відомим він став як «скрипниківка» (за іменем наркома освіти Миколи Скрипника) чи просто «харківським» (за тогочасною українською столицею). 

В основі нової правописної системи лежав не просто галицький варіант української, а фактично галицька книжна мова. Та якою, в побуті ніхто не говорив в принципі. Нею лише намагалися спілкуватися дуже вузенькі кола інтелігенції.

Правопис викликав хвилю протесту одразу ж по запровадженню. Обурювалися передусім українські вчителі. Адже від запровадження української в школах чекали того, що освіта стане більш доступною, адже вона буде на народній мові. А виходило так, що навчання переводили з однієї частково зрозумілої мови на іншу частково зрозумілу мову. 

Правопис прожив недовго. У 1933 українізацію було остаточно згорнуто (з огляду на Голодомор ми маємо розуміти, що відбулося це передусім фізично). Правописання з однієї крайності було кинуто в іншу – радянські мовознавці взялися всіма способами зближувати українську літературну норму з російською. А харківський правопис зажив своїм життям в діаспорі, все далі відриваючись від основного масиву українських мовців.

З кінця 1990х скрипниківку в Україні намагаються повернути. Аргументація - постмодерна (говорю так, щоб лишатися в межах цензури). З наркома Скрипника та націонал-більшовиків 1920х намагаються ледь не українських націоналістів зліпити (це дуууже далеко від істини, це як троцкізм вважати єдиною альтернативою сталінізму). 

Сьогодні у нас існує і швидко розвивається фронт мовного пуризму, коли люди поза мовою не помічають України. Насправді ж, це такий же полюс неадекватності як і борці за російську мову в Україні. Зусиллями цих лінгвопуристів значна частина східняків сумнівається у власній українськості. Активні борці з суржиком навіть не розуміють, що він (суржик) на порядок ближче до живої української, ніж їх книжний винахід 1920х. Те, що зараз називають суржиком (я говорю про народну мову, а не про дикий треш типу «азірівки») - насправді є питомою лексикою Українського Сходу. В літературна норма РФ (сучасна російська мова) найімовірніше прийшла з цих теренів, а не навпаки. 

І якщо вже говорити про війни правописів, то правда вочевидь не десь посередині, а взагалі поза їх контекстом. Адже в бою за те як правильно «прінтер» чи «принтер» вони зовсім забули те, що колись мову варто було збагатити словом «друківник». 

📷 На фото  - літера «ґ», для живої української лексики не притаманна, використовується здебільшого у словах іноземного походження. А от літера «ї» відображає чисто українське звучання.