Реалії російського кораблебудування

Які існують можливості впливати на зростаючі апетити Росії щодо панування на морі ?

В останнє десятиліття Росія все частіше намагається грати м'язами перед обличчям решти світу. Місцевій пропаганді та засобам масової інформації вдалось досягти певних успіхів у переконанні Заходу в потенційній небезпеці такої гри. Втім, реальна ситуація є дещо інакшою: можливості Росії не відповідають її амбіціям, а критичні потреби Росії можуть контролюватися.

Йдеться насамперед про морський потенціал країни з третьою за величиною береговою лінією в світі. Маючи берегову ділянку в 38,000 кілометрів, Росія мала б контролювати величезну кількість морських територій, нарощуючи там свою військову потужність. Однак, можливостям російської суднобудівної промисловості все ще далеко до рівня національних політичних амбіцій і вона не може задовільнити потреби у військово-морських силах на морі.

Після розпаду СРСР ВМФ Росії різко втратили боєздатність. Порівняно із "золотою ерою" радянського флоту в 1985 році, в наступні 30 років кількість бойових платформ скоротилась в десять разів, кількість підводних човнів – з 408 до 30, великих надводних кораблів – з 703 до 46, а бойових катерів – з 450 до 60.

Протягом цього часу російська суднобудівна промисловість сильно постраждала від економічної кризи. З 1990 по 2010 рік вони завершили будівництво лише кількох військових кораблів та підводних човнів радянських часів, таких як атомний підводний човен проєкту 955 "Юрій Долгорукий", який будувався протягом 17 років (1996-2013). Багато російських експертів вважають великою вдачею той факт, що їхня військова суднобудівна промисловість взагалі змогла вижити в ці часи – насамперед завдяки деяким іноземним замовленням.

Після відносної стабілізації економіки в 2010 році було прийнято першу Російську державну програму кораблебудування-2020. Згідно з цим документом, до 2020 року ВМФ Росії очікували отримати вісім атомних ракетних підводних човнів стратегічного призначення, вісім багатоцільових атомних підводних човнів, вісім дизель-електричних підводних човнів, два десантних кораблі-вертольотоносця, близько 15 фрегатів і 35 корветів, а також велику кількість допоміжних суден. Частиною цієї програми стало посилення Чорноморського флоту. Будівництво фрегату проєкту 1135.6 та підводних човнів проєкту 636.3 – по шість одиниць кожного – здійснювалось за знайомим лекалом. Це були ще радянські проєкти, які використовувались навіть для експортних постачань. Також планувалося будівництво нових проєктів для повномасштабної заміни всього спектра військових кораблів, підводних човнів та допоміжних суден радянського виробництва. Їхнє будівництво значною мірою залежало від імпорту: газових турбін з України, дизельних двигунів з Німеччини, десантних кораблів з Франції та різних типів корабельного обладнання з інших західних країн. Тут напрошуються цікаві історичні паралелі: в процесі створення флоту Російської імперії у 10-х роках двадцятого століття, а також під час будівництва великого флоту довоєнного СРСР ця промисловість також була дуже залежна від імпорту.

Стратегія морської діяльності Російської Федерації-2030 була затверджена в грудні 2010-го. Цей документ ставив перед собою амбітні цілі: зберегти друге місце в світі за рівнем потужності флоту, провести масштабне морське будівництво та створити угрупування авіаносців. Втім, вже в перші десять років її впровадження пішло не за планом. Після окупації Криму в 2014 році, країни НАТО та Україна ввели російське ембарго, що мало серйозний вплив на військову промисловість РФ. В результаті, два вкрай необхідні десантних кораблі, побудовані у Франції, не прибули до російського порту. З Німеччини перестали надходити вищезгадані дизельні двигуни, з України – газові турбіни. Будівництво деяких великих кораблів зупинялось прямо на верфях. Нові замовлення дизельних двигунів для інших платформ, зокрема ракетних та протидиверсійних катерів, необхідно було шукати вже в Китаї, а відповідно – повністю переглядати проєкти. Але найголовніше, Росія повинна була вирішити проблеми імпортозаміщення та почати розроблення власних суднових двигунів. Наслідком цього стала щонайменше п'ятирічна затримка в будівництві військових кораблів. Замість фрегатів і есмінців ВМФ Росії почали замовляти кораблі менших класів. За останні п'ять років в експлуатацію було введено велику кількість суден із ненадійними китайськими дизельними двигунами: патрульних корветів типу "Василь Биков" проєкту 22160, ракетних корветів "Буян-М" проєкту 21631 та "Каракурт" проєкту 22800. В колі різних експертів ці кораблі критикуюються за обмежену боєздатність та сумнівний дизайн.

Ще одна проблема полягає в тому, що різні російські верфі по-різному будують одні й ті ж самі проєкти військових кораблів. Вони мають схожий зовнішній вигляд, але різний склад відсіків всередині, що ускладнює їх ремонт та модернізацію. Серед яскравих прикладів – корвети "Стерегущій" проєкту 20380 та великі десантні кораблі "Іван Грен" проєкту 1171.1. В інших випадках невдале проєктування призводило до того, що модернізація виявлялася дуже неефективною з огляду на витрати, і проєкти було призупинено. Так, на деяких підводних човнах ВМФ Росії проєкту 877 класу "Кіло", планові модернізаційні роботи було припинено, а човни навіть виведено з експлуатації згодом. Схожа історія трапилась із модернізацією важкого атомного крейсера "Адмірал Нахімов" проєкту 1144.

Результати реалізації першої Російської державної програми кораблебудування-2020 не відповідали початковим амбіціям. До кінця 2020 року ВМФ Росії отримали чотири ракетні підводні човни стратегічного призначення (50% від плану), два атомних підводних човни (25%), вісім звичайних підводних човнів (100%), п’ять фрегатів (33%) та сім корветів (20%).

Будівництво нового російського авіаносця – питання досі відкрите, здається дуже складним з технологічної точки зору та занадто дорогим для державного бюджету – його ціна може скласти 600 мільярдів рублів (8,5 мільярдів доларів). Якщо додати до цього ціну авіакрила, яка становить близько 100 мільярдів рублів (1,4 мільярда доларів), отримаємо два поточних річних бюджети ВМФ Росії на закупівлю зброї. Росіяни ж вважають, що для операцій на морі їм потрібні 3 таких авіаносці. За деякими оцінками, перший військовий корабель такого типу зможуть побудувати лише в 2033 році, але досі незрозуміло, де саме, – усі радянські авіаносці були побудовані в українському Миколаєві.

Реалії російського кораблебудування – небезхмарні та сповнені викликів. За технологіями будівництва вони досі багато в чому відстають від своїх західних колег, а їхній бюджет повністю залежить від продажу нафти та газу. Всі ці фактори формують перспективні умови для впливу та контролю зростаючих апетитів Росії щодо панування на морі.