Чому говорити з росіянами варто, але не всім
Думка про те, що росіянам сьогодні немає сенсу будь-що пояснювати, на перший погляд видається раціональною. Як справедливо пише директор правових програм Українського інституту майбутнього Олександр Чебаненко, широкі маси населенні росії в цілому перебувають під впливом тамтешньої пропаганди. А багато опонентів режиму звідти вже виїхали.
Проте "в цілому" та "багато" аж ніяк не означає "поголівно". Будь-які узагальнення – штука, відома оманливістю. Жодна соціологія сьогодні не може показати, скільки підданих путіна активно підтримують ідеологію рашизму (здається, цей термін вже не потребує роз’яснень), скільки – елементарно бояться сказати "ні" (хоч би в тих же соцопитуваннях), і так далі.
Тим паче неможливо спрогнозувати зміни настроїв у майбутньому. Коли автор цих рядків придумав неологізм "скрєпостниє", він мав на увазі саме те, що нинішні росіяни психологічно прикріплені до "скрєп" так само, як їхні далекі предки були законодавчо прикріплені до землі. Але ж психологія живе за власними законами.
Зазвичай людині важко різко відмовитися від звичної картини світу. Втім, у випадку росіян це не обов’язково "вєлікая расія". Рішення путіна розпочати повномасштабний напад на Україну було не лише злочинним, а й ірраціональним. У цьому новому світі чимало російських "скрєпостних" щосили чіпляються за звичний хід думок всього лише тому, що так чинити притаманно людям взагалі, населення росії тут – ніяк не виняток.
Проте ж не є тут винятком і українці. Ми бачимо наслідки рашистської агресії наочно, і тому не можемо сприйняти своїх візаві "з-за порєбріка". Справедливо покладаючи на населення росії провину за виникнення і укріплення рашизму, ми здатні ділити їх лише на відвертих злочинців і тих, хто прикидається "хорошими русскімі". Але в цій емоційній дихотомії випадає з поля зору якраз раціональне: питання не "хороших", а "корисних".
Грубо кажучи, а що для нас важливіше: "поки що нереальне" (щоб всі росіяни просто зараз гучно покаялися в злочинах своєї країни) – чи "поступово неминуче" (щоб вони хоч би почали притомно ставитися до свої пропаганди, яка ці злочини вихваляє)?
Перше починається з другого, й ніяк інакше. Якщо хтось хоче покращити задачу нашим ЗСУ й не знає, чи достатньо робить – тут теж є поле для діяльності. Але чого тут немає, то це – місця для емоцій.
Можна провести певну аналогію з розвідкою. От якраз нещодавно голова ГУР МО Кирило Буданов розповідав пресі про те, яку роль в опорі загарбникам відіграє наша агентура "з того боку". Але ж немає підстав сумніватися, що в своїй роботі розвідка далеко не завжди вдається до ідеалістично-чистих методів. Так просто не буває.
А це, зокрема, означає, що далеко не всі агенти України є "хорошими русскімі" в розумінні нашого обивателя. Дуже можливо, що таких немає взагалі. Але для розвідки це має другорядне значення.
В інформаційній війні все те саме.
А говорити, що пропаганда матиме сенс тільки "після нашої Перемоги" – це приблизно те саме, як "до Перемоги" відмовлятися від агентурної роботи, бо ж там усі зомбовані )) Можна провести й іншу паралель: усі ми знали, що російська армія значно більша за нашу. І що ж тепер було, здаватися?
Інформаційно-психологічна робота в тилу супротивника теж наближає перемогу. В людській історії навряд чи є війна, під час якої цим нехтували б.
Інша справа, що для такої роботи потрібно мати відповідні навички плюс сильний самоконтроль. Автор цих рядків на власному досвіді знає, якою великою проблемою є друге – навіть за наявності першого. Тому в цілому такою роботою мали б займатися відповідні підрозділи спецслужб.
Проте на це Україна, по суті, сьогодні не має ресурсу.
Але якщо хтось із громадян має, як то кажуть, час і натхнення – то їхні дії будуть недаремними.
- P. S. Автор ще на початку війни намагався зібрати докупи практичні рекомендації в цій справі. Дещо згодом це робили й інші, багато хто робить і зараз. Тож, знов-таки, хто готовий – приєднуйтеся.
