Воювати - це честь, а не покарання

- Що у вас сьогодні?
- Лютий треш.
- Ти ж вчора це казав.
- Виявилося, що вчора була лайтова версія.
- А завтра казатимеш те саме?
- Скоріш за все… З кожним днем все лютіше. Навіть мені стає дивно, звідки у них стільки ненависті до нас.
- Зрозуміло… Які плани на завтра?
- У мене?.. Ха! Вижити!
Приблизно такі діалоги телефоном у мене щодня. Дійсно, війна все лютіша, все важча.
Є втома, від якої тупієш.
Є відповідальність, яка зводить з розуму.
Є вдячність за допомогу волонтерам і звичайним небайдужим людям.
І є ті, що поруч, що не підведуть, що стали пліч-о-пліч з перших днів.
Є ще певне здивування, коли чуєш, що когось "карають" відправкою на фронт, ніби це якась зона чи катівня. Лякають повістками, роздають їх якимось покидькам… Тут що - клоака? Сюди треба скидати весь непотріб?
Я багато чого і кого бачив на війні, і можу впевнено сказати: є різні, але фронт досі тримається завдяки порядним, мужнім та відданим людям, а не отім "арештантам", яких так вперто сюди сватають.
Воювати - це честь, а не покарання.
І, да. Ми переможемо.
А після війни ми знову проголосуємо за "поржати" 👍