Воювати - це честь, а не покарання

- Що у вас сьогодні?

- Лютий треш.

- Ти ж вчора це казав.

- Виявилося, що вчора була лайтова версія.

- А завтра казатимеш те саме?

- Скоріш за все… З кожним днем все лютіше. Навіть мені стає дивно, звідки у них стільки ненависті до нас.

- Зрозуміло… Які плани на завтра?

- У мене?.. Ха! Вижити!

Приблизно такі діалоги телефоном у мене щодня. Дійсно, війна все лютіша, все важча.

Є втома, від якої тупієш.

Є відповідальність, яка зводить з розуму.

Є вдячність за допомогу волонтерам і звичайним небайдужим людям.

І є ті, що поруч, що не підведуть, що стали пліч-о-пліч з перших днів.

Є ще певне здивування, коли чуєш, що когось "карають" відправкою на фронт, ніби це якась зона чи катівня. Лякають повістками, роздають їх якимось покидькам… Тут що - клоака? Сюди треба скидати весь непотріб?

Я багато чого і кого бачив на війні, і можу впевнено сказати: є різні, але фронт досі тримається завдяки порядним, мужнім та відданим людям, а не отім "арештантам", яких так вперто сюди сватають.

Воювати - це честь, а не покарання.

І, да. Ми переможемо.