Психологічна підтримка через гру: як методика Олександра Сімачова допомагає дітям у період війни
У період повномасштабної війни в Україні одним з найгостріших викликів стало збереження ментального здоров’я дітей. Переїзди, втрата близьких, постійні повітряні тривоги та відчуття небезпеки впливають на психоемоційний стан навіть наймолодших українців.
У відповідь на ці виклики команда проєкту "Світло посеред тіней" та івент-студія "Компот" під керівництвом актора театру і кіно, педагога Олександра Сімачова реалізують ініціативи з психологічної адаптації дітей. В основі роботи лежить авторська методика "Розважаючи — навчай", яка поєднує елементи акторської майстерності, педагогіки, емпатійного підходу та інструменти психологічної підтримки.
Протягом останніх двох років команда провела низку масштабних заходів для дітей у різних регіонах України. Один із таких — свято Святого Миколая, яке відвідало понад 500 дітей, зокрема ті, хто постраждав від обстрілів або вимушено переїхав. Завдяки іграм, театральним постановкам, творчим активностям діти не просто розважались — вони отримували підтримку, що сприяє емоційному відновленню.
Ще один приклад — Великоднє свято для дітей-переселенців у Західній Україні, організоване спільно з ГО "Українські Мурахи". Під час події реалізовувалась неформальна програма, спрямована на зниження тривожності та підвищення відчуття безпеки через гру, взаємодію та присутність дорослих-фасилітаторів.
Методика "Розважаючи — навчай" включає спеціальний модуль роботи з дітьми у кризових ситуаціях, і саме він став основою для підготовки команди. Учасники (педагоги, актори, волонтери) проходять навчання, яке дозволяє їм безпечно й ефективно комунікувати з дітьми, які пережили травматичні події.
Окрім заходів для дітей, Олександр Сімачов проводить тренінги для фахівців, які працюють у сфері освіти, культури та соціальної підтримки. Його підхід дає змогу навіть тим, хто вперше стикається з травмованими дітьми, діяти впевнено та професійно.
Проєкти, реалізовані за методикою Сімачова, демонструють, що інструменти арттерапії, гри та емпатії можуть бути дієвими в умовах війни. І навіть у темні часи дитяча усмішка залишається маркером надії — та конкретним результатом роботи зцілення через гру.
З одного боку, ніби воно і правильно, а з іншого...
Ну от ми сваримо Захід за нерішучість, за безхарактерність.
А воно ж від того і йде. Від звички до комфорту, до легкості, до уникнення неприємних почуттів.
Кирило Ілляшенко, який в Сумал людей з палаючого тролейбуса рятував - він же не пересічний хлопець, він спортсмен. Тренування передбачають дисципліну - подолання власної ліні, неприємного відчуття від фізичного навантаження. Чи зробив би те саме Кирило, якби був вихований в подібній м'якій ненав'язливій атмосфері? Мабуть, ні. Втік би, насамперед рятуючи власне життя.
Бо таке виховання і ставить особисті інтереси (при чому найближчі, сьогочасні) на верхній щабель.
Розважаючи - навчай. На прикладі англійської: вчитись розважаючись можна до якоїсь певної межі, досить близької межі. Бо шістнадцять абсолютно чужих нам граматичних форм часів треба тупо вивчити разом з випадками їх застосування, пасивними формами і правилами узгодження. І ніякі веселі клоуни тут не допоможуть. Це робота. Складна і важка. Нецікава. Але яку треба зробити. Чи зможе дитина, що вихована за подібними методиками, і яка не має природного хисту до мов, пересилити себе і пройти цей шлях не тому, що весело, а тому, що треба? Маю сумніви.