Системна проблема армії

Останні місяці не писала, бо мій взвод опинився в ситуації, коли нас намагався вбити не тільки ворог, а і власна армія. Один мій розрахунок "Стугни" був відірваний від мене, від мого взводу і відданий іншій бригаді, яка непрофесійно командувала його роботою, а до бійців відносилася, як до безплатного "м’яса".

Я сподівалася , ми профі, проскочимо…. Не вийшло, рятуючись від цієї бригади, мій взвод втратив боєздатність, найкращі бійці у мене 300, один 200.

Я не буду вказувати номер бригади, бо я продовжую воювати на цій смузі. А ще, тому що тут на смузі багато адекватних, професійних командирів. Я давно доданий підрозділ, давно знаю, що це системна проблема армії, коли до доданих підрозділів ставляться, як до дармового м’яса, але мені щастило мати справу з раціональним командуванням.

До останього часу....

Я би найменше всього хотіла писати таку правду про свою армію, але я повинна зафіксувати одне ім’я і прізвище: підполковник Іван Гараненко.

Він був твердим і непохитним під час віддачі наказу, "справжній" комбат. "Я сказав о 3 ночі"- командував він.

А я "обісцялася", я принижувалася і вмовляла і мої хлопці навколо, були цьому свідками: "Я вас прошу, я вас дуже прошу, дозвольте нам забрати з позиції "Стугну" завтра о 20 вечора", -вмовляла я. Але комбат був непохитним: "Я сказав сьогодні о 3 годині ночі".

"Я вас дуже прошу. Дайте нам день на розмінування. Це ж лише залізо, яке треба забрати. Яка різниця, коли ми його заберемо, нам потрібно світло, щоб розмінувати дорогу", -продовжувала просити я. "Я сказав о 3 годині ночі, до цього часу буде розміновано".

"Але ж вчора після нічного "розмінування", ми вже підірвалися…Вночі неможливо розмінувати. Я вас дуже прошу, дайте нам день". "Це наказ о 3 годині ночі", -твердив він.

Ця розмова відбувалася після того, як на КП бачили перехоплення відео ворожого ФПВ мінувальника, який 10 хв тому скинув на перехрестя через яке нам їхати протитанкову міну на магнітній платі.

Минулої ночі всі також знали, де лежить міна- на лівому узбіччі дороги. Але не знали, що це за міна. Ворог таку тут застосував вперше. Проте нам треба було забрати нашого 200, 300 ( на той момент не важкого, але то була хімічна зброя і наслідки могли розвинутися з часом)і Стугну. По правій стороні дороги цю міну вже об’їхало одне авто (бо попередження про мінування не було викладено в жодній групі бригади), тому ми теж ризикнули - але нам не вдалося: міна вибухнула в трьох метрах позаду мого бойового авто- Пасфайндера обладнаного ребом, нічником, протимінним грейдером, старлінком. Добре напакована бойова машина, яка не раз вивозила нас з жопи. Найкращі, рішучі бійці мого взводу були в салоні…

Вибух був настільки потужний, що зад машини зам’явся, як папір. Мені пощастило, що мої були тільки контужені, але з руками і ногами. Мені пощастило, що дружній підрозділ попередив, де саме ця міна і ми її об’їзджали найдалі по узбічю, пощастило це відбулося відносно недалеко і хлопців вдалося забрати, бо на жертви мінування вилітають рої ФПВ.

Але мені не було вже чим їхати за 200, за 300 і за Стугною… Плюс прилетів новий мінувальник і поклав на дорогу, ще одну аналогічну міну.

Тоді комбат взяв евакуацію на себе, зрештою це його смуга, мій взвод приписаний до іншої і на світанку послав на евакуацію авто 2 роти свого бату, але з моїм командиром розрахунку. Їм сказали: "Розміновано- вперед". Командир другої роти з яким я говорила перед виїздом, повірив. "Прорвемося…", -каже мені. Щоправда, мій командир розрахунку Олексій виходячи з КП, щоб сісти в той приречений пікап, як відчув, що брешуть про розмінуванея, і встиг риторично спитати у штабістів: "Я то чужий, а що тут навіть своїх не шкода?"…

Через десять хв, він вийшов на мене: "я заповз в дренажну трубу під дорогою, не чую, можу втратити свідомість, шукайте мене там…"

Довго шукали, хто поїде за ними… Я чекала під деревами, коли, нам всім пощастило, їх привезли і фпв не догнав евак. Водій був без ноги -та міна вибухнула під авто. Йому, водію, теж трохи пощастило, вибух запік судини відірваної кінцівки і він не стік кров’ю. Ось так минула попередня ніч.

А це була наступна за нею, коли я просила командира, відкласти виїзд, щоб не повторити трагедію попередньої. Бо всі фактори були один в один…

Одне авто в сутінках, до мінування встигло зловити вікно і прорватися. Дякую дуже хлопцям забрали 200 і 300…Залишилося забрати "Стугну"….Але не встигли прилетів мінувальник. Логічно було відкласти заїзд на наступний вечір. В тому другому авто повинні були їхати двоє підлеглих комбата і один мій водій…Але комбат "заївся" - ночі,і не обговорюється", хоча заходи з розмінування не можливо було провести в нічний час. Плюс мінувальники продовжували залітати на смугу, і спуск не кожного вдавалося прослідкувати…

Я розуміла, що навіть якщо, я не віддам свого хлопця, комбат не відмінить наказ, щодо своїх і вони вимушені будуть їхати на міни, на удачу, бо інакше їх в покарання відправлять на якусь іншу смертельну операцію…

Тому я готова була плазувати перед комбатом, тільки би отримати день для підготовки заїзду…і розмінування.

В якийсь момент я зрозуміла, що комбат просто насолоджується своєю роллю…Я зрозуміла, що просити марно.

Мене раптом осяяло, що робити.

Тому я поклала слухавку і написала комбригу смс ( колись, до речі, я цьому комбригу, коли він був комбат допомогла зі своєю Стугною, але це не змінило зараз ставлення до нас, як до рабів-гладіаторів). Проте мене осяяло як поставити питання, щоб отримати потрібну відповідь. "Бажаю здоров’я. У мене на позиції залишилася "Стугна", дозвольте завтра о 20 годині вечора заїхати у вашу смугу і забрати її". Звісно комбриг погодив. Я переслала відповідь комбату…Хлопці яких посилали на даремний ризик, і свої і чужі, запосміхалися. "Завтра у нас є день, ми маємо інформацію, ми все зробимо, як треба, паралельно", - пообіцяла їм я.

На наступний день мені допоміг підрозділ прикордонників… Ми здружилися в спільних бойових операціях і це була їх смуга. Вони перевірили кожний метр дороги… Ми їхали вже впевнені. Інша команда дивилася для нас небо. Ми не довіряли інформації з КП. Нам допомогли хлопці (пенсіонери) суміжники, що зібрали в купу наше залізо ізагрузка заняла лише 1 хв. Ми заїхали і виїхали. Впевнено і спокійно. Правда на дорозі нас чекала патрулююча фпв, але це був шлях назад і ховатися було ніде. Чекало поряд ще одне авто, яке ми підготували для стрімкої евакуації, якщо що. "Фпв все-таки не протитанкова міна, тут шанс є", -кричали мені хлопці в авто, що мчалося на зустріч дрону. І нам пощастило наш реб замерехтів їй відеосигнал, вона просто не помітила авто, що проїхало під нею і не розвернулася за ним.

Ми знали, що далі авто шурує в відносній беспеці. Я з мавікістами стояла під деревом на трасі, ще хвилина і воно промчало повз нас. Звісно не зупиняючись, бо це була все ще зона ураження ФПВ. Ми обнімалися Потім поряд загальмувало, ще одне моє авто, що стояло як резервне на евакуацію і забрало мене…

Отак з втратою боєздатності мого маленького взводу ми вийшли з бригади в якій були....зовсім даремно.

Адже бригада нас поставила в місцевість, де "Стугна" не могла стріляти. Так по кропиві, прямій видимості було все красиво, а в реалі через дерева, які не показує кропива "Стугна" в смузі 2 бату не могла працювати по шляхам переміщення противника. Це доповідалося не раз. Це доповідалося з самого початку під час проведення розвідки. До речі, на неефективну позицію ми перемістилися з ефектмвної, де навіть мінуснули ворожого комбата

Але нас все-одно поставили…Я так розумію, що бригада витратила бездумно багато своєї піхоти, і чотирма людьми мого розрахунку просто компенсувала собі брак кадрів на нулі.

І я вам скажу, що краще ми би там стояли, як піхота. Це легше з автоматами ніж з "Стугною". Бо вона це 100 кг плюс ще 100 кг ракет, генератора і батареї для Стугни…. Маскування всього цього… І позиція на найвищій точці, на прямій видимості противника….

Проте ми організовані, акуратні може би і минулася ця марна служба, хіба ми перші і останні кого так неефективно використовують…

Але бригада в смузі якої ми стояли нас вперто демаскувала…

На позицію "Стугни" приходили перевірки… Стугна це снайперка, вона стоїть на самому-самому передку і дуже страшно її демаскувати. А перевірки "приходили" стадом в броніках і з автоматами серед білого дня. Фоточки робили відео знімали. Потім на неефективну позицію нас ще примусили купу ракет завозити… І вишенька на торті:на КП бригади повісили карту на якій абсолютно точно було вказано місце розташування "Стугни"…Це міг пробачити кожний, хто заходив на штаб. Командування вимагало фоток позиції здалеку, фото маскування Стугни, фото укриття, все це вимагали пересилати в загальних чатах…Це все було так не професійно. Я вказувала на це…

Коли я навчалася на арті, звернула увагу що рознарядка витрат снарядів 122 мм на позицію ПТРК за радянськими нормам була найвища - 300 снарядів на одну позицію. До ери дронів ПТРК вважалося цілю номер 1.

Моя позиція і була знищена, як ціль номер 1. Спочатку по позиції спрацювала ворожа арта, а потім був скинутий фугасно-хімічний боєприпас. Це було перше його застосування на смузі… Значить ворог знав, що б’є по жирній цілі.

Загинув Любомир Нідзельський. Ми завжди були дуже уважними і організованими. У нас на позиціях завжди були протигази. Любомир з останніх сил намагався його одіти, але не встиг, втратив свідомість… Приліт був дуже точним- в зелень яка прикривала вхід в підвал. Другому: Сергію просто пощастило, він втратив свідомість біля виходу назовні, де гази провіяло протягом, він був без свідомості 7 годин. До сих пір у нього не працюють нирки.

Найстрашніше воїну це загинути не вбивши ворога. Любомир оператор стрілець Стугни стріляв і вбивав ворога… Він 3 роки на нулі. Він починав зі мною зі Скибина, з оборони Києва. Він пройшов свій героїчний шлях з честю до кінця.

Найганебніше для будь-якого командування, це свідомо втрачати людей даремно на неефективних позиціях для галочки і беерки… А в даному випадку це було саме так. А це значить мої четверо людей не були для бригади бійцями, вони були лише м’ясом.

При чому безкоштовним м’ясом. Бригада навіть бойові для них не оформляла...

На фото мій боєць Любомир, для країни воїн, який мінусував ворога, для нас хороша світла людина, побратим, для м'ясної бригади просто чужий 200.