"Я проти того, щоб казати: ветерани повернуться з війни і все вирішать" – голова ГО "Принцип" Любов Галан

Любов Галан очолила правозахисну організацію "Принцип" від моменту її заснування. Ідея створення проєкту належить адвокату і військовому Масі Найєму, який є ветераном. У 2022 році він отримав поранення, що й спонукало його створити організацію для допомоги іншим військовим. Любов Галан у правозахист військових та ветеранів прийшла з цивільного правозахисту. Багато років займалася темами свободи мирних зібрань, реформою поліції, громадським контролем за органами влади. І каже, що очолити "Принцип" було для неї новим досвідом. Сьогодні організація не лише допомагає військовим і ветеранам точково, а й долучається до системних змін в цій сфері на рівні держави.

– Любове, організація "Принцип", в якій ви головуєте, працює вже два роки. Як змінилися ваші напрямки роботи від початку діяльності, які пріоритети зараз?

– Спершу ми думали, що "Принцип" має займатися правовою допомогою. Але провели легкий аналіз того, що відбувалося в секторі станом на осінь 2022 року, і зрозуміли, що якщо підемо в надання правової допомоги, то організація загине на самому початку створення.

Потреба була настільки великою, що ми зрозуміли, що просто не потягнемо. Тому вирішили йти в два напрямки. Перший – це інформування. Ми розуміли, що велика кількість наших бенефіціарів не потребує саме правової допомоги, а скоріше правового консультування, щоб розібратися у бюрократії, яка існує. Друге, що ми зрозуміли – якщо надати це правове консультування, якщо приставити адвоката при кожному з ветеранів чи військових, це не вирішить їхні питання, тому що "правила гри" так прописані, що неможливо вирішити проблему. Тому потрібно йти в адвокацію змін – це наш другий напрямок.

Зараз ми вже досить великі. Ми працюємо як аналітично-адвокаційна організація, напрацьовуємо зміни для уряду чи парламенту. Також ми працюємо у двох програмних напрямках: для діючих військових – це такі теми, як охорона здоров'я, захист прав військових і кадрова політика. І для ветеранів – в нашій термінології – людина, яка призупинила або вже закінчила свою військову службу – це теми ветеранської політики, права вразливих ветеранів і їхніх родин. Ми надаємо сервісну компоненту – це у нас називається захист і просвіта. Маємо великий інструмент – "Правовий навігатор", яким вже скористалися десь 300 000 унікальних користувачів. Це така онлайн-бібліотека кроків, як діяти в тій чи іншій ситуації.

Цього року ми запустили "Принцип просвіта" – це освітня платформа, де навчаємо надавачів послуг і наших бенефіціарів, в рамках якої, зокрема, відбувається співпраця з Amnesty International Ukraine по проєкту "Трайб". І все-таки ми пішли в надання правової допомоги, але робимо це за рахунок волонтерів – у нас створена велика їх мережа.

– Хочу детальніше розпитати саме про ветеранський напрямок "Принципу". Чи потреби ветеранів і ветеранок змінилися за останні роки? Чи відбулися системні зміни, які полегшили життя ветеранам?

– Всі ветеранські проблеми були в нас і до 2022 року, але з початком повномасштабного вторгнення вони стали більш помітними для великої кількості людей. Якби ми, як суспільство (я і себе тут маю на увазі) займалися більш активно захистом прав ветеранів до 2022-го року, ми би не так важко зайшли в той період. Але, я вважаю, що в багатьох речах держава добре впоралася.

Наприклад, немає таких великих викликів з протезуванням, які були в 2014 році. Те саме з розмірами виплат. Не всі зміни є системними, але мені б хотілося їх визнати. Також ми маємо визнати, що у нас дуже велика кількість ветеранів і їхніх родин, але в той же час триває повномасштабна війна і витрати йдуть в першу чергу на оборону.

Зараз з армії звільняються переважно люди, які мають поранення, які ведуть до інвалідності чи непридатності. Також звільняються за віком, але таких значно менше. І всі наслідки нереформованої системи підтримки осіб з інвалідністю впливають на цих людей. Це дуже важко виправити. Наприклад, реформа соціальних послуг. Хоч вона і дуже потрібна, але не працює. Добре, що все ж таки у нас залишилося Міністерство з питань ветеранів. Відбулася зміна його керівництва. Я намагаюся не критикувати персоналії, бо не вважаю, що від очільника залежить все. Але в деяких конкретних випадках, таки залежить багато. Певні люди активують інституції. До того тривалий період фактично не було співпраці Міністерства і громадськості. Громадськість сама почала писати концепцію ветеранської державної політики, тому що держава не була спроможна. І ми тільки от зараз намагаємося налагодити цю співпрацю. Це добре, але ми дуже запізнились і тепер це великий виклик нашої сфери.

– Які проблеми у ветеранів і ветеранок зараз найбільш актуальні з вашого досвіду?

– Якщо ми говоримо про ветеранів, як про людей, які призупинили чи закінчили службу, то їхні проблеми починаються ще з проблем військовослужбовців: це військово-лікарська комісія, стосунки з військовою частиною.

Якщо говорити суто про ветеранські справи, то великою проблемою донедавна були МСЕК (медико-соціальні експертні комісії – ред.). Вже відбулася реформа і замість МСЕК створили ЕКОПФО (експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування особи – ред.) Хоч саме по собі створення цього органу не вирішує всі проблеми, з якими зіштовхуються люди з інвалідністю, ветерани з інвалідністю. Це і доступ до соціальних послуг, і необхідність виплат, а з іншого боку – "пенсійна голка", коли люди не хочуть повертатися на ринок праці, бо ці виплати достатні, щоб не шукати роботу

Також є речі, які мають вирішувати спільно – всім суспільством. Це стигматизація, недовіра до ветеранів. Потім у нас все одно будуть наймати на роботу ветеранів, тому що більше не буде кого наймати. Але зараз ми бачимо, що якщо роботодавець може обирати найняти ветерана чи не ветерана, то є нюанси.

Є більш системна проблема – проблема працевлаштування людей з інвалідністю, не лише ветеранів. Наприклад, людина з інвалідністю хоче десь працювати, але не може бо є бюрократичні обмеження і норми, які не переглядали дуже давно і ніхто ще за це не брався.

Також є проблеми з охороною здоров'я, реабілітацією, пов’язані з недоліками всієї системи охорони здоров'я, бо реформа так до кінця і не завершилася.

– Любове, у 2024-му році в Україні ухвалили стратегію ветеранської політики до 2030 року. Тоді з її створенням і ухваленням представники влади, здавалося, поспішали. Чи зараз ця стратегія виконується? Чи треба її з часом переглядати, оскільки війна триває і ветеранів може бути більше?

– Стратегію писали під кількість ветеранів з перспективою. Якщо говоримо про цифри, то закладали кількість ветеранів разом з сім'ями і сім'ями загиблих – 4-5 мільйонів людей. Це велика і важлива група в житті країни.

Стратегія на той момент вже давно б мала у нас бути. Також був певний політичний контекст, який вимагав дати якийсь документ. Сама стратегія, як на мене, дуже логічна. Є сенс її покращувати, що й будуть робити. З цим погоджувалося і Міністерство з питань ветеранів. Вона поділена по трьох важливих напрямках, є рамковою, але й має конкретні завдання.

По-перше, вона стосується добробуту ветеранів і членів їхніх родин у різних сферах їхнього життя. Дуже важливо, що там було враховано інтереси членів родин. По-друге – це національна безпека і оборона. Ми визнаємо ветеранів і ветеранок важливим компонентом нашої колективної безпеки проти Росії чи іншого ворога в майбутньому. Третє – це політика вдячності і вшанування пам'яті.

Ця стратегія виконується, хоча я помічаю, що на українську владу зараз більше тисне виконання зобов'язань перед міжнародними партнерами в цій сфері – це Ukraine Plan, Ukraine Facility Plan. Але те, що вона існує і є обов'язковою для органів влади, це дуже важливо.

– Ви підсвітили той момент, що в стратегії прописали не лише ветеранів і ветеранок, а й їхні родини. Чому це важливо?

– Тому що тривалий час ми взагалі не говорили про родини, як вагомий фактор в житті ветеранів і ветеранок. Трохи згадували про родини загиблих, але не комплексно. Якщо у ветерана є родина, це ключове середовище, в якому він перебуває, поки є у війську і коли повертається з війська. Родини теж втрачають свій добробут, тому теж потребують підтримки в різних сферах. Це не означає, що сім'ї мають обов’язково отримати якусь матеріальну "плюшку", але вони мають бути визнані, їхні потреби треба аналізувати. Це дуже було важливо на сенсовому рівні і це велика перемога, що стратегія визнає сім’ї ветеранів.

– Розкажіть про ваші освітні ініціативи, в тому числі про співпрацю з Amnesty International Ukraine у ветеранському проєкті "Трайб". Чому ви навчаєте ветеранів і ветеранок?

– Наша роль в цьому проєкті допомогти учасникам зрозуміти, що б вони хотіли робити. Дати інструментарій для активізму в рамках своєї громади чи на національному рівні для ветеранів і ветеранок, які цього хочуть. Я проти того, щоб казати, що ветерани повернуться з війни і все вирішать. Це непомірний тиск на ветеранів. Чому вони мають вирішувати все те, що ми не змогли вирішити? Але будуть і ті, хто дуже хоче цим займатися, тому що війна змінює ідентичність. Якщо люди хочуть займатися такими процесами, їх потрібно цьому навчити. Ми взяли на себе великий блок по державотворенню. Навчаємо тому, як взагалі функціонує держава, органи влади. Як вони працюють на національному, регіональному та місцевому рівнях. Також ми хочемо провести наших учасників по найбільш важливих реформах, які пов'язані з ветеранською темою, але випливають із загальної державної політики.

Ще ми будемо навчати ветеранів аналізувати наявну інфраструктуру, послуги, які доступні в їхніх громадах для них і їхніх родин. Будемо розказувати, як створювати сервісні навігатори всередині своєї громади, які допоможуть краще розбиратися в процесах.

Ми хочемо випустити людей, які повернуться в свої громади і будуть навчені та більш спроможні працювати з ветеранськими темами. Але не тільки ветеранськими, бо якщо хтось хоче займатися екоактивізмом чи антикорупцією, то будь ласка – це супер. Це курс, щоб показати, чим можна займатися і обрати діяльність, реалізувати і задовольнити запит на справедливість.