"Запізніле повернення" з війни

У Гемінґвея є оповідання 1925 року, яке називається "Soldier’s Home" ("Дім солдата") про період після Першої світової, оповідання-начерк, передруковане зі щоденника. У ньому йдеться про американського добровольця на прізвище Кребс, який "невчасно" повернувся в своє маленьке американське містечко в Канзасі з війни, у 1919 році. Тобто, повернувся запізно, коли вже перша хвиля захвату ветеранами, що повертаються - минула. Коли люди стали дивитися на тих, хто "затримався" в армії байдуже або як на диваків, бо вже віддали шану в призначений для того час. І він намагається жити життя зі своєю родиною і не робити його для тих, хто не розуміє війну, "too complicated".

Здавалося б, у нас це явище не має сенсу, бо з 2014-го багато хто пішов, вернувся, ще раз пішов, пішов тільки зараз у 2024-25,- варіацій повно, а Україні завдяки недорозвиненому сусіду-ворогу досі ще дуже далеко до закінчення війни, бо треба оборонятися. Багато повернулися на щиті. А проте, парадоксально, я відчуваю, як нині зʼявляється упередження про тих, хто "засидівся в армії". Воно частково повʼязане з тим, що люди живуть фразами-ілюзіями "скоро закінчиться війна", а вона "закінчується" вже одинадцять років.

Це враження про "запізніле повернення" з війни, яка ще не закінчилась, зʼявляється із запитань на кшталт про те "А ти що, досі служиш?".

Ніби заочно існує неписане правило, що пробувати завʼязати з армією за стільки-то років - це норма, і паралельно закривати очі на те, що хоч до закінчення війни ще далеко. Воно зʼявляється зі співчутливих поглядів, котрі на тебе кидають ті чи інші знайомі, які вирішили не мобілізуватися. З відчуття страху і роздратування, які в декого викликає військова форма чи військові елементи. Але думки інших це таке, минуще і байдуже, найпідступніше те, що це відчуття "засидівся на війні" саме починає проростати з твого нутра всупереч твоєму вибору.

Тонкими помахами твого бажання воно змушує тебе відключатися від усіх думок про фронт, щойно ти опиняєшся на день-два на цивілці. Воно підкидує тобі втому від військової форми та тактичного одягу, хоч спершу ти почуваєш себе без них ніби без шкіри, незахищеним, а втім ти все таки виконуєш своє смішне бажання вдягати рожеве та яскраве, усе, що якнайменше нагадує хакі, мультикам та койот. А ще - замиловано дивитися блоги про те, як хтось на іншому кінці материка, в спокійному мирному містечку готує тарт на річницю свого весілля для всієї сімʼї. Воно змушує перераховувати все, що б ти міг чи могла мати і зробити, якби був не в армії і уявляти себе в цьому віці у зовсім іншій ролі.

А потім ти уявляєш, що ти дійсно звільняєшся і сидиш у себе вдома, а твоїм побратимам ніхто і близько не дав звільнитися. І розумієш, що вже за місяць-другий ти скоріш за все поїдеш назад. Бо почуття провини не дасть тобі жити це саме мирне життя в державі, яку методично щотижня по метрах окуповують відморожені раби найбільшої світі диктатури одинадцятий рік. Почуття провини не просто не дасть жити, воно нафіг зʼїсть тебе. Скаже тобі, поглянь: у тебе цілі руки і ноги, а є такі, що служать і без них. Скаже: камон, нікого з ворогів і своїх не гребе твій поїхавший дах, і твоє відчуття, що ти вже пройшов на війні "пікову точку свого життя" і вона тебе не відпускає, - ти ще можеш їх зупиняти.

Кребс у Гемінґвея в кінці на прохання його матері стає з нею поруч біля ліжка перед сном і молиться разом із нею. І не відчуває нічого від молитви, повну пустоту. Але робить це, бо йому шкода матір, і він не хоче, аби його життя здавалося їй "too complicated".

Усі, хто вціліє, колись повернуться або вже повернулися з цієї війни "занадто пізно". Але це нічого не міняє. Бо хтось далі має бути в обороні.

*фото з цього літа 2025 на Херсонщині.