Ліна Костенко: "Відбій. Ракетами гатили…"

Цей вірш у новій збірці поетеси, яка має назву "Вітер з Марса", датований 14 квітня 2025 року, а міг бути написаний і раніше, і, власне, сьогодні, коли я дописую цей текст, 14 травня, бо він фіксує і інші паралельні процеси, які зараз активно обговорюються у суспільстві: плівки Міндіча, інтерв’ю прес секретарки, дії керівництва країни. Все це дуже точно окреслила і передбачила Ліна Василівна: "Нема відбою підлості. Війна".

Тиждень тому у книгарнях з’явилася нова збірка Ліни Костенко "Вітер з Марса", яка увібрала в себе вірші за тридцять років. Це визначна подія для української літератури, як, власне, і можливість зустрічі з письменницею, яка веде досить закритий спосіб життя, надаючи перевагу роботі, а не світським заходам. Перед початком офіційної презентації книги ми всі почули, що під час обстрілів – а Ліна Василівна ні на день не покидала центр Києва – вона переживає за флешку з тим, над чим зараз працює. Якщо прилетить ракета, щось станеться з авторкою, то, мовляв, флешка збереже її нові твори… За час повномасштабного наступу ми всі навчилися планувати майбутнє з урахуванням близькою можливої смерті. Але коли про це говорить Ліна Костенко, її буденний тон і жарти при цьому, викликали сироти на шкірі у присутніх журналістів. І під час масованого обстрілу 14 травня я подумала саме про флешку Ліни Василівни…

Це була не просто презентація книги. Ще фактично відбулося представлення Фундації Ліни Костенко, що також пояснювало присутність, крім запрошених журналістів, сучасних письменників і письменниць військовослужбовців.

Фото Юрій Либенський

Крім виданої збірки поезій, прозової книжки, яку Ліна Василівна дописує, для неї самої важлива саме робота її Фундації: "Я собі бачу, що в цій Фундації можуть збиратися молоді початкові поети. Вони собі посперечаються, почитають вірші, будуть вільні. Починається новий етап літератури – я так відчуваю. Тому що 30 років ми промарнували. Зараз треба подивитися, хто де талановитий, щоб дати їм дорогу. Зараз багато пищущих. Не дай Боже, хтось не зможе пробитися. Значить, давайте візьмемся за те, щоб створити гарну дорогу для нової літератури". А видавець, письменник і созасновник Фундації Іван Малкович дуже влучно сказав, що вона якраз "надзьобується".

Під час презентації збірки, звісно, говорили не тільки про нову книжку. Ліну Василівну розпитували про її відчуття часу, про шістдесятників, літературу різних часів, згадували Чорнобильську трагедію, сорокаріччя якої минуло нещодавно. За дві години торкнулися багато чого. Присутні почули багато думок Ліни Василівни, спілкування з якою буває вкрай нечастим, бо по більшості вона живе закрито, інтерв’ю не дає, з журналістами не спілкується:

"В прозовій книжці у мене написано, як я ставлюсь до журналістів. Журналісти це очі суспільства, яке спить. Вуха суспільства, яке не чує. І тут треба б сказати, що це голос суспільства, яке мовчить або не так щось розуміє. Тут я зупинюсь. Бо є категорія журналістів, у яких не голос, а вони просто патякають і створюють страшно не здорову атмосферу у суспільстві. Я ще сформулюю чіткіше, бо у мене на це явище є своя думка.

Чому я не даю інтерв’ю і не хочу бачитися з журналістами? З’являється до мене хтось, посидить, поговорить. Потім напише: "У Ліни Василівни в квартирі багато книжок і старі меблі". Ну яке тобі діло і кому це потрібно? Це соромно. Я вже не кажу про такий конфуз журналістський… Начитається спогадів Миколи Сома і на мій ювілей повідомляє, що у Костенко був роман з Василем Симоненком. Та не було! Миколі Сому пощастило жити в гуртожитку із Симоненком. Але ж навіщо вигадувати чорті що. Може, хтось із рідних Василя прочитає це і стане неприємно. Василь Симоненко присвятив мені вірш "Перехожий". Ми були незнайомі. Але у Івана Світличного збиралися люди. І не знайомий мені хлопець читає оцей вірш. Дивлюся на нього і думаю: "Поет, точно поет". Він, видно, вловив, що я його відчула. І присвятив цей вірш мені. Ми дуже-дуже один одного поважали. Але вигадувати те, чого не було… Навіщо це робити? Ні етики, нічого… Тому я всіх уникаю".

Але під час представлення збірки мені здалося,ю що настав час, коли сама Ліна Василівна хотіла донести думки, які її хвилюють. Тому більшість її висловлювань – готові цитати, настанови до дій. І це безцінно, бо те, що вона провидиця, здається, переконалися вже всі. Ще у 1993 році вона писала: "І знов сидять при владі одесную"…

"Передбачила? А потім кажуть що я 30 років мовчу. А я написала: не хочу грати жодної з ролей у цій сатанинській виставі. Тоді ж, після виходу циклу моїх віршів у газеті "Літературна Україна" один письменник мене зустрів: "Ой, Ліно Василівно, як ви здорово написали: "Покотили Україну до прірви… Га-га-га". Кажу: "Чому ж ви смієтесь? Покотили ж!" У ті часи був такий критик Анатолій Макаров. Він написав: "Треба ж прислухаться, вона ж попереджає".

Тоді до слів поетеси не прислухалися. Тож, може, варто тепер її слухати і робити висновки, щоб не було запізно?

"У мене є папка, яка називається "Вибрані місця з переписки з ворогами". Коли вона буде опублікована, ото люди насміються, бо там стільки абсурду. От наприклад, колись я написала вірш "Зрізані півонії": побачила, як квіти несуть на Бесарабку продавати і написала про це. Мене звинувачують в чому? Що я хотіла сказати, що так зрізають голови поетам. А я хотіла сказати тільки про півонії. Ну то природно, що я почала потім говорити різне і різке".

Зараз на Хрещатику, у вітрині книгарні "Сенс" великими буквами написано про нову поетичну збірку Ліни Костенко, це зараз ми називаємо її Генієм і цитуємо її вірші, а були ж часи, коли її не друкували! Взагалі!

"Якщо людину не друкують 16 років, з кожної книжки вилучали по 60, 70 віршів… І потім кажуть: вона писала "Берестечко" 30 років. А подумати? Почала я писати "Берестечко" у 70-х роках, за радянської влади. Люди писали про партію, лєніна, а я почала писати про ту страшну трагічну поразку, яка вчить. І я ж писала його без ніякої надії на те, що це буде надруковано. "Маруся Чурай", "Берестечко" не писалися 30 років, а лежали! Дописувалися, бо ще щось приходило в душу".

Нова збірка має назву "Вітер з Марса". Ліна Василівна пояснила, чому саме так. А під час читання віршів, у декількох згадувалася ця планета. І це неймовірно – не обмежувати себе, не бачити кордони, а відчувати, що ми знаходимося не просто на планеті Земля, а у Всесвіті!

"Я справді чула вітер з Марса – транслювали якось запис. Не можу передати відчуття, яке пережила. Відчула загрозу майбутньому. Це настільки зловісно, настільки страшно, що мені війнуло, я відчула, що цей вітер може пройти по Землі. І після вірша я дописала: "Прости мені моє зухвальство, що я сподіваюся бути почута". Я вірю, що Україна буде така, як ми з вами прагнемо. Тому що є люди, які готові за це життя віддати. Десь у мене написано, що нам завжди є за що умерти, бо нам є для чого жити. Але випробування ще будуть страшні, бо маєм страшного сусіда, який не заспокоїться, тому боротися треба і треба писати так, щоб нарешті люди почули! Думаю, завдання нашої Фундації: якщо вже тут щось сказали люди, то воно має бути почуте. От вийдемо з цієї біди, з цієї війни і будемо будувати Україну. Ми ж живемо в казковому світі. Десь у мене написано:

Які часи рептильні і погані

Безумне людство автор своїх драм

Живеш

як в політичнім балагані

А Всесвіт

Всесвіт – він же Божий храм!

І люди не мають змоги жити в цьому Божому храмі. То нам Чорнобиль зробили. То тепер війна. А ви знаєте, що Чорнобильська катастрофа і війна, змикаються? Хто був у Зоні, той знає, що це таке. Колись говорили про мінімізацію наслідків. А як мінімізувати? Тим більше, якщо зараз, коли дрон вже потрапив у новий саркофаг? Це страшне.

Я знаю в Чорнобильській зоні, мабуть, кожне село. Я знаю, що таке загибель цілого Полісся. За мною в одному з сіл біг чоловік і казав: "Мені сказали, що ви письменниця. Скажіть щось, зробіть, не бійтеся. Етос поліщуків гине!" Існують волиняни, подоляки, гуцули, березуни… Чорнобильська зона це ж не тільки Чорнобиль, це й Овруччина -19 мертвих сіл. І вони дуже страшні. І вийти з цього неможливо!

Так і з цією книжкою. Тут є вірші, починаючи з самого початку Незалежності. Але ж я живу тим, що зараз робиться. Як її скласти? Чи хронологічно? Чи розділами дати? Найперше, найшвидше мені писався воєнний розділ, останній, тому що живеш цим весь час і пишеш про це. Так що, на перший розділ не давати цих віршів? Тут мені Малкович поміг. Це грандіозний редактор. Я хочу збудувати композицію, драматургію, а Малкович любить раз - і перемішати. Ви знаєте, я би ніколи не почала збірку "Триста поезій" з вірша "спини мене отямся і отям". Ну ніколи б не почала б з такого вірша! А Малкович перемішав і виніс наперед вірші про любов. І що? І люди цитують".

Майже всі вірші у збірці датовані. Це – вимога видавця.

"З датами складне діло. Оскільки мене дуже довго не друкували за радянської влади, тоді вимагали, щоб я дат не ставила. Якось редакторка одрізала кут, на якому стояла дата, щоб не було видно, коли я це написала. І я звикла не ставити дати. А Малкович вимагає дати. То я щось відновлюю з пам’яті, якщо це можливо. В чернетках це зберігається, але це ж архіви, це ж треба підняти. Я завжди викидала чернетки, а мій чоловік збере чернетки і збереже. Оксана збереже. Тоді я зрозуміла, що чернетки треба зберігати. Дивлюся – там і дати стоять. Тепер я ставлю. Малкович не приймає без дат!"

На питання про активність в соцмережах Ліна Василівна відповідає: "Та ви що!" Давайте закриємо це питання одразу: ані її, ані її доньки в мережі немає. Зовсім! Всі сторінки, підписані іменами Ліни Костенко та її доньки Оксани Пахльовської, заснували і ведуть люди, яких вони навіть не знають. На зустрічі був Сергій Рабченюк, засновник сторінки "Ліна Костенко – фан-сторінка", яка на зараз має більше мільйона підписників. Сергій познайомився з Ліною Василівною, довго з нею спілкувався. А з Оксаною Пахльовською вони домовилися, що уточнять авторство декількох віршів, які приписують Ліні Костенко. І таке є. Сергій зауважує людям, відновлює авторство, ретельно займається цією роботою.

Ліна Василівна можливість користування соціальними мережами прокоментувала так: "Якщо я вийду у фейсбук… Колись виступив Стейнбек і це був найкоротший письменницький виступ. Він вийшов, подивився на всіх і сказав: "Писатєль должен пісать". І зійшов зі сцени. Я його розумію". І після довгої паузи і уважного погляду на обличчя поеток, додала: "От коли їм писати? Їм же немає коли і вчитися. Для цього і будуть зустрічі у Фундації".

Декілька разів під час цієї зустрічі Ліна Василівна сказала: "Хочу на війну!". А коли її питали про те, чим вона зараз надихається, зауважила: "Як не дивно, але довгий час надихала Чорнобильська зона. Я туди їздила і відчувала, що життя моє недаремно проходить, бо я щось роблю і щось зберігаю. От те, для чого живеш, те і надихає. Мене страшно надихають оті люди, що боряться зараз. Коли я почула, що солдати читали мої вірші у окопах, да я готова ради цього жити. От мені передали прапори з підписами. Це надихає. Мене не надихають премії, звання і так далі. Я того всього не відчуваю. Тобто відчуваю огиду, правду кажучи.

Мене надихають гарні люди, абсолютно не переношу поганих. Причому кажуть, що письменникам легше писати негативних персонажів. Мені завжди легше писати гарних людей. Зараз готую книжку – побачите, що мене надихає. Кожна людина, в якій є щось справжнє, мене надихає. Люблю талановитих людей!"

Про написання віршів, як і коли це відбувається, Ліна Василівна сказала так: "Ледве пройду по коридору, у мене виникають рядки. Добіжу до Оксани – от послухай. І найкращі рядки виходять у мене вночі.

Вночі світає втомленість моя.

Душа виходить, як Орфей із пекла.

Настільна лампа голову схилила

І дивиться в рукописи мої".

Вахтанг Кіпіані задав таке питання: "В шістдесяті жили різні люди, сотні поетів, сотні письменників, сотні театральних режисерів. От хто за вашою оцінкою шістдесятник а хто ні?"

"Шістдесятники – це діло складне, - відповіла Ліна Василівна. - Це були люди талановиті, кожен в своєму жанрі, не тільки письменники, а й художники, композитори. Коли почалися страшні роки судів, хто як себе виявив. Справжні шістдесятники ішли на барикади. Їхали у Львів на суд. Оті натовпи, які стояли під судами, де судили перших, оті, які стояли під судами, поки нас не випустять, оті люди шістдесятники, безіменні! А, скажімо, поет, який писав "Партія очі мої, партія серце моє"... Мені дуже шкода, що він це написав. Мені дуже шкода Івана Драча. До речі, дуже талановитий поет. У нього були такі прекрасні вірші. Я дуже його любила і просила: "Іван, залишся оце таким, яким ти зараз є, але дихати лєніним не треба". Читаю вірш. Не вірю своїм очам: "Я керуюсь тобою, моя сонцесяйно програмо. Я оголюю нерв твій…" Кажу: "Іван, невже ти програмою керуєшся?" Він каже: "Та це кобилка дз". "А, - кажу, - далеко не поїдеш на такій кобилці".

"Розкажете про вашу зустріч у спілці?" – додає Іван Малкович.

"Читаю "Дихаю лєніним". Я була ще членом спілки. Зайшла у спілку. Кілька колег зібралося. Стоїмо, розмовляємо на другому поверсі. Коли іде Іван, такий привітний, хороший. Підходить, вітається. А я кажу: "А ну, Іван, пхукни на мене лєніним". Я не хотіла його обіжать, я хотіла його зупинити. Але зупинити було пізно. Отак пропадали поети. Тичина ж був геніальним поетом на початку. "Замість сонетів і октав"... Геніальний був поет! А що з нього зробили? Кожна свиня підсміхається і цитує бог зна що. Я колись по молодості написала "Давно зміліли ріки повноводні", маючи на увазі Тичину.

Треба просто подивитися в суть явища і знати, хто в якому часі живе. Людина живе в часі і час живе в людині. Ми буваємо дуже несправедливими. Викиньте з голови "дихаю лєніними", згадайте Драча "…і душа моя повнісінька сліз, по самісінькі очі". Це краще, ніж синхрофазотрони…. Ото ми піжоним, а то ми люди.

У 80-ті, 90-ті всі тридцять років незалежності чогось незлюбили шістдесятників, почали їх лаяти, що вони заангажовані, що вони публіцистично писали, а не поезію. А ваше покоління вже цікавиться, що то були за шістдесятники. Це ваші попередники. Ставайте на плечі і ідіть вище, а не спихайте. Бо ті хто спихав шістдесятників, не багато досягли. За тридцять років можна було вже зробити літературу по справжньому. Я написала:

Не так і мало

цілих тридцять літ

А що створили

і якої проби?

Літературний напрям - сучукрліт

Ну що тут скажеш?

Браво бракороби!

Часи не можуть породжувати. Талановиті люди з’являються завжди. Як буде розвиватися література, якщо вбивають мову? Час убиває забороною мови і забороною українців взагалі. В погані часи, у важкі часи загострюються відчуття. А час підкидає їм емоцій. Через те відбуваються такі сплески".

"Яких людей більше – хороших чи поганих?" - поцікавився хтось з присутніх

"Середніх. Просто ніяких, середніх, звичайних. Яким "какая разніца". Порядна людина, яка знає межу, якої не можна переступить, це є хороша людина. Це мінімум. А хто здатний на максимум – то ціле щастя. А поганих людей скільки завгодно".

На питання, якою має бути література про війну, ми отримали очевидну відповідь:

"Я вважаю, що література має бути антивоєнною, тому що війна це те, що вбиває людей. Артур Дронь пише, що Хемінгуей такого не знав. Я не думаю, що Хемінгуей знав менше, ніж він знав, але Дронь – молодий хлопець, і як він пише про війну. Це воєнна література чи антивоєнна? Це антивоєнна література! Але вона не повинна бути публіцистична, декларативна, це повинно бути через душу. Ми проти війни, але маємо перебороти наших ворогів".

Звісно, що лише Іван Малкович, засновник видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", який, власне, видає твори Ліни Василівни, знає про інтимні моменти народження віршів. Про це він попросив розповісти доньку поетеси Оксану Пахльовську: "Оксано, мені дуже дорогі твої оповіді, як ти чуєш, як серед ночі мама говорить віршами через стіну, це щось таке дивовижне".

"Так я ж думала, що вона спить", - ніяковіє Ліна Василівна.

Слова пані Оксани були неймовірно щирими: "Насправді це дуже складно, бо все своє життя я боюся за свою маму".

"Клянуся, я витримаю все, - запевняє Ліна Василівна. - В моєму віці хтось би мав право лежати і стогнати".

"Ти не маєш!" - твердо каже пані Оксана.

"Я знаю, що я не маю права".

Пані Оксана зауважила ще на такому: "Письменник має бути завжди в опозиції, завжди в русі опору. Мама від самого початку незалежності була в інтелектуальному русі опору, морального опору тому всьому, що продовжувало рвати Україну і після повалення радянської системи. Побажання всім вам: поезію читати, любити літературу та мистецтво. Мені би хотілося щоби любов до письменника перетворювалася, перекладась на велике розуміння його літератури".

Ще дві години після офіційного представлення збірки "Вітер з Марса" у присутніх була можливість поспілкуватися з Ліною Василівною і отримати її підпис у книзі. І це було відчуттям доторку до мудрості і правди в чистому вигляді. Думаю, зі мною погодяться всі, хто був присутнім у Фундації, що без слів всі відчували посвячення Ліною Василівною. Тепер важливо не схибити. І слідувати словам поетеси: "Порядна людина завжди реагує на все, що робиться у світі".