Плачі за Булгаковим

Оці плачі за Булгаковим – це насправді плачі за власною імперською освітою, яка стала неактуальною або навіть зайвою. Боляче, розумію.

Але ж ми всі отримали імперську освіту, але хтось відкрив Київ Підмогильного, Домонтовича, Зерова, Куліша, Драй-Хмари, Рильського, раннього Тичини, десятки інших тогочасних оптик і голосів, а хтось 30 років далі живися з культурного ґрунту булгакових-галічєй-бабєлєй-ільфов-пєтрових-ахматових-"рижих".

Культурне сирітство і фантомний біль цілком логічні, бо це ще і втрата статусу, розставання з відчуттям культурної переваги і компетентності.

Для когось це також втрата частини власної біографії, юності і ностальгійного відчуття вигаданого Булгаковим білогвардійського Києва. Як випускниця київської російської школи, яка виросла на булгаковському міфі Города, дуже добре це розумію.

Мало того, часом я теж гляну у зимове нічне небо та й пригадаю "звезду пастушескую вечернюю Венеру и красный дрожащий Марс". Але ж у мене є Бажанові "кущі здичавілих зірок" і Антоничеві "зорі з вовни мряки, мов злоті гудзики з плаща". З ними можна чудово й повнокровно прожити і без "Боже, царя храні" за кремовими шторами.