Хто найбільше радіє ударам по Москві?

Не фейсбук. Не інстаграм. Не тредси, кавʼярні чи робочі міти.

Армія.

Всі ті, хто з 14-го року вивозив і тягнув. Дивився в палаючий обрій крізь розтріскані куленепробивні стекла.

Чіплявся зламаними нігтями за наші посадки та перехрестя.

Перетворював п**дарів на кривавий туман, розносячи наші ж будинки і підвали, в які ті поховалися.

Пускав НУРСи з кабрування по нашим же полям і високоточні бомби по нашим же мостам.

Хто вигравав час, сидячи сотні днів в норах, аби тил надіслав заміну.

Хто накидав український прапор на труну побратима.

Армія завжди знала, що вся ця кривава баня з впертим супротивом і збільшенням ціни кожного метра нашої землі для противника, має завершуватися ударами по його території.

Випалюванням його літаків на аеродромах базування.

Кораблів - в доках.

Палива - на заправках.

Самих росіян - в їхніх же будинках.

І навіть наше славетне ППО - усі ці екіпажі безпілотників і дядьки з кулеметами дванадцять і сім та чотирнадцять і пʼять - окрім безумовно благородної місії захисту наших мирних міст завжди в пріоритетах мали захист наших збройників.

Завдяки яким нині москва і палає.

Армія радіє.

Ледь помітною посмішкою щільно стисненими губами на замурзаних обличчях.

Росіянам лячно.

В 22-му мені це здавалося неймовірною перспективою. Тепер… ми впоралися за 4 роки.

Вони отетерівають і не розуміють - за що?

Вимагають пояснень.

Божечки, як добре, що після стількох років страждань і втрат, нам пох*й.

Паліть, братіки.

Паліть ще і на всі гроші.

Хай кожен москвіч відчує велич своєї мерзенної країни.