Волонтерський фронт: Полтавська трагедія.
Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд «Відродження». Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами
Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.
Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї.
Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.
Цей текст - довгочит. З нього ви дізнаєтеся, як вперше зникли без вісти одні з перших волонтерів. Про повадки "президента" днр Олександра Захарченка і "мністра оборони днр" Царя, який обіцяв дійти до Львова.
Полтавська трагедія
Влітку 2014 року на базі добровольчого батальйону «Айдар» мені розповіли про чотирьох загиблих полтавських волонтерів. Це зразу зруйнувало позитивну картинку, яку я там споглядав. Туди ішов потік волонтерів, які привозили допомогу для вояків. Запам’ятав харків’янина на прізвисько Самурай. Його так назвали, бо він мав виразну азійську зовнішність і за фактурою був схожий на борця Сумо.
Двоє молодих жінок привезли на машині харчі і воду. Одна з них залишилася там служити.
На кухні можна було спостерігати плоди волонтерської праці - там стояли трилітрові банки, банки, банки — може сотня банок із салом. Враження складалося таке, що цим салом можна було годувати склад «Айдару» протягом тижня.
Бійці розповідали волонтерські історії і однозначно казали, що без їхньої допомоги «Айдар» не вижив би. І зненацька згадали чотирьох волонтерів з Полтави, яких захопили в полон бойовики і вбили. Цей випадок свідчив про те, що волонтерська діяльність має смертельні ризики.
Виявилося, що ця історія мала драматичне продовження. Одна волонтерка з цих чотирьох була визволена з полону. Але рідні трьох інших не довіряють її розповіді про трагічну долю її напарників. Вони продовжують чекати і шукати їх.
19 червня 2014 року вся полтавська родина Матлашів сиділи на випускному вечорі їхнього сина Дениса — батько Володимир, мати Олена і молодша донька Катерина. Це була щаслива сім’я. Вона мала хороший достаток. Подружжя у тандемі займалося бізнесом. Володмир - юрист, був призначений керуючим санацією та ліквідатором на підприємствах Полтавської області. Його дружина Олена має економічну освіту і економічну освіту, надавала бухгалтерські послуги.
У розпалі вечора хтось зателефонував Володимирові, той поговорив коротко і сказав, що він має піти. Залишити випускний вечір власного сина означало, що сталося щось надзвичайне. Він подзвонив дружині пізніше і сказав, що знову мусить їхати в сторону передової, бо більше нікому.
Володимир Матлаш війною цікавився давно. У 2010 році разом зі своїм приятелем В’ячеславом Курганом створили молодіжну громадську організацію «Клуб юних десантників «Гвардія». Клуб відвідували юнаки та дівчата 8-18 років. Серед курсантів клубу були і сини тих волонтерів, які поїхали в ту зловісну поїздку - Максим Місюренко та Владислав Калашніков.
«Коли почалися події на Донбасі, - згадує Олена Кочеткова-Матлаш, мій чоловік сходив у військкомат. Але його не призвали. Не знаю чому. Він почав возити гуманітарну допомогу нашим воїнам на передову та вивозити дітей, жінок та стариків з території Донецької та Луганської області, де була загроза їхньому життю. Я не дуже вітала поїздки чоловіка на Донбас, бо якщо б з ним щось сталося, то ми особливо нікому не потрібні. Я йому про це говорила. І так воно і сталося».
Наступного дня, 20 червня, по обіді Олена розмовляла з чоловіком, було все гаразд. Домовилися, що він віддзвониться увечері, але дзвінка Олена не діждалася. Вночі почала телефонувати. Зв’язку не було.
У середині червня 2014 року подружжя Калашнікових збиралося у відпустку. Юлія була в передчутті відпочинку. І раптом чоловік повідомляє, що він їде до Мелітополя, бо його постійний клієнт десь під цим містом зламався. Віктор Калашніков, 1962 року народження, мав станцію технічного обслуговування вантажних автомобілів.
«Він і раніше виїздив ремонтувати машини у разі крайньої необхідності. 19-го червня він поїхав, -згадує Юлія Калашнікова, - О 10-й ранку 20-го червня телефоную йому поцікавитися як він. Відповідає, що все гаразд. Просить не дзвонити, бо він буде під машиною і йому незручно відповідати на дзвінки. Коли закінчить — передзвонить сам. Не дзвонить цілий день. Я передзвонюю увечері. Він не на зв’язку».
Пенсіонерка Лідія Місюренко, 1953 року народження, взагалі нічого не знала про поїздку сина.
На фото Лідія Місюренко. Фото з її сторінки на ФБ.
Борис Місюренко,1975 року народження, мав освіту технолога з виготовлення харчів. Був розлучений. Мав сина. До Майдану відзначався аполітичністю. З початком Майдану у Києві, він вийшов на полтавський Майдан.
«Він сказав: «Дітей б’ють у Києві. Що ж з нашим Максимом буде? Я хочу жити в країні, де не б’ють дітей», - згадує його мама Лідія Місюренко.
З початком війни його вибрали головою полтавської самооборони. Вони з побратимами організували блок-пости на виїздах з Полтави. І почали возити допомогу нашим солдатам на передову. Лідія Місюренко каже, що вона цього не знала, вважає, що він вирішив не хвилювати її.
«Після 19 червня я пару днів з ним не могла зв’язатися, - згадує пані Лідія,- У нас було неписане правило: вранці телефонує він, а увечері - я. Ми могли і годину пробалакати. А тут – мовчанка».
Четвертою була Ірина Бойко, 1966 року народження. Саме вона зуміла 21 червня додзвонитися до своєї дочки Тетяни і повідомити, що їх взяли у полон біля Ровеньків Луганської області. Вони везли харчі для українських вояків і бронежилет від батьків для когось у 95-й бригаді. Тетяна зателефонувала сину Віктора Калашнікова 17-річному Владиславу і повідомила цю трагічну звістку.
«Син прибігає і каже: «Тато в полоні», - Я стою ошелешена. Який ще полон? Хто його взяв у полон під Мелітополем? - згадує Юлія Калашнікова, - тоді він мені все пояснив. Я потім зрозуміла, що Віктор не хотів, щоб я переживала і тому не казав мені, що їде з гуманітарною допомогою на передову. Я згадала, що за тиждень до того він казав, що їде до Харкова за деталями для автомобілів. Я просила його взяти мене з собою, бо в мене теж були в Харкові справи. Але він відмовив, сказавши що їде не один. Тепер я розумію, що насправді він не до Харкова їздив».
Від Владислива Калашнікова про це дізналася Олена Кочеткова-Матлаш.
Лідія Місюренко дізнавалася аж через обласну Раду. Коли син не вийшов на зв’язок, вона стала дзвонити рідним.
«Я телефоную внукові Максиму., - каже вона,- Він якось нервово відповідає, що не знає. Телефоную племінниці Аллі Лук’янченко. Вона каже, що за кермом і не може говорити.
Отож, я відчуваю: відбувається щось не те. Узнаю телефон голови обласної Ради. Телефоную. Помічник по внутрішньому каже, що телефонує мама Місюренка. Там перепитують: «Це той, що в полон потрапив?». Так я дізналася, що син у біді».
«23 червня мій чоловік, зателефонував вночі з незнайомого номера своєму співробітникові Сергію, - стверджує Олена Кочеткова-Матлаш, - та повідомив, що він у полоні. Ніяких вимог чи то викуп бойовики не виставляли. Пізніше Сергій ще неодноразово намагався зателефонувати та спробувати якось домовитися про звільнення мого чоловіка, але все було марно. Згодом телефон взагалі вимкнувся. Сергію вдалося з’ясувати, що номер телефону з якого дзвонив мій чоловік належав одному з ватажків днр Юрію Микулину».
Пізніше Микулин став комендантом Горлівки.
Коли минув перший шок, родичі полонених волонтерів зібралися разом і почали стукати в усі двері. Виявилося. Не лише вони не знають, що робити в цій ситуації, але і державні структури також. До цього, як і до війни загалом, ніхто не був готовий.
«Ми були абсолютно розгублені, адже уявлення не мали як діяти. В країні не існувало інструкції, що робити в подібній ситуації, - згадує Юлія Калашнікова, - Тож домовилися і почали телефонувати знайомим і друзям в СБУ, поліцію, прокуратуру, телебачення, зверталися до депутатів, писати листи в усі усюди.
Нам здавалося, що ось, ось їх повернуть. Хтось із державних органів кудись зателефонує, з кимось домовиться і все буде гаразд. Бо як таке може бути, щоб ось так просто взяти і забрати людей у полон? Це виглядало дикістю, абсурдом. Такі в нас були наївні уявлення на початку війни.
І не лише ми були такі наївні і безсилі, а й державні органи також. Вони теж не уявляли реально, що сталося, як діяти. Адже просто не було належного досвіду. А скільки разів нам казали «ми їх туди не посилали», що ви від нас хочете?».
Крім того, виявляли просто некомпетентність. Міліція відкрила кримінальне провадження. Слідчий видав мені убивчу інформацію: «А ви знаєте, що ваш чоловік на західну Україну поїхав?», - спитав він. Він просто переплутав Ровеньки з Рівним».
Юлія, тоді, як вона висловилася, ходила чорна. На історію з її чоловіком наклався інсульт її батька, а потім і матері. Юлія схудла на 12 кілограмів. Та ще й посивіла.
Серед тих, до кого родичі полонених волонтерів звернулися, був колишній військовий Василь Ковальчук, 1958 року народження. Закінчив Сумське артилерійське училище. Воював у складі радянських військ в Афганістані командиром взводу. 1993 демобілізувався з української армії у званні підполковника. Закінчив Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Став правозахисником. З початком російсько-української війни займається визволенням з полону українських воїнів і волонтерів.
Коли до нього звернулася дочка Ірини Бойко Тетяна Єфремова, на його рахунку вже було 15 звільнених з полону українців.
Під час афганської війни у нього в підпорядкуванні служив сержант Ігор Безлер, який потім став професійним російським військовим. За даними сайту «Миротворець», Ігор Безлер, 1965 року народження, уродженець Сімферополя. У 1994-1997 роках навчався у Військовій академії імені Дзержинського. Був звільнений у запас із ЗС Росії у званні підполковника.
За твердженням СБУ, Безлер є російським диверсантом із ГРУ, який керував захопленням будівлі СБУ у Донецьку та захопленням райвідділу МВС України у місті Горлівка навесні 2014 року.
Саме через нього Василь Ковальчук почав звільняти українських полонених. «Він, звісно, воює на ворожому боці, - каже Ковальчук, - Але задля пошуку полонених я контактував з ним. Дещо робив через нього. Думаю, що заради звільнення наших треба вести переговори з ким завгодно».
Ковальчук зв’язався з Безлером у справі полонених волонтерів. Він обіцяв з’ясувати.
«Пригадую, я їхав з Києва і у Пирятині, - каже Ковальчук,- він мене передзвонив і сказав, що була така компанія, і вони були підірвані на якомусь блок посту.
На фото Василь Ковальчук. Фото взято з його стрінки на ФБ.
А через два - три дні він телефонує, повідомляє, що йому присвоїли чергове звання і каже: «Григоровичу, я знайшов твою Ірину, забрав у казаків. Якщо хочеш забрати , то завтра приїзди до мене я тобі її віддам». Він поставив умову, щоб приїхав разом з її дочкою. Виявилося, що про підрив це була недостовірна інформація.
До когось незнайомого я б, може, і не поїхав, але Безлер тримав слово. Все таки нас пов’язувала служба в Афганістані. Я довірився йому.
Я повідомив про це дочку Тетяну. Вона попросила в мене телефон Безлера. Зателефонувала йому і він дав їй можливість поспілкуватися з її матір’ю. Вона переконалася, що та жива і здорова».
Дочка Ірини Бойко Тетяна зуміла швидко домовитися з місцевим активістом Михайом Дугіним і вони втрьох разом з Василем Ковальчуком відправилися в дорогу о другій годині ночі шостій ранку були у Слов’янсьску.
Михайло Дугін докладно описав цю поїздку на сайті «Майдан» 9 жовтня 2014 року. На блок-посту Нацгвардії біля Вуглегірська він домовився з командиром блок-посту з позивним Елвіс тимчасово поміняти його яскраву «Мітсубісі» на менш помітний «Форд». Домовилися, що на зворотному шляху здійснять зворотній обмін.
«По суті це була не машина, а руїна, - пише МихайлоДугін, - але вона їздила, була непримітною і для такої мети підходила якнайліпше. Ми залишили в моїй машині всі документи, телефони та особисті речі. Необхідно пам'ятати, що телефон та контакти в ньому в такій ситуації – зрадники. Увімкнувши «аварійку» і виїхавши по ґрунтовці у бік Єнакієвого та проїхавши кілометрів сім, ми заїхали на повністю зруйновану заправку, на якій стояв крайній днрівський блокпост.
Нас зустрічали люди у чудовому обмундируванні, озброєні новою стрілецькою зброєю та із зарядженими підствольними гранатометами, у нарукавних шевронах «Новоросія» та «Донецька народна республіка». Їх було чоловік шість-сім. У деяких місцях бетонна стяжка заправки була вирвана до землі і було зрозуміло, що тут гатили чимось важким. Вони уточнили, що ми їдемо до Безлера і попросили слідувати за ними, але наша машина не заводилася. Чи то акумулятор розрядився, чи стартер здох, але машина не подавала ознак життя. Тоді ми всі разом відштовхали машину під бетонну стіну і сіли на один із їхніх джипів і поїхали околицями Єнакієвого у бік Горлівки».
Кілька разів їх пересаджували з машини в машину аж поки не довезли до колишнього приміщення горлівсього УБОЗу.
Він був весь завалений мішками з піском і був готовий до відбиття будь-якої атаки. Там надійшла команда проводжатим відвезти полтавців до комендатури м.Горлівка, де і знаходиться штаб-квартира Безлера. Усі наші супроводжуючі називали його шанобливо «Ігоре Миколайовичу».
Затримок по дорозі не було. За свідченням Дугіна, все працює у них дуже чітко.
«Безлер зустрів нас на ґанку, - згадує Василь Ковальчук, - Це була перша наша особиста зустріч після Афганістану. До того ми спілкувалися телефоном. Обіймів не було. Він, хоч і побратим по Афганістану, але сьогодні воює за ворожу армію. Спершу почувалися ніяково.
Зайшли ми до нього. Він сів за стіл. Справа і зліва сиділи тілоохоронці. Це зрозуміло. Зараз ми по різні боки барикади. Мало що може бути у мене на умі. Один - з позивним Лучік з прізвищем Лучіано. Не знаю, звідки в нього таке італійське прізвище. Він мешкає нині в Росії.
Там була Корса — це позивний підполковниці української міліції, яка перейшла на ту сторону. Вона в них займалася полоненими. Вона привела Ірину Бойко. Та виглядала досить непогано. Навіть манікюр на нігтях мала. Безлер розповів, що забрав її у казаків. Вона в нього прислужувала кимось на зразок офіціантки.
Ірина поспілкувалася з дочкою. Потім Безлер дав їй пачку 500-гривневих купюр і відправив Ірину і її дочку на базар, щоб вони купили одяг.
Ми з Безлером згадали наше бойове минуле. У нас ордени «Червоного прапора» видані одним наказом. Я запитував про трьох інших волонтерів, яких взяли у полон разом з Іриною. Він нічого не знав про них. Ще я по ходу просив звільнити іще когось. Але того разу не вдалося».
Михайла Дугіна не запрошували до приймальні Безлера, а привели на місцеву кухню. Там він довідався про тамтешні звичаї.
«Спочатку у Горлівці було дуже багато казаків, але не приїжджих з Росії а з місцевих алкоголіків, які до війни носили маршальські лампаси, а під час війни сколотили банди, об'єдналися з російськими казаками Козіцина і почали звіріти. Описувати звірства я не хочу, зазначу лише, що улюблена розвага у казаків виймати ложкою ока у підозрюваного. Місцеві й досі тремтять при згадці про казаків. Безлер роззброїв казаків і вигнав із Горлівки. Також поступово зникли з Горлівки усі чеченці. Безлер за національністю німець і намагається насадити там німецькі порядки у його розумінні2.
Після приблизно двогодинного перебування на кухні до Михайла Дугіна вийшла Ірина і її дочка Тетяна в супроводі невисокої жінки з шевроном «Беркут Новоросії». Вона запросила їх піднятися в готельний номер перепочити.
«У номері ця невисока жінка представилася як Корса, - провадить далі Михайло Дугін, - і сказала, що вона у минулому підполковник армії (Насправді міліції — Ю.Л.), і що саме в неї перебувала в полоні Ірина. База в неї знаходиться в захопленій прокуратурі Горлівки, зараз у її підпорядкуванні близько 150 осіб та у сфері її відповідальності три блок-пости. Алкоголіків вона не любить і якщо спіймає когось напідпитку, то б'є гумовою палицею по губах, а потім відправляє рити окопи, поки не зійдуть синці. Також вона поцікавилася у мене, чому ми досі не захопили прокуратури Полтавської області. Я сказав, що уточню це питання у місцевій самообороні.
Ще вона розповіла, що вона горлівчанка, що це її земля, що в неї рано померла мама, але від цвинтаря, де вона похована, не залишилося каменю на камені після стрілянини «градами». У перервах між обстрілами вона їздила на цвинтар, але могилу так і не знайшла».
Справжнє ім’я Корси — Ольга Качура. 1970 року народження. Підполковник української міліції в запасі. Пізніше, уже після зустрічі з українськими гостями, пройшла курси підвищення кваліфікації при Михайлівській військовій артилерійській академії ЗС РФ (м. Санкт-Петербург). Після закінчення курсів – полковник «збройних сил днр», командир артбатареї. Під її керівництвом проходили обстріли мирних жителів Дебальцевого та знищення міста, зокрема, й напередодні зустрічі у Мінську 11-12 лютого 2015 року.
Михайло Дугін відзначає, що їм стало відомо про обстріли з мінометів заправки, на якій вони залишили машину і туди проїхати зараз неможливо. Також розповіли, що на тому блокпосту є один один вбитий і один поранений.
Через якийсь час їх запросили у внутрішній двір. Туди також вийшов Безлер зі своїм почетом і охороною, всього чоловік 20-25 «Запропонував залишитися в нього до завтра, - пише Михайло Дугін, - оскільки те місце, де ми проїжджали зараз під постійним обстрілом і чи незрозуміло чи залишилася взагалі там наша машина.
Ми з Ковальчуком попросили у Безлера відійти та порадитися. Той, хто був у подібній ситуації, зрозуміє, що краще потрапити під міномет, ніж залишатися фактично у статусі заручника. Тим більше, що Ковальчук сказав, що він просив щойно Безлера звільнити ще когось із заручників, а він відповів, що другий заручник це Тетяна. Тоді Ковальчук попросив звільнити трьох заручників, а він сказав, що третій заручник – це я. На це Ковальчук попросив звільнити чотирьох заручників, але тоді Безлер сказав, що 4-й заручник це сам Ковальчук. Розуміючи, що це буде на межі фолу, Ковальчук попросив звільнити п'ятьох заручників, на що Безлер сказав, що «ми не на базарі».
Ми повернулися до Безлера і сказали, що зараз їдемо, що домовленість про припинення вогню з Нацгвардією діє лише до заходу сонця, а сонце вже було дуже низько. Безлер сказав, що приймає наше рішення і виділив два джипи для нашого відправлення на околицю Горлівки».
Через обстріли вони не змогли дістатися до заправки, де залишили машину. Вирішили переконати когось із таксистів відвезти їх через блок-пост днр, а потім Нацгвардії до Артемівська, який нині вже Бахмут. На п’ятачку, де стояло п’ять-шість таксі, їм відмовили, бо «там укри».
«Тоді до них підійшов Лучик, - пише Михайло Дугін, - звичним рухом загнав у підствольний гранатомет гранату ВОГ-25 і уточнив у таксистів, хто з них поїде в Артемівськ. Від охочих поїхати не було відбою.
Ми вибрали більш-менш містку машину та перевантажили туди речі. Таксист трохи відійшов від початкового шоку і почав намагатися пояснити всім, що має замовлення, що йому терміново треба кудись поїхати. Лучик уточнив у нього, що старшими над таксистами є «Борода» і сказав зателефонувати йому і сказати, що «ополченці попросили». Той зателефонував і за словом «ополченці» отримав від Бороди дозвіл їхати хоч на Магадан».
Коли вони добралися до українського блок-посту, який контролювали полтавські міліціонери, Ірина Бойко, за словами Дугіна, розридалася так, що вони не могли її довго зупинити. Там вони перестали нервувати. Але нервувати почав водій таксі.
“Хоч ми й просили на кожному нашому блок-посту його пропустити назад, - продовжує Михайло Дугін, - але він не мав у цьому впевненості. Єдине, що я йому пообіцяв – щедро компенсувати його нерви та витрати, що ми потім і зробили. У результаті він довіз нас до Артемівська, а потім до Дебальцевого».
Михайло Дугін знову зустрівся з Елвісом, у якого позичав машину. Через неможливість її дістати пообіцяв йому купити аналогічну, що і зробив пізніше”.
Після повернення до Полтави Ірина Бойко розповіла журналістам про те, як їх затримали.
«Перед селищем Довжанське на Луганщині проїжджали блокпост бойовиків, - говорила вона кореспондентці Gazeta.ua Тамілі Міхеєвій в інтерв’ю, яке було опубліковане 24 жовтня 2014 року,- У нас була легенда - їдемо в сусіднє село на похорон дядька. Мовляв, із продуктами там важко, а має з'їхатися багато рідні. Вартові збиралися вже пропустити нас, як з автобуса вийшла жінка, на вигляд років 40. У неї була прострелена нога. Сказала, щоб не відпускали, й викликала комендатуру донських казаків. Доки вони їхали, я в труси заховала прапор України, який везли бійцям на передову. Молилася, щоб не почали роздягати. Нас повезли в Ровеньки. Там влаштували допит, сильно били. Особливо чоловіків. Щоб хоч якось зменшити знущання над ними, я назвалася керівником волонтерської групи. Пояснювала, що наша поїздка — гуманітарна. Вони скаженіли: «Эти укры по нас стреляют, а ты, сука, их кормишь!». Перші дні тримали на території колишнього комбікормового заводу. Там стояли двоє металевих ліжок, миска з водою, буржуйка. На підлозі валялася стара одежа. Зовні охороняли озброєні бойовики. Втекти було нереально».
За її словами, вранці їй принесли телефон, наказали дзвонити доньці. Я мала сказати: «Якщо протягом години українська військова частина в Довжанському не складе зброї, всю нашу групу розстріляють». І зразу відібрали трубку. Потім всю групу відвезли в Антрацит.
Журналістка далі передає її розповідь: “Спочатку катували попарно, потім — усіх разом. Питали, чи ми коригувальники і чого приїхали на Донбас. Били гумовою палицею, молотком по колінах, — на правій нозі поправляє еластичний бинт, під ним показує сліди - великі темні смуги від гострого боку молотка. - Ложкою намагалися витягти око, свердлили тіло електродреллю. На мені лишилося 13 дірок.
Під час першого допиту відрізали фалангу мізинця на лівій руці. Один із казаків бив і говорив: «Мне так нравится, когда эти мешки с говном падают». Я зціплювала зуби і стояла. Після побоїв нас завели в невеличку кімнату. Дали папір, олівці. Сказали писати автобіографію. Я розуміла, що нас прослуховують. На листку написала товаришам, щоб помогли мені померти, бо не зможу більше витримати побої. Вітя Калашніков підвів очі й сказав, що маю бути сильною.
22 червня мене та ще кількох людей переправили в Горлівку, яку контролює Безлер. Там було зовсім інше ставлення до полонених. Мене більше не катували, тричі привозили лікаря. В камері я була 13-та. Майже всі - місцеві. Окрім мене, сиділа ще одна жінка. Її затримали, бо припаркувалася не в тому місці. Решта - чоловіки. В основному сиділи за п'янку й інші дрібні порушення. Кількість людей постійно змінювалася. У вересні почали підсаджувати бойовиків. Деякі кидалися на мене з кулаками. Але серйозних сутичок не було. Вони справді вірять у російські байки про укропських карателів, які вбивають за російську мову, катують і розпинають дітей. Коли дізналися, що мене мають відпустити, вмовляли лишитися в Луганську. Казали: укропи — звірі, на першому блок-посту тебе вб'ють. Тут ми тебе зможемо захистити. Намагалася обережно пояснити, що відбувається насправді. Хоч за подібні балачки могли розстріляти. Після розмови бачила, як люди стають менш категоричні. Насправді, серед місцевого населення Донбасу - багато патріотів, порядних людей. Навіть вартові приносили передачки від своїх дружин — їжу, засоби гігієни».
Про інших трьох волонтерів Ірина сказала, що «Востаннє їх бачила під час допитів в Антрациті. На третій день полону Бориса Місюренка розстріляли. Про долю двох інших - не знаю».
Пізніше для проекту Радіо «Свобода» “Заручники війни” Ірина Бойко сказала, що востаннє бачила їх у Горлівці: Коли нас привезли в Горлівку, ми ще були вчотирьох. Ми в різних приміщеннях утримувалися. На катування нас водили в одне місце і я ще всіх бачила. А от 24-го вранці, коли мене привели в прокуратуру, в кабінет прокурора, де проводилися катування, там був труп мого друга – Борі Місюренка. Він був розстріляний впритул. Тут рвана рана, правого ока в нього не було, а під ліве око на виліт ввійшла куля. Про інших моїх соратників я нічого не знаю, а Борине тіло… Мене змусили вдягати пакети на тіло і прибирати кров, прибирати кабінет від крові після того, як винесли труп Борі».
Неточності у свідченнях Ірини Бойко дають підстави родичам інших трьох волонтерів не довіряти їй. Вони всі розмовляли з нею після її повернення з полону.
«Вона подзвонила в 23-й годині з копійками, - каже Лідія Місюренко, мама Бориса Місюренка, - Розповіла про те, як їй важко. По голосу відчувалося, що вона зі сльозами на очах. Сказала, що мого Борю розстріляли. А в мене в душі нічого не ворухнулося. Тоді, коли розповіли про полон, я відчула, що горе прийшло. А вона сказала - і в мене ніде й жилка не смикнулася. .
Я не повірила. Я їй хвилин десять ставила запитання, а вона тягнула з відповідями, уникала їх. Я кажу: «Я б хотіла завтра зустрітися. Скажіть куди і коли мені треба підійти? Я б хотіла очі в очі поговорити. Ірина відповіла, що їй ніколи, вона громадський діяч і в неї всі дні розписані. Ми з нею не зустрілися особисто».
Родичі зниклих волонтерів наводять конкретні суперечності у розповіді Ірини Бойко. Я вирішив не відтворювати їх. Цим має займатися слідство.
Тим часом, рідні трьох інших волонтерів не втрачають надію і продовжують наполегливо шукати своїх. Юлія Калашнікова розмовляла по скайпу з Ігорем Безлером. Він сказав, що нічого не знає про долю інших волонтерів.
Лідію Місюренко почула від Безлера те саме. Вона додзвонилася до казацького атамана Ніколая Козіцина. «Кажу йому, що я не політик, я мати, - ділиться вона,- якщо мій син у вас, то дайте з ним побалакати. Якщо він убитий, то скажіть, де прах. Він сказав, що цього епізоду не пам’ятає. Якби пам’ятав, то сказав би. Він узнавав і його казаки не стояли там, де їх заарештували. Хоча насправді все каже, що таки стояли. Можливо, він щось не договорює».
У своєму прагненні знайти сина Лідія Місюренко добралася навіть до колишнього «президента» днр, нині покійного, Олександра Захарченка. Вона особисто писала листи на його електронну пошту. Відповів його помічник і запросив приїздити.
21 грудня 2015 року одинадцять жінок виїхало автобусом до так званої днр. З транспортом їм допомогли Надія Курамшина, голова союзу матерів «Захист» і Вікторія Шилова, голова організації «Антивійна».
Коли вони поселилися у Донецьку, до них з’явилися люди з автоматами. «З ними ще була так звана омбудсмен Даша Морозова, - розповідає Лідія Місюренко, - Вони забрали наші паспорти. Даша особисто переписувала наші імена, потім оголосила, що ми незаконно перетнули кордон днр і підлягаємо депортації».
В цей час Курамшина з Шиловою були у першого засутпника Захарченка Дмітрія Трапезникова, де говорили про майбутню зустріч. Телефони їхні не відповідали. Жінок посадили до машин і повезли в сторону Маріуполя.
“В цей час мені телефонує Курамшина, каже, що вийшли щойно від Трапезникова. Я їй кажу, що нас вивозять. Вони бігом повернулася. Трапезников кудись телефонував і все владнав. Нас повернули назад.
Наступного по приїзді дня спілкувалися спершу з Дмітрієм Трапезниковим, - твердить Лідія Місюренко,- Слухали від нього промову на тему , які ми погані і яка хороша днр. Самого «президента» не було, бо, як виявилося, він їздив до Москви.
Зустрілися з ним десь о першій годині дня. Захарченко в розмові демонстрував, що він простий хлопець, буває в окопах. Там був присутній помічник Захарченка Володя. За вимовою суто росіянин, з глибинки Росії. Виявилося, Захарченко листа нашого не читав. Відповідав цей Володя. Було видно, що Захарченко нічого не вирішує.
Ми це вислухали, а потім передали йому списки наших дітей, які були захоплені в полон. Він викликав «міністра оборони» Володимира Кононова. Наказав йому перевірити, чи рахуються десь наші у їхніх списках. Той через підлеглих перевірив і сказав, що нема.
Цю зустріч знімало російське телебачення. Підозрюю, що нас викликали для телевізійної картинки — забезпечити пропаганду у російському телеефірі. Адже потім про наших дітей від них не було жодної інформації».
Батькові Володимира Матлаша Миколі Прокоповичу 84 роки. Він майже нічого не чує і нічого не бачить. Але чекає сина. Про це говорить дружина Володимира Олена.: «Дуже довго в кожного з нас стояла сумка з речами на той випадок щоб не гаяти часу на збори коли потрібно буде їхати десь їх забирати. Але щоб там не було за всі ці роки, ми продовжуємо шукати та чекаємо на повернення. І обов’язково дочекаємося, тому що віримо і не сумніваємося».
«З рідними тих, хто потрапив у полон,- каже Юлія Калашнікова - працювали психологи від «Червоного хреста». Запитали: «Чим ви пишаєтеся?». Пишатися нічим, хіба тим, що вижила за жахливих умов.
Я далі вчуся жити і боротися за свого чоловіка. Я хочу виглядати так, щоб, коли мій чоловік повернеться, щоб йому не було соромно за мене. Якщо хтось сподівається, що ми зіп’ємося, опустимося, то цього не буде. Вище каблук і вперед. Депресія в нашому домі не живе, їй нема тут місця. Ми віримо, ми шукаємо, ми любимо, ми не здаємося».
У «лігві ДНР»
Василь Ковальчук зробив не одну поїздку для визволення українських полонених. Під час поїздок траплялися пригоди, які могли закінчитися дуже великими, м’яко кажучи, неприємностями. Був випадок, коли бойовики не дотрималися слова і не віддали полоненого українця.
У тій поїздці його супроводжувала журналістка, президентка правозахисної організації «Полтавський медіаклуб», волонтерка Людмила Стельмах-Кучеренко. Вона була відома тим, що на початку липня 2014 року приїхала до Слов’янська, з якого щойно втік російський бойовик Ігор Гіркін зі своїм загоном. Вона вивезла звідти полтавку Ірму Крат, яка побувала у полоні бойовиків.
Людмила Стельмах-Кучеренко і Василь Ковальчук докладно розповіли про ту подорож до днр.
«У перші дні грудня 2014 року мені зателефонував полтавський правозахисник, підполковник у відставці, Василь Ковальчук, - згадує Людмила Стельмах-Кучеренко, - (ми з ним давно знайомі), котрий займався обміном полонених, і сказав, що незабаром знову їхатиме на ворожу територію. На той час він уже «витягнув» звідти 18 наших хлопців. Повернути своїх полонених заручників були зацікавлені і Україна, й днр-лнр, тому у цій темі було співробітництво на рівні польових командирів. До тієї пори, доки не втрутився Віктор Медведчук, кум Путіна, який розцінив її як вагомий важіль впливу на Україну, й вона намертво «заглухла» на кілька років».
«Мати Артема Абрамовича, - каже Василь Ковальчук, - загиблого танкіста, Світлана Абрамович з Житомирщини дала мені телефон тодішнього голови так званої днр Олександра Захарченка. Вона їздила у Донецьк і прорвалася до нього самого з проханням допомогти знайти тіло сина Артема. Він дав їй свій телефон. Вона поділилася зі мною.
Я телефоную Захарченку. Максимально хотів домовитися витягти наших хлопців. Трубку взяв помічник. Я представляюся. Він передав трубку самому. Я йому розповідаю про свою роботу. А він мені каже, що в них є сотня чоловік наших бійців. Вони не мають чим їх годувати. Пропонує мені забезпечити їх продуктами.
Ясно, що Захарченко був ворогом. Але для того, щоб звільнити наших, треба було заглушити свої емоції щодо ворогів і домовлятися з ними.
Крім того, теоретично вони мали забезпечувати харчами і всім необхідним у полоні. Так вимагають міжнародні документи. Можна було б стати в позу і посилатися на міжнародні договори. Але підозрюю, що їм плювати було на ці угоди. І хай наші хлопці голодують?
Я звернувся до Віктора Галича, голови Асоціації фермерів Миргородщини, з проханням допомогти. Він завантажив цілий мікробус картоплі, моркви, словом, харчів по самісіньку зав’язку. Ми закликали полтавців зібрати одяг для бійців. Вони принесли дуже багато вживаних але добротних речей. Архієпископ Федір Української православної церкви Київського патріархату заправив наші два автобуси пальним.
По ходу цієї роботи мені озвучили ім’я бойовика, якого вони б хотіли отримати. Я зв’язався з СБУ - працював з ними в контакті. Вони мені привезли з Києва того бойовика.
В таких випадках вивчається, чи нема за ним кривавих злочинів. Рішення ухвалює суд.
Мені його передавали з кульком на голові і у кайданках. Просили розписатися за кайданки. Хотіли, щоб я їх повернув, коли приїду назад.
Я зняв кульок з його голови. Зняв кайданки і віддав їх есбеушникам. Йому кажу: «Дивися мені в очі. Я тебе везу додому. Швидше ніж зі мною, ти додому не потрапиш. Зрозумів?».
Я не хотів, щоб він був у нелюдських умовах. Бо потім приїхав би і почав зводити рахунки з нашими полоненими. Дорогою туди ми його нагодували у кафе «На семи вітрах».
Крім нього, нас було п’ятеро. Володимир Пилипенко, директор директор фірми «Вепр», яка випускає автомобілі, журналістка Людмила Кучеренко, двоє водіїв і я».
“Невдовзі підійшов Василь Ковальчук, - каже Людмила Стельмах-Кучеренко, - а з ним есбеушник, який тримав під лікоть худорлявого мужчину з кольоровим пакетом на голові й у наручниках. Це був Володимир Колоснюк, донбасівський кримінальний авторитет, який навесні 2014 року організовував ополчення у Горлівці. На вид йому було років з п’ятдесят.
Пізніше я прочитала в Інтернеті, що у липні 2014 року СБУ затримала Колоснюка у нашому Бердянську, куди він приїхав закуповувати кулемети, гранатомети, автомати та вибухівку на суму 2 мільйони гривень. СБУ називала його найближчим поплічником терориста Бєзлєра, до того ж він був самопроголошеним «мером» міста Горлівки.
«Під безпосереднім керівництвом терориста Бєзлєра («Бєса»), Колоснюк відповідав за постачання зброї, організовував та брав участь у збройних нападах на блокпости сил АТО, викраденні та катуванні людей», - йшлося у тому повідомленні СБУ.
Одно слово, Колоснюк дуже завинив перед Батьківщиною: зрадник, негідник, якому світило немало років тюрми. Але держава Україна, напевно знаючи, що повернувшись на Донбас, він продовжить займатися тим, чим і раніше, відпускала таких через рішення судів, аби обміняти на своїх. Саме Колоснюка «замовила» та сторона; для днр це був значущий кадр, а Василь Ковальчук сподівався виміняти на цю «важливу птицю» не одного, а кількох наших захисників.
Василь зняв з Колоснюка пакет і кайданки і популярно пояснив, що тільки разом з ним у нього є всі шанси незабаром опинитися в Горлівці, тому краще бути слухняним хлопчиком і без самодіяльності…
У райцентрі Чутове, що на межі з Харківською областю, ми заїхали в кафе, погодували гарячим Колоснюка, бо він був голодним, а грошей у нього не було. І самі трохи зігрілися чаєм з пиріжками, бо на ніч брався мороз.
За Харковом, здається, в Ізюмі, зламався другий мікроавтобус. І відремонтувати його самотужки вночі на холоді, та ще й завантаженого, не було жодної змоги. Вирішили, що він дочекається ранку, заїде на станцію техобслуговування, а потім харчі вивантажить на найближчому українському блок-посту або куди йому скажуть наші армійці. Було прикро, що наші хлопці в підвалах Донецького СБУ отримають удвічі менше того, що ми сподівалися їм привезти…
На ранок ми добралися до Майорська, що поруч з Горлівкою. На останньому українському блок-посту Василь Ковальчук швидко порозумівся зі старшим зміни, показав папери у файлику, які тримав за пазухою, і ми поїхали по «нейтралці».
Уже не вперше я бачила роздовбані вибухами дороги, зруйновані снарядами будинки, від чого хололо в душі. А тут ще з’явилися зварені із залізничних рейок велетенські протитанкові «їжаки», які сприймалися, як декорації до фільмів про Другу Світову, бо з нинішньою війною ще не асоціювалися.
Василь вийшов на першому «сепарському» блок-посту, показав рішення суду по Колоснюку й самого Колоснюка й нас безперешкодно пропустили.
З раннього ранку Василь Ковальчук надзвонював заступникам Ігоря Бєзлєра (його самого на той час у Горлівці не було), теж «афганцям». Саме їм він мав передати Колоснюка й вирішити питання обміну його на наших вояків та супроводження нашого мікроавтобуса до Донецька. Але ті сказали, що не допоможуть ні в першому, ні в другому, бо самі поза межами Горлівки виконують якесь дуже важливе завдання. Василь був цим засмучений, адже розумів, що самі ми ці 50 кілометрів до Донецька проїхати не зможемо.
Він по-людськи попросив Колоснюка, щоб той поїхав з нами до Донецька (його тут всі добре знають), ну днем пізніше побачить свою сім’ю. Колоснюк погодився, але зовсім скоро ми зрозуміли, що то була звичайна зеківська брехня, і жодних чином допомагати нам, заклятими ворогам, він не збирався.
Ми могли б одразу взяти курс на Донецьк, але Колоснюк попросив заїхати в Горлівці «в одне місце на пару хвилин». Коли в’їхали в рідне місто Колоснюка, де він не був 5 місяців, він нетерпляче почав соватися на сидінні, виглядаючи у віконце. Мало не на кожній будівлі висіли російські триколори, антиукраїнські гасла. Колоснюк показував дорогу. Вперлися в якийсь глухий сірий паркан. Ворота відчинилися й зачинилися за нами, а мікроавтобус зупинився перед 3-поверховим будинком з написом угорі «3-тя рота «Беркута». Ми цьому, м’яко кажучи, не дуже зраділи, бо як беркутівці убивали на столичному Майдані учасників Революції Гідності, було ще дуже свіжим у пам’яті.
До машини підійшло троє вгодованих коренастих бойовиків , обвішаних з голови до ніг автоматами, ножами, гранатами.
- Болєк!, - радісно вигукнув Колоснюк до одного з терористів.
- Воца?!! – той трохи зі штанів не вистрибнув, адже ніяк не сподівався побачити корєша, знаючи, що той сидить у Києві в СІЗО.
Колоснюка на радощах потягли в будівлю. Василь лиш устиг нагадати, що нам же їхати на Донецьк, щоб довго не затримувався. Той кивнув: «Угу!» Нас залишився «сторожувати» один озброєний до зубів терорист. Ми ж усі четверо були абсолютно беззбройні.
Минуло 10, 15, 20, 30 хвилин, а Колоснюк не виходив із будівлі. Ми припустили, що йому влаштували «гарячу» зустріч із частуванням. І самі з’їли по бутерброду та випили чаю з термосів. Чекали десь 40 хвилин. Нарешті прийшов «Болєк». Ковальчук спитав у нього, де ж Володимир?
- Він нікуди не поїде! - випалив, як відрізав. – Самі поїдете, якщо хочете! Де Вовкина сумка?
Ковальчук пнув ногою спортивну сумку, що була напівпривалена мішками та клунками. «Болєк» потягнув її так, що ледве ручки не повідривав, і захлопнув дверцята.
Ми мусили їхати в Донецьк самі. І кожен з нас невесело прикинув, що може вийти із такої затії…
Ну звісно, на першому ж блок-посту нашу машину зупинили з подивом: звідки вона тут взялася, номери ж полтавські! Василь виходив, пояснював старшому розрахунку, що ми – волонтери, на прохання Захарченка веземо продукти нашим полоненим у Донецьке СБУ. І що це узгоджено з Бєзлєром. Але це були лише слова, яким денеерівці не вірили. Тоді він телефонував комусь із заступників «Бєса», казав, що його не пропускають, потім передавав трубку старшому, заступник підтверджував особу й місію Ковальчука й ми їхали далі.
Таких блокпостів на прямій трасі від Горлівки до Донецька я нарахувала 12-ть. Причому один з них (на перехресті) був нашим, українським! Якими там вигинами проходила лінія розмежування, бог його знає, але нашим! Ми ж цього не знали й здивувалися, побачивши над бетонними блоками синьо-жовтий прапор! Тут нас швидко пропустили й побажали вдалої поїздки.
На кожному із денеерівських блокпостів доводилося стирчати від 15 до 25 хвилин, бо навіть поговоривши із заступниками Бєзлєра по Василевому телефону, «сєпарські» командири потім передзвонювали по ієрархії й чекали команди: що робити з цими «укропами»?
Практично щоразу, доки ми чекали, нас із цікавістю оглядали «зелені чоловічки» - переважно зовсім молоді хлопці-ополченці. Цим терористам було хіба що трохи за двадцять і автомати Калашникова висіли на них якось недоладно й недоречно.
А ще їм дуже кортіло поговорити з «укропами», точніше донести до нас кілька тез: між Україною і Донбасом тепер уже кров, нічого спільного між нами вже бути не може; Донбас ніколи Україною й не був; дайте нам пожити самостійно... Я наочно бачила, що робить з людьми російська пропаганда й мені цих хлопців було щиро шкода: за які хибні ідеали вони пішли воювати…
На останньому блокпосту, вже десь недалеко від Донецька, нас затримали найдовше. Молодий задерикуватий «старшой» (хто зна, в якому званні, опізнавальних знаків на формі не було, окрім «колорадських», георгієвських стрічок) не погоджувався нас пропустити, а четверо таких же молодих ополченців з «калашами» напереваги оточили наш мікроавтобус, наче ми тут кудись могли втекти.
Аргументи Василя Ковальчука, що інші ж 10-ть їхніх блокпостів нас пропустили, що сам Захарченко попросив привезти продукти полоненим, не діяли, як і телефонні розмови з «людьми Бєзлєра».
Ми навіть припускали, що незговірливий денеерівець от-от дасть команду пов’язати нас і почнуть витягати нас із машини. Але тут хтось подзвонив начальнику зміни блокпосту і той дозволив нам їхати далі й навіть пояснив, що на розв’язці-пелюстці слід звертати вліво, то й буде в’їзд у Донецьк.
Через кілька кілометрів ми й справді побачили зліва великий терикон, а справа – петлю шосе, яке звертало вліво. Та не встигли ми проїхати й кількасот метрів, як нас зупинив патруль ГБДД (форма й написи на ній у даішників були російські!) Василь Ковальчук вийшов. Але, видно, аргументи не подіяли, бо Василь у наше авто не повернувся.
З пасажирського сидіння витягли нашого товариша, й туди всівся озброєний «сепар», а в салон зайшов молодий ополченець, теж обвішаний автоматом, кортиком, гранатами на поясі й різко наказав віддати телефони. Ми мусили підкоритися. Він сказав їхати в комендатуру. Дорогу нашому Володимиру Пилипенку показував той, що сидів з ним поруч.
Молодик, який був біля мене в салоні авто, не приховував радості, що впіймали «укропів». З його «бадьорої» телефонної розмови я зрозуміла, що комендант зараз на обідній перерві, а як тільки повернеться, то всіх нас поодинці допитуватиме «с пристрастием». А ще він «видав» мені той самий набір тез, які я цього дня вже не один раз чула на блокпостах: не потрібна нам ваша «бендерівська» Україна; ми хочемо жити, як самі забажаємо; між нами кров і ніякого ні примирення, ні повернення вже ніколи не може бути…
Ми заїхали у двір якоїсь будівлі. Нас завели всередину й розмістили кожного окремо, щоб ми не могли спілкуватися».
«Мене посадили в прес-хату, - згадує Василь Ковальчук, - Хто не знає — так на блатному жаргоні називається камера, де зеки за завданням адміністрації створюють комусь нестерпні умови.
Коли я увійшов до мене зразу полізли битися. Їх там було восьмеро. Довелося помахати руками і ногами. Я чоловік не слабкий, маю 191 сантиметр зросту. Зумів їх поставити на місце.
Потім вони мусили стати моїми душевними друзями і розповісти мені свої історії. Це були бойовики. Там було четверо росіян, які приїхали сюди захищати Донбас від «кривавої хунти» з Києва, і четверо місцевих.
Через годину їх від мене забрали. Залишився лише один. Як на мене, психічно неврівноважений. Я сидів в кутку з напівзаплющеними очима і стежив за ним. Боявся, що від нього можна очікувати якоїсь підлоти.
Через сім годин мого байдикування відчиняються двері. Заходить офіцер. Запрошує мене вийти і супроводжує до кабінету начальника тюрми. Там я побачив Дашу Морозову. Вона там «уповноважена з прав людини». Я її знав візуально — бачив фото в інтернеті».
«Мене як єдину жінку з нашої групи, - каже Людмила Сетльмах-Кучеренко, - розмістили в кімнаті для відпочинку. Тут стояло три ліжка з брудними ватними ковдрами і маленький телевізор на тумбочці в кутку. Вікно виходило у двір, де стояло кілька машин, в тому числі й наш мікроавтобус.
На Фото Людмила Стельмах-Кучеренко. Фото з її сторінки на ФБ
Не забуду того огидного відчуття страху, відчаю, приреченості й безсилля, від якого хололо все всередині. Я зрозуміла, що вислів «серце у п’ятах» аж ніяк не перебільшення. Ми достатньо начулися про катування, яким «сепари» піддавали українських патріотів, як убивали тільки за українську мову, тож картини допиту з «пристрастієм» мимоволі вставали перед очима. Втім невдовзі я себе опанувала й почала гарячково шукати якогось виходу з ситуації.
Тижнів за два до цієї поїздки для журналістів полтавських ЗМІ столичні колеги проводили семінар на тему «Екстремальна журналістика». Навчали, як готуватися до поїздок у фронтову зону на Донбасі. Зокрема, що з собою необхідно взяти як мінімум два стільникові телефони, один з яких сховати на собі подалі. І буквально за день до від’їзду я купила дешевенький кнопковий телефон і нову sim-карту. Він у мене був схований у кишені жилетки під курткою.
Згадала про нього, коли оговталася від стресу. А ще я пригадала, що Василь Ковальчук за ці кілька місяців війни дуже часто в розмовах зі мною згадував про співпрацю з Василем Будиком, теж переговорником від Міноборони з визволення полонених. Я вирішила розшукати того Василя Будика.
Але єдиний номер телефона, який я пам’ятала, був доньчин. Дуже переживала, щоб «сепари» не заскочили мене під час розмови. А вони, як на те, досить часто, то один, то інший, середнього віку, заходили до кімнати, справлялися, чи мені не холодно, чи не хочу я чаю. Були на диво ввічливими, зовсім не агресивними і їм теж хотілося поговорити з людиною (а, може, що симпатична жінка) з «того боку».
Однак розмови врешті-решт зводилися до тих самих тез, які я вже чула від «сепарів» на блокпостах і від того, що конвоював нас до комендатури. Хіба що додалося: «Зачем Украина послала на Донбасс танки?»
Я вибрала момент, коли з моєї кімнати тільки-но вийшов наглядач, і зателефонувала доньці Яні, повідомивши, що ми потрапили в Донецьку в полон. Вона здивувалася, що я дзвоню з незнайомого номера і зайшлася плачем.
Я сказала, що в мене мало часу, можуть почути «сепари», сльози не допоможуть, і щоб вона запам’ятовувала й записувала, що я їй скажу. А треба було розшукати Василя Будика, радника Міноборони, й передати йому, що ми з Василем Ковальчуком затримані й знаходимося в донецькій комендатурі (тоді я була впевнена, що ми саме там).
А шукати як? Удома, на столі в кухні я залишилася свій основний стільниковий, у ньому треба знайти телефон правозахисника Анатолія Ратаєва з Кобеляцького району, він нехай подзвонить в Адміністрацію Президента Петра Порошенка нашому спільному знайомому, колишньому прокурору Полтавської області Олександру Закорецькому, а той хай вийде на Міноборони й знайде там Будика, а Будик зателефонує мені і я все йому поясню. План ніби простий та чи вдасться?
Я перевела свій кнопковий телефон у режим вібрації, але мені здавалося, що якщо він задзвонить, а в цей час у кімнату зайдуть «сепари», то він калататиме, мов дзвін.
У кутку бубнів телевізор. Показував один російський і два місцев канали. Один показував з таким тріскотом і смугами по екрану, що його неможливо було дивитися. По-іншому ж місцевому каналу 20-хвилинний випуск новин «крутили» по колу: тільки закінчувався й знову починався той самий, видно, на повноцінний контент ще не спромоглися.
У випуску були новини ДНР: де побував Захарченко, про комендантську годину, скасування у школах таких дисциплін, як українська мова й література. І кілька сюжетів про руйнування будинків і господарських будівель місцевих жителів.
Журналіст бере інтерв’ю у літнього чоловіка. Той бідкається, що півхати рознесло, а грошей ремонтувати не має. Кореспондент ставить запитання так, щоб отримати бажану відповідь: «Так вы возмущены действиями украинских вооруженных сил, которые применяют артиллерию против мирных жителей Донбасса?» А дідусь ухиляється від прямої відповіді й каже: «Да кто его знает, чей то был снаряд: наш или ихний…»
В іншому сюжеті майже те саме журналіст питає у жінки, в сарай якої теж влучив снаряд, і вона також відмовилася звинуватити у збитках українську армію.
Минуло понад дві години, коли нарешті завібрував телефон. У мене зайшлося серце: а раптом зараз зайдуть «сепари» або крізь двері почують, що я розмовляю. Я трохи збільшила гучність телевізора й відповіла. Дзвонив Василь Будик. Він попросив не хвилюватися, сказав, що Міноборони України має прямі контакти з «міноборони» днр і їхньою контррозвідкою (ГРУ), яка таборується в колишньому Донецькому СБУ.
Будик попросив назвати імена всіх чотирьох з нашої групи та номер машини. Я підійшла до вікна й продиктувала державний номер буса. «Не хвилюйтеся, - сказав він наостанок врівноваженим голосом. – Усе буде гаразд. Я вам пізніше зателефоную».
Минуло ще з півтори години, коли вдруге подзвонив Василь Будик: «Ми вийшли на зв’язок з їхньою контррозвідкою, все з’ясували, ви знаходитеся в макіївській комендатурі, вам нічого не загрожує. Не хвилюйтеся, ніхто не дізнається, що інформацію про ваше затримання я отримав від вас. Хай думають, що у них завівся «кріт».
Тільки ще десь через півтори години я нарешті почула в коридорі громовий бас Василя Ковальчука. «Сепари» й мене повели на другий поверх, у кабінет коменданта, де були вже всі наші й молода жінка, яка представилася Дар’єю Морозовою, уповноважена з прав людини днр, яка займалася й питаннями обміну полоненими. Ковальчук знав її візуально, бачив фото в Інтернеті. Дар’я навіть вибачилася за непорозуміння.
Комендант своєю типово зеківською зовнішністю наводив жах: невисокий, товстий, мордатий, лисий, бородатий і жодна думка «не спотворювала» його лиця. Ковальчук укотре розповідав коменданту про дзвінок від Захарченка, його прохання привезти гуманітарний вантаж, про Колоснюка, однак той чомусь не поспішав відпускати свій «улов».
Морозова разів зо три просила коменданта, щоб він віддав нам телефони, які лежали перед ним, але він і вухом не вів. Розмова була беззмістовною й починала дратувати.
Нарешті комендант дав команду, щоб нас етапували в колишній будинок СБУ. Надворі вже зовсім стемніло. Була десь вісімнадцята. Василя Ковальчука й мене посадили в круту чорну іномарку, за кермом був молодий «сєпар», який вдень конвоював нас у комендатуру. Інші озброєні ополченці сіли в бус.
Молодий бойовик, відповідаючи не мої запитання, розповів про себе. Олександр, 25 років, донедавна служив у 25-й аеромобільній бригаді ЗСУ молодшим лейтенантом, але дизертирував. Мовляв, там зарплата – копійки, а тут «забезпечення» зовсім інше, і він красномовно постукав долонею по керму автівки, зрозуміло, що «віджатої». Сказав, що й квартира у нього така, що на офіцерську зарплату в українській армії горбатився б до пенсії. Можливість «віджати» чужі квартири, машини, бізнес спокушало тоді багатьох: повний «бєспредел», але ніхто в тюрму не посадить, бо бандитизм, грабунки, вбивства – то державна політика нової «держави»…
Ми під’їхали до сірих суцільних воріт, вони відчинилися й зачинилися за нами. Це раніше було колишнє управління СБУ в Донецькій області, а нині - “головне розвідувальне управління днр”.
Деенерівці виділили кілька наших полонених допомогти Володимиру Пилипенку та його товаришу розвантажити мікроавтобус і він навіть поспілкувався з кременчужанином добробатівцем Олегом Штефаном, про перебування якого в підвалах СБУ ми знали й хотіли його вивезти додому.
А нас із Василем Ковальчуком «сепари» завели у середину головного корпусу, а згодом у підвал. Там був кабінет Віктора Зайця, начальника «відділу військової контррозвідки днр», котрий і «опікувався» полоненими.
Ковальчук казав мені раніше, що в підвалах Донецького СБУ знаходиться сотня наших бійців, узятих у полон влітку 2014-го під Іловайськом. Насправді їх виявилося 112-ть. І деенерівську «контррозвідку», й наших полонених, як розповів Заєць, годували з одного харчоблоку. Коли з продуктами стало сутужно, нашим урізали пайку. А потім у нього визріло просте рішення, щоб «укропи» привезли провізію, яке й було передане Василю Ковальчуку.
До захоплення Донбасу 46-річний Віктор Заєць був співробітником Краматорського міськвідділу міліції. Відзначився в диверсійних операціях проти ЗСУ, тому, мабуть, і отримав високу посаду.
Родом з Тернопільської області. Обурювався, що тепер всі родичі із Західної України з ним не спілкуються й проклинають. Скаржився, що від нього чомусь пішла дружина з трьома дітьми після стількох років подружнього життя якраз тоді, як він отримав «нормальну» посаду, й він рідко бачить дітей.
Заєць говорив російською, ясна річ, а ми з ним – українською. Принципово. Та інколи він забувався й у запалі дискусії мимоволі переходив на рідну, українську. А потім помічав це, оговтувався й повертався на російську.
Я зізналася, що я журналістка й мені суто по-журналістськи цікаво, як міліціонер, котрий давав клятву народу України на вірність, опинився по той бік барикад. Набір його «аргументів» був, власне, стандартним для «янучар» і «спарів»: навіщо на Донбас Україна послала танки; Майдан був переворотом; Янукович – законний президент, а Донбас, який годував усю країну, - принижений, зневажений рештою України і непочутий.
Зненацька Заєць розвернув до мене свій ноутбук і показує робочий стіл, на якому дуже багато іконок з фото людей. Це виявилися короткі, ні кілька хвилин, відеоопитування ополченців і цивільних осіб, які нібито побували в полоні української армії, Нацгвардії чи були арештовані СБУ.
Він умикав їх один за одним. Вони розповідали про утиски, переслідування й тортури. Після чергового відео Заєць риторично запитував: «И как нам после этого с вами жить?».
Мені це дуже швидко набридло і я сказала Зайцю: «Досить! Так нечесно! Якби я знала, що ви таке показуватимете, то я б теж підготувалася і позаписувала б з Інтернету сотні свідчень про те, як ваші деенерівці катують людей за любов до України, за українську мову, відрубують руки за татуювання тризуба».
Василь Ковальчук мене палко в цьому підтримав і перейшов до обговорення із Зайцем теми обміну полоненими. Василь взамін Колоснюка просив кількох чоловік зі 112-ти його «підопічних». В основному, це були добробатівці.
Заєць сказав, що про обмін добробатівців не може бути й мови, бо це «каратели», «фашисты», «идейные враги-бандеровцы», адже пішли воювати добровільно. Інша справа – солдати регулярної армії, які воюють з примусу. Останніх тут було дуже мало, одиниці. Заєць згадав, що один із ЗСУ, навіть, здається, з Полтавщини.
Ми попросили його привести, щоб поговорити. Заєць дав команду ординарцю, котрий постійно стояв у коридорі біля дверей, доставити в кабінет полоненого з прізвиськом «Заблудившийся».
Ми поцікавилися, чому така «клікуха»? Виявилося, що цей хлопець був легко поранений під Донецьком, його відправили в госпіталь у Харків. Коли ж одужав, то йому треба було самостійно повернутися в розташування частини.
Він сів у автобус «Гюнсел» чи «Автолюкс». Та коли попросив зупинити йому в якомусь селі, де й знаходився його військовий підрозділ, то водій сказав, що там зупинки немає, а наступна лише у Донецьку. Хлопець вийшов на автовокзалі у Донецьку в українській військовій формі і через кілька хвилин його «загребли».
Привели «Заблудлого». Борода у нього була, мов у басмача, тож визначити вік чоловіка було неможливо. Він сам розповів, що йому 35 років, проживав у Пирятинському районі Полтавської області. Працював трактористом, до Збройних сил мобілізували як резервіста. Має дружину й двійко дітей.
Ми гуртом просили Зайця віддати нам хоча б оцього, який для днр не є ціннним трофеєм. Але Заєць сказав, що вирішення цього питання відкладе на завтра, адже вже було досить пізно і йому пора відпочивати, бо день був важким.
Віктор Заєць дав нам мобільний телефон жінки, яка не один рік приймає «командировочних», і в якої можна буде переночувати. Ми зателефонували тій жінці, вона чекала нашого дзвінка, її вже попередили. Розказала, як проїхати до неї.
Це був двоповерховий приватний будинок. Господиня жила сама, чоловік помер. Працювала медсестрою в лікарні, зарлатня маленька, доводиться підробляти.
Вона насмажила картоплі, дістала квашених огірків, ми додали ковбаси й сала і так «стулили» спільну вечерю. Доки їли, розпитувала нас, хто ми й звідки, і що робимо в Донецьку.
У великому будинку було холодно, котел стояв на мінімумі, бо газ дуже дорогий. Хазяйка кожному дала по дві теплі ковдри. Але я зняла тільки куртку й чобітки й ледь зігрілася.
Зранку ми скромно поснідали, розрахувалися з жінкою, котра дала нам притулок, і поїхали в центр Донецька, де в приміщенні колишньої Донецької облдержадміністрації на десяту ранку нам призначила зустріч Дар’я Морозова. Бус з полтавськими номерами поставили подалі від будівлі й пів кварталу пройшлися пішки.
Адміністративні споруди, в яких розташовуються обласні держадміністрації й обласні ради, - це колишні обкоми партії, типові й дуже схожі будівлі. Коли ми підійшли до неї впритул, то побачили, що на табличках ОДА і облради слова «обласна» були замальовані.
А у вікні був закріплений великий саморобний плакат з текстом: «Бандеры и хунта! Ваши руки уже по локоть в крови! Пошли вон с Донбасса!»
«Розмовляємо винятково російською!» - звернулася я до товаришів і вони змовницьки кивнули.
У вестибюлі першого поверху людей було небагато: озброєна охорона й кілька відвідувачів, бо була субота. У фойє стояв великий, майже до стелі, стенд: «Светлая память погибшим ополченцам за независимость ДНР». На ньому було кілька десятків фото, а під стендом у вазах - штучні й живі квіти.
У вестибюлі вешталися якісь люди. До нашої групи підійшла літня жінка: «Не желаете ли свежий выпуск газеты «Новороссия»? Василь Ковальчук сказав, що «не желает». А мені було цікаво, побачити, що таке друкована преса днр, бо яким є їхнє телебачення, я уявлення вже вчора отримала. Я сказала, що «желаю» і бабця тицьнула мені примірник, а я в неї ще випросила ще один.
Газета «Новороссия» - орган однойменного громадського-політичного руху. Я перегорнула чотири сторінки А-3 й відразу зрозуміла, що «клепали» газетку любителі, а не професіонали. Заголовки статей були промовистими: «Украина, США и Канада не поддержали борьбу с нацизмом», «Ахтунг!» Армия Украины сходит с ума!», «В России запретили «Правый сектор» и других экстремистов». Зміст статей такий же пришелепкуватий, як і заголовки.
Нарешті підійшла Дар’я Морозова (вона спізнилася хвилин на сорок) і забрала нас у свій кабінет. На її светрі на грудях висів орден днр «За доброту и гуманизм», яким вона явно пишалася.
На своєму ноутбуці Дар’я почала показувати нам численні фото зруйнованих багатоповерхівок: «Смотрите, что сделала украинская армия! Это зверства против мирного населения! И мы это фиксируем для международных организаций. За все придется отвечать!».
Але Василь Ковальчук швидко «прикрив» цю тему: «Дарья, мы взрослые люди и как минимум понимаем, что эти фото не доказывают, чей снаряд попал в дом. А вы не хотите поговорить о том, как ваша, дээнеровская мобильная артиллерия заезжает в жилой квартал Донецка, обстреливает оттуда украинские позиции, а потом быстро оттуда сматывается, чтобы не получить «ответку», действительно подвергая опасности мирное население?».
Ні, вона про це говорити зовсім не хотіла. Дар’я в керівництві днр теж займалася обміном полоненими, тому Ковальчук просив її допомоги в отриманні кількох наших хлопців за Колоснюка. Та вона сказала, що віднедавна питання обміну стало ще більше регламентованим і його треба вирішувати не з нею, а з контррозвідкою, із Зайцем.
Ми повернулися в Донецьке СБУ, до Віктора Зайця. Знову просили віддати нам кількох чоловік з тієї сотні, що страждають холодному підвалі поруч, хоча б із ЗСУ, бо зрозуміли, що добробатівців нам не віддадуть. Ми вже навіть погоджувалися забрати одного-єдиного «Заблудлого».
Заєць довго словоблудив, і так, і сяк відмовляючи нам. А коли ми його «приперли», він зізнався, що є наказ «міністра оборони» днр - не віддавати жодного українського полоненого без його особистого дозволу.
«Ну так які проблеми, Вікторе? Дзвоніть міністру!» - запропонувала я. Заєць набрав номер телефона. Ми чули, що йшли дзвінки, але абонент не відповідав. Попросили його повторно подзвонити міністру хвилин через десять. Безрезультатно.
«Час іде, ми вже другий день у Донецьку. Мабуть, нам самим треба їхати до вашого «міністра»», - сказала я. Заєць не заперечував. Він на папірці написав адресу міноборони днр і побажав удачі: «Якщо міністр дозволить, я вам будь-кого віддам…».
Сам будинок «міністерства» був у глибині парку. На підступах до нього були серйозні загородження з бетонних плит, мішків з піском, кулеметних гнідз і шлагбаумів. Нас перепинили. Ми пояснили, що Заєць направив нас у міністерство вирішити одне питання. Пропустили.
На ганку будівлі курили кілька чоловіків у військовій формі. Серед них був і російський генерал Александр Лєнцов, представник РФ у Спільному центрі контролю та координації припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін.
Ми його відразу впізнали, бо часто бачили по телевізору: високий, статний. Насправді ж він виконував накази воєнно-політичного керівництва Росії з координації бойових дій на тимчасово окупованих територіях сходу України.
Коли черговий у фойє почув, що ми з Полтави, він сам, й інші, які чули розмову, схопилися за пістолети й автомати й за секунди оточили нас кільцем. Але, мабуть, на диверсантів у цивільному ми мало скидалися, та й Василь Ковальчук згадав прізвища Бєзлєра і Зайця, пояснив мету візиту – і все владналося.
Під озброєним конвоєм ми піднялися на другий поверх. У маленькій пенальній приймальні якимось дивним чином поміщалися шестеро персональних тілооохоронців «міністра», кремезні високі стрункі озброєні хлопці, всі наче з роти почесної варти Кремля. Вони підійшли до нас упритул. На дверях висіла табличка: «Министр обороны ДНР Царь Владимир
Петрович». Я здивувалася, яке цікаве прізвище у чувака.
Зайшли до кабінету. Під портретом Путіна і триколором у високому дорогому шкіряному кріслі сидів дрібненький вгодований плішивий чоловічок середніх років з кругленьким животиком та хом’ячними щічками у зеленій російській військовій формі з портупеєєю й кількома хрестами-орденами на грудях. Його образ кричуще дисонував з посадою міністра взагалі, а оборони – тим паче.
Жестом Цар запросив нас сісти. На журнальному столику стояв бокал-акваріум, наповнений цукерками «Roshen». Я трохи не пирснула: ти ба, воюють проти Порошенка, а цукерки його полюбляють. А Василь Ковальчук пожартував, взявши пару карамельок: «Та я бачу, ви один без одного жити не можете!».
Василь Ковальчук представився, згадав службу з Бєзлєром в Афганістані. «Я дивлюся, ви стільки орденів устигли «навоювати», - Василь підколов Царя, натякаючи на його три хрести на грудях, - що й мені доречно свій дістати». Він і справді витягнув з кишені орден «Червоної Зірки» й прикрутив його на світлий камуфляж. Розповів, що вчора він привіз у Горлівку Володимира Колоснюка й хотів би взамін забрати нашого кременчужанина, або зесеушників, котрі сидять у підвалі СБУ.
- Ну и где этот Колоснюк, предъявите его! – єхидно знущався Цар, - и почему я вам должен верить?
- Але ж при бажанні ви це можете перевірити за кілька хвилин, - вставила я. – Ось учора ваша донецька матір пораділа, обнявши сина, якого не бачила кілька місяців. Хай би й якась українська матір теж пораділа, що повернувся її син.
Та ця фраза чомусь викликала приступ люті у Царя: «А что думала эта украинская мать, когда отпускала сына на передовую?! Она не думала, что он станет убийцей?».
- Але ж військові - і наші, й ваші - виконують накази командування. То наші – вбивці, а ваші – ангели? – риторично запитала я.
Та доводи здорового глузду не подіяли на міністра. Він розходився не на жарт.
- Да мы раздавим вашу бандеровскую Украину! Мы дойдем до Киева! – і Цар добряче гепнув кулаком по масивному столу. – Да мы дойдем до Львова! – і він знову замашно вдарив кулаком.
Я навіть не наважилася діставати з кишені фотоапарат. З усіх, з ким ми спілкувалися за два дні, саме Цар був найагресивнішим. Він категорично відмовив віддати когось із наших полонених і сказав, що це питання навіть обговорюватися не може.
Залишатися далі не було жодного сенсу. Я попросила, щоб він дав нам супровід до нейтральної, «сірої» зони, інакше нас зупинять на найближчому блокпосту. А ще раз потрапляти в комендатуру чи «на підвал» бажання не було. Він погодився й сказав зачекати на першому поверсі.
Коли ми встали, він теж вийшов з-за столу й здався ще меншим, ніж коли сидів у кріслі, – Василю Ковальчуку (а він високий кремезний дядько) десь по плече.
По поверненню в Полтаву я прочитала в Інтернеті, що насправді міністра оборони днр звуть Кононов Володимир Петрович, а «Цар» – то позивний. До окупації Донбасу він працював у Слов’янській ДЮСШ тренером із дзю-до. Має 20 років педагогічного стажу. «Добре зарекомендував» себе під час створення збройних формувань днр. Став другим міністром оборони днр після кадрового російського військового Ігоря Стрєлкова. Має звання «генерал-лейтенанта», тобто, навіть вище, ніж генерал-полковник ЗС РФ Александр Лєнцов.
Десь хвилин через 20-ть після закінчення аудієнції з «Царем» до нас у фойє підійшли двоє військових: «Це вас треба вивести з Донецька?» Ми підтвердили.
Денеерівці через два блокпости вивели нас на околицю Донецька, іншою дорогою, ніж ми вчора в’їжджали в місто. Мигнули фарами, даючи знак, щоб далі їхали самі. Починалася «нейтралка»…
Уперше Василь Ковальчук повертався «порожняком», без виміняного полоненого. Але він врахував цей досвід і надалі вимагав гарантій обміну. Загалом до часу, коли обмін застопорив Медведчук, йому вдалося обміняти 56 наших бійців.
Через деякий час у Віктора Зайця стався конфлікт з керівництвом днр і він утік у Росію.
«Омбудсменка» днр Дар’я Морозова у 2016 році вийшла заміж за журналіста російського «Первого канала» Рушана Умярова й мріє подарувати своїм дітям гончу.
Коли після загибелі Олександра Захарченка у 2018 році днр очолив Денис Пушилін, закотилася зірка кавалера золотої зірки «Герой ДНР», «міністра оборони» Володимира Кононова. Новий керівник «республіки» не лише позбавив «Царя» його посади й «віджав» крутий «Мерседес», а навіть ліквідував саме «міністерство».
Ігор Безлер виїхав з днр, працює начальником охорни “Кримгазу”.
- Коли я перший раз їхав на ту сторону, то в мене, вибачайте, матка була нижче колін. Там бойовики. Там війна. Як вони себе поведуть — один Бог знає. Але наших хлопців треба було виручати. Тому взяв свй страх — затис в кулаці. І поїхв.
-Що спонукало вас туди їхати? Що стало причиною?
«Людина, яка все може»
Вищеописані випадки були не єдиними, коли Василь Ковальчук їздив до бойовиків визволяти наших полонених. Він розповів про свою практику і узагальнив її.
- До мене звернувся командир військової полтавської частини, полковник. Він розповів, що п’ятнадцятеро його бійців потрапили до полону в Луганську.
Це був період, коли Крим уже окупували, а на Донбасі події лише почали розгортатися. Хлопці охороняли там якусь базу, завершили свою функцію і відправилися на вокзал, щоб повернутися до Полтави. Їх там загребли казаки атамана Ніколая Козіцина.
Полковник мені каже, що спілкувався з тією стороною. З того боку були учасники війни в Афганістані. Кажуть, що будуть домовлятися лише з “афганцем” з нашого боку. Я воював у Афганістані, тому він просить мене зайнятися цією справою.
Я зв’язався телефоном з Козіциним. Він направив мене до свого помічника Алєксандра Сокола. Він теж воював в Афганістані. Я сказав, що у мене був позивний «8385 Герат». Це такий спосіб ідентифікації. Герат це місто в Афганістані, де я служив. Також сказав, що я представляю «Українське бойове афганське братерство». Ми дещо згадали з минулого.
Домовилися на певну годину і певне місце. Я приїхав на мікроавтобусі. Чекав в умовленому місці години дві. Нарешті приїхав Сокол.
Він озвучив умову. Сказав, що я маю забезпечити, щоб ці хлопці повторно не брали участь у бойових діях. Якщо їх ще
раз візьмуть у полон, то вони негайно будуть розстріляні. Звісно, я погодився.
Вони пересіли в мій мікробус. Обнімалися і раділи. Дорогою я їм передав слова від Сокола про розстріл у випадку нового полону. Ясно, що я не міг їх контролювати. Але це був їхній вибір. Вони всі потім пішли воювати.
Їх у полоні тримали в якихось гаражах. Ставилися відносно пристойно. Допитували, мовляв, кого ви захищаєте. Я їх привіз до Полтави. Передав до СБУ.
- І вони вам просто так віддали стільки людей?
- Тоді все ще починалося. Ще не було аж такого жорсткого протистояння. Тому і вдалося так легко їх забрати, навіть без передачі їм їхніх полонених від нас.
- Але ви на цьому не зупинилися. Що вас спонукало далі займатися цією справою?
- Інформація поширилася. Мене почали сприймати як людину, яка все може. І мені стали телефонувати звідусіль, щоб я визволяв їхніх дітей з полону.
Бували абсолютно банальні випадки. На самому початку цих подій наш боєць їхав з військової частини на Полтавщину. Вони побачили його речовий мішок і загребли. На той час ще не було розуміння, що це вороги і вони можуть вбити, або взяти в полон. Довелося і його визволяти.
- Як ви домовлялися з тією стороною? Ви пропонували когось на обмін, чи вони?
- По-різному. Ми могли пропонувати. Але, як правило, вони не реагували. У них інтерес був тоді коли їм треба було когось для них важливого звільнити.
Якось пролунав дзвінок від начальники розвідки «днр» Віктора Зайця. Я до того пропонував йому Ігоря Ковальчука з Івано-Франкіська. Він був з 93-ї бригади. Потрапив у полон під час виходу з Іловайського котла 26 серпня 2014 року. Мене знайшла його мама і просила допомогти визволити сина. Але Заєць відповідав відмовою. А тут він каже, що є люди, яких можна поміняти.
Я телефоную заступнику голови СБУ Віталію Яловенку. Називаю імена, він вивчає ситуацію і СБУ дає згоду.
У Харкові в тюрмі в СБУ я забираю двох бойовиків. Перш, ніж садити в машину, пояснюю їм: якщо вони спробують втекти і їх затримають, то їм буде значно гірше. Краще не ризикувати — я відвезу їх до їхніх.
Ми їх годували у кафе «На семи вітрах». Коли вони ходили до туалета, я на всяк випадок стояв біля дверей.
Але, як виявилося, небезпека чекала не стілки з того боку, скільки з нашого. Дорогою сталося непередбачене. У Слов’янську зупинили автомобіль четверо в цивільному. Вони спитали: «Ви везете полонених?». Враження було таке, що вони знали, кого ми веземо. Наказують їхати з ними. На бойовиків одягли кайданки.
Вони відвезли нас в штаб АТО. Два полковники, один армієць, другий поліцейський почали допитувати бойовиків. Я кажу, що вони звільнені від кримінального провадження. Не реагують.
Я телефоную Яловенку в СБУ. Він розмовляє з ними. Вони завершують розмову і продовжують робити те саме. Вони намагалися фізично їх у нас відібрати.
Ми навіть побилися з ними. Дві години їх протримали в кайданках. Я припускаю, що це якісь впливи Віктора Медведчука, який теж займався обміном полонених. Неузгодженість, конкуренція між тими , хто займався цим питанням, створювали такі ситуації. Але нам вдалося все ж таки вигребсти з цієї ситуації.
Коли ми приїхали до контрольно-пропускного пункту Олександрівка, то нас уже чекав голова їхньої розвідки Віктор Заєць з двома нашими бійцями. Він привіз на обмін лейтенанта Євгена Олійника з 51-ї бригаади і старшого лейтенанта Ігоря Ковальчука з 93-ї бригади.
Але як бути певними, що нам не підсовують когось іншого? Я відкликаю хлопця, який назвався Ковальчуком і запитую його про вареники — про те, що міг знати тільки він. Напередодні мама його телефоном розказала мені, що якийсь охоронець , котрий не втратив людяності, нагодував їх варениками. Ігор Ковальчук розповів це мамі телефоном. І я його запитав про це. Він розповів і я впевнився, що це саме він.
Доводиться застосовувати різні хитрощі, щоб нас не обдурили. І на кожному кроці може чекати якась несподіванка або небезпека.
Я везу їх, але ще спілкувався телефоном з тією стороною. Нас зупиняє наш підрозділ. У нього спеціальна техніка, яка вираховує тих, хто дзвонить на ту сторону. Я все пояснив. Швидко розібралися — відпустили.
На нашому блок-посту ми навіть не чекали такої зустрічі. Солдати нас оточили. Дають півбанки варення, бутерброди, хтось цигарку, кока-колу. Бо ж свої повертаються додому.
Вони відсиділи в полоні десь вісім місяців.
- Ви продовжуєте займатися цією діяльністю?
- Ні. У 2019 році змінилася політика. Все пішло на гору. Були обміни, але тепер загальмувалися. Я міг би міняти три наших на три їхніх, чи п’ять на п’ять. Але тепер це зупинилося.
