Ветеранська політика держави: програми є, а результатів нема?

9 жовтня вийшло велике інтерв’ю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця про стан ветеранської політики в Україні.

У ньому прозвучала цифра, яку складно ігнорувати: понад 50% опитаних ветеранів вважають, що їхні права не просто порушуються, а взагалі не захищаються державою. Сам Лубінець назвав такий результат діагнозом неефективності держави.

Але ця цифра цікава не сама по собі і не лише як гостра цитата для заголовків.

За нею стоїть значно більша робота.

Офіс Омбудсмена понад два роки готував Спеціальну доповідь про стан реалізації ветеранської політики в Україні. У 2023–2026 роках було проведено 119 моніторингів у 13 областях, опитано близько тисячі ветеранів та членів їхніх родин, проаналізовано звернення, законодавство та 200 нормативно-правових ініціатив, поданих центральними органами виконавчої влади протягом попереднього року.

Наскільки я бачу, це одне з найбільш масштабних досліджень ветеранської політики на державному рівні. Тому його результати варто сприймати не як чергову соціологію і не як набір окремих скарг, а як спробу подивитися на систему цілісно.

У самій доповіді є ще одна показова цифра: 48,2% опитаних ветеранів та членів їхніх родин вважають державну підтримку недостатньою.

Це різні питання і різні формулювання. Але обидві відповіді показують приблизно одну картину: між кількістю створених державою інструментів і тим, що відчуває ветеран на виході, існує серйозний розрив.

Варто чесно додати, що опитування охопило близько тисячі людей при понад двох мільйонах ветеранів. Це не перепис усієї спільноти. Але разом із результатами моніторингів, зверненнями і конкретними кейсами це достатньо серйозний сигнал, щоб не списувати його на окремі невдалі історії.

Програм і стратегій на папері в нас уже більш ніж достатньо.

Але конкретний ветеран дуже часто не відчуває ані результативності, ані ефективності всієї цієї діяльності.

І саме це, на мою думку, є головним висновком дослідження.

Проблема української ветеранської політики сьогодні вже не в тому, що держава нічого не робить. Проблема в тому, що між державною програмою і результатом для конкретної людини занадто часто виникає провал.

Ось один із прикладів.

Мати загиблого військовослужбовця звернулася за одноразовою грошовою допомогою ще в червні 2024 року. Військова частина понад пів року не передавала необхідні документи. Після втручання Офісу Омбудсмена документи нарешті передали, а Комісія Міноборони призначила виплату.

Станом на 15 вересня 2026 року до Омбудсмена надійшло 326 звернень щодо призначення та виплати одноразової допомоги родинам загиблих. За перші вісім місяців року після втручання Офісу вдалося поновити права 93 членів родин за 58 зверненнями.

Тут дуже добре видно проблему.

Законодавча рамка є, порядок затверджений, виплата передбачена, органи, які мають забезпечити її призначення, існують. Але результат для людини може з’явитися лише після місяців очікування, скарг і втручання контрольних органів.

Формально система створена, а на практиці людина змушена її штовхати. І проблема точно не лише в комунікації.

Можна чудово пояснити ветерану, які в нього права, дати йому сайт, номер гарячої лінії, перелік програм і навіть персонального консультанта. Але якщо після цього документи пів року лежать у військовій частині, жодна комунікаційна стратегія цього не виправить.

Є й інший приклад.

Ветеран не міг отримати довідку, необхідну для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни. Документ з’явився лише після втручання Омбудсмена. І тут важливий уже не сам конкретний кейс.

Омбудсмен неодноразово наголошував на необхідності вдосконалити порядок встановлення цього статусу та розширити перелік документів, які можуть підтверджувати право на нього. Станом на середину вересня відповідні зміни внесені не були, якоїсь конкретної реакції відповідальних органів влади на ініціативу Омбудсмена я теж не знайшов.

Якщо одна й та сама процедура системно створює бар’єр, її треба змінювати, а не чекати наступної скарги і ще одного втручання. Не можна кожне питання вирішувати вручну.

Процедуру треба змінювати так, щоб наступний ветеран узагалі не потрапив у таку саму ситуацію.

Натомість занадто часто відбувається навпаки: право конкретної людини поновили, кейс закрили, а причина, яка породила проблему, залишилася.

На мою думку, тут бракує того, що можна назвати внутрішнім контролем за якістю процедур, спрямованих на забезпечення прав ветеранів. Відповідальний орган має сам бачити, де процедура системно ламається, чому це відбувається і що потрібно змінити.

Інакше наступний ветеран проходить той самий маршрут по колу.

Це вже не нормальна система підтримки. Це постійне гасіння пожеж.

У попередній колонці "Для ветерана — тільки з ветераном": як перетворити красивий принцип на процедуру я писав про участь ветеранів у формуванні державної політики і про те, що недостатньо просто почути їхню позицію. Має бути видно, що сталося з нею далі і як вона вплинула на рішення.

Тут ми бачимо той самий управлінський дефект з іншого боку.

Проблему виявили, рекомендацію сформулювали, окремій людині допомогли, але система продовжує працювати за старими правилами.

Це і є головна різниця між реагуванням на проблему і управлінням результатом.

Окремий симптом — 57% ветеранів стикаються з бар’єрами під час працевлаштування. Але навіть доступ до базових послуг суттєво залежить від того, де людина живе.

За даними дослідження, правова допомога надається лише у 25% громад, а попит на психологічну підтримку задовольняється лише у 18%. У частині громад бракує або взагалі немає фахівців із супроводу, немає мінімального уніфікованого пакета послуг. Особливо складною залишається ситуація у сільських, віддалених і прифронтових громадах.

Фактично ми отримуємо ветеранську політику за поштовим індексом.

Двоє людей можуть служити в одному підрозділі, пройти ті самі бої, отримати схожі поранення і мати однакові права. Один повертається у громаду, де є сильна команда, фахівець із супроводу, реабілітація, ветеранський простір, нормальна взаємодія з лікарнею і службою зайнятості.

Інший повертається за 50 кілометрів — і половини цього немає.

Формально держава гарантує їм однакові права. Практично вони отримують дві різні держави.

Децентралізація означає, що громада може зробити більше. Але вона не повинна означати, що базовий рівень захисту залежить від того, наскільки людині пощастило з місцем проживання.

Водночас було б несправедливо казати, що держава нічого не створює.

Створено Стратегію ветеранської політики на період до 2030 року. Є окрема Стратегія формування системи повернення з військової служби до цивільного життя на період до 2033 року. Розгортається мережа фахівців із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб. Є державні програми житла, навчання, підприємництва, спорту, реабілітації.

Але кількість програм сама по собі не може бути показником успіху.

Потрібно відповідати на інше питання:

Що змінилося для конкретного ветерана?

Важливо не скільки фахівців із супроводу найнято, а скільком людям вони реально допомогли пройти весь маршрут до результату.

Не скільки програм запущено, а скільки людей реально ними скористалися.

Не скільки коштів передбачено в Державному бюджеті, а скільки людей отримали належне без скарги Омбудсмена, суду, депутата чи публічного скандалу.

Саме тут проходить межа між адмініструванням програм і управлінням результатом.

Бо сьогодні ветеран сам залишається менеджером власної реінтеграції.

Він сам мусить дізнатися, що йому належить, знайти потрібну програму, зібрати документи, зрозуміти, до якого органу звертатися, принести одному державному органу інформацію, яка вже є в іншого. Якщо відмовили офіційним папірцем в один абзац — зрозуміти чому і писати скаргу. А якщо скарга не допомогла — шукати юриста чи журналіста, щоб зробити питання публічним, або звертатися до Омбудсмена чи депутата. І так по колу.

Тому дуже влучною є формула, запропонована Лубінцем:

"Один ветеран — одна оцінка потреб — один маршрут — один відповідальний координатор — конкретний результат".

На мою думку, до неї варто додати ще три принципи.

Перший — принцип "один раз". Якщо інформація про ветерана вже є в державному реєстрі, держава не повинна змушувати його отримувати її в одному органі, щоб потім принести в інший.

Другий — конкретна відповідальність за маршрут. Фахівець із супроводу або інший визначений координатор має відповідати не лише за консультацію "куди вам звернутися", а за те, щоб питання людини дійшло до результату.

Третій — системна реакція на системну проблему. Якщо Омбудсмен, суд або інший контрольний орган виявив, що певна процедура регулярно порушує права людей, має змінюватися сама процедура, а не лише вирішуватися черговий індивідуальний кейс. Для цього має бути визначений строк, у який відповідальний орган або змінює процедуру, або пояснює, чому цього не робить.

І тут ми неминуче підходимо до питання відповідальності чиновників.

У випадку з виплатою матері загиблого військова частина понад пів року не передавала документи. Виплату зрештою призначили. Але, як зазначає Омбудсмен, за таку затримку жодного посадовця не притягнули до відповідальності.

В інтерв’ю Лубінець говорить ширше: службові розслідування щодо бездіяльності посадових осіб часто закінчуються формальними відповідями.

А поки чиновник розуміє, що може безкарно місяцями писати ветерану відписки, система не отримує достатнього стимулу працювати інакше.

Тому поновити право конкретної людини недостатньо.

Після кожного такого випадку держава має відповісти ще на два питання:

Чому це стало можливим?

І що ми змінили, щоб наступного разу цього не сталося?

Якщо відповідей немає і причина не усунена, проблема перестає бути окремим випадком і стає частиною системи.

Особливо небезпечно це виглядає з огляду на масштаб, який чекає країну.

Сьогодні в Україні вже понад два мільйони ветеранів. За офіційними прогнозами уряду, після завершення війни йтиметься приблизно про 5–6 мільйонів ветеранів і членів їхніх родин.

Ветеранська політика дуже скоро перестане бути вузькою сферою одного міністерства.

Ветерани житимуть у кожній громаді, працюватимуть у всіх секторах економіки, створюватимуть бізнес, виховуватимуть дітей, навчатимуться, лікуватимуться і взаємодіятимуть із державою на всіх рівнях.

Тому ветеранська політика — це не окрема соціальна політика для певної категорії громадян і точно не сфера відповідальності лише одного міністерства.

Це значна частина майбутньої політики держави загалом.

І якщо вже сьогодні система отримує такі сигнали від ветеранів і членів їхніх родин, у нас немає розкоші ще кілька років удосконалювати презентації.

Бо найнебезпечніше, що тут можна втратити, — навіть не гроші. А це довіра, яка й так сьогодні не на найкращому рівні.

Довіра втрачається не через одну затриману довідку. Вона втрачається тоді, коли ветеран розуміє, що навіть гарантоване державою право він знову має виборювати сам.

Тому понад 50% опитаних — це не просто соціологічна цифра.

Це попередження про стан ветеранської політики в країні, яка продовжує воювати.

І відповідати на нього черговим переліком нових програм уже недостатньо.

Держава вже навчилася створювати ветеранські програми.

Тепер треба навчитися робити так, щоб ветеран відчував їхній результат.