Сьогодні в Україні - День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу
Сьогодні в Україні відзначається День боротьби за права кримськотатарського народу і шанується пам'ять жертв депортації кримських татар.
Про це повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на "Укрінформ".
Депортація кримських татар розпочалася 18 травня 1944 року о 3 годині ранку і тривала до початку червня (перша і найбільша хвиля закінчилася 20 травня).
Офіційною підставою для депортації кримськотатарського народу стала таємна постанова Державного комітету оборони СРСР № 5859 "Про кримських татар" від 11 травня 1944 року, в якій кримським татарам висувалися претензії у начебто масовій зраді та масовому колабораціонізмі за часів окупації Криму гітлерівськими військами.
Без сумніву, був здійснений акт гено- та етноциду, про що свідчать звинувачення цілого народу в державній зраді та застосування принципу колективної відповідальності. За офіційними даними (так звані числа Лаврентія Берії), було депортовано 183 144 особи; за татарськими джерелами – понад 400 тисяч людей, з яких упродовж півтора року померли близько 46%. У каральній операції брали участь 32 тисячі співробітників НКВС.
Людям на збори давалося від кількох хвилин до пів години, із собою дозволялося взяти особисті речі, провізію, посуд та побутовий інвентар. Зрозуміло, що більшість майна залишилася і була конфіскована державою. Переважна частина депортованих була направлена на спецпоселення до Узбекистану, частина - до ГУЛАГу, а ще частина - для поповнення спецконтингенту для Московського вугільного басейну.
Депортація була одним із засобів "детатаризації" Криму. Іншими засобами були знищення культурних та історичних пам’яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок "Совєтский", "Первомайск", "Красногвардейск" тощо. До Криму заселялися вихідці з Росії та інших республік. За повоєнний період кількість населення у Криму збільшилася майже в 10 разів.
Після переведення Криму до складу УРСР у 1954 році було видано указ (неопублікований) про реабілітацію кримських татар, але практично без права повернення на батьківщину до Криму. Масове повернення на батьківщину кримських татар почалося лише наприкінці 80-х років.
З огляду на те, що через 70 років після депортації внаслідок дій тоталітарного режиму колишнього СРСР кримськотатарський народ знову постав перед загрозою дискримінації на рідній землі, а також з метою підтримки боротьби громадян України – кримських татар за реалізацію своїх прав як представників корінного народу, Указом Президента від 16 травня 2014 року, був встановлений День боротьби за права кримськотатарського народу.
Чьи потомки построили мост и сегодня кричат, что Крым -"их"...
Согласно докладной записке И. А. Серову, по состоянию на 4 июня 1944 г, по Евпаторийскому и Джанкойскому «оперсекторам», подлежащих выселению:
армян - 2 837 чел.
болгар - 2 740 чел.
греков - 2 131 чел.
Всего в течение мая-июня 1944 г. из Крыма были депортированы греков - 15 040, болгар - 12422, армян - 9 620[5]. Их направили в Башкирскую и Марийскую АССР, Кемеровскую, Молотовскую, Свердловскую, Кировскую область (РСФСР), а также в Гурьевскую область Казахстана.
Депортация представителей других народов Править
Согласно постановленю ГКО от 24 июня 1944 г. No 6100сс, были депортированы «жители Крыма турецкого, греческого и иранского подданства», имевшие на руках «просроченные зарубежные паспорта».
Во время оккупации нацисты массово уничтожали еврейское и цыганское население Крыма. Многие крымские цыгане, разговорным языком большинства которых был крымскотатарский, спасая свои жизни, стремились выдать себя за крымских татар. Почти все они были потом депортированы как крымские татары.
Вскоре после армян, болгар и греков из Крыма были высланы в Ферганскую область Узбекистана жители, имевшие на руках просроченные паспорта иностранных государств: граждане Греции, Турции и Ирана (всего 3531 человек). Также депортации подверглись несколько сот человек венгров, румын и итальянцев, а также около 2000 немцев, не выселенных в 1941 году. Всего летом 1944 года помимо армян, болгар и греков было депортировано 3644 человека.
Условия при депортации Править
В постановлении ГКО от 2 июня 1944 г. (о выселении из Крыма 37 тыс. болгар, греков и армян) предписывалось выделить для обеспечения питания в пути спецпереселенцев продовольствие «по норме No 1, из расчета суточной нормы на одного человека: хлеб - 500 граммов, мясо-рыба - 70 граммов, крупа - 60 граммов, жиры - 10 граммов»[6].
Ответственные за проведение выселения:
по Симферопольскому сельскому - полковник Каменев
по Биюк-Онларскому - подполковник Голышев
по Зуйскому - майор Машевец
по Карасубазарскому - полковник Калинин
https://www.youtube.com/channel/UC4wRw51qxc3zcO38cxYZsvg Віктор Алекса https://www.youtube.com/post/Ugy2fDhuSZBLM-yC2Dt4AaABCQ 22 часа назад (изменено)
Це фото 1930 року, на фото масове переселення євреїв з міста Умані в Сталіндорфський єврейський район. В 30 роки тут була створена резервація для цього народу, євреїв совети дуже моцно переслідували як і нацисти , хоча багато з них були членами партії, але на це ніхто не дивився . Щоб нормально їм жити , потрібно було міняти національність, прізвище і ім'я, євреї міняли свою національність на руський і тоді менше переслідувались
Першими жертвами радянських депортацій стали козаки Терської області, які в 1920 році були виселені зі своїх будинків і відправлені в інші місцевості Північного Кавказу, в Донбас, а також на Крайню Північ, а їхню землю було передано чеченцям та інгушам. У 1921 році РРФСР депортовувала козаків-«куркулів» із Семиріччя, а у 1922 році - гуманітаріїв (так званий «філософський пароплав»).
У 1925-1928 роках провадила роботу так звана тристороння комісія УРСР, БРСР та РРФСР щодо перерозподілу кордонів, і як наслідок роботи тієї комісії та розподілу кордонів з українських земель Стародубщині, Білгородщини, Орловщини, Дону були депортовані на Зелений, Малиновий та Сірий Клин сотні тисяч українців.
1930 року СРСР розпочав зачистку західних кордонів - і знову депортації українців. Так звана «куркульська» висилка 1930-36 рр. забрала знову десятки тисяч українців. В середині 1930-х в Ленінграді проводилися масові арешти естонців і фінів. З весни 1935, на підставі секретного наказу НКВС від 25 березня 1935, із прикордонних районів на північному заході СРСР були примусово виселені місцеві жителі, основна частина з яких були фіни-інгерманландці. Також були примусово виселені до Казахстану поляки та німці Пулинського німецького району[джерело?]. У вересні 1937 року на підставі спільної постанови Раднаркому й ЦК ВКП(б) № 1428-326 «Про виселення корейського населення із прикордонних районів Далекосхідного краю», підписаного Йосипом Сталіним і В'ячеславом Молотовим, 172 тисячі етнічних корейців були виселені із прикордонних районів Далекого Сходу. Виселення «неблагонадійних» націй із прикордонних територій звичайно пов'язується з військовими приготуваннями[джерело?].
З кінця 1937 року поступово були ліквідовані всі національні райони й сільради за межами титульних республік й областей. Також за межами автономій було згорнуте викладання й випуск літератури на національних мовах[джерело?].
Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 - березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусі було депортовано понад 137 тисяч осіб. Їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.
Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян - «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусі). Всього із Західної України в 1939-1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено[6].
Депортація торкнулася і прибалтійських народів, зокрема з 14 по 18 червня 1941 року з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисяч чоловік[7].
Депортації продовжувалися і після нападу Німеччини на Радянський Союз. Так, 28 серпня 1941 року указом Президії Верховної Ради СРСР була ліквідована Автономна республіка німців Поволжя. 367 000 німців було депортовано на схід (на збори давалося два дні): у республіку Комі, на Урал, в Казахстан, Сибір і на Алтай. Частково німці були відкликані з діючої армії. В 1942 почалася мобілізація радянських німців у віці від 17 років у робочі колони. Мобілізовані німці будували заводи, працювали на лісозаготівлях й у рудниках.
Були депортовані також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни).
На підставі рішення Військової ради Ленінградського фронту від 20 березня 1942 року із прифронтової зони в березні-квітні 1942 року було депортовано близько 40 тисяч німців і фінів. Ті з них, хто повернувся додому після війни, були повторно депортовані в 1947-1948 р.
У 1943-1944 роках були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків - в основному за обвинуваченням в колабораціонізмі, поширеному на весь народ. Були ліквідовані (якщо вони існували) автономії цих народів. 18 травня 1944 року за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму.
29 серпня 1964 р., тобто через 23 роки після депортації, Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 29.08.1964 № 2820-VI відмінила огульні звинувачення відносно депортованого німецького населення, а указ, що зняв повністю обмеження у свободі пересування й підтверджував право німців на повернення в місця, звідки вони були вислані, був прийнятий у 1972 році.
14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР були реабілітовані усі депортовані народи, у тому числі чеченський і інгушський, визнані незаконними й злочинними репресивні акти проти них на державному рівні у вигляді політики клевети, геноциду, насильницького переселення, скасування національно-державних утворень, установлення режиму терору й насильства в місцях спецпоселень[8].
У 1991 р. прийнятий закон про реабілітацію репресованих народів. Через 15 років після визнання в СРСР, у лютому 2004 року Європарламент визнав факт депортації чеченців та інгушів у 1944 році актом геноциду[9].
Многие местные жители стараются не вспоминать те страшные события, когда было погружено более 1000 человек на баржи, вывезено в открытое море и потоплено заживо. Вот как описывают события местные жители: "Как и в любом ином деле, советский человек не смог обойтись без "проколов" и в депортации столь ненавистных ему крымчан. Пусть это не покажется невероятным, но в столь чётко организованной акции, как выселение коренного народа, была забыта Арабатская стрелка - почти стокилометровой протяжённости узкая полоска суши у Азовского моря.
Здесь испокон веку жили крымские татары - рыбаки, промысловики, выволакивавшие сивашскую соль, короче, люди, добывавшие хлеб тяжким трудом под палящим солнцем или штормами открытой всем ветрам, безлесной "стрелки". О том, что небольшая часть татар осталась на крымской земле вопреки всем Постановлениям, власти вспомнили лишь в 1945 г.
Тут же было доложено Б. Кобулову, что там осталось несколько десятков уцелевших семей. Узнав, что часть крымских татар, пусть и малая, избежала депортации, заслуженный чекист пришёл в ужас, что легко понять - вероятно, он представил себе, что с ним сделает усатый Хозяин, когда тому "стукнут".И Кобулов приказал очистить Арабатскую Стрелку в течение двух часов, причём выбор средств оставил своим подчинённым. Правда, когда первый приступ страха прошёл, он увеличил срок исполнения акции до 1 суток. Как рассказывали участники этой неординарной даже в те лихие времена операции, "в течение суток всех татар собрали на одной из пристаней, погрузили их в трюм старой баржи и отбуксировали её до середины Азовского моря. Затем открыли кингстоны. Верхние люки были закрыты".
После этого поверхность моря несколько часов бороздили катера конвоя, на всякий случай - не всплывёт ли кто. Автоматы были направлены на воду, но напрасно, она была мертва, как и те, кто навечно под ней остался. Не выплыл ни один человек, да и не в силах это было даже молодым и сильным мужчинам. А ведь там, кроме женщин, были лишь детишки со стариками…
Разделили участь арабатских татар и их земляки, оставшиеся в Крыму не волею случая, а осознано. Те, кто нашёл в себе мужество бежать во время ссылки, что бы остаться на земле предков вопреки явной обречённости такой попытки. Сколько их было, в точности пока неизвестно, предположительно - несколько десятков, вряд ли сотен. Среди них, кажется, не было ни одной женщины или ребёнка, такое решение принималось, скорее всего, в одиночку, и в одиночку они уходили от своих, от чужих, от людей, в конечном счёте - от жизни. Они уходили, - в Крым, - навечно становясь его частью." И только спустя много лет в конце 80-х годов ХХ века крымским татарам разрешено было вернуться на свою историческую Родину!!!
http://schastlivtsevo.co.ua/main/71-18-maya-arabatskaya-strelka-otmetila-70-letie-deportacii-krymskih-tatar.html
Пам'ятаймо, Крим - це Україна!
..."...і Крим
знову будеЄ! Україною"акценти імєні охвіса пріпіздєнта...