10623 відвідувача онлайн
Загальні бойові втрати РФ від початку війни - близько 1 193 300 осіб (+950 за добу), 1 432 танки, 35 232 артсистеми, 23 758 бойових броньованих машин. ІНФОГРАФІКА
Від початку повномасштабного вторгнення РФ Сили оборони України ліквідували 1 193 300 російських окупантів.
Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на пресцентр Генштабу ЗСУ.
Більше новин у Telegram-каналі Цензор.НЕТ
Ліквідація російської армії
Як зазначається, загальні бойові втрати РФ із 24.02.22 по 18.12.25 орієнтовно становлять:
- особового складу – близько 1 193 300 (+950) осіб / persons
- танків – 11 432 (+5) од.
- бойових броньованих машин – 23 758 (+0) од.
- артилерійських систем – 35 232 (+27) од.
- РСЗВ – 1 573 (+2) од.
- засоби ППО – 1 263 (+1) од.
- літаків – 432 (+0) од.
- гелікоптерів – 347 (+0) од.
- БПЛА оперативно-тактичного рівня – 91 716 (+330) од.
- крилаті ракети – 4 073 (+0) од.
- кораблі / катери – 28 (+0) од.
- підводні човни – 2 (+0) од.
- автомобільна техніка та автоцистерни – 70 480 (+119) од.
- спеціальна техніка 4 027 (+0) од.
Читайте також на "Цензор.НЕТ": Найбільше ворог атакує на Покровському та Костянтинівському напрямках, - Генштаб ЗСУ. КАРТА
Автор: Марина Макєєва
Топ коментарі
+22 Qq Qqq #455433
Минув 4320 день москальсько-української війни.
154! одиниці знищеної техніки та 950 чумардосів за день.
Броня тільки танки - 5, арта та логістика норм 29/119, ППО файно.
Слава ППО, Слава ЗСУ, Слава українському народові! Дякуємо партнерам. Всім добра, оркам смерть, корупціонерам грати. Переможемо.
P.s. 1 193 000 це більше ніж все населення Тверської області.
154! одиниці знищеної техніки та 950 чумардосів за день.
Броня тільки танки - 5, арта та логістика норм 29/119, ППО файно.
Слава ППО, Слава ЗСУ, Слава українському народові! Дякуємо партнерам. Всім добра, оркам смерть, корупціонерам грати. Переможемо.
P.s. 1 193 000 це більше ніж все населення Тверської області.
показати весь коментар
18.12.2025 08:39 Відповісти Посилання +18 tarasii smila #448870
Боженько! Бережи вояків ЗСУ!!!
показати весь коментар
18.12.2025 08:37 Відповісти Посилання +18 Rino Rino
Сер Лоуренс Фрідман (Lawrence David Freedman), почесний професор військових досліджень в Королівському коледжі Лондона, провідний фахівць у галузі британських стратегічних досліджень про московію, її стан зараз та ймовірне майбутнє:
Ключова слабкість московії полягає не в ресурсах і не в техніці, а у втраті можливості визначати напрямок подій. Стратегія, якою москва намагалася керуватися у перші дні війни, давно перестала існувати. Залишилася лише інерція, спроба втриматись на поверхні, коли під ногами провалюється весь фундамент. Держава, яка втратила ініціативу, неминуче починає програвати, навіть якщо зовні демонструє силу.
Московія розраховувала на швидкий, приголомшливий удар, який мав зламати волю України та розколоти західні столиці. Коли ж виявилось, що Україна не падає, московія опинилася у стратегічному вакуумі. Її первісна концепція впала, а нову створити не вдалося. Для цього потрібна гнучкість, відкрита аналітика та здатність визнавати помилки - якості, які московська система витравлювала десятиріччями.
Найнебезпечнішим моментом у будь-якій війні є ситуація, коли країна перестає розуміти власні цілі. Саме це відбувається з московією. Вона більше не веде війну заради перемоги. Вона веде війну заради того, щоб не визнати поразки. Це є фундаментальна різниця. Перемога потребує стратегії. Поразка потребує лише часу. Але час у цьому конфлікті працює проти кремля. Демографія виснажується, ресурси вигоряють, економіка тріщить, а міжнародна ізоляція перетворюється на норму.
Виникає глибинний дисонанс усередині московської військово-політичної машини. Кремліни вимагають від армії неможливого. Армія відповідає брехнею, а брехня перетворюється на основу рішень. Так народжується цикл, у якому помилка стає нормою, а спотворена інформація - єдиною реальністю. Цей феномен завжди призводить саме до тих катастроф, яких система найбільше боїться. Московія рухається цим маршрутом з жахливою передбачуваністю.
Деградація стратегічного мислення. Московська влада поринула у модель, де політична доцільність повністю підмінила собою професійну оцінку загроз. Але війна не прощає моделей, побудованих на зручних ілюзіях. Вона змушує платити ціну за кожен прорахунок, і московія платить її щодня втратою боєздатності, хаосом в управлінні, зривами у логістиці, падінням дисципліни та постійними внутрішніми конфліктами між силовими структурами.
Московія потрапила до пастки стратегічного вигоряння. Вона не може зупинити війну, бо це буде визнання провалу. Але вона не може і продовжувати її у нинішньому форматі, бо ресурси зменшуються швидше, ніж вона встигає компенсувати втрати. Будь-яке рішення кремля небезпечне, будь-яке бездіяльність фатальна. Цей стан називають точкою системного надлому. Московія більше не веде війну так, як хотіла. Вона веде війну оскільки дозволяє їй власна слабкість. Саме з цього моменту починається розпад будь-якої стратегії та будь-якої системи.
У ******** війні головний ресурс не техніка і чисельність, а узгодженість центрів прийняття рішень. Московія входить у фазу, коли кожен елемент її військово-політичної системи діє за своєю логікою. Центр намагається зберегти образ всесильного арбітра, але його рішення все частіше схожі на спроби гасити пожежі, які він сам створив.
Внутрішньополітична динаміка в москві стала дзеркалом військових провалів. В елітах виник страх, який неможливо контролювати наказами. Страх перед тим, що війна затяглася. Страх перед санкціями, які перетворюють колишню розкіш на тягар. Страх перед тим, що поразка тепер не є гіпотезою, а реальною перспективою. Елітам це відомо раніше, ніж суспільству. Вони бачать цифри, звіти, закриті розрахунки. Вони розуміють, що система не витримує навантаження.
Усередині кремля сформувалися три конкуруючі лінії, і кожна з них тягне державу у свій бік:
Прихильники жорсткої ескалації.
Апарат прагматиків, які прагнуть заморозки конфлікту.
Група тих, хто думає лише про власний порятунок (втеча капіталу, переведення активів).
Ця потрійність руйнує здатність держави до єдиної дії. Війна потребує концентрації зусиль. Еліти демонструють фрагментацію.
Подібна внутрішня динаміка завжди передує кризам державності. Коли еліти втрачають віру у перемогу, вони починають змагатися у тому, хто встигне першим зайняти вигідну позицію після війни. Це руйнує державу швидше, ніж санкції та поразки на фронті. Держава, занурена у внутрішню фрагментацію, завжди програє зовнішню війну.
У московії починається процес політичного дрейфу, коли влада більше не здатна утримувати правила гри, за якими десятиліттями існувала система. Все тримається лише на інерції та поширеному переконанні, що так було завжди. Але інерція - поганий фундамент для війни.
Московія втрачає керованість. Це ознака структурного надлому. Армія ще здатна боротися, економіка ще витрачає ресурси, суспільство ще мовчить Але еліти, ті, хто має бути цементом системи, перестали дивитися в один бік. І саме це є найбільш надійним індикатором поразки, що наближається. Не фронт, не економіка, а розбіжність елітного курсу.
Жодна армія неспроможна вести тривалу війну, якщо вона втрачає систему управління. Головна проблема - руйнація середньої ланки командування. Саме ця ланка визначає здатність армії адаптуватись. Але ординський стиль війни ґрунтується на жорсткій вертикалі, де ініціативу вважають небезпечним відхиленням, а самостійне рішення - викликом системі.
Чим більше війна виявляє хаос, тим сильніше кремль потребує дисципліни. Чим сильніший тиск зверху, тим менш здатна армія діяти. Чим складніша ситуація, тим швидше репресивна машина знищує будь-які зачатки ініціативи. Так створюється механізм саморуйнування. А армія не вчиться на помилках, бо помилки заборонені. Їх не можна визнавати, не можна аналізувати, не можна виправляти. Їх можна лише приховувати. А прихована помилка завжди повертається у десятикратному розмірі.
Моральне виснаження. Втрати ховаються, але відчуття марності зусиль неможливо сховати. Ординські солдати та офіцери знають, що система не здатна надати їм ні стратегію, ні захист, ні сенс того, що відбувається. Коли армія перестає розуміти мету, вона перестає бути армією.
Московія змушена замінювати професійних військових найманцями, строковиками та мобілізованими резервістами. Це не просто послаблює боєздатність, це руйнує якість командування. Армія, заснована на страху, а не на професійній культурі, швидко втрачає здатність мислити та діяти як єдиний організм.
Ординська армія перетворюється на те, що стратеги називають структурою вразливості. Вона вимагає від держави дедалі більше ресурсів, але дає дедалі менше результату. Парадоксально, але саме армія, якою ***** хотів зміцнити імперію, стала механізмом, що прискорює її розпад. А програна війна - це завжди початок політичного фіналу системи.
У довгих війнах перемагає не той, хто завдає найгучнішого удару, а той, хто здатний довше витримувати навантаження на економіку та державні ресурси. Московія будувала свою стратегію на переконанні, що її сировинна база, резервні фонди та масштаб дозволять пережити будь-який тиск. Але реальність пішла за іншим сценарієм. Економічна стійкість московії виявилася не силою, а ілюзією, яка почала розвалюватися за перших ознак затяжного конфлікту.
Московська економіка втратила здатність функціонувати як система розвитку. Вона перетворилася на економіку виживання. Саме це в історії завжди стає переломним моментом, після якого держава починає втрачати контроль. Військові витрати все поглинають: фінанси, виробництво, інфраструктуру, людський потенціал. Те, що ще нещодавно вважалося ресурсом зростання, сьогодні перетворилося на паливо, яке згоряє без залишку.
Московська модель фінансування війни стала паразитичною. Держава забирає ресурси із усіх можливих джерел. Це класичний механізм пізнього авторитаризму, коли режим живе рахунок розбирання власних активів. Але така модель тримається недовго.
Найнебезпечнішою тенденцією є деградація промислової бази. Технологічні ланцюжки зруйновані санкціями, фахівці їдуть, обладнання зношується. Ні Китай, ні Іран не зможуть компенсувати втрату доступу до західних технологій. Московія по суті вже не модернізує свою економіку. Вона нею торгує, експортуючи сировину, імпортуючи залежність, знищуючи можливість зростання.
У довгостроковій перспективі куди небезпечніший демографічний обвал. Військовий призов, імміграція, втрати на фронті - це призводить до того, що московія втрачає найцінніше: молодих, працездатних, кваліфікованих людей.
Негативна внутрішньо-економічна динаміка. Московський бюджет став непрозорим. Державні звіти - фікцією. Інфляція ховається за разовими посібниками. Інвестиції зникають. Бізнес діє за логікою, як піти, а не як розвиватись. Подібні ознаки завжди вказували на швидке настання структурної фази розпаду, яку неможливо зупинити адміністративними заходами. Економічні закони сильніші за політичні накази.
Кремль сьогодні витрачає не лише гроші, а й саму інфраструктуру держави. Регіони обдираються до останньої копійки. Соціальні програми ліквідуються. Все заради підтримки війни, яка поглинає ресурси швидше, ніж країна встигає їх заповнювати.
Московія входить у стан, у якому більше не може вести війну так, як почала, але не може і зупинити її без ризику політичного обвалу. Економіка перестала бути інструментом держави. Наразі держава стала інструментом економіки війни. Московія ще тримається, але вона тримається за рахунок своєї майбутньої слабкості. А це прямий шлях до фіналу.
Розвивається ситуація класичної моделі пізнього авторитарного зламу. Держава намагається утримувати лад зусиллям, а не структурою. Рішення приймаються не з стратегічної необхідності, а зі страху перед наслідками бездіяльності. Кожне рішення стає компромісом між елітами, а жодний компроміс не створює цілісності.
Найважливіший симптом - втрата стратегічного бачення. Московія більше не знає, що означає перемога. Ця мета стала абстракцією, заміненою риторикою. Держава, яка не може сформулювати кінцевий результат, не здатна вести довгу війну.
Війна запустила в московії процес внутрішньої ерозії, який неможливо зупинити військовими засобами. Еліти втратили єдність, суспільство втратило довіру, економіка втратила перспективи, армія втратила сенс того, що відбувається.
Коли центр слабшає, регіони починають вести свою гру, посилювати свої силові структури, перерозподіляти ресурси, дистанціюватися від федеральних рішень. Тихий регіональний дрейф завжди передує гучним подіям.
Московія все ще здатна продовжувати війну, але вона більше не здатна витримати її стратегічних наслідків. Оркостан рухається до точки, після якої держава вже не зможе відновитися у колишньому вигляді. Війна вже змінила її настільки, що повернення до минулого неможливе.
Московіяія все ще здається великою, монолітною, грізною. Але будь-який колос руйнується не в той момент, коли втрачає силу, а в той момент, коли втрачає внутрішню пов'язаність. І саме цей зв'язок сьогодні розривається. Час працює проти кремля. Історичний маятник зрушив і московія вступила у фінальну фазу, яку сама не в змозі контролювати.
Ключова слабкість московії полягає не в ресурсах і не в техніці, а у втраті можливості визначати напрямок подій. Стратегія, якою москва намагалася керуватися у перші дні війни, давно перестала існувати. Залишилася лише інерція, спроба втриматись на поверхні, коли під ногами провалюється весь фундамент. Держава, яка втратила ініціативу, неминуче починає програвати, навіть якщо зовні демонструє силу.
Московія розраховувала на швидкий, приголомшливий удар, який мав зламати волю України та розколоти західні столиці. Коли ж виявилось, що Україна не падає, московія опинилася у стратегічному вакуумі. Її первісна концепція впала, а нову створити не вдалося. Для цього потрібна гнучкість, відкрита аналітика та здатність визнавати помилки - якості, які московська система витравлювала десятиріччями.
Найнебезпечнішим моментом у будь-якій війні є ситуація, коли країна перестає розуміти власні цілі. Саме це відбувається з московією. Вона більше не веде війну заради перемоги. Вона веде війну заради того, щоб не визнати поразки. Це є фундаментальна різниця. Перемога потребує стратегії. Поразка потребує лише часу. Але час у цьому конфлікті працює проти кремля. Демографія виснажується, ресурси вигоряють, економіка тріщить, а міжнародна ізоляція перетворюється на норму.
Виникає глибинний дисонанс усередині московської військово-політичної машини. Кремліни вимагають від армії неможливого. Армія відповідає брехнею, а брехня перетворюється на основу рішень. Так народжується цикл, у якому помилка стає нормою, а спотворена інформація - єдиною реальністю. Цей феномен завжди призводить саме до тих катастроф, яких система найбільше боїться. Московія рухається цим маршрутом з жахливою передбачуваністю.
Деградація стратегічного мислення. Московська влада поринула у модель, де політична доцільність повністю підмінила собою професійну оцінку загроз. Але війна не прощає моделей, побудованих на зручних ілюзіях. Вона змушує платити ціну за кожен прорахунок, і московія платить її щодня втратою боєздатності, хаосом в управлінні, зривами у логістиці, падінням дисципліни та постійними внутрішніми конфліктами між силовими структурами.
Московія потрапила до пастки стратегічного вигоряння. Вона не може зупинити війну, бо це буде визнання провалу. Але вона не може і продовжувати її у нинішньому форматі, бо ресурси зменшуються швидше, ніж вона встигає компенсувати втрати. Будь-яке рішення кремля небезпечне, будь-яке бездіяльність фатальна. Цей стан називають точкою системного надлому. Московія більше не веде війну так, як хотіла. Вона веде війну оскільки дозволяє їй власна слабкість. Саме з цього моменту починається розпад будь-якої стратегії та будь-якої системи.
У ******** війні головний ресурс не техніка і чисельність, а узгодженість центрів прийняття рішень. Московія входить у фазу, коли кожен елемент її військово-політичної системи діє за своєю логікою. Центр намагається зберегти образ всесильного арбітра, але його рішення все частіше схожі на спроби гасити пожежі, які він сам створив.
Внутрішньополітична динаміка в москві стала дзеркалом військових провалів. В елітах виник страх, який неможливо контролювати наказами. Страх перед тим, що війна затяглася. Страх перед санкціями, які перетворюють колишню розкіш на тягар. Страх перед тим, що поразка тепер не є гіпотезою, а реальною перспективою. Елітам це відомо раніше, ніж суспільству. Вони бачать цифри, звіти, закриті розрахунки. Вони розуміють, що система не витримує навантаження.
Усередині кремля сформувалися три конкуруючі лінії, і кожна з них тягне державу у свій бік:
Прихильники жорсткої ескалації.
Апарат прагматиків, які прагнуть заморозки конфлікту.
Група тих, хто думає лише про власний порятунок (втеча капіталу, переведення активів).
Ця потрійність руйнує здатність держави до єдиної дії. Війна потребує концентрації зусиль. Еліти демонструють фрагментацію.
Подібна внутрішня динаміка завжди передує кризам державності. Коли еліти втрачають віру у перемогу, вони починають змагатися у тому, хто встигне першим зайняти вигідну позицію після війни. Це руйнує державу швидше, ніж санкції та поразки на фронті. Держава, занурена у внутрішню фрагментацію, завжди програє зовнішню війну.
У московії починається процес політичного дрейфу, коли влада більше не здатна утримувати правила гри, за якими десятиліттями існувала система. Все тримається лише на інерції та поширеному переконанні, що так було завжди. Але інерція - поганий фундамент для війни.
Московія втрачає керованість. Це ознака структурного надлому. Армія ще здатна боротися, економіка ще витрачає ресурси, суспільство ще мовчить Але еліти, ті, хто має бути цементом системи, перестали дивитися в один бік. І саме це є найбільш надійним індикатором поразки, що наближається. Не фронт, не економіка, а розбіжність елітного курсу.
Жодна армія неспроможна вести тривалу війну, якщо вона втрачає систему управління. Головна проблема - руйнація середньої ланки командування. Саме ця ланка визначає здатність армії адаптуватись. Але ординський стиль війни ґрунтується на жорсткій вертикалі, де ініціативу вважають небезпечним відхиленням, а самостійне рішення - викликом системі.
Чим більше війна виявляє хаос, тим сильніше кремль потребує дисципліни. Чим сильніший тиск зверху, тим менш здатна армія діяти. Чим складніша ситуація, тим швидше репресивна машина знищує будь-які зачатки ініціативи. Так створюється механізм саморуйнування. А армія не вчиться на помилках, бо помилки заборонені. Їх не можна визнавати, не можна аналізувати, не можна виправляти. Їх можна лише приховувати. А прихована помилка завжди повертається у десятикратному розмірі.
Моральне виснаження. Втрати ховаються, але відчуття марності зусиль неможливо сховати. Ординські солдати та офіцери знають, що система не здатна надати їм ні стратегію, ні захист, ні сенс того, що відбувається. Коли армія перестає розуміти мету, вона перестає бути армією.
Московія змушена замінювати професійних військових найманцями, строковиками та мобілізованими резервістами. Це не просто послаблює боєздатність, це руйнує якість командування. Армія, заснована на страху, а не на професійній культурі, швидко втрачає здатність мислити та діяти як єдиний організм.
Ординська армія перетворюється на те, що стратеги називають структурою вразливості. Вона вимагає від держави дедалі більше ресурсів, але дає дедалі менше результату. Парадоксально, але саме армія, якою ***** хотів зміцнити імперію, стала механізмом, що прискорює її розпад. А програна війна - це завжди початок політичного фіналу системи.
У довгих війнах перемагає не той, хто завдає найгучнішого удару, а той, хто здатний довше витримувати навантаження на економіку та державні ресурси. Московія будувала свою стратегію на переконанні, що її сировинна база, резервні фонди та масштаб дозволять пережити будь-який тиск. Але реальність пішла за іншим сценарієм. Економічна стійкість московії виявилася не силою, а ілюзією, яка почала розвалюватися за перших ознак затяжного конфлікту.
Московська економіка втратила здатність функціонувати як система розвитку. Вона перетворилася на економіку виживання. Саме це в історії завжди стає переломним моментом, після якого держава починає втрачати контроль. Військові витрати все поглинають: фінанси, виробництво, інфраструктуру, людський потенціал. Те, що ще нещодавно вважалося ресурсом зростання, сьогодні перетворилося на паливо, яке згоряє без залишку.
Московська модель фінансування війни стала паразитичною. Держава забирає ресурси із усіх можливих джерел. Це класичний механізм пізнього авторитаризму, коли режим живе рахунок розбирання власних активів. Але така модель тримається недовго.
Найнебезпечнішою тенденцією є деградація промислової бази. Технологічні ланцюжки зруйновані санкціями, фахівці їдуть, обладнання зношується. Ні Китай, ні Іран не зможуть компенсувати втрату доступу до західних технологій. Московія по суті вже не модернізує свою економіку. Вона нею торгує, експортуючи сировину, імпортуючи залежність, знищуючи можливість зростання.
У довгостроковій перспективі куди небезпечніший демографічний обвал. Військовий призов, імміграція, втрати на фронті - це призводить до того, що московія втрачає найцінніше: молодих, працездатних, кваліфікованих людей.
Негативна внутрішньо-економічна динаміка. Московський бюджет став непрозорим. Державні звіти - фікцією. Інфляція ховається за разовими посібниками. Інвестиції зникають. Бізнес діє за логікою, як піти, а не як розвиватись. Подібні ознаки завжди вказували на швидке настання структурної фази розпаду, яку неможливо зупинити адміністративними заходами. Економічні закони сильніші за політичні накази.
Кремль сьогодні витрачає не лише гроші, а й саму інфраструктуру держави. Регіони обдираються до останньої копійки. Соціальні програми ліквідуються. Все заради підтримки війни, яка поглинає ресурси швидше, ніж країна встигає їх заповнювати.
Московія входить у стан, у якому більше не може вести війну так, як почала, але не може і зупинити її без ризику політичного обвалу. Економіка перестала бути інструментом держави. Наразі держава стала інструментом економіки війни. Московія ще тримається, але вона тримається за рахунок своєї майбутньої слабкості. А це прямий шлях до фіналу.
Розвивається ситуація класичної моделі пізнього авторитарного зламу. Держава намагається утримувати лад зусиллям, а не структурою. Рішення приймаються не з стратегічної необхідності, а зі страху перед наслідками бездіяльності. Кожне рішення стає компромісом між елітами, а жодний компроміс не створює цілісності.
Найважливіший симптом - втрата стратегічного бачення. Московія більше не знає, що означає перемога. Ця мета стала абстракцією, заміненою риторикою. Держава, яка не може сформулювати кінцевий результат, не здатна вести довгу війну.
Війна запустила в московії процес внутрішньої ерозії, який неможливо зупинити військовими засобами. Еліти втратили єдність, суспільство втратило довіру, економіка втратила перспективи, армія втратила сенс того, що відбувається.
Коли центр слабшає, регіони починають вести свою гру, посилювати свої силові структури, перерозподіляти ресурси, дистанціюватися від федеральних рішень. Тихий регіональний дрейф завжди передує гучним подіям.
Московія все ще здатна продовжувати війну, але вона більше не здатна витримати її стратегічних наслідків. Оркостан рухається до точки, після якої держава вже не зможе відновитися у колишньому вигляді. Війна вже змінила її настільки, що повернення до минулого неможливе.
Московіяія все ще здається великою, монолітною, грізною. Але будь-який колос руйнується не в той момент, коли втрачає силу, а в той момент, коли втрачає внутрішню пов'язаність. І саме цей зв'язок сьогодні розривається. Час працює проти кремля. Історичний маятник зрушив і московія вступила у фінальну фазу, яку сама не в змозі контролювати.
показати весь коментар
18.12.2025 08:56 Відповісти Посилання Вхід на форум Цензор.НЕТ
Сталася невідома помилка. Спробуйте трохи пізніше.
Будь ласка, зачекайте...
Увійти за допомогою
Для входу за паролем, перейдіть за посиланням
Використання імені користувача в якості логіну більше не підтримується!
Забули пароль або логін? Відновити пароль
Забули пароль або логін? Відновити пароль
154! одиниці знищеної техніки та 950 чумардосів за день.
Броня тільки танки - 5, арта та логістика норм 29/119, ППО файно.
Слава ППО, Слава ЗСУ, Слава українському народові! Дякуємо партнерам. Всім добра, оркам смерть, корупціонерам грати. Переможемо.
P.s. 1 193 000 це більше ніж все населення Тверської області.
Ключова слабкість московії полягає не в ресурсах і не в техніці, а у втраті можливості визначати напрямок подій. Стратегія, якою москва намагалася керуватися у перші дні війни, давно перестала існувати. Залишилася лише інерція, спроба втриматись на поверхні, коли під ногами провалюється весь фундамент. Держава, яка втратила ініціативу, неминуче починає програвати, навіть якщо зовні демонструє силу.
Московія розраховувала на швидкий, приголомшливий удар, який мав зламати волю України та розколоти західні столиці. Коли ж виявилось, що Україна не падає, московія опинилася у стратегічному вакуумі. Її первісна концепція впала, а нову створити не вдалося. Для цього потрібна гнучкість, відкрита аналітика та здатність визнавати помилки - якості, які московська система витравлювала десятиріччями.
Найнебезпечнішим моментом у будь-якій війні є ситуація, коли країна перестає розуміти власні цілі. Саме це відбувається з московією. Вона більше не веде війну заради перемоги. Вона веде війну заради того, щоб не визнати поразки. Це є фундаментальна різниця. Перемога потребує стратегії. Поразка потребує лише часу. Але час у цьому конфлікті працює проти кремля. Демографія виснажується, ресурси вигоряють, економіка тріщить, а міжнародна ізоляція перетворюється на норму.
Виникає глибинний дисонанс усередині московської військово-політичної машини. Кремліни вимагають від армії неможливого. Армія відповідає брехнею, а брехня перетворюється на основу рішень. Так народжується цикл, у якому помилка стає нормою, а спотворена інформація - єдиною реальністю. Цей феномен завжди призводить саме до тих катастроф, яких система найбільше боїться. Московія рухається цим маршрутом з жахливою передбачуваністю.
Деградація стратегічного мислення. Московська влада поринула у модель, де політична доцільність повністю підмінила собою професійну оцінку загроз. Але війна не прощає моделей, побудованих на зручних ілюзіях. Вона змушує платити ціну за кожен прорахунок, і московія платить її щодня втратою боєздатності, хаосом в управлінні, зривами у логістиці, падінням дисципліни та постійними внутрішніми конфліктами між силовими структурами.
Московія потрапила до пастки стратегічного вигоряння. Вона не може зупинити війну, бо це буде визнання провалу. Але вона не може і продовжувати її у нинішньому форматі, бо ресурси зменшуються швидше, ніж вона встигає компенсувати втрати. Будь-яке рішення кремля небезпечне, будь-яке бездіяльність фатальна. Цей стан називають точкою системного надлому. Московія більше не веде війну так, як хотіла. Вона веде війну оскільки дозволяє їй власна слабкість. Саме з цього моменту починається розпад будь-якої стратегії та будь-якої системи.
У ******** війні головний ресурс не техніка і чисельність, а узгодженість центрів прийняття рішень. Московія входить у фазу, коли кожен елемент її військово-політичної системи діє за своєю логікою. Центр намагається зберегти образ всесильного арбітра, але його рішення все частіше схожі на спроби гасити пожежі, які він сам створив.
Внутрішньополітична динаміка в москві стала дзеркалом військових провалів. В елітах виник страх, який неможливо контролювати наказами. Страх перед тим, що війна затяглася. Страх перед санкціями, які перетворюють колишню розкіш на тягар. Страх перед тим, що поразка тепер не є гіпотезою, а реальною перспективою. Елітам це відомо раніше, ніж суспільству. Вони бачать цифри, звіти, закриті розрахунки. Вони розуміють, що система не витримує навантаження.
Усередині кремля сформувалися три конкуруючі лінії, і кожна з них тягне державу у свій бік:
Прихильники жорсткої ескалації.
Апарат прагматиків, які прагнуть заморозки конфлікту.
Група тих, хто думає лише про власний порятунок (втеча капіталу, переведення активів).
Ця потрійність руйнує здатність держави до єдиної дії. Війна потребує концентрації зусиль. Еліти демонструють фрагментацію.
Подібна внутрішня динаміка завжди передує кризам державності. Коли еліти втрачають віру у перемогу, вони починають змагатися у тому, хто встигне першим зайняти вигідну позицію після війни. Це руйнує державу швидше, ніж санкції та поразки на фронті. Держава, занурена у внутрішню фрагментацію, завжди програє зовнішню війну.
У московії починається процес політичного дрейфу, коли влада більше не здатна утримувати правила гри, за якими десятиліттями існувала система. Все тримається лише на інерції та поширеному переконанні, що так було завжди. Але інерція - поганий фундамент для війни.
Московія втрачає керованість. Це ознака структурного надлому. Армія ще здатна боротися, економіка ще витрачає ресурси, суспільство ще мовчить Але еліти, ті, хто має бути цементом системи, перестали дивитися в один бік. І саме це є найбільш надійним індикатором поразки, що наближається. Не фронт, не економіка, а розбіжність елітного курсу.
Жодна армія неспроможна вести тривалу війну, якщо вона втрачає систему управління. Головна проблема - руйнація середньої ланки командування. Саме ця ланка визначає здатність армії адаптуватись. Але ординський стиль війни ґрунтується на жорсткій вертикалі, де ініціативу вважають небезпечним відхиленням, а самостійне рішення - викликом системі.
Чим більше війна виявляє хаос, тим сильніше кремль потребує дисципліни. Чим сильніший тиск зверху, тим менш здатна армія діяти. Чим складніша ситуація, тим швидше репресивна машина знищує будь-які зачатки ініціативи. Так створюється механізм саморуйнування. А армія не вчиться на помилках, бо помилки заборонені. Їх не можна визнавати, не можна аналізувати, не можна виправляти. Їх можна лише приховувати. А прихована помилка завжди повертається у десятикратному розмірі.
Моральне виснаження. Втрати ховаються, але відчуття марності зусиль неможливо сховати. Ординські солдати та офіцери знають, що система не здатна надати їм ні стратегію, ні захист, ні сенс того, що відбувається. Коли армія перестає розуміти мету, вона перестає бути армією.
Московія змушена замінювати професійних військових найманцями, строковиками та мобілізованими резервістами. Це не просто послаблює боєздатність, це руйнує якість командування. Армія, заснована на страху, а не на професійній культурі, швидко втрачає здатність мислити та діяти як єдиний організм.
Ординська армія перетворюється на те, що стратеги називають структурою вразливості. Вона вимагає від держави дедалі більше ресурсів, але дає дедалі менше результату. Парадоксально, але саме армія, якою ***** хотів зміцнити імперію, стала механізмом, що прискорює її розпад. А програна війна - це завжди початок політичного фіналу системи.
У довгих війнах перемагає не той, хто завдає найгучнішого удару, а той, хто здатний довше витримувати навантаження на економіку та державні ресурси. Московія будувала свою стратегію на переконанні, що її сировинна база, резервні фонди та масштаб дозволять пережити будь-який тиск. Але реальність пішла за іншим сценарієм. Економічна стійкість московії виявилася не силою, а ілюзією, яка почала розвалюватися за перших ознак затяжного конфлікту.
Московська економіка втратила здатність функціонувати як система розвитку. Вона перетворилася на економіку виживання. Саме це в історії завжди стає переломним моментом, після якого держава починає втрачати контроль. Військові витрати все поглинають: фінанси, виробництво, інфраструктуру, людський потенціал. Те, що ще нещодавно вважалося ресурсом зростання, сьогодні перетворилося на паливо, яке згоряє без залишку.
Московська модель фінансування війни стала паразитичною. Держава забирає ресурси із усіх можливих джерел. Це класичний механізм пізнього авторитаризму, коли режим живе рахунок розбирання власних активів. Але така модель тримається недовго.
Найнебезпечнішою тенденцією є деградація промислової бази. Технологічні ланцюжки зруйновані санкціями, фахівці їдуть, обладнання зношується. Ні Китай, ні Іран не зможуть компенсувати втрату доступу до західних технологій. Московія по суті вже не модернізує свою економіку. Вона нею торгує, експортуючи сировину, імпортуючи залежність, знищуючи можливість зростання.
У довгостроковій перспективі куди небезпечніший демографічний обвал. Військовий призов, імміграція, втрати на фронті - це призводить до того, що московія втрачає найцінніше: молодих, працездатних, кваліфікованих людей.
Негативна внутрішньо-економічна динаміка. Московський бюджет став непрозорим. Державні звіти - фікцією. Інфляція ховається за разовими посібниками. Інвестиції зникають. Бізнес діє за логікою, як піти, а не як розвиватись. Подібні ознаки завжди вказували на швидке настання структурної фази розпаду, яку неможливо зупинити адміністративними заходами. Економічні закони сильніші за політичні накази.
Кремль сьогодні витрачає не лише гроші, а й саму інфраструктуру держави. Регіони обдираються до останньої копійки. Соціальні програми ліквідуються. Все заради підтримки війни, яка поглинає ресурси швидше, ніж країна встигає їх заповнювати.
Московія входить у стан, у якому більше не може вести війну так, як почала, але не може і зупинити її без ризику політичного обвалу. Економіка перестала бути інструментом держави. Наразі держава стала інструментом економіки війни. Московія ще тримається, але вона тримається за рахунок своєї майбутньої слабкості. А це прямий шлях до фіналу.
Розвивається ситуація класичної моделі пізнього авторитарного зламу. Держава намагається утримувати лад зусиллям, а не структурою. Рішення приймаються не з стратегічної необхідності, а зі страху перед наслідками бездіяльності. Кожне рішення стає компромісом між елітами, а жодний компроміс не створює цілісності.
Найважливіший симптом - втрата стратегічного бачення. Московія більше не знає, що означає перемога. Ця мета стала абстракцією, заміненою риторикою. Держава, яка не може сформулювати кінцевий результат, не здатна вести довгу війну.
Війна запустила в московії процес внутрішньої ерозії, який неможливо зупинити військовими засобами. Еліти втратили єдність, суспільство втратило довіру, економіка втратила перспективи, армія втратила сенс того, що відбувається.
Коли центр слабшає, регіони починають вести свою гру, посилювати свої силові структури, перерозподіляти ресурси, дистанціюватися від федеральних рішень. Тихий регіональний дрейф завжди передує гучним подіям.
Московія все ще здатна продовжувати війну, але вона більше не здатна витримати її стратегічних наслідків. Оркостан рухається до точки, після якої держава вже не зможе відновитися у колишньому вигляді. Війна вже змінила її настільки, що повернення до минулого неможливе.
Московіяія все ще здається великою, монолітною, грізною. Але будь-який колос руйнується не в той момент, коли втрачає силу, а в той момент, коли втрачає внутрішню пов'язаність. І саме цей зв'язок сьогодні розривається. Час працює проти кремля. Історичний маятник зрушив і московія вступила у фінальну фазу, яку сама не в змозі контролювати.
Негативна внутрішньо-економічна динаміка. Московський бюджет став непрозорим. Державні звіти - фікцією. Інфляція ховається за разовими посібниками. Інвестиції зникають. Бізнес діє за логікою, як піти, а не як розвиватись. Подібні ознаки завжди вказували на швидке настання структурної фази розпаду, яку неможливо зупинити адміністративними заходами. Економічні закони сильніші за політичні накази --- Це точно, про росію, а не Україну? Хоча між нами все таки є ключову відмінність. Україні нікуди діватись та війну зупинити вона не може, а кацапи можуть хоч сьогодні.
Найважливіший симптом - втрата стратегічного бачення. Московія більше не знає, що означає перемога. Ця мета стала абстракцією, заміненою риторикою. Держава, яка не може сформулювати кінцевий результат, не здатна вести довгу війну. --- А ось тут так - 100% Якщо у вас не має кінцевої мети у війні/бінесі/житті/відносинах/будь в чому то ви не зможете до неї прийти. Тому в України і є шанс перемогти, ба більше з часом він зростає, незважаючи на все те що у нас відбувається.
Дякую красно!
І циферки повернулись на попередній рівень
Б-261 "Новоросійськ"
Б-262 "Старий Оскол"
Б-265 "Краснодар"
Б-268 "Великий Новгород"
Б-271 "Колпіно"
Остання, сама новіша із усих - Колпіно
https://pbs.twimg.com/media/G8bhmC4XAAAqO-A?format=png&name=small https://pbs.twimg.com/media/G8bhmC4XAAAqO-A?format=png&name=small https://pbs.twimg.com/media/G8bhmC4XAAAqO-A?format=png&name=small