Пам’яті Ярослава Шапочки: журналіста та добровольця. ФОТО
Ярослав Шапочка, талановитий журналіст, фотограф і солдат-доброволець, загинув під Соледаром у березні 2023 року. Його життя було сповнене творчості, любові та боротьби за справедливість.
Як інформує Цензор.НЕТ, про це пише Українська правда.Життя.
Від архівів - до окопів
Ярослав народився 8 липня 1974 року в Києві. Навчався у столичній школі №117 на вулиці Лютеранській. У 1991–1996 роках здобував освіту в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Працював репортером у газеті "Факти", згодом присвятив себе документалістиці. Був фахівцем із роботи з архівними матеріалами - уважним дослідником історії, який умів працювати з фактами та пам’яттю.
25 лютого 2022 року він долучився до 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ. Служив солдатом 2-ї стрілецької роти 207-го батальйону. Спершу захищав Київ і область, а згодом виконував бойові завдання на сході України.
Прощання з Героєм, який, за словами близьких, "не був створений для війни", але став справжнім воїном, відбулося 26 лютого 2025 року на Майдані Незалежності в Києві. Ярослава поховали на Алеї Героїв Лісового кладовища.
На цьому ж цвинтарі спочивають його рідні: бабуся та дідусь - ветеран-підводник Другої світової війни, журналіст і публіцист Федір Шапочка, а також мати Ольга, біолог-генетик Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка. Ольга Федорівна виховувала сина самотужки.
Вона пішла з життя передчасно - померла від раку на руках у сина. Крім тітки та двоюрідного брата Олексія, з яким згодом разом пішов на війну, у Ярослава не залишилося близьких родичів. Його опорою і натхненням стала Анна, з якою він одружився у 2009 році.
"Ерудований і панкуватий красень"
Коли вони стали на весільний рушник, їй було 27, а Ярославу — 36. Та їхня історія почалася значно раніше.
У 2000-х Ярослав працював у газеті "Факти". Він писав репортажі про карпатських мольфарів, уманських хасидів, проводив журналістські розслідування щодо наркотрафіку в Україні та справи про вбивство Георгія Ґонґадзе. Його тексти вирізнялися глибиною, уважністю до деталей і небайдужістю.
Окрім журналістики, він захоплювався фотографією — і був у цьому справжнім майстром. Умів побачити красу в буденному та зафіксувати її в кадрі. Його фоторепортаж з Індії набув розголосу й був опублікований навіть у закордонних медіа.
"З Ясіком нас познайомив наш спільний друг, скульптор Михайло Левченко. Ми сиділи компанією в його майстерні, говорили про мистецтво та пили коньяк. Я тоді була студенткою Київського університету будівництва і архітектури. Коли коньяк закінчився, Михайло запропонував піти до його друга Ярослава та продовжити свято.
"Ми зустріли його у нині закритому барі "Бліндаж" на Малій Житомирській. Мій майбутній чоловік жадібно поглинав яєшню та вже встиг замурзати нею светра. Дивлюся на нього й думаю: який дивний, неакуратний і неприємний хлопець", – згадує Аня.
Проте доля подарувала їм ще одну зустріч - через три роки. Вони випадково зустрілися у парку Слави в день народження Тараса Шевченка – 9 березня. До самого ранку гуляли разом із друзями, а наступного дня Ярослав зателефонував Ані з пропозицією прогулятися тільки вдвох.
"Під час цього побачення він несподівано мені дуже сподобався. Цікавий, неординарний, ерудований і панкуватий красень, за напускним цинізмом якого приховувався щирий, добрий і ніжний романтик. Мій ліричний герой! І поки ми гуляли та спілкувались, я закохалася в нього до нестями", – згадує Аня.
Вони почали жити разом. Через рік Ярослав запропонував: "Аню, давай одружимося!". Жінка не заперечувала, й молодята відгуляли весілля.
"Ясік був розумним, дотепним, життєрадісним, добрим і щирим, мов дитина. Старший від мене на 9 років, але я ніколи не відчувала цієї різниці у віці. Навпаки: мені здавалося, що це він молодший за мене. Я більш приземлена та прагматична, а він жив одним днем, цікавився всім і одразу, крім побутових речей.
Пояснювала йому, як, скільки і де треба платити за квартиру. До речі, гроші у нього ніколи не трималися. Втім, ми чудово доповнювали одне одного. Бувало, чоловік мені дорікав, що я мало книжок читаю, тоді я відповідала: "Ясік, у сім'ї має бути хтось красивий, а хтось розумний. Ти будеш розумним, а я буду красива"", – розповідає Аня.
За два роки в подружжя народилася донька, яку назвали на честь мами Ярослава — Ольгою. Батько ніжно кликав її Льолею.
Невдовзі Ярослав залишив роботу у "Фактах" і вирішив працювати самостійно. Деякий час перебивався тимчасовими заробітками, реалізовував різні творчі проєкти, а згодом професійно зосередився на документалістиці. Він став експертом із роботи з архівними матеріалами, вмів точно й делікатно працювати з історичними джерелами.
Разом із командою однодумців працював над документальним фільмом про учасників Революції Гідності "Звичайні люди". Також долучився до створення проєкту про захоплення та звільнення Слов’янська у 2014 році. Працював консультантом під час написання сценарію біографічного фільму про життя композитора і співака Володимира Івасюка.
"Заспокоївся лише тоді, коли взяв до рук зброю"
"Після декретної відпустки я вийшла на роботу, працювала дизайнеркою інтер’єрів з ранку до вечора. Ярослав займався своїми проєктами вдома за комп’ютером і дбав про Олю. Усі мами, які гуляли з дітьми в парку чи на майданчику, знали не мене, а Ясіка. У нього з донькою був дуже сильний емоційний зв’язок", — розповідає Анна.
24 лютого 2022 року подружжя прокинулося від вибухів. Спершу вони подумали про теракт у центрі міста — їхній будинок розташований неподалік урядового кварталу. Коли вибухи повторилися, стало зрозуміло: почалося повномасштабне вторгнення Росії.
"Донька ще спала, а я сіла біля неї й розплакалася. Ясік ходив квартирою, гортав новини в телефоні й курив на балконі цигарку за цигаркою. Його нудило, йому було страшно — але не за себе, а за нас. 25 лютого він сказав, що більше не може витримувати: очікування небезпеки страшніше, ніж сама небезпека.
Він сказав, що треба бити російську наволоч і що воюватиме до перемоги. Те, що ніколи не служив і не тримав у руках зброї, його не зупиняло. Я подивилася йому в очі й зрозуміла, що не зможу відмовити. Я тільки плакала. А Ясік заспокоївся лише тоді, коли взяв до рук зброю і дізнався, що ми виїхали з Києва", — згадує Анна.
До військкомату Шевченківського району Ярослав пішов разом із двоюрідним братом Олексієм. Обом видали автомати Калашникова 1974 року випуску. Ярослав жартував: "Нам їх за віком видавали? Він же мій ровесник".
Невдовзі він уже обороняв Київ і область, згодом будував укріплення на кордоні з Білоруссю поблизу Чорнобиля. Мріяв стати оператором БпЛА - пройшов відповідні курси, придбав дрон для тренувань. Та на початку березня 2023 року 207-й окремий батальйон 241-ї бригади ТрО перекинули до Слов’янська на Донеччині.
Ярослав добре знав це місто й розповідав побратиму Василю Панченку про події квітня–липня 2014 року, коли Слов’янськ перебував під контролем проросійських бойовиків.
Проскочили точку висадки й потрапили просто під вогонь
Невдовзі підрозділ отримав наказ здійснити штурмові дії вздовж траси на Бахмут у районі села Залізнянське. 21 березня 2023 року друзі вирушили в атаку разом. Ярослав зі своїм відділенням їхав на першій БМП, Василь — на другій. Дорогою вони махали один одному, навіть жартували. Позаду на пікапах рухався ще один взвод.
Та через відсутність належного планування колона проскочила визначену точку висадки й фактично виїхала просто на ворожі позиції.
БМП натрапили на мінний шлагбаум і підірвалися. У ту ж мить окупанти відкрили щільний вогонь із мінометів, підствольних гранатометів та автоматичної зброї. Із того бою Ярослав не повернувся…
"Я розпитував побратимів, які їхали разом із ним і змогли вийти живими. Але ніхто не бачив Ярослава після початку бою. Серед поранених його теж не було. Ледь жевріла надія, що він урятувався — можливо, потрапив у полон…" — згадує старший солдат Василь Панченко, який у тому бою зазнав тяжких поранень і проповз майже кілометр, щоб дістатися до своїх.
Аня довго не втрачала віри, що чоловік живий: що він у госпіталі, на окупованій території або в полоні.
"Коли Ясік зник на фронті, Оля дістала весь його одяг, який зберігав запах батька, і носила його. Навіть вдягала його джинси Levi’s 501 — він завжди купував саме цю класичну модель. Підвертала їх, затягувала ременем і майже не знімала. Це був дуже важкий період. Вона часто плакала, і я не знала, як її заспокоїти. Мені здається, вона відчувала, що тато вже не повернеться…" — розповідає Аня крізь сльози.
Майже два роки невідомості
Дружини та матері бійців, які після того бою також вважалися зниклими безвісти, об’єдналися у соцмережах і почали самостійні пошуки.
Вони переглядали російські Z-пабліки, де публікують відео з українськими полоненими та загиблими. Знайшли кадри того бою, зняті ворогом: на них видно, як окупанти розстрілюють колону української техніки з різних видів зброї. Жінки зверталися по допомогу до всіх можливих інстанцій, неодноразово намагалися добитися бодай якоїсь інформації.
Їм пояснювали, що немає можливості обстежити так звану "сіру зону", де, ймовірно, залишилися тіла загиблих.
Про знайдені останки кількох воїнів, які загинули разом із Ярославом, стало відомо лише навесні 2024 року. Водночас родичі переконані, що тіла вдалося повернути ще у квітні 2023-го — під час великоднього обміну на трасі між селами Залізнянське та Оріхово-Василівка Бахмутського району. З того часу останки кількох бійців перебували у морзі в Дніпрі. ДНК-експертизу, зокрема й щодо Ярослава, провели лише на початку 2025 року.
Майже два роки він вважався зниклим безвісти. Рідні й друзі до останнього сподівалися на диво. Але його не сталося — ДНК-експертиза підтвердила загибель. Ярославу було 48 років.
"Ясік був особливим. Я завжди хвилювалася за нього, а він мене підтримував. Разом із друзями та колегами-кінематографістами він зібрав кошти й придбав пікап для свого батальйону. Машину назвали "Червона Рута". Ясік навіть почав розробляти дизайн логотипа для авто, але не встиг завершити… Ми мріяли, що після війни поїдемо всією родиною до Таллінна. Він був там лише раз — і закохався в це місто. Я досі не можу повірити й змиритися з тим, що його більше немає…"
