4087 відвідувачів онлайн
5 941 6

Яніс Терещенко: "Немає жодних підстав вважати, що ця війна може закінчитися у найближчій перспективі"

Автор: 

Ви могли бачити розвідника Третього армійського корпусу Яніса Терещенка у новинах, де розповідалося, як він у Венеції допоміг хлопцю із численними ножовими пораненнями. Той лежав на вулиці, стікаючи кров’ю. Яніс був у місті з родиною і якраз проходив повз. Наклав постраждалому турнікет, чим врятував життя. Після тoгo мер Венеції зyстрівся з нашим військoвим, щoб пoдякyвати та врyчити йoмy відзнакy.

терещенко,яніс

Про цю історію, а також про службу, війну та ставлення до тилу ми говорили вже в Києві. Зустрілися біля фудтрака корпусу, на даху якого розміщена фігурка прибульця з гамбургером та баночкою напою. Так підрозділ привертає увагу до своєї креативної рекламної кампанії: "Готуємо до будь-якого сценарію". Саме вони одними з перших почали якісний рекрутинг.

терещенко,яніс

- Мені відверто подобається, що робиться сильний акцент саме на рекламі. Це працює, - коментує Яніс. - Ми впізнавані. А впізнаваність взагалі багато на що впливає навіть у побутових моментах. Вона ж про маркетинг, медіа-присутність, а також і про репутацію. Тобто ми не можемо дозволити собі певні вчинки, які її можуть зіпсувати. Адже про нас знають, на нас дивляться, беруть приклад і щось очікують. Це такий певний механізм регуляції діяльності.

- Але коли від тебе багато очікують, це, по суті, й висока планка, яку ти маєш тримати.

- Звичайно! Так і є. Я не пригадаю випадків, коли б ми не відповідали очікуванням чи вимогам. Як правило, ми їх навіть перевершуємо. Робимо це, звісно, через важку працю. Але професійно, фахово, підготовлено і системно. Знову ж таки і через ту саму публічну відповідальність. Але це круто! Тож рекрутинг реально працює - люди доєднуються. У нас навіть всередині є багато жартів на цю тему. Наприклад, що вони зацікавлюються шапочками з шильдиками. Надивився реклами - гарно ж виглядає! Ну, от, тепер давай відзначимо це дружніми тренуваннями (посміхається. – О.М.).

- До речі, про жарти. У своїй рекламі ви згадуєте й прибульців, появу яких на Землі у листопаді прогнозують вчені. Ми жартуємо, що Третій армійський корпус планує їх залучати до своїх лав…

- Нас, насправді, більше цікавлять засоби. Думаю, розберемося, як оформити тих істот. А що вони нам привезуть - от це інтрига (всміхається. – О.М.).

- Як мінімум, має ж бути літаюча тарілка.

- Побачимо її характеристики, чи вона пеленгується і так далі.

- Як реагує на РЕБ!

- Аякже! Чи можна її заглушити, як вона взагалі влаштована? Будемо дивитися. Зрештою, із, назвемо так, "іноземних партнерів" (посміхається. – О.М.) я на прибульців, певне, у плані очікувань покладався б найбільше. Вони якось більш однозначні, ніж деякі наші інші союзники. Тому, думаю, з ними все буде плюс-мінус просто.

- Наші нинішні союзники беруть участь у переговорах про можливе завершення війни. Але ми бачимо, що ситуація на фронті непроста. Немає навіть натяків на те, що росіяни планують зупинятися. Навпаки – напирають. Однак деякі цивільні очікують, що от-от все закінчиться. Як їм пояснити, що насправді все набагато складніше?

- Немає жодних підстав вважати, що ця війна може закінчитися у найближчій перспективі. Але переговори не відміняють значущості Збройних Сил України і загалом армії, як інституції. Ми ж у будь-якому випадку нікуди не подінемося від російської федерації, яка знаходиться на сході від нас. Це 140 мільйонів людей. Ми ж не можемо їх переселити на іншу локацію. Вони залишаться нашими сусідами, як і раніше. У якому б форматі не продовжувався переговорний процес, чи буде прийняте якесь рішення, ми й надалі перебуватимемо поруч із тим формуванням сотні років. Ми маємо думати про себе, а не про них – як нам жити з таким складним сусідством. Вирішальне слово все одно буде за полем бою. Кордон держави проходитиме там, де воно визначить. Це зараз є лінія зіткнення - певне розмежування сил, які змінюються щоденно у той чи інший бік.

Мені шкода людей, які покладають надії на якісь перемовини десь із кимось. Особливо, коли йдеться про переговори без участі України, як-от нещодавно на Алясці. Це просто повітря і не має жодного стосунку до реальності. Тому що, вибачте, переговорну позицію визначаємо ми. Не хтось за нас, а ми своїми діями. Не словами, не коментарями в Інтернеті. Діями! Тож людям варто спиратися на ЗСУ, на державу…

- Згадала слова Черчилля: "Ти не можеш переконати тигра, якщо твоя голова в його пащі"

- А тут питання вже закрите з часу, коли росіян вибили з Київської області. З того моменту розклад сил зрозумілий. Це не ми загнані в кут і підперті до краю прірви. Це вони там!

- Ми прекрасно знаємо, хто такі росіяни. Їхні вимоги не змінюються – вони націлені на наші чотири області, знову підняли тему російської мови та московської церкви. Про що говорити?!

- Так, вони і раніше на цьому ж наполягали! Ще й мали нахабність погрожувати захопити Харківську й Сумську області. Але про це на Алясці путін не згадав. Про що це свідчить? Що росія послабила позиції чи пішла на поступки? Ні! Це говорить лише про одне: всі ці "умови", які вони озвучують, не мають нічого спільного з реальністю. Бо самі навіть не планyють дотримуватися того, що виставляють нам як вимоги.

- Абсолютно! Треба бути дуже наївними, щоб їм вірити. Вести з ними перемовини – це як сісти грати в карти з шулером.

- росія - це навіть не шулер, а якийсь маленький кишеньковий злодюжка з бидлядськими замашками: "Да я! Да я!". А по факту ні на що не здатен.

Раніше ще навіть за часів президентства Кучми ми не перебyвали в агресивній позиції, хоча точилися розмови про можливе застосовування зброї проти російських військових через протистояння навколо Криму. А зараз ми в ній знаходимося! Ми впливаємо на певні рішення і на використання сил і засобів російською федерацією. Вони намагаються нав’язувати певні свої умови. Але у нас це виходить з більшим ентузіазмом. Я дуже пишаюся тим, що маю найпряміший стосунок до цього. Тому що, окрім важкості цієї роботи і важливості процесу, це ще й дуже цікаво. З будь-якої точки зору - з історичної чи індивідуальної. Це такий досвід, який не можна просто передати словами.

терещенко,яніс

Справді, ми не можемо вести нормальні перемовини з росіянами, тому що вони на них неспроможні. Вони не здатні говорити про щось ні з нами, ні з нашими партнерами...

- Ці переговори є ширмою, правда?

- Звісно! Вони грають свій політичний театр. Ми ведемо політичний процес у своїх інтересах. Обидві сторони не збираються чимось поступатися. Тому всі ці перемовини існують виключно в площині дискурсу людей, які не мають до цього жодного стосунку, або які намагаються його не мати. От других мені дійсно шкода – тих, хто пробує відмежуватися від війни. На жаль, у нас не було змоги обирати: воювати нам чи ні. На нас напали. І люди, які зараз намагаються вдавати, ніби цього не сталося, які закривають на це очі, діють не в своїх інтересах і спираються на якусь власну слабкість та емоційну непридатність…

- Та інфантильність.

- Абсолютно! Це інфантильна позиція. Причому це ж не просто по-дитячому, а свідомий вибір такого положення.

- Тому що так найпростіше: є якийсь "дорослий", нехай він за мене все вирішить.

- От мені реально шкода людей, які так мислять. Побачимо, куди дійдуть ті перемовини, але, повторюся, росія залишиться нашим сусідом. А Україна була, є і буде! І в будь-якому випадку, нехай через багато років, все одно вирішальне слово буде за Збройними Силами. Тому ми маємо думати про них.

- До повномасштабної війни ви працювали вчителем історії та географії. Певне, це має вплив на ваше сприйняття ситуації, чи не так?

- Чесно кажучи, я не вважаю себе великим авторитетним фахівцем. Я дуже опосередковано знайомий з історією - не більше, ніж того вимагала навчальна програма. Це просто була моя робота. І викладання в ній - найбільша частинка. Але справа в тому, що історія завжди нас навчає ретроспективам. Враховуючи це, люди завжди готові до війни, яка вже відбулась. Але насправді тут трохи інакше. Адже війна - це крок уперед у майбутнє та змагання. Це не повторення чогось пройденого, а щось нове. Аналізуючи минулі події, я якраз був впевнений, що росія не витягне велику сухопутну війну, тому нічим, окрім якогось загострення на Донбасі, це не продовжиться і не вийде за межі тодішньої ООС. Вважав, що йдеться більше про певний політичний процес, який не торкнеться безпосереднього задіяння армії в повному масштабі. Тим більше, враховуючи те положення, в якому вже тоді перебувала російська федерація, починаючи ще з 2014 року, вона не пішла вгору в плані своїх потенціалів. Навпаки, весь цей час скочувалася донизу. Тому в мене й були такі думки. Їхнє рішення, по суті, було самогубством. Але російське керівництво вирішило інакше. Окей. Хочете війни - буде вам війна. Ніхто відступати не збирається!

терещенко,яніс

Єдине, що від російського наступу в лютому 2022-го я очікував приблизно того, з чим ми зіткнулися уже в Авдіївці у 2024-му. Тобто злагоджені підрозділи армії наступають щільним фронтом за підтримки артилерії, авіації, та підтягуючи логістику. Це саме те, про що росія розповідала у своїх презентаціях на військових форумах та на виставках озброєння тощо. Але y 2022 році ми побачили, як моментально стираються й зникають боєздатні підрозділи, якими росія пишалася, напираючи на Донбас. Весь той час вихорошувалась оцією своєю військовою могутністю, мовляв: "Та мы сейчас этих хохлов к ногтю, нам только бровь поднять!". А по факту це все виявилося нічим. Це, вибачте, глобальне на@балово, зокрема і самих себе. Я досі цього не розумію.

- Вони просто не очікували на такий потужний супротив українців.

- І це була величезна політична поразка росіян на рівні спецслужб, дипломатичних місій та медійного простору. Вони не розуміли, що ми не уникатимемо конфлікту, згладжуючи кути, як це було раніше, що Україна - це суб’єктність, самостійність, незалежність та суверенітет. А на момент початку повномасштабного вторгнення у нас вже були сотні тисяч людей із бойовим досвідом, яких не злякаєш ні ствольною артилерією, ні колоною бронетехніки. Із цим росіяни прорахувалися. Це дало нам час на мобілізацію сил та засобів і розгортання нормальних бойових порядків. Бо старі нікуди не годилися. Нам потрібні були дивізії. Зараз у нас є корпуси. Нам треба було розширювати полки до бригад, а їх - до корпусів. Ми це зараз зробили, тому що тоді, як я сказав, виграли час. Сьогодні так само його виграємо для майбутніх змін та зрушень, щоб реконструювати економічну систему й більше адаптувати її до війни. І тут я вважаю одним з важливих аспектів освітню реформу. Тому що ми маємо виховувати національно-патріотичних свідомих громадян. Поки на цій ниві трохи просідаємо. Але у нас є чудові ініціативи, як, наприклад, "Центурія" Третього армійського корпусу. Це прекрасна освітня організація. У нас завжди, в принципі, був "Пласт", який теж відігравав величезну роль. Є ціла купа приватних ініціатив. Я знаю конкретних людей – ветеранів та діючих військовослужбовців, які займалися цим, хоча зараз уже не мають такої можливості, бо безпосередньо воюють. Ми, як держава, рухаємося в цьому напрямку. Але дуже невпевнено. Тож цим займається певна частина суспільства - оця пасіонарна й активна.

- Ви праві: цим треба займатися на державному рівні.

- Так! А бюрократичний державний апарат у цьомy питанні діє, як і в багатьох інших. Він нам каже: "Робіть, що хочете. Ми просто по можливості не садитимемо вас за це до в’язниці". А потім що говоритиме? "Ви ж самі цим займалися! Ось вам і відповідальність. Тепер несіть її". Так само з мобілізацією, яка у нас провалена. Вона ніяка! А як реагує держава? "Перекиньте це на підрозділи. Хай корпуси, бригади, батальйони самостійно цим займаються. Ми їм даємо повноваження, але не допомагатимемо. Хай справляються". А як на це реагує вже сам апарат всередині армії? "Нам потрібні люди! Якщо держава перекинула на нас, то самі робитимемо". Але ж ставлять відповідальність за невиконання. Просто "чудесно"! Вибачте, у нас же є ТЦК, правоохоронні органи. Що вони роблять? Чому я маю займатися мобілізацією та хвилюватися за освіту? Чому Третій армійський корпус повинен самостійно проводити рекрутинг, турбуватися про національно-патріотичне виховання, будучи зайнятим війною?!

- І тримаючи 150 кілометрів фронту.

- Третій армійський корпус, звісно, може так робити! Це наша заслуга і, в першу чергу, командира Андрія Білецького. Добре, що він у нас є. А скільки таких ще? Де ми знайдемо таких на 12 корпусів?! Тож, добре, звичайно, що ми займаємося усіма згаданими питаннями. Але хотілося б, щоб це робила держава. А вона заграє з неоднозначними позиціями, розмиває сірі зони та не може навіть визначити, що для неї є ухиленням від військової служби, а що – ні, чи хоче долучати людей до війська, чи давайте відкриємо кордон і взагалі всіх випустимо, як, зрештою, і чи хоче воювати. Бо виходить, що я хочу, а держава ні. І це проблема! Чи є у нас якесь покарання за ухилення від військової служби? Немає. Десь комусь може дадуть якийсь термін - і то, якщо дуже сильно довипендрюватися. У мене є конкретні екзистенційні питання: де ми житимемо, ким і чим ми воюватимемо? Давайте вирішимо ці нагальні запити. Це стосується і забезпечення людей роботою в тилу. Може, й держава щось хоче тут зробити? Може, нам чимось допоможе? У нас є тилові посади. Корпус - це ж неймовірна кількість людей! Питання ж надактуальне! Майже чотири роки повномасштабного вторгнення. І що у нас люди взагалі знають про мобілізацію та військову службу? Нічого! Що формує їхній світогляд? Які ресурси? Так, ми живемо в такий час, коли інформація дуже доступна. Але як у нас на рівні цих знань комунікує держава? Знову запитання! У нас люди навіть не розуміють, що мобілізація не означає безпосередню участь у боєзіткненнях. Бо це й кухарі, діловоди тощо. Вибачте, у мене - 20 служб, на які лише три діловоди! Що із цим робити? Де я більше знайду? Мені просити хлопців, які повертаються з бойових, щоб займалися самозабезпеченням чи як?! А люди просто не розуміють важливості цих тилових посад.

- Часто цивільні говорять: якщо тебе забирає ТЦК, то ти автоматично – штурмовик…

- Приблизно так і є. Але я поясню одну малесеньку різницю. Чим відрізняється мобілізація безпосередньо напряму в підрозділ від мобілізації через ТЦК?

- У підрозділі ти можеш обрати собі спеціальність.

- А у ТЦК є черговість комплектування. Ця пріоритетність залежить від роду військ і визначається обласними структурами. Вони у пріоритети комплектації не ставлять, наприклад, той самий Третій армійський корпус. У них першочергові - лінійні піхотні підрозділи, десантно-штурмові війська. Тому коли людина так вимушено потрапляє на війну, нею займається ТЦК, а не кoнкретний підрозділ. А ми запитуємо, ким хоче бути, які має сильні сторони, і чим може допомогти? Бо я зацікавлений, щоб у нас були люди, як гарні фахівці в боєзіткненнях, так і у тиловій роботі - класні діловоди, кухарі, зв’язківці, автомеханіки, електрики. ТЦК таких питань не ставить. Вони взагалі не аналізують індивідуальні якості людини. Це знелюднена структура. Вона має посади і обов’язки, а я в підрозділі працюю з людьми. Це не про бюрократичні чи номенклатурні механізми. Тому я зацікавлений, щоб ця людина зростала, розвивалася, ставала кращою.

- То у вас і ККД буде іншим.

- Аякже! Ось, власне, у чому різниця. Шкода, що багато хто цього не розуміє навіть після чотирьох років пoвнoмасштабнoї війни. Це теж проблема, про яку потрібно говорити та комунікувати. Людина - соціальна істота, має певні механізми роботи з інформацією. Вона сприймає те, що їй подають. І зараз їй показують якусь безвідповідальну картинку: живи, кайфуй, завтра - перемовини, післязавтра – мир, а воюють нехай фахівці. В результаті люди відірвані від реальності, а потім дивуються, чому їх раптом "запакували" й відправили на військову службу. Це як із замком та ключем: людина не задумується, як працює замок, поки не станеться ситyація, коли не може потрапити всерединy. І тоді починає перевіряти все - чи той це ключ, чи ті двері, чи той під’їзд. Аналогічно тут: вже у розподільчому центрі у них вмикається критичне мислення, і вони починають замислюватися, а чи правильно все відбувається, і які можуть бути варіанти? І тут вже згадують, що є ж Третій армійський корпус! Телефонує і розказує, який він класний, мови знає, технічно підготовлений, проходив курси по зв’язку. Питає, чи можемо забрати? Ні. У нас є дуже обмежена квота людей, яких ми можемо взяти, і я її краще використаю на своїх фахівців, які потрібні корпусу саме зараз. Тим більше, з навчального центру просто так по дзвінку не віддають.

- Це, знову ж таки, і про інфантильність.

- Так її треба "лікувати". Треба виховувати людей, щоб вони такими не були. Цим, як ми говорили, має займатися держава. Але ці питання перекинyті на нас. Знаєте, що зараз запитують люди, коли пропонуєш йти в діловоди?

- Що?

- "А куди поділися попередні?". Я пояснюю: "Друже, по штатці раніше їх не було, а зараз з’явилися. Все!". Але людина, захищаючи свою інфантильну позицію, починає вигадувати причини, щоб не йти - чому це не його війна, чому не хоче цим займатися. Говорять: "А де діти депутатів?". У мене в підрозділі є чоловік, який воює з 2022 року, а його батько - депутат. Я особисто знаю нардепів, які воюють. У чому проблема?! Поліція? Так і поліцейські воюють. Я був знайомий з патрульними, які загинули на цій війні. А тобі, друже, що заважає?! На що чекаєш?! Це питання.

- Певний час ще домінувала думка: якщо вже і йти до війська, то краще пілотом. Мовляв, це така умовно безпечна професія та не надто складна, хоча, направду, це не так. До вас багато йде бажаючих літати?

- Це важка робота. Причому така тягуча, адже ти маєш забезпечувати безперебійність процесу. Тобто людина може два тижні літати взагалі марно, постійно піднімаючи борт, але нічого. А потім раптом помітити скупчення і давай воювати. І це небезпечно. Війна зараз вимагає насиченості безпілотними засобами: радіокерованими, наземними комплексами, літальними апаратами. Тому всюди потрібні пілоти, оператори, інженери, сапери тощо. От у нас є "Кіллхаус" – школа для цивільних, яка готує фахівців цих спеціальностей. Бо нам потрібні ці люди. І, справді, зараз їх йде багато. Простіше ж відправити дрон, ніж піхотинця, правильно?

- Звичайно!

- То нехай і надалі апарати виконують ту роботу, де можна замінити людину. Це розумніше, зручніше, і, в першу чергу, береже життя піхоти.

- Поговорімо про технології у контексті вашої спеціальності. Ви – розвідник. Наскільки БПЛА витіснили класичну розвідку?

- Майже на 100 відсотків. От раніше як було? Розвідка більше проводилася вночі, адже якраз відбувалися ротації на позиціях, працювала логістика. Зараз такого вже немає. Дрон із тепловізійною камерою бачить теплову сигнатуру за кілометри. Причому вночі краще, ніж вдень, бо по світлому маскують дерева, заглиблення рельєфу тощо. І це робить звичайна FPV-шечка.

Так, у нас є чудові фахівці, просто "директори" війни - роти спеціальної розвідки. Їх нічого не витіснить - ні штучний інтелект, ні роботизовані комплекси, ні дрони. Це справжні "хижаки", які виконують надважку роботу. Але це дуже вузька і неймовірно складна спеціалізація.

- Ви чому обрали розвідку?

- Я обрав війну! Мене спитали, чи піду у розвідку? Так! Єдине, за що я переживав, щоб не опинитися десь на кухні. Я не хочу знецінювати нічию роботу, але себе там не бачу. Дуже чекав, щоб мене скоріше взяли. Вже потім зрозумів, куди потрапив (посміхається. – О.М.).

терещенко,яніс

- Виявилося складно? Страшно? Чи як?

- Є моменти, коли страшно всім. Це нормально. Коли прилітає той же "Шахед" у місті, всі бояться. От буває на мене кіт стрибає, коли втикаю в телефон, і я лякаюся від несподіванки.

А щодо складності, то тут потрібна дуже висока адаптивність. Ти змушений постійно навчатися чомусь новому, тому що війна дуже динамічна. Голова іноді просто "вибухає" від того, скільки всього треба у ній тримати. Особливо нелегка технічна складова, де стільки всього, що ти просто не встигаєш все опановувати, тому роботу треба розподіляти між собою. От і з’являються вузькі спеціалізації. І ще один аспект - набуття досвіду, завдяки якому ти розумієш, що варто робити, а що – ні.

- Про вас широкий загал дізнався, коли ви у Венеції врятували чоловіка, який стікав кровю. Надали йому допомогу, адже мали із собою аптечку. Часто військові наголошують, що вона просто необхідна всім та всюди – навіть цивільним…

- Це така ж необхідність, як розуміння, що не можна засовyвати гострі предмети в розетку чи хапати оголені дроти. Насправді, життя - це дуже крихка штука. Так, померти можна не лише від ракети, а й впавши на сходах чи розбивши вазу, коли поруч немає нікого, хто надасть допомогу.

- Тому чоловікові y Венеції пощастило, що повз проходив український військовий, у якого були турнікети та який уміє правильно надати допомогу.

- Але ж там немає нічого складного. Не знаю жодної людини, яка б пробувала накласти турнікет і в неї не вийшло. Цьомy легше навчитися, аніж, наприклад, водити машину чи користуватися мобільним телефоном. По складності це приблизно так, як зробити собі каву чи заварити чай. Але треба, що?

- Бажання навчитися?

- Бажання – це добре. Але треба, щоб хтось змусив це зробити, щоб щось підштовхнуло. Це може зробити державна політика, спрямована на те, щоб люди вміли себе убезпечити. Було б непогано, щоб про це почали говорити блогери в Інстаграмі чи TikTok. Коли про це масово заговорять соціальні мережі, тоді буде результат. Ось на це потрібно звертати увагу, проштовхувати, підтримувати та розвивати.

Продовжуючи тему держполітики, варто зауважити, що є ж певна інерція. Рішення, яке ухвалюється сьогодні, може реально запрацювати лише, умовно, післязавтра. Так, процес триває. Але ж хочеться його пришвидшити та вплинути. Я, наприклад, вірю, що колись держава дійде до нормальної мобілізації. Обов’язково! От зараз нарешті почався процес надання громадянства іноземцям, які воюють за Україну. І це - величезний плюс. Це ще одне підтвердження того, що ми йдемо важким, але правильним шляхом. Просто його треба не запускати і підігрівати. Тому ми змушені говорити про мобілізацію: зробіть її, будь ласка, нормальною! Змініть щось у національно-патріотичному вихованні. Вимагати - це правильно. У нас багато чесних, відповідальних, свідомих та активних українців. Думаю, їх більшість. І це круто. Мені це страшенно подобається. Саме тому я вірю, що на нас чекає світло й добро.

терещенко,яніс

- Оптимістично!

- Ні, це реалізм. Ми вже стояли перед загрозою зникнення. Так, досі перед нею знаходимося. Але ж вже встояли і продовжуємо триматися далі.

- Але суспільство змінилося, якщо порівняти початок повномасштабного вторгнення і сьогодення. Зявилася певна розслабленість…

- Певна є. Але я не погоджуюся із фразами на кшталт "у тилу всім байдуже" або "всі втомилися від війни". Якщо по Києву походити по формі, можна багато чого помітити. Наприклад, часто заклади не беруть з тебе гроші, бо ти – військовий…

- Однак є ті, хто оминають. Наприклад, ухилянти.

- Є такі люди. І вони нікуди не подінуться. Нехай переховуються. Ну а що?! Ми ж не можемо влаштовувати рейди по квартирах, вибивати двері й дивитися, чи там хтось ховається. От я розумію, що не можу повпливати на ухилянство…

- А взагалі це вас тригерить?

- Звісно! Найбільше тригерить ставлення до цього. Я хочу, щоб такі люди, хто знехтував своїм обов’язком, також несли відповідальність - були позбавлені права голосу. Нехай до них застосовуються певні санкції в економічній діяльності та обмеження у користуванні державними сервісами, банкінгом і пільгами. Бо виходить, що зараз вони такі ж класні пацани, як і я, тільки в мене проїзд у метро безкоштовний. Але я ставлю державу вище за себе, свій комфорт, добробут моєї родини та за чотири роки життя мого шестирічного сина, який їх провів без тата, і учора пішов у перший клас також без мене. Я посyваю пріоритети і на перше місце ставлю збереження державності та людських життів своїх співгромадян. Томy я не можy погодитиcя бyти рівним y правах з тими, хто вирішив просто почекати, поки я все вирішy за них. Якщо хочуть, нехай і надалі переховуються та ухиляються. Але мають нести за це відповідальність. Бо поки виходить, що завтра ми з ним голосуватимемо на рівних. Тільки я – в зоні бойових дій, а він - з-під спідниці мами, дружини чи ще когось. Мене це не влаштовує.

терещенко,яніс

Але загалом, повторю, я вірю в шлях, яким ми йдемо, у наше сyспільство. Мені подобається бути його повноцінним членом. Я вільно пересуваюся містами і радий бачити абсолютно різних людей. Хочу, щоб так було й надалі. Мені не треба якісь аргументації, щоб вірити у майбутнє, адже я - безпосередній учасник дій, які його створюють. Я - частина процесу, який веде до чогось ліпшого. Він важкий, складний і місцями видається утопічним, але потрібно робити і не піддаватися на цю спокyсy меншовартості. Треба менше слухати ці всі брєдні, що "це не наша війна" і так далі, та просто пам’ятати, хто ми і де живемо. Подивитися на прості речі, які можна от буквально помацати руками. Як, наприклад, російську ракету чи "Шахед". Це реальна річ. Мені не треба задумуватися, а чия ж це війна, щоб зрозуміти, що людина, яка запускає "Шахед" пo моємy містy, - мій ворог. Все дуже просто насправді. Маємо впевнено йти своїм шляхом. До речі, ця впевненість потрібна всім, зокрема й військовим. Ти маєш знати, що завжди будеш прийнятий суспільством і ніколи не залишишся наодинці зі своїми проблемами та страхами, що тебе завжди підтримають люди. Шлях - це віра. От ми з вами зараз сидимо y кав’ярні, яка вся розмальована згадками про Донецьку область, Волноваху, увішана прапорами підрозділів. А дівчинка-бариста - у футболці з написом "Rusoriz". Тому я не вважаю, що тил втомився від війни. Віра є і має бути. Ми живемо в чудовій країні в чудові часи з чудовими людьми поряд.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторське і надані героєм

Коментувати
Сортувати:
Невероятный!!!!
Такая масштабная личность!!!!!
Красавец!!!!
Дякую автору за это интервью....
показати весь коментар
23.09.2025 23:05 Відповісти
Я никогда не встречу героя этого интервью
Но понимание того,что есть на свете такие люди ,как пан Янис
Такие мужчины есть в моей Украине
Дает мне огромное внутреннее спокойствие ....
показати весь коментар
24.09.2025 00:02 Відповісти
Український кінорежисер і сценарист Олег Сенцов, який з 2014 по 2019 рік був політичним в'язнем у Росії, став командиром одного з батальйонів Збройних сил України.
Сенцова призначено на посаду командира батальйону в складі 47-ї окремої механізованої бригади "Магура", уточнюється в повідомленні.
Режисер вступив до складу територіальної оборони Києва в березні 2022 року, невдовзі після початку повномасштабного нападу Росії на Україну.
В подальшому його перевели до 47-ї бригади ЗСУ, де він пройшов шлях від командира взводу до командира штурмової роти.
За час військової служби режисер неодноразово брав участь у запеклих боях, зокрема під Авдіївкою, і кілька разів був поранений.
У 2023 році він вперше публічно підтвердив, що його поранили в бою і що він проходив лікування в госпіталі.
Потім Олег Сенцов після контузії знову повернувся на фронт.
показати весь коментар
24.09.2025 01:41 Відповісти
Kолишній депутат Верховної Ради Надія Савченко служить командиром роти в 112-й бригаді територіальної оборони ЗСУ.
17 травня опублікувала в соцмережах спростування своєї загибелі і пообіцяла жити «всім ворогам назло».
показати весь коментар
24.09.2025 01:44 Відповісти
Свои преступления против Украины
Савченко должна смыть кровью
Я не могу представить себе офицера британской армии
Который готовит взрыв в британском парламенте
А украинка Савченко это сделала
И гордилась этим
Пусть теперь отмывается....
показати весь коментар
24.09.2025 01:53 Відповісти