Стас Стовбан, позивний Вальс: "За перший рік без ноги я уграв три протези. Перший поламав, коли стрибнув з БТРа, ще один мені відстрелили"
У 2015 році цей десантник брав участь у запеклих боях у Донецькому аеропорті, але навіть після втрати ноги не пішов з армії, а весь час захищав країну.
У 2022 році, у перші дні повномасштабного наступу, опинився в Ірпені під Києвом, а з 2023 року очолює групу спецпризначення "Омега" Національної гвардії України - опанував артилерійські засоби і ефективно вражає ворога по всій лінії фронту.
Про цього бійця багато розповідали у 2015 році, бо Стас був у тій останній ротації у Донецький аеропорт, коли "не витримав бетон". Під час підриву нового терміналу плита перекриття впала на десантника. Одну ногу йому ампутували в Донецьку – туди його й інших поранених вивезли окупанти… Під час нинішньої розмови ми згадували і події майже одинадцятирічної давнини. Вони видаються якоюсь сивою давниною, бо війна декілька разів вже змінила і характер, і темп, і масштаби. Але не змінився Стас – сталевий десантник, який весь цей час боронив країну. З 2023 року він обрав для себе інший формат служби – спецпідрозділ "Омега" Національної гвардії України. Станіслав не соромиться признаватися в тому, що за всі ці роки страшенно втомився, але поки немає іншого виходу, треба продовжувати почате. І зараз разом з бійцями групи, яку очолює, опановує нові методи нищення ворога.
"До цього ми були 6-им загоном групи вогневої підтримки, - пояснює Стас. - Зараз будемо 1-ою групою спеціального призначення. Всі підрозділи спеціального призначення "Омега" в першу чергу про інтелект. Воювати з розумом, вдумливо – наше головне правило. А підрозділ БПЛА, який ми розвиваємо, – це взагалі інтелект плюс".
Стас Стовбан – приклад захисника України. Втомлений, пошматований пораненнями, але поки є ворог на нашій землі – готовий битися за неї і за майбутнє. Він добре знає, що росія намагається підкорити Україну не чотири і не дванадцять, а триста років. Про це ми також говорили під час нашої довгої, але неймовірно цікавої розмови.
"ЗА ДВА РОКИ ІСНУВАННЯ НАШОЇ ГРУПИ МИ НЕ ВТРАТИЛИ ЖОДНОГО ВОГНЕВОГО ЗАСОБУ І ЖОДЕН НАШ БОЄЦЬ НЕ ЗАГИНУВ"
- Я дізнався про "Омегу" і побачив реальну роботу цього підрозділу у 2022 році, - розповідає Стас Стовбан. - Тоді я у складі десантно-штурмових військ виконував задачі по обороні Ірпеня. Саме там перетнувся з хлопцями з 1-го загону спеціального призначення "Омега". Дуже позитивне враження склалося від їхньої роботи, і, оскільки я зараз служу саме тут, то розумію, що і у них про мене – також. У кінці 2023-го мені запропонували посаду в "Омезі", і я погодився. Не жалію про це. Об’єктивно, за мої 15 років служби це найкращий підрозділ, де мені доводилося служити. Чесно.
- У чому ця найкращість проявляється?
- У мене, як у командира групи, тут найбільша свобода дій, ніж я відчував будь-де. Коли у мене виникає ідея, як краще виконати ту чи іншу задачу, я знаю, що командування мене почує і дослухається. Плюс – і це насправді для мене найбільший мотиватор служити – моя група. Це, об’єктивно, найкращі козаки, з якими мені доводилося працювати за всю мою військову кар’єру.
Я був одним з перших у складі 6-го загону спеціального призначення, служу тут з першого дня його формування. І свою групу набирав сам. Хлопці приходили різні. Був нормальний для військової структури процес фільтрації кадрів, хтось приживався, хтось ні. Хто себе не з кращої сторони показував – відсіювався, кращі – залишалися. Це також плюс для мене як для командира групи саме роботи в 6-му загоні "Омеги": я можу впливати на те, яких людей мені залишити, з якими мені потім доведеться виконувати задачі. Тобто, я можу їх сам для себе відібрати, можу подати командиру кандидатури, які мені цікаві, і знаю, що їх будуть лобіювати для мене.
- А що для вас найважливіше при відборі людей? Які питання, можливо, ви ставите, на які характеристики звертаєте увагу? Який досвід вам потрібний?
- Досвід – це завжди добре. Але більшість моїх хлопців потрапили до мене "зеленими". Добре, нехай не більшість, але доволі багато.
- "Зеленими" - значить, нічого не вміли?
- Так. І вчилися ми вже всі разом працювати, формували колектив – і вийшов дуже хороший підрозділ. А критерії відбору… Завжди звертаю увагу на морально-вольові якості і взагалі на мотивацію до проходження служби. Якщо це мотивація фінансова і тільки фінансова, тоді нам, як правило, не по дорозі. Якщо у людини є інші мотиви, можемо розглядати кандидатуру. У мене дуже хороші хлопці, вони знають, для чого вони тут, що роблять. Тому у мене немає проблем з дисципліною.
- Загін спецпризначення – це значить, що людина має бути кіборгом. Як можна з людини, яка нічого не вміла, мала цивільну професію, яка геть ніколи не бачила зброї, зробити бійця?
- По-перше, спецпризначення – це дуже широкий мазок. Конкретно для специфіки нашого загону перше, що має бути, - інтелект. Якщо він у людини присутній, вона буде розвиватися і вчитися. У загонах спеціального призначення "Омеги" з 1-го по 5-ий хлопці заточені на контактний, ближній бій, на штурмову роботу. З ким працював – всі абсолютно достойні люди. Специфіка нашого 6-го загону трішки не така. Конкретно моя справа – артилерійська, тому я і людей відбирав з урахуванням в тому числі математичних здібностей. Але яким би не було навчання, скільки б не було полігонів і тому подібних речей, людина розкривається, по-справжньому чогось вчиться і отримує досвід вже під час бойових дій. Відповідаючи на ваше запитання, скільки потрібно часу, щоб зробити з новачка бійця, – рік, навіть рік з гаком майже безперервних ротацій. В результаті саме такого перебігу подій ми отримали те, що я називаю своїм улюбленим підрозділом.
- Якою саме роботою свого підрозділу ви пишаєтеся? Що цікавого вам вдалося зробити?
- Я вже навіть не порахую, де мої хлопці працювали. З 2023 року до цього моменту ми були на Запорізькому та Харківському напрямках, у Куп’янську та Покровську… Хлопці працювали навіть на Курщині. Своїм досягненням на посаді командира групи вважаю те, що за весь цей період виконання бойових задач у мене не втрачено жодного вогньового засобу і немає жодного "двохсотого". Поранені хлопці були. На жаль, ці війна, від цього нікуди не дінешся. Але "двохсотих" немає.
Ми не придумали велосипед, але у нас доволі цікава специфічна концепція застосування нашої артилерії. Ми працюємо зі 105-міліметровою гаубицею Melara Mod 56. Її найкраща якість – те, що вона розбірна, модульна. Існує три моменти, які я як командир групи визначаю основними при виконанні нами завдання: потай висуваємося на позицію, найретельнішим способом маскуємося на позиції і ніколи не нехтуємо інженерним обладнанням. Наша гармата завжди окопана, перевозимо її виключно у розібраному вигляді. І це все дає позитивний результат.
Уражень у нас дуже багато. Найбільш продуктивною була наша робота під час першої ротації у Запоріжжі, біля Роботиного. Це був початок - кінець літа 2024 року. Там ми набили найбільше важливих цілей… Але тоді ще й характер війни був іншим, ніж тепер. Дрони вже працювали, але не так активно. Кацап наступав великими масами піхоти – виходили групи по 10-15 людей. Бий – не хочу. Зараз з ефективністю конкретно 105-міліметрової артилерії є певні питання, тому що штурмові групи – малі, а гармата – це все-таки не снайперська гвинтівка. Зараз наші гармати використовуються як засіб придавлення, придушення противника вогнем, щоб не давати йому підняти голови, поки на нього летить FPV-дрон.
- Я чула, що перший снаряд, який випускають мінометники чи артилеристи, так би мовити, пристрілочний. Він не обов’язково лягає в ціль. А вже другий та третій мають влучати, куди треба. Наскільки для вас важливо, щоб перший же снаряд був влучним?
- Скажу чесно: якщо перший снаряд лягає в ціль, то це чиста випадковість. Я вийшов на той рівень роботи, коли на ураження однієї цілі йде чотири-п’ять снарядів. Але це комплексне питання. Багато залежить від якості самих снарядів. Але, слава Богу, зі 105-ми снарядами у нас порядок, принаймні, на даний момент. Плюс "Мелара", наша гарматка-гаубиця, сама по собі – точна зброя. Це стара гармата, яка використовувалася ще, мабуть, у в’єтнамській війні. Але вона проєктувалася як гірська, тому легка, мобільна, що ідеально лягає в концепцію підрозділу спеціального призначення. Вона дозволяє зберігати швидкість маневру. Ми можемо працювати сьогодні з однієї вогньової позиції, через кілька днів – вже зовсім з іншої. Гармата розбирається, вантажиться на пікапчик, переїжджає і працює з нової позиції потай від противника. Сама по собі вона доволі точна. Чимало уражень ми зробили саме з першого снаряда, чимало - з другого. Щоб знищити ворожий бліндаж, нам необхідно від чотирьох до шести пострілів.
- Після першої бойової ротації були хлопці у вашій групі, які казали: "Ні, це не моє. Я не можу подолати страх"? Чи навпаки - людина не проявляла себе як боєць, але саме під час ротації розкрилася і почувала себе на війні, як риба у воді?
- Частіше за все той, хто гучніше кричить, найменше воює, а той, на кого ти б ніколи не подумав, у критичній ситуації проявляє такі здібності, таку витримку, що дивуєшся, звідки це в нього. У моєму підрозділі був тільки один випадок, коли людина реально зламалася і не змогла далі працювати. Не по своїй вині. У мене до неї немає жодних претензій, жодних зауважень. Просто так сталося. Таке трапляється, на жаль. Таких людей ми, зрозуміло, відсіюємо, але даємо їм змогу продовжувати далі служити в ЗСУ.
Несподівану реакцію ніколи не можливо прогнозувати. Це ще одна причина, чому я люблю своїх хлопців: тому що всі вони виявилися "міцними горішками". Завжди, коли формується новий підрозділ, після перших бойових високий відсоток людей з нього випадає: хтось за станом здоров’я, хтось по морально-бойовим якостям, хтось просто не витягує. Тим паче, в такому підрозділі, як наш, де "задачі з зірочкою", де треба багато працювати, де треба правильно і з головою працювати. Але сталося так, що всі мої козаки витримують навантаження. Не скажу, що вони його не відчувають, але вони до нього звикли і зараз працюють в цих умовах абсолютно нормально.
Мої хлопці дуже жадібні до роботи. Вони самі готові залізти куди завгодно, щоб приносити найбільше користі. Я ж кажу: це питання мотивації. Люди знають, чого вони тут, і знають, що приїхали сюди не сидіти, а роботу робити. Тому моя задача як командира, з однієї сторони, трішки навіть гальмувати їхній запал, а з іншої – направляти їхню енергію в правильне русло і робити так, щоб, наскільки це можливо, вони всі задачі виконували та при цьому залишалися живі і здорові.
"НАШИМИ ДВОМА ГАРМАТКАМИ МИ ЗНИЩИЛИ ШІСТЬ ЧИ СІМ ПОЗИЦІЙ ВОРОЖИХ ЕКІПАЖІВ БЕЗПІЛОТНИКІВ"
- У вас великий досвід війни – з 2014 року. Ви можете проаналізувати, як змінюється її характер? І як він змінився за чотири роки повномасштабного наступу?
- Разюче – це точне слово. Разюче, як все міняється. Чесно кажучи, я думав, що ми в якийсь момент за цим темпом просто не будемо встигати. Тому що ти працюєш по бойовому розпорядженню, повертаєшся додому, відпочиваєш два-три місяці і повертаєшся на фронт. Ну, два-три місяці – це в ідеальному варіанті, частіше за все – набагато менше. Повернувшись, застаєш абсолютно інакший фронт. Все те, що ти знав про бойові дії до цього, вже не працює. Абсолютна інша геометрія війни. В принципі, зараз все йде до того, що здійснювати логістику буде майже неможливо. Вже думаємо, як з цим боротися, є певні задумки. Озвучувати їх, зрозуміло, не буду.
У 2014-му і взагалі до повномасштабки такого не було і близько. Я завжди згадую історію, коли під Горлівкою між нашими і ворожими позиціями в найкоротших точках було по 400 метрів. При цьому до нас спокійно міг заїхати 76-ий "газон", розвернутися, розвантажити БК, водій пив з нами каву і лише після цього їхав назад. Зрозуміло, що зараз не так (посміхається.) І тенденція така, що чим довше ця війна тягнеться, тим швидше і динамічніше змінюється картина цієї війни. Наша задача – своєчасно на все це реагувати. Поки справляємося.
- Цікаво, вам вдавалося знищувати ворожих пілотів? Було таке?
- У нас була робота зі знищення пілотів на їхніх позиціях саме артилерійським вогньовим засобом. Коли наша розвідка виявляла точку зльоту ворожого БПЛА, ідентифікувала те місце як їхню позицію – ми туди нашою гарматкою благополучно відпрацьовували. Таких позицій тільки у Роботино і тільки нашими двома гарматками було знищено шість або сім.
- Коли ви знайомилися зі своїми хлопцями, вони одразу розуміли, що ви без ноги?
- Ні. Багато хто досі цього не знає (сміється.). Ну, в групі знають всі, а в підрозділі, мабуть, не всі. Скажу чесно: це не настільки обтяжуючий для мене фактор. Можливо, якби ампутація була вище коліна, це було би більш відчутно. А при нинішньому рівні протезування я не бачу жодних перешкод для несення мною служби – від слова "зовсім". Коли хтось каже, що не буде в наряд заступати чи за станом здоров’я хоче отримати відпустку, кажу: "Тільки я маю право за станом здоров’я щось вимагати!" Але це все жартома. До речі, це ще одна сильна сторона нашого підрозділу: з членами групи у нас максимально довірчі відносини. Я не збрешу, мабуть, коли скажу: ми живемо, як родина. Це моя друга сім’я. Я справді люблю кожного з моїх козаків. Ми можемо і пожартувати, не дивлячись на звання, посади, і поспілкуватися щиро.
- Скільки років наймолодшому, а скільки найстаршому у вашій групі?
- Найстаршому – 52. Він водій. Наймолодшому – 22.
В армії мало лишилося такого, чого я ще не спробував. Хіба що ніколи не був пілотом авіації і ніколи не служив на кораблі. Все інше перепробував. Зараз ми активно розвиваєм у себе в підрозділі роботу з FPV-дронами. За цим майбутнє, а я хочу йти в ногу з часом. І група зі мною солідарна в тому, що ми хочемо приносити користь, хочемо розвиватися і бути більш продуктивним. Тому, оскільки штат підрозділу розширився, створилася нова група з FPV, ми з хлопцями прийняли рішення, що нам треба в цю нішу застрибувати. І зараз, я так бачу, хлопці найбільш щасливі від того, що тягають менше металу. Тому що гармата – це вага у півтори тонни, кожного разу її розібрати, зібрати, занести у посадку… А це все ще й у бронежителі. Жоден хребет не витримає. У нас вже є 23-річні хлопці з протрузіями. Від цього нікуди не дінешся, це робочі моменти. Але ніхто ніколи і не жалівся. Хлопці можуть побурчати, але в більшості - жартома. По-серйозному – ми робимо роботу, ми розуміємо, для чого це робимо, подобається нам це чи не подобається.
Коли я прийняв посаду, так само, як і інші, вчився артилерійської справи. Я самоучка. Моя військова освіта – десантний офіцер, командир тактичного рівня десантно-штурмових військ. Артилерійську справу я сам для себе відкривав з нуля. Тому що на той момент це було ефективно, ми могли приносити користь – і практика показала, що доволі значну. Можливо, якихось практик артилерийських, які є у кадрових артилеристів, ми не засвоїли до кінця, як і традицій. Але факт у тому, що ми приносимо результати, – і це круто.
"18 ЛЮТОГО 2014 РОКУ ЛЕДЬ НЕ ВІДДАВ БОГУ ДУШУ, КОЛИ В МАРІЇНСЬКОМУ ПАРКУ "БЕРКУТИ" РОЗГАНЯЛИ ДЕМОНСТРАЦІЮ"
- З чого у вас все починалося? Ви потрапили в десантні війська ще до Майдану, до 2014 року?
- Я служу з 2012 року. Не знаю, де мене батьки не догледіли, і я впав на голову, але чомусь все своє свідоме життя хотів бути військовим. Це було моє усвідомлене рішення.
- В родині є військові?
- Ні, кадрових немає. Мій батько – електрик, мама – секретар. Не знаю, звідки це у мене.
- Книги, кіно?
- Кіно викликало інтерес, але щоб це мене спонукало захотіти стати військовим – ні. Скоріше навпаки: я дивився військове кіно, бо хотів бути військовим. Не знаю, звідки це у мене, чесно. Сам собі не можу відповісти на це питання. У 2012 році потрапив на строкову службу в десантні війська, і дуже тим щасливий. При тому, що зараз служу в "Омезі", де теж дуже круто, але все одно я ідентифікую себе до цього моменту як десантника.
- Але ви ж і учасник подій на Майдані у Києві…
- 18 лютого ледь не віддав Богу душу, коли в Маріїнському парку "беркути" розганяли демонстрацію… Для мене це реально був шок. Я ніколи не думав, що до такого дійде. Для мене, мабуть, було меншим шоком, коли росія ввела війська в Крим, ніж те, що відбулося у Києві. Після Майдану я все сприймаю як щось таке, що максимально закономірне. А тоді був шок.
Майдан був початком зламу. Це моя точка зору, але вона історично підтверджується: кожна країна проходить період свого державотворення. Візьмемо Америку, Німеччину, Італію, та будь яку іншу, - вони відбувалися через якусь війну, чи внутрішнє, чи зовнішнє протистояння. Зараз наша черга. Майдан – це болюча для нас, але все одно це відправна точка, коли ми встали і змогли сказати, що ми – нація. Ми можемо. Ми вільні. Ми ідентичні. Ми – не росія. Для мене найважливіше, що ми – не росія. Тому що до подій Майдану, коли я вже був військовим, на спільних навчаннях з американцями, британцями бачив, що вони майже не уловлювали різницю між росіянами і нами. Вони бачили, що у нас є шапка-вушанка і бляха з пряжкою, і їм навіть не було важливо, що на тій бляшці не зірка, а тризуб. Все, рускій – а яка різниця? раша. А тепер світ бачить, що не раша. І це для мене дуже важливо. Майдан не просто недарма був – він був необхідний! І настільки своєчасно стався, насправді. Тому що ще б трошки – і було б запізно, ми б зараз були другою Білоруссю. Єдино, ще, звичайно, дуже жаль і дуже гірко, що все йде з такими втратами, що ми платимо за це настільки велику ціну. Але свобода ніколи не безкоштовна.
- Повномасштабний наступ ви очікували? Що в такій кількості росіяни зайдуть, і по всій країні?
- На рівні підсвідомості - очікував. Навіть не те що очікував, допускав такий варіант розвитку подій. Причому ще до подій Майдану, коли був школярем. Я з Заходу України. Мій прадід воював в УПА. Я завжди знав, що з тієї сторони кордону живуть нехороші люди. В принципі, я люблю історію, знаю багато про наші з росією взаємовідносини, і це для мене було просто питання часу. Але все одно це було на рівні припущень і прийняття у себе в голові, що гіпотетично таке можливо. А от після переломних подій Майдану, все інше вже було очікуваним.
- Тобто у вас в родині говорили, що росіяни – вороги? Ви знали це з дитинства?
- Так. Я дуже багато знаю від свого діда, який молодим, ще зовсім дитиною, був у лавах УПА. Я знаю про свого прадіда, який воював в УПА. Я дуже багато знаю про взаємовідносини з росіянами від своєї бабусі, яка родом з Чернігівської області, і там також від росіян хлебнули багато горя. Я знав, що росія – це ворог, навіть тоді, коли для всіх це не було очевидно. І таких людей, як я, було багато, це теж показала практика.
Це екзистенційний процес, який запущений, з моєї точки зору, ще з середини ХVII століття. Він тягнеться з різними перемінними, з різним успіхом: десь ми відновлюємо свою незалежність, десь ми її втрачаємо. Це тягнеться дотепер. Зараз чергова точка зламу, в якій ми маємо вистояти. Для мене все виглядає отак.
Я думаю, зараз осередок патріотизму в Україні зміститься у південні та східні регіони, він проявиться у тих людей, які цю війну побачили і відчули, які добре зрозуміли, що таке "рускій мір"… Погодьтеся зі мною: чим далі від лінії фронту, тим менше у людей реального уявлення про картину, що відбувається. Де у нас найбільше перекривають дороги і кричать: "ТЦК недостойні!", "Хлопчиків своїх на війну не віддамо!"? У західних регіонах. Нехай не ображаються ті, хто звідти, – багато моїх побратимів саме звідти, і вони достойно воюють, - але тенденція зараз саме така.
Коли я вперше приїхав на Донбас у 2014 році, зробив відкриття, що місто Донецьк - російськомовне, а вся периферія, вся сільська місцевість навколо говорить українською. Тоді для мене це було: вау! А як же тоді вийшло, що якісь "козачки" тут у вас російські ганчірки повісили? Тому кажу: українці – вони всюди. Там, де наші кордони, там для мене всі – українці. Просто в одних свідомість ясніша, у других - ні. От і все.
- Вистояти - так. А перемогти? Взагалі, ми можемо позбутися росіян? Є у вас відповідь на це запитання?
- Я схильний думати так: просто вистояти ми не можемо. Це, знову ж таки, конфлікт екзистенційний, і в кінці нього залишимося або ми, або росія. Можливо… Не можливо, а, мабуть, так воно і є, що конкретно наша російсько-українська війна ХХІ століття – це пікова фаза цього екзистенційного протистояння, найбільша за 300 років. Зараз склалися такі обставини, що далі немає куди – або нас не буде, або не буде росії. Знову-ж таки, я не розраховую, що вона зникне з карти. Можливо, вона зникне в тому вигляді – імперському, ненормальному, в якому є зараз. Тоді для мене ця війна закінчиться. Не знаю, що буду я особисто для себе трактувати як перемогу. Тому що, за роки, що війна тягнеться, я втратив стільки класних людей. У мене реально половину телефонної книжки можна видаляти… Якщо навіть завтра путін здохне і росія перестане існувати структурно, я не буду це сприймати як перемогу.
- Занадто велика ціна?
- Занадто велика ціна. Що таке для мене поразка в цій війні, я можу чітко окреслити, а що таке перемога – навряд чи.
"ЛІКАР ПОТИКАВ ЗДОРОВЕЦЬКОЮ ГОЛКОЮ В ОДНУ НОГУ. НУЛЬ РЕАКЦІЇ. СКАЗАВ: "АТНІМАЄМ". В ДРУГУ ПОТИКАВ: "А ЕТУ СОХРАНЯЄМ"
- Ви були поранені…
- 15 січня 2015 року. Я був одним з крайніх, можливо, й крайній, точно не знаю, кого евакуювали з аеропорту. Ну як евакуювали – це відбувалося фактично через полон. Насправді, як би це не було парадоксально, але чомусь у мене з тими подіями якісь максимально теплі спогади пов’язані. Я був тоді також з неймовірно потужними людьми!.. Ми вже в кінці, коли розуміли, що нам гайки, жартували, розказували анекдоти. Обстановка була не панічна взагалі. Оце мені закарбувалося в пам’яті.
В аеропорт ми заїжджали у МТЛБ. Я ліг всередині ногами до дверей. У мене з собою кулемет. Хлопці ще довантажили: "На тобі БК". І на груди мені поставили два ящика з патронами. Їдемо. Починають по нас шмалять. По броні дзенькає, і я розумію: якщо щось станеться, я сам навіть не зможу відкрити апарелі, не виберуся. Я не помилявся. Коли ми доїхали, мене з тої мотолиги витягли за ноги. Щасливий був, що вже на місці. Це було 12 січня. А 15-го ворог підірвав перекриття терміналу, в якому ми були. Мене привалило тим самим бетоном, який не витримав…
Я залишався в терміналі до кінця. Звідти мене забрали кацапи і завезли в донецьку лікарню. Не пам’ятаю точно, як забирали, бо я трошки холодний був. Хлопці думали, що я вже від’їхав. Останнє, що пам’ятаю саме з аеропорту, - це те, що вночі було холодно, і я потихеньку стікав. Тух.
Проблиски свідомості були. Ага: ходять кацапи. На такий випадок я хотів гранату мати при собі. Але вона випала. Знов потух. Потім вже побачив операційний ліхтар. Не зрозумів, де я є. Почав руками махати. Сказали: "Лєжи". Фух. Лежу. "А чого "лєжі", а не "лежи?" Так я зрозумів, що десь не в себе.
Потім пам’ятаю, як зайшов лікар. Дізнався, що його звати Рінат Рефатович. Він помер від ковіду. У Донецьку так і лишався всі роки. Здоровецькою голкою в ногу потикав. Нуль реакції. Сказав: "Атнімаєм". В другу потикав. "А цю сохраняєм". Бо на другій пальці поворушилися. І пішов.
- Поранені були обидві ноги?
- Обидві на штанах висіли. Просто на лівій лишилася цілою артерія, і вона джгутом була перетиснута.
- Тобто ліву фактично пришили?
- Так. Її також плитою перебило.
Фото: Віка Ясинська
Обміняли нас досить швидко, бо засвітили. Тих, хто лишився цілим та неушкодженим, завезли на підвал. Найдовше в полоні пробув, мабуть, Тарас Колодій. Його обміняли щось через півтора чи навіть два роки після того. А поранених завезли у лікарню і там чомусь почали дуже активно знімати на відео. Після цього, зрозуміло, ми не могли щезнути. Тим паче, ще й якесь ОБСЄ каталося, нас бачили. Тому, я так вважаю, десь через тижні три нас і обміняли: мене, Остапчика Гавриляка і Макса Дорошенка. Ми лежали в одній палаті. Ще з нами на обміні був Ваня Шостак, позивний Доберман.
Мене привезли в Київ, у військовий шпиталь. Прибігли до мене волонтери. Я навіть не знав тоді, хто такі ті волонтери. Дали мені речі якісь, їсти. Кажу: "Дівчата, у мене грошей немає". "Та то не треба. То безкоштовно", - відповідають. Ну і з божою допомогою я скоро став на ноги.
- Було розуміння, що ви перебували в полоні?
- Біля нас постійно була охорона. У мене рухалася лише голова. Крім поранених ніг, у мене ще була повністю розламана грудна клітина. Тому я майже не міг рухатися, лише однією рукою взяти воду попити. Знущатися не було з кого. Пацани, хто опинився зі мною, були приблизно у такому ж стані. Але все одно нас охороняли. Нас охороняли від своїх же. Ходив якийсь по госпіталю, шукав, хто був кулеметником в аеропорті, казав, що "ушкі паатрізає".
Коли ми зрозуміли, що нас точно збираються міняти, що нас запалили на камери і резонанс якийсь є, ми з Остапчиком почали трохи борзєть. Остапчик - це та людина, яка не дала мені зійти з розуму, коли мені ногу відрізали. Привезли мене після цього в палату. Дивлюся: немає ноги. І думаю: "Ні!!!" Остапчик дивиться на свої відтяті ноги і каже: "О, прикол!" Такий веселий чоловік. Була у нас там неприємна тітка, прибиральниця. Все казала на нас "бандерівці" і погрожувала: "Підсиплю вам щось у хавчик, щоб ви не дожили до обміну". Остапчик казав на це: "Добре. Ось тут ще помий, будь ласка". І вона терла шваброю, де він показував.
Я не вважаю, що був у полоні насправді. З нас не знущались. Лікарі - достойніші люди. Окрема подяка хірургам, які мене оперували. Багато хто з них згодом виїхав на велику землю. Євген Олексійович, Василь Олексійович, Таня - головна медсестра… Щоб фантомів у нас не було, вона десь "Лірику" тирила і нам носила.
- Можете назвати, хто для вас досі є символом аеропорту?
- Багато людей, чий внесок в оборону аеропорту, скажемо так, загальновідомий – і з чим я солідарний. Це Редут – Олександр Сергійович, красавчик! Для мене це хлопці 79-ої десантної бригади і ССО, які починали весь цей двіж у аеропорту. А нам випала… не знаю, честь це чи не честь, чи просто лягло на наші плечі – його закінчувати. І у мене є свої важливі прізвища. Вадим Демчук, командир відділення. Андрюха Грицан. Валік Опанасенко. Хлопці з 90-го бату – класні дуже. Я, мабуть, найбільше пам’ятаю Ігоря Брановицького. Андрій Шишук, позивний Сєвєр. Багато хлопців, багато. Я в той момент розумів, що перебуваю далеко не в найкращій ситуації, але з такими людьми, що навіть не думав про те, що може статися щось погане. У мене в пам’яті просто закарбувалася ця ситуація, ця атмосфера, яка там панувала в той момент: яке здаватися, ви що?! Зараз все буде!
"Я НЕ БУВ ОБІЗНАНИЙ ПРО РІВЕНЬ ПРОТЕЗУВАННЯ. ЗДАВАЛОСЯ: ЯКЩО ВТРАЧАЄШ НОГУ, СТАЄТЬСЯ, ЯК З ПІРАТОМ: ТОБІ ПРИМОТУЮТЬ НІЖКУ ВІД ТАБУРЕТКИ, І ТИ З НЕЮ ХОДИШ"
- Скільки часу вам знадобилося змиритися з тим, що ви без ноги, що треба звикати до протезу? Наскільки це для вас морально був важкий момент?
- До того я не сильно був обізнаний про рівень протезування, який у ХХІ столітті має місце. Здавалося: якщо ти втрачаєш ногу, стається, як з піратом, - тобі примотують ніжку від табуретки, і ти з нею ходиш. Коли дізнався, що є нормальні протези, на яких можна навіть бігати, у мене весь скепсис пропав, і я захотів якнайшвидше стати у стрій. Тобто, у мене депресуха від втрати ноги тягнулася буквально пару днів, поки я не дізнався, які ж бувають протези.
- Багато протезів, вибачте, зносили?
- Не порахую. Тільки за перший рік я їх, мабуть, три чи чотири "уграв". Перший я зламав, бо стрибнув з БТРа. Другий просто криво зробили, він сам тріснув. А третій – найцікавіше – мені відстрелили! Другий раз відстрелили вже відсутню ногу! Це було смішно.
- Де це сталося?
- Під Горлівкою у 2016 році. З цим ще пов’язана комічна ситуація з Євгеном Мойсюком, який тоді був командиром нашої бригади. Він приїхав до нас на позицію. Я - сержант, старший опорника, представився. "Добре, молодець!". Другий раз він приїжджає, а мене немає, бо ногу відстрелили з БТРа. Євген Георгійович питає: "А де Стовбан?" - "Йому ногу відстрелили". – "Шкода пацана…" Через два тижні знову приїжджає – я вже на позиції. "Ви що, з мене дурня робите?! Як це ногу відстрелили, а він за два дні знову тут чергує?" - не міг зрозуміти командир, що відбувається…
- Тому що кіборг! До речі, як ви до цього слова ставитеся?
- Дуже не люблю весь цей закрут навколо аеропорту. Робити бетон крайнім – це таке… "Не витримав бетон". Все було відмінно, але бетон, собака, підкачав…
- Це як "фортеця Бахмут".
- Точно. Однаково. Це те, з чого треба робити висновки і ставати кращими, визнавати, де ми не праві, що зробили не так. Це поразка, з якої ми мали винести урок. А ми його не винесли.
- Тобто, ви дуже швидко повернулися у стрій?
- Я втратив ногу у січні 2015-го, а у липні того ж року вже був у батальйоні. Дуже хотів вернутися у свій батальйон, мені там було комфортно. Я реально любив свій підрозділ, любив своїх хлопців. У мене тоді не було сім’ї, не було нічого, що мене тримає тут, і мені насправді було морально простіше в армії, ніж шукати себе у цивільному житті. Зараз, напевно, я вже розумію, що саме колектив був, мабуть, найбільш мотивуючим фактом, який працює і зараз. Я б насправді вже давно звільнився, бо вже так втомився від всього цього. Але є хлопці, є моя група – це тримає. Я хочу з ними все вивезти до самого кінця. І тоді, мабуть, мною керувало те саме – що є класні козаки, з якими я хочу далі йти і робити правильні речі.
Фото: Віка Ясинська
Скажу чесно: за весь період війни армія мене втомила, і я, мабуть, трошки вигорів. Але я тримаюсь такої концепції, що кожен має бути на своєму місці. Я знаю, що вмію воювати. Якщо мене, наприклад, посадити у штаб - при всій моїй повазі до штабної роботи, хороший штаб, хороший тил – це дуже важливо, я там і тижня би не витримав. А воювати я вмію, мені це цікаво, у мене в цьому багатий досвід. Я знаю, як виконати задачу, знаю, що для цього потрібно. Знаю, як людей повести за собою на виконання задачі, і як зробити так, щоб вони по можливості залишилися живі. Тому чом би мені цього не робити? Я взагалі притримуюся такої точки зору: якби у нас в країні кожен займався би тим, чим він вміє займатися, то все вже давно було б супер.
- Але ж навантаження на ногу…
- Насправді, мені взагалі не важко, чесно. Є певні труднощі, так. Десь може натерти, десь може бути неприємно. Але в широкому контексті – немає ніяких проблем. Коли мені поставили протез, я з паличкою проходив пів дня, потім зрозумів, що вона мені в принципі не потрібна, і ходив вже без неї. І це не в мені справа – надворі ХХІ століття, і рівень протезування доволі високий.
Я протезувався як в Україні, так і за кордоном, у Сполучених Штатах. У нас є такий чудовий фонд – REVIVED SOLDIERS Ukraine, я їм дуже дякую. Хлопці і дівчата показали мені іншу сторону цієї галузі медицини. Мабуть, протезувався би там і далі, але війна не дозволяє. В України чим далі, тим стає краще з протезами. Знаєте, коли почали розвивати протезування у США? Після в’єтнамської війни, коли з’явилося багато поранених людей. На той час вже розвинулися певні наукові і матеріальні ресурси, щоб їхні потреби реалізувати. Так само зараз розвивається і у нас. Є попит – з’являється пропозиція. В Україні відкриваються чудові фонди. Я з часом почав ставитися до протеза, як до машини: раз на пів року потрібно проходити ТО - і все буде добре.
- Не було сумнівів, чи зможете керувати спецгрупою без ноги? Як до цього ставилися в "Омезі", коли вас туди брали?
- Офіцер, який мене сватав у "Омегу", знав, що у мене немає ноги. Він це побачив ще в Ірпені у 2022 році, коли ми з ним пробігали значущі відстані. В якийсь момент я зупинився поправити протез, а він каже: "Ти що, гониш?" Це для нього був шок. Коли він забирав мене у підрозділ, сказав: "Ти у бойову групу не попадеш, тому що є критерії відбору, певні норми". Я погодився: "Добре". Мені треба було лише зачепитися. Я потрапив у центр спеціального призначення офіцером з артпідготовки. А потім, коли формувався 6-ий загін, був затверджений командиром групи. Подзвонив тій людині і сказав: "Пам’ятаєш, ти казав, що я не буду у бойовій групі? Осьо…" (сміється.)
- Ви можете пояснити, що таке "Омега"? Чому саме "Омегою" називається цілий спецпідрозділ, чому саме ця буква?
- "Омега" - остання буква грецького алфавіту, і вона символізує собою фінальну крапку: останнє слово за нами. Тому – "Омега". Сподіваюсь, так воно і буде.
- Ви пройшли шлях від десантників – "завжди перші" - до "Омега" - "останнє слово за нами".
- Так. Десантним військам я віддав десять років свого життя і ногу. Але "Омега" - найкращий мій досвід по службі і взагалі у силових структурах за всю мою кар’єру.
Я працював у артилерії. Зараз дронова справа стала для мене доступною, і я вважаю, що це більш перспективно. Знаючи специфіку своєї групи, знаючи її здібності, можу говорити: займаючись дронами, буду приносити більше користі, ніж в артилерії. Нашим 105-им гарматам дуже дякую, але це вже трохи архаїзм, вони своє віджили. Далі їх використовувати стає важче і важче. А потенціал дронів безмежний і ще мало розкритий. За безпілотними засобами будь-яких форм, розмірів, призначень - майбутнє. Щось буде літати на невеликі дистанції, щось буде бити по лінії фронту, щось буде прикривати піхоту, щось буде приносити боєприпаси, щось буде евакуювати поранених… Я хочу бути там, де майбутнє, я хочу розвиватися.
- Ви себе взагалі бачите в цивільному житті? Маєте цивільний фах?
- Маю цивільну освіту, але жодного дня не працював за нею. Я геодезист, тому мені було легше сприймати артилерійську справу. Але пожити і попрацювати в цивільному житті мені ще не довелося. Мабуть, колись доведеться, і я цього насправді хочу. Але як це буде – затрудняюся відповісти. Я все своє свідоме життя служу.
- В десантних військах не дуже добре ставилися до вусів, до чуба, до циганської сережки, як у вас в усі. Коли все це у вас з’явилося і чому? Була потреба?
- Сережка у мене з’явилася (посмієються) як фактор протесту проти одного командира. Йому таке не подобалося, тому я це носив. А загалом вважаю це дуже хорошою українською традицією. Я себе не позиціоную як козака, запорожця, але це має сенс, має глибокий історичний контекст і це, вважаю, та військова мілітарна традиція, яка має місце, незалежно від того, чим ти займаєшся. Ти воюєш, ти воїн – і це є твоєю ознакою. Це конкретно наша українська етнічна ознака воїна. І мені це імпонує.
- Коли ви до цього прийшли?
- Вже під час повномасштабки. Не можу точно відповісти, коли. Просто захотілося – і все. Подумав, що в цьому реально є якийсь сенс. Хтось запускає бороду, а мені сподобалося отак.
- Командири зараз не проти цього? Колись же в армії у всіх був єдиний вигляд, всі поголені.
- Коли я починав служити – у 2012-2015 роках - мене б командир побрив примусово. Зараз я не бачу в цьому чогось, що не дисциплінує. Якщо я роблю свою роботу і роблю її правильно, то яка різниця, якої довжини мій чуб чи які вуса? Я розумію, навіщо потрібен фактор однаковості. Це підтримує в підрозділі дисципліну. Але коли ти вийшов на той рівень, коли тобі не потрібен контроль твого начальника, що тобі робити і яка довжина волосся у тебе має бути, ти просто робиш свою роботу – і це питання вже стає другорядним.
"ДЛЯ МЕНЕ НАЙКРАЩА НАГОРОДА – КОЛИ МОЇ КОЗАКИ ЖИВІ-ЗДОРОВІ"
- За Донецький аеропорт ви точно маєте орден Богдана Хмельницького…
- Та, наче маю третього ступеня.
- "Наче маю"… Ви його не отримали?
- Навіть важко сказати, де він зараз є (сміється.).
- А другий та перший?
- Немає. Я не женуся за нагородами, мені не важливо, яке у мене звання. У себе в групі культивую, щоб авторитет командира будувався не на його званні. Тобто, ти мій командир не тому, що у тебе вище звання і ти стоїш на такій посаді, а ти мій командир, тому що у тебе у мізках трохи більше. Ти можеш мене прикрити, можеш мене правильно спрямувати, можеш за мене постояти. Ти командир тому, що у тебе є авторитет, а не тому, що у тебе просто така посада. Така позиція у мене в усьому. Я не кар’єрист, на нагороди не жадібний. І взагалі не жадібний.
- А як заохочуєте своїх хлопців?
- Мої хлопці отримують нагороди. Десь легше, десь важче, десь приходиться вибивати. Мабуть, найбільше у мене тягнувся процес… Хлопці не зробили явного подвигу, але подвигом було те, що вони перебували на позиції і робили свою роботу. Вони працювали по Стельмахівці. Не знаю, як мої козаки там не загинули. Вони працювали, не шкодуючи себе. Після тої ротації один хлопчина 20 років поїхав на лікарню з нирковою недостатністю. Бійці майже не спали, встигали лише попити води раз на три дні. Я вважаю, що таке треба відзначити, і подав хлопців на "Золоті хрести". Довго мучилися, але нагороди їм прийшли.
Для мене найкраща нагорода – коли мої хлопці живі-здорові. А якщо говорити персонально про мене, то для мене найцінніше – це час. Час, який мені дають провести з моєю сім’єю.
- Коли почалася повномасштабна, де саме ви були? І чому опинилися в Ірпені?
- Коли почалася повномасштабка, я був у частині в Житомирі. Зустрів війну у 99-му навчальному центрі, де був інструктором. Добігли до оружейки, отримали зброю. Подивився на людей – вроді нормальні, заряджені на роботу. Ми цього очікували, більш того. Ніч з 24-го на 25-те ми провели в Житомирі, окопувалися, готувалися. Ми не знали, що буде далі, потім зрозуміли, що ворог цим маршрутом не йде. Поступила задача від тодішнього командуючого ДШВ Максима Мирогородського, позивний Майк, сформувати кілька груп для роботи по Гостомелю і Києву. У мене була "потужна" група курсантів. Хтось був досвідчений, воював вже кілька років, приїхав на сержантські курси, а хтось - тільки прийняв присягу і ще навіть не закінчив учєбку. 47 таких козаків. Задача від командуючого була виїхати по західній окружній міста Києва до Вишгорода включно і там розвернути три опорні пункти – не просто опорні пункти, а пункти засідкового характеру. Тому що всі вже чекали, що російська техніка буде заходити в місто. До речі, коли добиралися, вирішили не йти по Житомирські трасі - це вже я сам прийняв таке рішення, чогось мені не сильно хотілося того робити. Повернув на Білу Церкву і пішли по Одеській трасі. І добре зробив, бо приїхали би до дідька на весілля… У мене завжди гарно працювала чуйка, навіть зараз працює. Називаю її "солдатською вдачею".
Заїхали, розвернули опорники. Бачу, що ніякі танки на нас не наступають. Їсти хочеться – знайшли 72-у бригаду. Вони кажуть: "Ми тут війну воюємо", а я їм: "У мене є 47 рейнджерів, дуже крутих". Ми тоді всі разом трохи попрацювали по Лютіжському напрямку. Пізніше 72-га відряджала тактичну групу на Ірпінь, і я поїхав туди старшим. Мені від 72-ої передали протитанкове та кулеметне відділення і бронегрупу – два БРДМ. Таким "красивим" складом я міняв 80-ку. Окопалися на в’їзному кільці в Ірпінь. Копали дуже багато, перші три доби мене пацани ненавиділи. Рили землю, як кроти. Але коли сталися перші прильоти, всі дякували. Ми відбили кілька накатів техніки, потім вже підтягнулися інші сили – хлопці з ГУР, "легіонівці", було багато ТРО-шних частин - добровольчі формування з місцевого населення. Вся ця збірна солянка двіжувала, варилася.
- Було там страшно?
- Насправді не дуже – я б навіть сказав "дуже нє". Це не хорохорство. Тоді такий був настрій, знаєте. Перші мандражі пройшли після того, коли ти зрозумів: москалів можна бити. Заходять їхні найелітніші частини – і вигрібають, відповзають. Тоді якийсь такий був настрій – всі в єдиному пориві працювали. У мене реально була віра, що пройде тиждень, другий, нехай місяць-півтора – і ми вивеземо. Тоді всі на такому ентузіазмі проти раші все робили, не було страху, нічого. Все було з усмішкою, все було круто.
- Вам взагалі буває страшно?
- Звичайно. Буває дуже страшно. Останній мій, я би сказав, жах – це остання ротація у Запоріжжі, коли двоє хлопців "затрьохсотилися". Машина не доїхала на позицію – вальнув FPV-дрон. Хлопці вийшли на зв’язок, що з ними халепа. Я розумію, що вони "трьохсоті", та не розумію, в якому стані. Я розумію, що треба щось робити, та навіть не знаю точки, де це з ними сталося, тільки приблизно. В такі моменти мені страшно. Але рятує робота. Я розумію алгоритм своїх дій, працюю, викликаю евакгрупи, сам виїжджаю… І це мене заспокоює.
Ми воюємо реально з потужною, дуже сильною армією, яка в усьому, крім, напевно, волі до перемоги і дронів, нас переважає. Тому для нас єдиний спосіб вижити як нації, зберегти себе – це консолідація. Консолідація усіх верств населення. Якщо ми будемо разом, в єдиному напрямку планомірно робити свою справу, у нас все вийде. Якщо ми будемо, як лебідь, щука і рак, - не вийде нічого. Тому, звичайно, дуже важливо, щоб люди, хто може, залучалися до війська; люди, які відчувають внутрішню потребу, але по ряду причин не можуть бути військовими, - працювали для війська. Донат навіть у дві гривні не буває зайвим. Якщо ти не хочеш чи не можеш воювати – допоможи воювати іншим. Якщо ти можеш, ти в силі - приходь, тобі у нас точно знайдеться місце. В нашому 6-му загоні ти не будеш ображений, не будеш кинутий, про тебе будуть пам’ятати – про твої потреби і взагалі про те, що ти – людина. Ми зараз або консолідуємося і будемо тягнути і штовхати цього гіганта – росію – назад, за її парєбрик. Або банально не виживемо як нація. А що буде, коли ми не виживемо як нація, коли ми в цій війні впадемо, не вистоїмо, - це буде Ірпінь і Буча, Маріуполь і Бахмут, тільки в масштабах всієї країни.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
