Позивний Тічер: "Співчуваю ухилянтам. Це ті, хто ніколи не зрозуміють, що вони - чоловіки"
З початку повномасштабного вторгнення він пройшов крізь найгарячіші ділянки фронту й знає, який вигляд має війна без прикрас. Євгеній Єременко, позивний Тічер, сьогодні - начальник штабу та заступник командира Полку безпілотних систем "Kraken 1654" Третього армійського корпусу.
Хоча до 24 лютого 2022 року його життя не мало нічого спільного з армією й було зовсім інакше: власна логістична компанія, що доставляла посилки з Америки до України, робота без жорсткого графіка, можливість будь-якої миті поїхати до Карпат або вирушити за кордон. Тоді він багато працював над собою - активно займався спортом, намагався постійно розвиватися, чимало читав, насичуючи себе знаннями та навичками. Розмови про велику війну всерйоз не сприймав - реальність навколо здавалася доволі стабільною.
- Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
- Зранку мені подзвонив друг Юпік й каже: "Війна! Ходімо кави поп'ємо. Думатимемо, що робити далі". Пішли. Навколо всі метушаться, ми п’ємо каву. Подзвонили другу Ромасі з "Азову": "Ми готові доєднатися до війська та воювати". Відповідає: "Вивозьте родини, їдьте на Захід країни". Ми такі: зрозуміло - мінус друг. Пішли до військкомату. Стояли в черзі. Дзвонить Ромаха спитати, чи потрібна якась допомога? Ні. Уточнює: "А ви вже далеко від’їхали? Де ви?". Ми: "Та не дуже далеко, стоїмо під військкоматом". Тоді він вже погодився нас забрати. Так ми поєдналися з ветеранами "Азову" й почали свій військовий шлях.
- А ви потім запитували Ромаху, чому він одразу вас не забрав?
- Він розумів, наскільки серйозна ситуація, а ми ж були не підготовлені. Йому було важко прийняти таке рішення, адже ми – його друзі, які раніше не воювали. Він же усвідомлював, що будуть втрати, тому спочатку "мінусував" нам цю історію. А ми йому казали: "Слухай, може, у нас місія - здохнути під Києвом" (всміхається. – О.М.). Причому говорили абсолютно серйозно. Він: "Як здохнути?". Ми: "Ну, не тут, то в іншому місці. Але треба щось робити. Не можна зволікати, тікати та давати слабину. Треба діяти". От такий був настрій. Особисто мені мотивації додало й те, що я побачив наляканих людей і усвідомив, що хтось їх має захищати.
- Як ви пройшли підготовку?
- Слухайте, чудово! (посміхається. – О.М.). Мені вже ввечері дали зброю. Хвилин за 20 виклали такмед. Я кажу, що нічого не зрозумів. Відповідь: "Нічого-нічого! Головне, щоб очі бачили, а руки робили". Перші чотири доби ми вдень щось організовували, а щоночі я дивився відео з такмеду та про поводження зі зброєю. Десь у перервах спілкувався з ветеранами "Азову", то вони мені ще додатково пояснювали та показували. Це все було суто імпровізаційно. По суті, на перший бойовий виїзд я не мав ніякої підготовки та настрілу.
- То як ви впоралися?
- Нормально. Насправді був дуже сильний контраст, бо я ж ніколи війни в очі не бачив. Хіба якісь фільми чи хроніки. Перший виїзд у мене був до Горенки - те місце, куди я раніше щоліта їздив на кар’єр купатися. І ось я їду: щось горить, зривається. Таке відчуття, ніби потрапив в кіно. Але, як я сказав, було нормально, тому що з нами були ветерани "Азову", які нам постійно казали, що робити, а ми зі свого боку їх слухалися: "Вивантажуйтеся, оці речі несіть у той підвал, решту тут залишимо. Ось місце, де ми чергуватимемо, а там – спостерігатимемо". Мені сподобалося бути під їхнім керівництвом.
Потім нас почали обстрілювати, то я по-справжньому відчув, що таке обстріл. І якось так потроху втягнувся. У мене ще, так би мовити, відкрилося військове натхнення. Звісно, було страшно, але дуже цікаво. Була сильна мотиваційна складова: ти бачив, які люди поруч з тобою, як працюють та як налаштовані. Ти просто не міг їх підвести. Це по-перше.
По-друге: розумієш, що ти - чоловік, який стоїть на захисті своєї країни, і треба знаходити в собі сили, якісь внутрішні ресурси для того, щоб діяти.
По-третє: я не можу сказати, що мені прямо так "зайшла" війна, але й не скажу, що почувався якось тривожно. Звичайно, страшно й незручно, але була якась така внутрішня налаштованість - якщо концентруєшся на задачі, потроху її виконуєш. Тільки починаєш відволікатися, думати про щось типу "повезе-не повезе" - це дуже сильно збиває. Тому, можливо, саме повна концентрація також давала свій позитивний результат.
- Заряджені були, так?
- Дуже заряджені! Йшли на цьому драйві: "Зараз ми всіх вб'ємо!" Було дуже круто.
- Що ви відчули, коли звільнили Київщину?
- Ви знаєте, я вже почав втягуватися. Ми тоді усвідомили, що на цій ділянці фронту свою задачу виконали. Тому одразу почали думати, що можемо зробити ще.
Але зіткнулися з тим, що все ж не можемо робити все, що хочемо (посміхається. – О.М.). Є командування, яке має визначати наші подальші дії. Тому ми почали маленьке злагодження: трохи поїздили на полігон, повчили такмед, вдягнулися, знайшли якісь машини, нам дали важче озброєння - кулемети, сучасні протитанкові гранатомети, і ми поїхали на Запорізький напрямок.
- Ви – киянин і на той час не були офіційно оформлені у військо. Не з’явилося бажання повернутися до цивільного життя?
- Ні. Справді, ми були не оформлені, але була значно сильніша прив’язка – до колективу. Все, ти вже в системі "тигрів"! У вас будуються теплі й майже родинні взаємовідносини. І вже почата справа, яку треба або довести до якогось логічного завершення, або загинути. Тут, скажімо так, у найкращих чоловіках розкрилося найкраще.
- Війна, справді, багато чого підсвічує, зокрема і чоловічу сутність, як ви зазначили. А чи були серед ваших знайомих ті, хто втік за кордон на початку повномасштабного вторгнення?
- Звісно, були. У мене, насправді, дуже змінилося коло спілкування. У минулому, умовно кажучи, мав дві основні компанії, з якими тусувався: одна у Фастові, куди я приїздив до бабусі, інша - у Києві. Ще я перебував у футбольній спільноті. Із фастівської й київської груп ніхто не долучився до будь-яких військових підрозділів. А з футбольної мало хто пішов. Дехто виїхав за кордон, інші залишилися в країні.
- Що ви побачили, коли приїхали на Запорізький напрямок?
- Ми приїхали на Запорізький напрямок із відчуттям, що після Київщини ми – люті "рекси" (посміхається. – О.М.). Але ж там воювали у населених пунктах, відповідно, де є забудови. А тут – посадки. І ти вже бігаєш в лісі. Треба багато копати, облаштовуватися. Такого відчуття безпеки, як у Київській області, не було. Однак десь за кілька тижнів ти адаптуєшся та розумієш: і тут можна чудово воювати. Звісно, противник був більш фахово, військово підготовлений до ведення бойових дій. Однак ми навчалися, вишукували його слабкі місця й покращували наші сильні сторони. У нас там був хороший результат.
- Далі був Бахмут…
- О, от на Бахмут ми теж виїжджали з думкою, що ми - "тигри", усіх вб’ємо, бо вже побували у київській та запорізькій кампаніях. І там, дійсно, був такий "холодний душ". Ми відчули різницю: у Києві була регулярна російська армія, але вони, можливо, й самі не до кінця розуміли, у що втягуються, на Запоріжжі так само були збройні сили росії, а на Бахмутському напрямку у них все було вперемішку. Ми вперше зіткнулися з повним поєднанням усіх військових ланок противника та відчули цей натиск. Вони просто лізли з усіх сторін, і ми, перепрошую за мою французьку, підзавалили @бала. Але знову ж таки, адаптувалися як до умов, так і до ворога. До речі, тоді дуже сильно розкрився саме добровольчий рух і вмотивованість. Кожен на своїй ланці розумів, наскільки важливий його внесок - від солдата до комбрига. Всі збагнули, що треба щось змінювати: у собі та у підходах. І тоді ми, напевно, вперше усвідомили, що це боротьба "кістка в кістку". На той час не було такої кількості дронів, і це була от чиста військова романтика: у кого сильніший характер, хто краще підготовлений, хто влучніше стріляє, хто не побоїться зайвий раз зробити щось таке, чого ти щодня не робиш. І потроху-потроху пішло-поїхало.
- Знаю, що в Бахмуті ви ще навчали іноземців. Це звідти ваш позивний?
- Ні. Отримав його ще на початку вторгнення. Тоді ж було багато кіпішу. А я весь час повторював: "Так, хлопці, спокійно, не нервуйте! Так, ситуація напружена й неоднозначна, але треба долати" (посміхається. – О.М.). Багато працював з людьми, роз’яснював, пояснював. Тобто якось швиденько втягнувся у ту військову історію. То хлопці мені такий позивний і придумали. Мені було байдуже, який, тож так і залишилося.
А щодо іноземців, то там була цікава історія. Хоч ми були протитанкістами, ніхто не мкамовував того, що ми – солдати. Нам треба було закривати важкі напрямки. Чим ми і займалися. Відповідно, нам треба було якось прикривати нашу піхоту. Ми сказали керівництву, що нам потрібні міномети. Нам їх знайшли. А ще - мінометні розрахунки, але виявилося, що вони складаються з "ГУРівців" та іноземців. Нас спитали, хто вміє нормально говорити англійською. Кажу: "Я вмію англійською і французькою". То мені їх і віддали. Ми ж думали, що приїхали фахівці, а то були люди, які лише десь на полігоні працювали з мінометами. В реальних бойових діях вони ще участі не брали. Ми такі: "Оце дали допомогу" (всміхається. – О.М.). Я з ними поспілкувався, кажу: "Пацани, все буде добре. Зараз познайомимося, я вам покажу, що і як працює". Вони: "Та ми все знаємо!". Я: "То йдіть працюйте!". "Куди?" "На війну". "Ні, нам треба допомога". Я: "Так от з цього треба починати". Зробили їм стройовий огляд, перевірили, чи вони повністю забезпечені, та поїхали з ними дивитися позицію. А вони налаштовані так, що зараз знайдуть якісь підвали чи забудови, і звідти працюватимуть. Я кажу: "Ні. Тут не так. Знаєте, є така штука, як лопата. Ось вам кожному по одній. Ходімо, покажу, що з нею треба робити". Вони: "Та ми не будемо копати!". Я: "Будемо-будемо! Жити хочеш, то навіть не уявляєш, наскільки швидко навчишся копати".
Ми тоді працювали десь 50 на 50: один розрахунок був біля дому, другий вже розкопували в нормальну позицію. А потім виявилося, що вони стріляти вміють, а коригувати свій вогонь - ні. Ми їх вчили коригувати. Дуже багато часу забирала комунікація англійською, адже не всі нею володіли. І я зрозумів, що треба, щоб вони самі себе могли навчати і коригувати. Ми їм під’єднали трансляції. Я зробив таку спеціальну карту спілкування, завдяки якій навіть якщо людина не знає англійську, розуміла хоч одне-два слова. Бо мені теж треба було відпочивати і займатися іншими справами - я не міг 24/7 сидіти на рації. І вони дуже добре впоралися. Молодці, насправді, хлопці!
- А воювали вони як?
- Чудово! Спочатку для них багато речей були дивними. Ми хотіли не тільки прикривати нашу піхоту, але й працювати вглиб. Сказав їм. Вони: "Це дуже близько до лінії бойового зіткнення". Відповідаю: "Нічого, все буде нормально: піхота прикриє вас, а ви – її". Я приїжджав до них на позиції. Їм взагалі зайшло наше спілкування. Відчули наш авантюризм і дух побратимства. Коли прощалися, помітив, що сумували, адже наша співпраця закінчилася, і їм треба було їхати кудись в інше місце.
- Потім була Авдіївка. Чим вона для вас стала?
- Це був пік складності та виснаження. Було дуже важко. Противник до цього довго готувався. А ми на початку зіткнення до кінця ще не розуміли, що відбувається – розбиралися "по ходу п’єси". Втратили багато не просто "тигрів", а шалених воїнів, справжній цвіт нації. Але ми зрозуміли, що треба змінювати підхід: будувати кращу оборону за рахунок протитанкових засобів, артилерії, безпілотних систем. Танки повинні працювати з закритих позицій. Тобто це має бути серйозний військовий ешелон.
- Коли я запитала Сліпа про те, що для нього було найскладнішим в Авдіївці, він так відповів: "Будь-яке просування вперед передбачає підтягування логістики, важкого озброєння, зміну обстановки, адже не можна просуватися, не міняючи її для всього підрозділу. При цьому є втрати, поранені. Буває, потрібно приймати рішення: рухаєшся далі, але маєш проблеми з логістикою, що може призвести до жертв, але ти звільниш ще, наприклад, декілька квадратних кілометрів, або ти зупиняєшся, закріпляєшся і далі плануєш, розуміючи, що ворог за цей час вибудовуватиме нові лінії оборони, які доведеться пробивати, втрачаючи людські життя". А для вас?
- Я згоден зі Сліпом. Щоразу, коли ти плануєш операцію, продумаєш, щоб втрат не було. А в Авдіївці навіть під час планування ти усвідомлював, що втрати сто відсотків будуть. Ось така ситуація…
- Я так розумію, це для вас найтяжчий період за час війни?
- Саме так. Авдос – це найтяжчий етап, який у нас був.
- Розкажіть, як утворився полк безпілотних систем "Kraken 1654" Третього армійського корпусу.
- Хочу сказати, що ми дуже вдячні Андрію Євгеновичу (Білецькому. – О.М.), що він вірить у нас і робить усе для того, щоб ширилися наші традиції та наш досвід, щоб зростали нові командири. Я впевнений, він бачив: на момент функціонування ще Третьої штурмової бригади чимало людей вже переросли свій рівень, тому треба було робити наступний крок. Можна було його робити через дивізію, а потім - корпус, але він прийняв таке рішення, і ми абсолютно його підтримуємо.
На сучасній війні все робиться власним прикладом. Люди тобі не повірять, якщо ти не будеш з ними і не робитимеш те саме, що й вони. Не підуть за тобою, якщо сумніваються у твоїх лідерських якостях. І ти нічого не зможеш зробити, якщо не будеш помножувати й передавати свій досвід. Тому ми почали робити різні підрозділи. Для нас це виклик. На початку було тяжко, бо ніхто з нас раніше таким рівнем не займався. Одна справа – створювати батальйон, коли ми всі один одного знаємо. Інша - коли без злагодження, без виводу з поля бою одразу формуєш новий підрозділ. Але хочу зауважити: на мою думку, те, що зараз відбувається "нагорі", більшою мірою ніколи не буде ефективним. Я постійно кажу, що треба змінювати доктрину, підхід, навчання та повністю "переписувати" Збройні сили України. Важливо робити це з урахуванням нашого досвіду - людей, які проводять ці дії.
Так от, повторюся, спочатку було важко формувати полк, адже одночасно йшло багато процесів: рекрутинг, розбудова тощо. Люди почали займати нові посади, деякі навіть перескочили рівень і стали на два вище. Але я вже відчуваю, що ми відіграємо важливу роль на полі бою і можемо на нього впливати. Власними силами здатні відбивати накати противника, діяти системно, на оперативний простір. Ми зібрали цей "потяг", поставили його на "рейки", і він потроху поїхав. Полк - це ж не лише про те, що ми вийшли на позиції й воюємо. Це і забезпечення, логістика. І тут йдеться не тільки про підвезення. Ті ж колоди повинні десь братися, пилятися, доставлятися. Відповідно, мають їздити машини чи бронетехніка, якою ми це все довозимо. Людей потрібно вдягати, видавати аптечки тощо. Тобто це дуже великий комплекс заходів по формуванню підрозділу. Тим більше, ми все починали з нуля. Зібралися три колективи: батальйон-формувач Збройних сил України - 21-й окремий батальйон спеціального призначення; вихідці з Третьої штурмової, кістяк, який складав протитанковий батальйон; основа спецпідрозділу "Kraken", які перейшли до нас із ГУРу.
- Які проблеми виникають в процесі становлення?
- Якщо говорити про забезпечення, то це розподіл засобів - дронів. Тобто деякі підрозділи забезпечені "over до@уя", а інші не дуже. Було б чесно, наприклад, якщо ти тримаєш 10 відсотків всього фронту, то тобі надходить, умовно кажучи, 10 відсотків всіх дронів. Мені хлопці розповідали, як приїжджають з іншими підрозділами забирати БПЛА: комусь дають чотири тисячі, а нам - 800. М’яко кажучи, це не дуже справедливо.
Плюс, я вважаю, що треба перероблювати деякі програми, тому що, до прикладу, якість підрозділу не показують "є-бали". Якщо взяти Deep State за рік, як ми стояли на Харківському напрямку, наша лінія бойового зіткнення не змінилася. У деяких місцях ми навіть забрали певні лісові масиви та населені пункти. Кількість таких засобів, як-от "Орлан" і "Зала", у смузі оборони Третьої штурмової була мінімальна. Умовно кажучи, на 50–60 кілометрів їх було три-чотири, що можна було зафіксувати, адже п@дари розуміли, що до нас краще не літати. У суміжників їх було по 10–15. А "є-бали" нараховувалися відповідно до кількості. Так, вони є певним показником роботи підрозділу, але треба більше зважати на глобальні речі. От як нам набирати ті "є-бали", коли противник об нас вже збив стільки техніки, намагаючись штурмувати, що перейшов до тактики малих піхотних груп?! А потім вони взагалі зрозуміли, що краще бити встик із суміжниками, бо там більше шансів на успіх. Тож це питання треба вирішувати.
- До речі, як би ви описали сьогоднішню ситуацію на вашому напрямку?
- Ми як стояли, так і стоїмо. Противник нічого не може зробити. На Куп’янську більш-менш усе стабілізується, але це на даний момент (ми записуємо інтерв’ю 6 грудня. – О.М.). Що буде за два тижні - важко сказати. Але я так скажу: серйозних успіхів на Харківщині противник не має. Не можу сказати, що тут щось критичне. Є таке, що дуже важко, але ми з цим впораємося.
- Як часто поповнюється ваш полк? Чи є такі люди, які хочуть саме до вас?
- Так, є такі. Думаю, тут свою роль відіграє "сарафанне радіо", тому що люди розуміють, з кого формується цей підрозділ. Так склалося, що репутація вже грає на нас. Наприклад, дехто знав, що я з посади начальника штабу протитанкового батальйону переходжу на ідентичну у 21-й окремий полк безпілотних систем і розумів, що буде нормальне ставлення та фаховий підхід. І дійсно, як командування, зробимо все від нас залежне, щоб максимально забезпечити функціонування нашого підрозділу.
Знаєте, батальйон-формувач ЗСУ, коли ми створювали полк, спочатку дуже обережно до нас ставився. Адже думали: Третя штурмова – це ж штурмовики, то зараз усіх відправлять на штурм. Але пройшло три-чотири місяці, і їхні командири самі сказали, що вперше стикнулися з таким підходом, коли люди дотримуються свого слова і можуть вирішити всі проблемні питання. Тобто спрацьовують порядність, фаховість, прозорість і оцей правильний націоналістичний підхід. Вони також переймаються нашою мотивацією. Я вже бачу, як змінюється їхній батальйон на краще.
- А жінки до вас приходять?
- Приходять. Але, дивіться, у нас є дівчата, які прямо такі "тигриці" – реально готові до всього. Вони з нами вели бойові дії, були в піхоті, ніколи ні від чого не відмовлялися. По суті, несуть службу так само, як і чоловіки. Тому їм честь і хвала. Водночас я проти того, щоб ми масово залучали дівчат, коли у нас ще не закінчилися чоловіки. Все має йти послідовно.
Крім того, відверто кажучи, не всі дівчата готові до війни. Дуже багато є таких, що вони самі себе переоцінюють і потім стикаються з тим, що треба дуже багато працювати, зокрема фізично, то їм це не підходить. Тобто тут потрібно, щоб дівчата більше довіряли нашому досвіду - як ми проводимо рекрутинг, спілкуємося з людьми. Не всі дівчата – штурмовики. Нам потрібні діловоди, майстри, медики. Але важливе щире бажання працювати саме на цих посадах. Бо буває так, що для декого з дівчат – це така "прикольна історія": бути військовою й тусуватися з пацанами. Але наголошую: мають долучатися чоловіки: щоб "півні" у тому ж Києві знаходили свої яйця і йшли до війська.
Дивіться, якби ми мали повноцінні ротації, ситуація була б інакшою. Бо ми воюємо майже чотири роки. Всі хочемо трошки відпочити. Якби більше чоловіків долучалося до лав Збройних сил України, вони б уже по суті мали такий самий досвід, як і ми, і усі отримали змогу повноцінно один одного замінювати. Навіть якби нам дали пів року передихнути, владнати власні справи, ми б стільки часу не були відсутні, а повернулися місяці за три. І в цивільному середовищі було б значно більше людей, які розуміють, що таке війна, що насправді відбувається. Тобто сама по собі нація була б більш свідомою. А поки з цим є проблема.
- Як ви ставитеся до ухилянтів?
- Я їм співчуваю. Це ті, хто ніколи не зрозуміють, що вони - чоловіки. У них досить обмежений світогляд. Усім же очевидно: якщо вони не долучаться зараз до захисту суверенітету нашої держави, то захищатимуть іншу. Але тут вони мають можливість отримати повагу, гідну підготовку, забезпечення і командирів, які цінують людське життя, як у Третьому армійському корпусі. А після війни взагалі будуть героями: ти ж захистив країну, дружина й діти тебе люблять, батьки пишаються тобою. Це все вони розмінюють на якусь примарну думку, що все буде добре. Але якщо зараз не долучатимуться до нас, то через певний час, якщо тут все погано закінчиться, воюватимуть на боці росії проти Європи. І там до них ставитимуться не як до людей, а як до "м’яса". Вони отримають командирів, які їх будуть гнати тільки вперед та "обнуляти". Це буде такий double damage.
Тому зараз має вмикатися держава і "роздупляти" деяких людей. По-перше, створювати умови, щоб до війська хотіли йти. По-друге – мотивувати цивільних. По-третє, залучати їх. Навіть якщо людину "бусифікували", вона все одно проходить адаптацію у підрозділі. Тобто знайомиться з колективом, побутом та звичками, потроху втягується у бойові дії. Звичайно, треба зважати, що все залежить від обставин. Адже в Авдосі відбувалося таке, що просто не було часу та змоги займатися з людьми. Там просто були потрібні люди. Зараз є чудова можливість абсолютно послідовно і правильно інтегруватися у весь цей військовий двіж. Я вважаю, шикарно (посміхається. – О.М.). От ми знаємо, як працювати з людьми. За рахунок цього вони потім адаптовуються і стають такими, як ми.
- Мої друзі-військові розказували кілька прикладів, як реальними "рексами" ставали ті, хто до повномасштабного нападу навіть вигляду крові боялися, або такі, на кого в житті б не подумав, що людина здатна на подвиги…
- У нас у підрозділі є хлопець на позивний Шахтар. Контрактник, який десь два роки відкривав шлагбаум. Ми спочатку з нього хіхікали. А потім виявилося, що він - "Рембо"! Щось почує, каже: "Мені здається, там хтось є. Зараз прийду". Пішов, всіх вбив і повернувся. Якось так вчергове пішов, хлопці не чули пострілів, лише якась метушня. Він потім розказує: "З автоматом трапилась якась хе@ня, то я його зарізав". Тобто це геть інша людина, аніж та, яка прийшла до нас.
Взагалі ці зміни можна побачити навіть за зовнішнім виглядом. Приходять в якихось обтягуючих штанях, з такими собі звичками. Проходить місяць-два – купили собі нормальний одяг C.P. Company, бороду накрутили, начепили прикольних шеврончиків – зміни, так би мовити, беззаперечні! Навіть поведінка змінюється. Поводиться впевненіше, спинка рівненька, вигляд набагато краще.
- Наприкінці нашої розмови хочу згадати вашу цитату: "Другого сезону серіалу не буде. Як він закінчиться - залежить тільки від нас". Сьогодні продовжуються так звані мирні переговори. Ситуація на полі бою непроста. Ви бачите це закінчення у якійсь найближчій перспективі?
- Я вважаю, що ті перемовини – то повне "очко". Чи потрібна нам взагалі мирна угода? І так, і ні. Дійсно, нам треба перезібратися, вибрати наступні вектори розвитку, підготувати людей. Чи потрібно це державі і тим, хто нею керують? Я не думаю. Вони ж розуміють, що більшість після виборів на своїх посадах не залишаться. Також свою роль відіграватиме наше ментальне ставлення: за що гинули наші друзі? Щоб що?! Щоб стало ще гірше? Така собі історія.
путіну треба буде потім своїм пояснювати, що він за чотири роки зробив на сво, чому у них такі втрати та ситуація загалом. А він же нічого не зробив! Трошки більше територій захопив. Але ж скільки говорилося про взяття Києва за три дні і що?! Ну, come on!
Чи вигідно це все Америці? Там інтерес – кошти, а не Україна чи ще щось. Тому в підсумку всі ці перемовини - це просто відволікання нашої уваги. Я достеменно не можу сказати, чи це робиться для того, щоб нас трохи розбалансувати, чи дати росіянам час на додаткову мобілізацію, підготовку нового "м’яса", чи для того, щоб хтось у нас в країні міг отримати якусь свою вигоду.
Підсумовуючи, скажу словами класика: нам просто треба протриматися на добу довше, ніж ворог. І все! Російська влада шукала слабких серед нас через своїх агентів, паралельно штучно створювала умови бідності в своїй країні, щоб для багатьох 200 тисяч рублів, які пропонують за контракт, були шаленими коштами. Нам просто треба дочекатися, щоб війна зачіпала тих, хто сьогодні почувається в безпеці – умовно кажучи, середній клас. Коли набиратимуть не лише бомжів, алкоголіків, ув’язнених, а й цих, тоді вони завиють. Треба просто їх пересилити. Це буде архіважко зробити, але в цьому процесі, як діамант, огранюється ген нашої нації. Ми зрозуміємо, хто ми є. Якщо подивитися історію, ми завжди страждали, але це робило нас сильнішими.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Тічером








Бо на війні вмирають тільки вороги.
Натомість, хапають хворих людей:
https://www.pravda.com.ua/columns/2025/12/04/8010332/
https://m.youtube.com/shorts/YYG6k4mZkVs
Нікчемна ухилянтська хрюканина опущених півнів.
Ти так в гауляйтери готуєшся чи вертухаї?)
Чоловік до війська, жінка до європейців. Все так і має бути. Головне, щоб не нив потім про мігрантів на вулицях та знищення культури.
ти всеж визнчася, обісранець - ти захисник країни чи такий саме підар як міндіч просто без грошей і зв'язків ? )
За себе скажу, що я вже не в окопі із-за каліцтва, але не звільняюсь, а буду допомагати тіпам в 10 км від лбз.
Ти сам що зробив крім нахрюків на цензорі?
чи ти баран думаєш що без твоєї потужної хрюканини люди в ЗСУ не знають про міндічєй з мєнтами?
Підсумовуючи, скажу своїми словами в стилі Віталі Кличка: "Щоб почати вигравати треба просто перестати програвати. І все!"
Хто ця хуніна, що настройка цю пісульку?
То розкажу:
Мій родич, будучи начальником тех бюро, оборонного підприємства мав необачність, у п'ятницю увечері домовитися зустрітися з майбутньою дружиною біля метро почайна.
З тих пір ми тільки переписуємось!!!!!
Бо в понеділок ми дізналися що він у розшуку, у вівторок він опинився на пєчкє дшв, Житомир.
Сьогодні зараз: магістр фізик, кну Шевченка, 26 років, ветеран убд, на нулі!!!
І знаєте, що я читаю від мого родича?
Пішов ти ***** герой статті, нев'їбенний вояка, ненависник ухилянтів!
Бо звісно винні хто завгодно, але ****, не ****** чмо гундоса зе!гніда!!!
Дшв 71 єгерська д'Артаньян.
ОДин тут писав в коментах - що він тричі контужений ветеран - а потім зустрів з його ніком розкручений проплачений пропагандонський акаунт на фейсбуці.
Притомні люди вже давно зрозуміли - що пишете в з глибоких тилів - і війну ви бачили тільки у відосіках . Як і купа дєпутатів ,чиновників і начальників які раптом поставали незламними командирами - незрозуміло за які військові таланти - і тепер розповідають про незламність - за 4 роки війни не отримавши жодної подряпини.
Нормальний кадровий офіцер ,щоб дорости - до ціє посади має відкомандувати роками починаючи з менших - я вже не кажу про професійну освіту .\
Але беручи до уваги одного бравого генерала - який за 10 років з майданного активіста - став полканом міліції - а потім цілим гєнералом - нічому не дивуюся.
Який головнокомандувач - такі і камандіри... Головне кадрових військових по Британіям повідправляти ...
це повний треш!
який же воно чистий та бадьорий!!!!
нещодавно, цензор виклав фотки героїв, що виходять з нуля.
брудні, вонючі, виснажені, ледь тримаються сидячі!
сьогодні їхав в метро з справжнім ветераном убд!
погляд!!!
який вбивчий погляд!!! ніколи не забудеш, ніколи не сплутаєш!!!!
на жаль, у мого родича у 26 років, такий самий погляд!
безкінечної втоми, виснаження та випаленої нервової системи!!!
навіть на селфі це видно!!!