Враження від боїв на Курщині? Ніби побував у пеклі на ретриті, - воїн Євген Макацьоба
Майстер традиційних народних інструментів Євген Макацьоба (Кобзар) у війську трохи більше року, а бойовий шлях охоплює кілька місяців. За цей час як піхотинець 78 ОДСШБр він зазнав поранення в руку і "незабутніх вражень" від боїв з корейцями на Курщині.
В інтерв’ю Цензор.НЕТ боєць розповів про свій бойовий шлях, несправедливе ставлення держави до поранених солдатів і свою нову роль оператора БПЛА.
У НОВОРІЧНУ НІЧ 2025 Я РИВ ОКОПИ
- Євгене, ви з тих людей, хто вважав, що музика і музичні інструменти також роблять внесок у поразку росіян. Тому потрапили до війська у 2024 році.
- Я виготовляв бандури й кобзи та проводив майстеркласи з виготовлення дерев’яної іграшки в етнокомплексі "Українське село". Там досі є моя майстерня, де висить табличка, що майстерня тимчасово не працює, бо майстер в ЗСУ. В "Українському селі" не лише я мобілізований. Майстер по глині Сашко Яровий і наш музейник також. Тобто "вільних" хлопців стає все менше.
А як потрапив до війська? 17 листопада 2024 року йшов з шуруповертом у свій гараж і зустрів ТЦК. Мене спинили для перевірки облікових даних і відвезли до себе. Я не пручався, бо знав, що рано чи пізно це станеться, але сам не йшов, бо справді думав, що мої бандури – це потужна зброя.
Бригада, в яку мене записали, - 78. В ній служив мій друг Юра Саманюк (Тринадцятий), який загинув під Бахмутом. Сумнівів, що треба йти, не було. І разом з тим шуруповертом мене повезли на ВЛК на Оболонь. Там все відбулося швидко, а потім сказали, що повезуть на центральний пункт, щоб ми підписали папери, а вже потім відвезуть нас додому. Вони так сказали, щоб насправді завезти на ДВРЗ. Добре, що тоді телефон не забирали, тому я міг подзвонити дружині, щоб вона мені привезла необхідні речі. А зранку я вже їхав на Житомир у 78 бригаду.
З БЗВП нас зняли на тиждень раніше, тому в новорічну ніч я копав окоп.
- Вас одразу відправили на Курщину?
- Так, я дивом звідти вибрався.
- Розкажіть про ваш бойовий шлях у Курській області.
- Мої враження від боїв на Курщині? Ніби побував у пеклі на ретриті. Коли я заходив, то на нас перли корейці. Щоправда, я їх близько живих не бачив. Кругом багато загиблих, ти сидиш на позиції, яку день і ніч пасуть ворожі дрони.
Поки повзе їхня піхота, то наші дронщики їх знищували, але хтось все одно доповзав до наших позицій і відкривав вогонь. Ти, ясна річ, починаєш відстрілюватися.
Все виглядало так. Нам кажуть заходити на позицію і тримати оборону. Позиція – це напіврозвалені глиняні хатки. Не знаю, як там москалі живуть, але на весь хутір було лише 3-4 погреби. Тобто для боїв годилися десь 3-4 хати. Але у кожному льосі лежав чи наш чи їхній 200-тий.
- Тобто ви тримали оборону.
- Нас орієнтували, що нас прикриють. А коли прийшли, то виникло питання, де це все. Хати привалені, і щоб в неї влізти и вилізти, то потрібен певний час. А дрони бачать найменший рух, тому більшість часу потрібно було сидіти нишком.
І як ти будеш тримати оборону, якщо по нас постійно гатили, травили якимись газами – так, що ми потім блювали від них? І ось ми заходимо на цю позицію і розуміємо, що через зруйнований дах нас москалі бачать. Я почав бодай якось його закладати, два інші побратими не могли цього зробити через стан здоров’я. Вирили якусь нірку, щоб можна було якось ховатися у тому хаосі. Там все було перемішане: наш БК, їжа, шифер, цегла, дошки, глина, залізо… І так тримали оборону.
Не так їсти хотілося, як пити. Їжу і воду, а також б/к нам не підвозили. Чистий сніг ми могли взяти лише під час вилазок із халупи.
- Які ваші враження від першого заходу на позиції, від першого бою?
- Та попросту коли ми на позицію заїхали, то по нас одразу почали працювати ворожі дрони.
НАШЕ ЗАВДАННЯ БУЛО ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНЕ, АЛЕ МИ ЛИШИЛИСЯ НЕУШКОДЖЕНИМИ. А ТІ, ХТО ВІДМОВИЛИСЯ ЙТИ, ВСІ ПОРАНЕНІ
- Коли і як вас поранило?
-22-23 лютого, саме тоді морози лупили. За документами я легкий трьохсотий, а насправді ми тримали позицію – розвалену халупу – і туди прилетіла 120-та міна. Коли ці потвори корейці лізли, то побратиму кажу: "Хоч магазини мені заряджай". Магазини улітали за мить. Мій побратим Дмитро Постиляков тоді загинув, так і залишився під завалами, бо його було неможливо звідти дістати. (Він сирота, був неодружений. З родичів у нього залишився лише дядько).
Коли вони побачили, що по них вогонь, то почали відтягуватися. ВАБ, на якому ми заїхали, згорів. Водії пішки верталися, добре, що цілі, тому що водії часто згорають від ефпіві.
І так само коли нас вже приїхали евакуйовувати… Ми всі ролі розподілили, там був один важкий поранений без руки і ноги, не міг бачити. Він цілу ніч провів на карематі на снігу, на морозі. Коли нарешті евак приїхав, то я допомагав його повантажити. У мене була пошкоджена права рука, тому мені треба було стати з лівого боку, щоб я міг затягнути його лівою рукою. Я підбіг до цього ВАБа, аж прилетіла ефпівіха. Вже маємо потихеньку рухатися, я залажу з автоматом. Водій кричить: зви решту. Я визирнув, а вони всі по кущах ховаються. Хлопці злякалися, що ще щось прилетить, бо таке часто буває. Вискочив їх гукати, мій автомат залишився в машині. Проїхав цей ВАБ метрів 200, і в нього влетіла ще одна ефпівіха, тоді машина загорілася остаточно. Завдяки водіям, які знали дорогу, ми вийшли пішки.
- Того важкопораненого вдалося врятувати?
- Ні, його занесли в бліндаж. Він хотів, щоб його поклали на лежанку, бо змерз. Це напевне, було його останнє бажання. Він потім помер. Якби евак не згорів, то його врятували б.
- Яке враження від корейців. Усі говорять про їхню численність і ніби зазомбованість.
- Перед цим була історія. По рації нам дали команду занести на сусідню позицію одноразки і гранати, бо там в погребі засів кореєць. Ніхто з наших не хотів іти. Визвався я і ще один. Ми пішли з ним удвох.
Це було реально, як у фільмі "Форрест Гамп": ми біжимо засніженим полем, а за нами лягають міни. Я розумію, чому нас не вбило. Бо міна лягала під таким кутом, що всі уламки летіли вперед. Якби прямо лагала, то нас би покосило. Ну і коли біля тебе метрів за 50 падає міна, то там такий адреналін, що і каска і БК стає раптом легке, що і сам не розумієш, як ти це зробив.
Коротше, приперли ми на позицію одноразки і гранати. Один п#дор туди зайшов, ніби окопався. Дві гранати в нього кинули, а він досі відстрілювався. Закинули гранату, яку ми принесли, і так добили його. Коли ми повернулися на нашу позицію, то всі хлопці були поранені чи травмовані так чи інакше, бо туди прилетіла міна. Штука в тому, що наше завдання було дуже небезпечне, але ми лишилися неушкодженими, а всі, хто не хотіли йти на завдання, постраждали.
Штурмова група, якій ми допомогли, отримала наказ виходити на наступне завдання, але там постійно літали то дрони, то ефпіві. Їм прийшла команда потихеньку рухатися. Вони дійшли до сусіднього сарайчика, коли по них почали жорстко працювати, троє одразу поранило. Вони були змушені відтягнутися. Це я до того, що коли командир віддає накази, не перебуваючи на місці й не оцінюючи ситуацію, то це може закінчитися плачевно. Ставлення до людей на передовій важливе в усьому.
- Все-таки, як думаєте: чому не було обіцяних вам дронів та підтримки?
- Наші дрони були, але не було вампірів, щоб скинули нам їжу чи БК. Вже коли я був поранений, то спілкувався з дронщиками, які мене відігріли і напоїли чаєм. Вони займалися розвідкою і скидами. На підступах трохи підчищали їхню піхоту, яка на нас сунула.
Наша артилерія також була. Зараз я розумію, як це працює. Ми передаємо, з якого боку чути ворожу артилерію, яка відстань, який калібр. А звідти дронами и артилерією повинні робити протидію. У 30-40% випадків це допомагало і їхня арта затихала. Але коли затихала арта, то вилітали дрони. А бувало, що одночасно і дрони, і арта, і РСЗВ, і навіть КАБИ. Авіація і танчик також по нас працювали.
МЕНЕ ВИВЕЛИ ПОЗА ШТАТ МАЙЖЕ ОДРАЗУ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ. ВІДЧУТТЯ НАДЗВИЧАЙНО ДЕМОТИВУЮЧІ
- Повернімося до вашого поранення. Які у вас травми і що відбувалося потім?
- Побратим біля мене загинув, а мене контузило добряче і була порвана рука. Ми одразу покинули позицію, але, як я розповів, довго не могли звідти виїхати. З другої лінії також не могли виїхати довго, і там також були обстріли й поранення. Моя рука за той час почала гноїтися.
Вже у Сумах лікарі гній викачали і сказали, що якби втратили ще 2-3 дні, то можливо варто було ампутувати руку по лікоть.
- Коли вас відправили поза штат? Ще під час лікування?
- Поза штат мене вивели практично одразу – через два тижні після поранення (це є незаконно), але я про це дізнався через кілька місяців. Відчуття, звичайно, жахливі й демотивуючі. Є розуміння, що вороги в нас не лише зовні, але і всередині, як казав Петлюра. Довелося це проковтнути і піти воювати далі.
- Як ти пережив цей час, будучи поза штатом?
- На ППД під Житомиром я чекав ВЛК, щоб підтвердити, що я не годжуся більше для служби в ДШВ. Причому навіть там іноді були проблеми з лікуванням: треба подавати багато рапортів, деякі з них завертають. У мене вийшло полікуватися двічі по два тижні. Я припускаю, що такі перепони ставили через те, що гроші економлять. Виплати на лікування мені начебто вибили, але я їх досі не бачив.
Якщо ставлення таке командування до своїх людей, то як вони хочуть виграти цю війну?.. Виходить по факту воює українська радянська армія проти російської радянської армії. Це дуже демотивує.
Так я чекав-чекав ВЛК. Потім командир запропонував спробувати працювати на БПЛА. Я погодився, бо я там на ППД без грошей попросту з розуму сходив. І з вересня я воюю під Сумами.
- Яку зарплату ви мали тоді?
- Близько 800 гривень. Були місяці, коли й того не приходило.
- Отже, зараз ви займаєтеся розвідкою на мавіках і матрісах. Як почуваєтеся на новому місці?
- На БПЛА цікавіше, тут реально можна допомагати масово знищувати ворогів. Важливо знайти першим позиції їхніх дронарів, бо інакше вони так само вичислять тебе і почнеться взаємне знищення. Було таке, що знайшли їхню позицію з дронами і рознесли.
На Сумщині, де я зараз, дуже активна піхота. Буває, що РСЗВ і дуже рідко – танк може працювати. Не таке пекло, як на Курщині.
- З огляду на ваш насичений бойовий шлях, поранення і подальше перебування у підвішеному стані, які ваші міркування про низький рівень мобілізації?
- Я не засуджую людей за те, що вони не хочуть іти воювати. Хоча я би навіть якби знав, що мене чекає, то все одно не петляв би, бо розумію, що Росія - наш ворог і що нас чекає у разі окупації. Ми опинилися між молотом і ковадлом – між москалями і державою, яка до солдата ставиться часто несправедливо.
Суспільство дійсно трохи відійшло від війни. Але це суперечлива і складна відповідь. Зрештою, в мене дружина, діти, чому їм постійно напружуватися через війну? Коли немає прильотів поруч, то життя триває.
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
молодець 👍🏼👍🏼👍🏼🙏🏼🙏🏼🙏🏼